Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ЗА ЗЕМЛЮ І МОРЕ

(220 років від Полтавського погрому минає в червні с. р.
Останній зрив перед 1917 роком)

У нас звикли підкреслювати лише одну сторону мазепинщини. Була се, мовляв, боротьба за землю проти навали чужинця. Певно. Але мала вона і глибший підклад, ця боротьба з північним наїзником. Ішла вона не лише за рідну землю, але й за рідне море.

Великі народи ставали великими і справді незалеж¬ними тільки з тою метою, як підбивали собі море. Еспанія стала великою тільки тоді, коли її адмірали перепливли океан і завоювали полудневу Америку. Англія стала світовою імперією, коли запанувала над морями, коли потопила голландський флот і еспанську армаду. Італія вдерлася в ряди великих держав, як зачала здійсняти свою мрію про «рідне море» (mаre nostro) коли нові римські орли заширяли над північною Африкою, у Триєсті і в Албанії. Роль у світовій політиці зачала грати Росія тільки з хвилиною, коли на московський престол засів «цар-мореплавець», що завоював береги Балтики і Чорного моря. Так само клич »Будучина Німеччини лежить на воді« звістив народження нової світової потуги. Так само, як стала сею потугою Америка не скоріше, аж перекреслила вузько-«земельну» оборонну «доктрину Монро» і кинулась на великий океан, підбиваючи Кубу й Філіпіни.

І навпаки, ті народи, що не мали доступу до моря і не вміли його собі здобути, або ті, що хоч над морем лежали, не вміли з того користати або на нім свою потугу збудувати, ниділи, а часом і гинули. Так сталося з Туреччиною, з Польщею XVIII в., з Кореєю, з Персією, з Італією перед XIX в. Так сталося з колишніми габсбурзькими слов’янами над Адріятикою, яких втягнули в свої держави австрійці і мадяри. Так настало поглинення німецьких держав Прусією, бо з 26 цих держав 19 не мали морських берегів, шукаючи їх у союзі з прусаками.

[…]націоналіст М. Барес. Але критики відповідали йому: „La mеre et les vivantes" (море і живі!) Море — се є вихід із рідного загумінку, море — се злет у незнане, велике море — се те, що не має меж, се поле попису для сильних і великих рас. Море утривалює незалежність народам, які вміють його загнуздати. Потяг до моря завше товаришить потягові до незалежности.

А найкраще потверджує се українська історія. Бо завсігди, коли з новими силами зривалась у вишину Україна, завсігди рвалася вона і до моря. За незалежність від Сходу чи від Півночі, і — за опанування моря...

Ось князівська доба. Олег, Святослав, Ігор зі своїм полком. І незалежність країни боронили вони, перегороджуючи «черленими щитами» східні поля і ці »щити« на брамі царгородській прибивали, рідне Чорне море байдаками перепливаючи...

Ось другий зрив – Козаччина, з якої вийшла держава Хмельницького. І знову — бореться з навалою з північного заходу і похід за море. Одні козаки на сім Заході воєнної слави шукали, а другі «на байдаках пороги минали», «грілися в Скутарі», Анатолію шарпали, в Синопі козацькую люльку розпалювати збирались.

До козацької порадоньки,
Аби думати-гадати,
Звідки Варну діставати –
Ой, чи з поля, чи то з моря...

Є патріоти, що розбійниками отих звали козаків, що із Сагайдачним та иншими береги турецькі шарпали та й під самий Стамбул підсувалися (1615 p.). Але хіба ж не із сполучення розбійничого темперементу «кресових» одчайдушників з державнотворчим розумом «центровців» поставали великі держави. А хто ж поклав початки російської імперії у Сибірі, як не розбійник Єрмак. А хто ж «зрабував докупи» велику Британію, як не пірати Дрек, Гавнінс, Ленкастер і Джексон з Сесілем і Родсом. Сам Куліш, що не дуже шанував «низовоє брацтво», мусив признати, що стара кров володарська варягів і їх державний розум відзивалися в героях, які чайками перелітали Чорне море, аби здобути його собі.

І старий Хмельницький чи не посилав свого Тимоша у волохи, шляхом, де батько його Михайло під Цецорою бився, а Сагайдачний під Хотином. Чи не випереджували вони пізнішу гадку петербурзьких царів здобути Чорне море, оточивши його «з поля» з обох боків.

А чи Петро Дорошенко, що бився за незалежність, чи не з’єднав собі нарешті Сірка, який ключ до посідання Чорного моря — Крим для України здобував.

А нарешті Іван Мазепа.

Не бачать у нас його велику постать цілу: раз з одного, раз із другого боку. Знаємо ми Мазепу, що проти Петра бився («за землю»), що церкви й академії засновував (культурна праця). Але забувають Мазепу, що продовжував українську традицію опанування «рідного моря».

А тим часом лише ті три сторони Мазепиної постаті, взяті разом, надають їй світового історичного значення. Це ж він опирався всіми силами проти посилання козаків над Балтику і проти втягання України в боротьбу за чужі їй світові ідеали Московщини. Це ж він за цариці Софії робив перший правильний похід у Крим, аби зломити татарську потугу, і через цей півострів опанувати «наше море». Це ж він притягнув під Полтаву для боротьби з Петром Костя Гордієнка (як Петро Дорошенко Сірка), що нищив перевагу татарську над берегами чорноморськими, що не був певний свого «морського діла», аж поки загребущі руки московського царя не простягалися ласо до Січі.

У сім союзі Мазепи з Гордієнком, а обох – зі шведським королем віджив наш давній заповіт історичний: Велика путь із варяг у греки. Союз Богдана з Карлом X., Жовті Води і Тиміш у Волощині, Сагайдачний під Москвою і під Хотином, Дорошенко і Сірко, війна з половцями і з Візантією, «з поля і з моря» здобування собі дійсної волі.

І якраз велике Мазепи в тім, що він зрозумів, що боротися за волю треба на два боки і — самостійно, без допомоги «половців» з Півночі чи з Заходу. Помилявся Сагайдачний, коли думав разом із Хоткевичем турецьку силу над Чорним морем валити. Помилявся спершу Мазепа, коли думав разом із Ґоліциним Крим воювати. І цю свою і своїх попередників помилку він мужно рішився направити у славний і нещасний день Полтави. Своїм відважним чином він надовго перед Шевченком ніби хотів показати, що разом із половцями здійсняти історичні завдання України — всупереч думці Драгоманова — не можна. Що боротьба за незалежність України, так як і за Чорне море під чужими орлами буде лише марним проливанням крови «не за Україну, а за її ката».

Традиції мазепинства (так зрозумілого) підхопив у нас Шевченко, і не дарма в його самостійнім ідеалі єднаються разом і зрив проти всяких «половців», і порив до опанування моря. Полтава, Берестечко й Умань відблискують у його поезії такими ж самими яскравими барвами, як темно-сині хвилі бурхливого Чорного моря.

У нащадків має вже прокинутися свідомість великости завдань, що стояли перед Мазепою і стоять перед нами. Не «за землю і волю», а за «землю і море». Бо нема самостійности без моря, нема моря без самостійности. Хто панує у Криму, той панує в Україні, навіть незалежній. Так було, коли в Бахчисараю сидів хан, так було, коли в 1855 р. в Севастополі сидів француз; так було, коли в 1918 р. там сидів німець, і так є, коли там сів знову москаль.

І в ті моменти, коли й Польща хотіла розширити свою експансію на Україну, втягнути її в свою політичну систему, в ній зараз відживали плани про Одесу. Хто був паном чорноморських берегів, а з ними й Чорного моря, був паном України. Оманою була самостійність без морських берегів! Не було «землі» без «моря»!

Але й не було «моря» без «землі»! На ніщо йшла ціла наша колонізація аж до морських берегів, коли не була Україна самостійною. Мирно шмагляли князівські й козацькі байдаки по Чорному морю, поки »половці« панували над нашою землею. Що помогла нам колонізація чорноморських степів, поки москаль панував на Україні. Чи величезні маєтки спадщини не дісталися до рук московської шляхти? А чи та не спровадила на них зайд з Московщини, Німеччини і Болгарії, тих зайд, нащадки яких стільки клопоту наробили Україні в останніх боротьбах за незалежність.

А й тепер, що нам помогла буйна колонізація наших берегів, коли Совітська Росія заселяє їх зайдами, коли творить румунські й польські райони в приморських областях. Коли Калінін та инші большевицькі достойники одверто признаються, що їх ціллю є створити компактну масу жи¬дівських колоністів у Криму і на північному Кавказі, єднаючи їх в одну безпереривну область смугою жидівських колоній по північнім березі Озівського моря і відриваючи етнічно чужою прірвою Україну від Кубані.

Так само, як нема «землі» без «моря» (як нема прав¬дивої самостійности без посідання берегів), так нема і «моря» без «землі», і нінащо не здасться заселення морського побережжя без політичної влади над своїм краєм. Жидівська колонізація чорноморсько-озівського побережжя і Криму та зруйнування української торгівлі збіжжям за большевиків – ось докази, чого варте посідання моря без самовладства.

У ці сумні й великі роковини, роковини Полтави, хай усвідомимо ми собі сей зв’язок, сі традиції нашого великого минулого. Хай вирвемося зі шпонів дрібничковости! Хай пригадаємо собі, що наша справа є справою світового історичного значення, що або вона переможе, або Україна не встане. Мусимо поставити наше завдання широко, як його ставили герої, що впали під Полтавою. Як пробували ставити герої 1917—1920 pр., що рвалися не лише до Києва, а й до Одеси, що з бригадою Натієва гонили старим муравським шляхом у Крим...

Традиції – прекрасна річ, лише не треба вузько розуміти «земля і мертві», се замало. «Море і живі» – ось що має стати гаслом завтрашнього дня.

Мазепа, що йшов проти «половців» з Півночі, але і проти тих з Полудня; Гордієнко, що йшов проти «половців» з Полудня, але і проти тих з Півночі — їхній союз, сих двох людей, — ось дороговказ нам. Ось заповіт Полтави, заповіт мазепинства, перейнятий із сизої давнини князівських часів.

Хай нове покоління вчиться з досвіду віків, що нема землі без моря — без самостійности — і нема дійсної самостійности — без моря і без експансії.

Визволення і експансія — се життєва мудрість усіх сильних рас...



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4