Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Над томом Скунця

Петро Іванишин
Секретар Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

Том Петра Скунця. Все його непросте життя і вся багатогранна творчість – як єдиний смисловий том. Зчитувати-перечитувати його, інтерпретувати, осмислювати – процес нескінченний. Елементом такого читання-осмислення кожної творчої особистості будуть спогади. Настав час і на ось ці…

Петро Скунць, як і більшість важливого, світлого і доброго, ввійшов у моє життя завдяки батькові – Василеві Іванишину. Блискучий знавець та шанувальник справжньої поезії та філософії, що будучи сином сільського столяра, піднявся від простого будівельника до відомого літературного критика й теоретика літератури, журналіста, публіциста, ідеолога українського націоналізму, доцента Дрогобицького педуніверситету й всеукраїнського політичного та громадського діяча, – батько постійно жив літературою. Без перебільшення, це був однин із основних способів його буття. І серед улюблених поетів (Т.Шевченка, І.Франка, М.Рильського, Л.Костенко, М.Вінграновського, В.Симоненка, Б.Стельмаха, І.Нижника, Є.Титикайла, І.Гнатюка та ін.) ім’я та твори шістдесятника Петра Скунця зринали дуже часто. Поему П.Скунця 1968 року “На границі епох” та більшість віршів циклу “Зарубки на пам’ять” (опублікований у збірці “Розрив-трава” 1979 року) він знав, власне, на пам’ять і міг цитувати годинами.

Із цим цитуванням виникали інколи кумедні випадки. Якось у 1980-х В.Іванишин перебував на курсах підвищення кваліфікації у Львівському, тоді ще державному, університеті. Там познайомився із якимись викладачами із Закарпаття і цілий вечір читав їм поезію Скунця, не називаючи прізвища автора. Поезія слухачам дуже сподобалася, вони страшенно хотіли дізнатися ім’я автора, а коли виявилось, що автором є їхній земляк, – не могли з дива зійти: так, виявляється, блискуче пише добре знаний їм Петро Скунць?! З того часу ці люди стали теж великими шанувальниками та уважними прочитувачами творів поета.

Ще цікавішим був вплив поезії П.Скунця на формування національної свідомості читачів: студентів, інтелігенції, громади взагалі. Батько, що проводив сотні лекцій, вечорів поезії, зустрічей із громадою, виступів тощо згадував, що завжди користувався поетичним словом для риторичної мети. І громадянська із прекрасним ораторським тембром поезія П.Скунця надавалася до публічної діяльності дуже добре. Часто після виступів люди не лише дякували за промовлене націоцентричне слово, а й запитували, де можна роздобути твори П.Скунця, до яких вони за годину-дві встигали прикипіти душею, які часто перевертали їхні уявлення про себе й світ, які багатьох перетворювали із малоросів на українців:

Так чому ідуть вони
від криниць і від колосся –
гір моїх батьки й сини?
Їх не втримає вітчизна,
ні легенда, ні жона,
йдуть у безвість – чи не бризне
стріблом-злотом чужина?
Може, й бризне – як горбами
і себе переростуть.
Але завтра із торбами
інші вирушать у путь.
Біля серця кожен сисне
вузлик рідної землі…
Порозносять всю вітчизну
й позникають уві млі.
…………………………………
Верховинці, верховинці,
чи трембіти – на полом?
До чужинців поодинці
ходять тільки у полон.
Ваші правнуки забудуть,
де їх прадіди зросли,
і земля та стане брудом,
що з собою ви несли.
Давній голос батьківщини,
може, вчують диваки…
Та лиш там звелись вершини,
де вулканили віки.
…………………………………
Я свою стежину по землі веду.
Охрещу маленьке поле безіменне.
Не знайду всього я. Але те знайду,
що ніхто у світі не знайде, крім мене.
Я – нова наснага. Бо мої слова
стоптану надію вміють піднімати,
бо вдові не скажуть, що вона вдова,
бо вдові розкажуть, що вона є мати.
Краю мій вдовиний! Не шукаю втіх,
та краси й сумної не пущу, одначе,
в професійне кодло плакальниць твоїх,
що ведуть змагання, хто гарніше плаче.
Там недовго стати правдою юрби:
довести голодним, що вони голодні,
донести горбатим, що у них горби,
й умлівати з віри, що з тобою згодні.
І за чорним небом бачу голубе,
і в юрбі зостанусь правдою народу,
кожного прозвавши зрадником себе,
хто своє майбутнє жде як нагороду.
Зрозуміло – ворог із усіх боків,
і не скличе бранців золотий ріжечок…
Та й овечкам легко, де нема вовків,
та й вовкам нелегко, де нема овечок.
Краю мій вівчарський! Золоте руно!
«Вівці мої, вівці, вівці та отари!..»
Вас уже знімають навіть для кіно,
і поети з вами порівняли хмари.
Пастирів діставши замість ворогів,
ви б на віки вічні мирними зробились.
А не всі ще вівці ходять без рогів,
тож колись для чогось роги ті пробились.
…………………………………………………
Я вірю – казка не обман.
Але чи легше, діду, вам,
чи легше, діду, стало вам,
що став царем простий Іван?
Чи легше, дуду, вам хоч трохи?
………………………………………
Я ступив нестримно, як зухвалість
від образ дитячих до болінь.
То не просто книга відкривалась,
а країна прагнень і борінь.
І коли я рушив у незнане,
мушу знати, рушив звідкіля.
Є така країна Франкіана,
що не здасться меншою здаля.
Жовкне сонце…Не журись, кохана,
що береться осінню чоло,
є така країна Франкіана,
де зів`яле листя ожило.
Підвелось під грубими ногами,
і листочок кожен, ніби птах,
полетів над синіми снігами,
несучи кохання по світах.
Друже мій,
і в тебе давня рана
розболілась – осінь на порі…
Є така країна Франкіана,
де весь вік гримлять каменярі.
Поробили молоти залізні,
раз навколо скелі кам`яні,
і вдихнули хмари лиховісні,
щоб із грому викресати дні.
Люди, люди, щастя – не омана,
не омана навіть ваші сни.
Є така країна Франкіана,
де з весни ждуть іншої весни.
Там не тоне віра у багнюці,
там проходить чистою душа
крізь болото свинських конституцій,
крізь іржаві промені гроша.
Браття, браття, правда невблаганна,
для добра не досить доброти.
Є така країна Франкіана,
де не роблять кроку без мети.
В тій країні і мерців оплакують,
повернувшись до життя лицем,
там чесніше гавкати собакою,
ніж мовчати древнім мудрецем.
Там людина кожна незамінна,
там красу шукають під вінком…
Є така країна Україна,
де живуть Шевченко і Франко.
Рідний край…
Одним – надгробний камінь,
іншим – осокори, ясени,
іншим тим, які стають батьками,
не забувши, що вони – сини.

Як заворожений, слухав колись ці та інші глибокі рядки і я…

Під час навчання на четвертому курсі філологічного факультету Дрогобицького університету батько порадив замислитися над темою майбутнього дипломного дослідження. Я тоді більше захоплювався вісниківством, щойно побачила світ моя перша монографія “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління” (1996), тож думав взяти щось нове із багатющої вісниківської спадщини. Але батько порадив звернути увагу на, на жаль, мало досліджену творчість закарпатського поета-шістдесятника, багато в чому суголосного письменникам-націоналістам міжвоєнної доби. Причому зробити це серйозно, із перспективою майбутніх поглиблених студій, враховуючи, що шістдесятництво на той час теж було майже не освоєним літературним материком. Я поміркував, пригадав часто чуті цитати, і погодився. Із цього часу розпочалась моя Скунціана.

Виявилась цікава річ. Із дуже багатьма шістдесятниками та дисидентами батько був особисто знайомий, із деякими (як-от із Зеновієм Красівським чи Іваном Гнатюком) близько дружив, а от із улюбленим Петром Скунцем – не склалося. У зв’язку із написанням мною дипломного дослідження виникла чудова нагода особистого знайомства. Пізнати живого автора та його малу батьківщину – ця герменевтична аксіома стимулювала хвилюючу пригоду. Через спільних львівських друзів (здається, ключову роль тут відіграв інший батьків друг – блискучий скунцезнавець і відомий літературний критик професор Тарас Салига) ми отримали ужгородський телефон поета (про мобільні тоді ніхто й не чув), домовились про зустріч і ранньою осінню 1996 року вирушили машиною на сонячне Закарпаття утрьох: батько, я та двоюрідний брат Андрій Вілюра, що навчався зі мною в одній групі.

Знайомство відбулося в обласному видавництві “Карпати”, де на той час працював письменник. Зустріч тривала декілька годин за щедрим столом. Батько і Скунць читали поетові твори і не могли наговоритися. Здавалося, двоє братів зустрілися після довгої розлуки. Ми з братом більше мовчали і захоплено спостерігали за діалогом, у якому було все: вірші, тости, спогади, політична аналітика, згадки про спільних знайомих... З того часу розпочалася наша, – а головне, їхня! – дружба. Домовились також про мою вже власне літературознавчу зустріч із поетом, щоб напрацьовувати матеріали для майбутнього дослідження.

Зустріч ця, що через різні причини постійно відкладалася, все ж відбулася перед самим Новим роком, 29 грудня. У високій, на п’ятому поверсі, ужгородській квартирі (на проспекті Свободи) я отримав можливість взяти у письменника і записати на диктофон багатогодинне інтерв’ю, отримати безцінні для мане матеріали (передусім ранні збірки, деякі статті, метакритичні студії тощо), познайомитись із сім’єю поета – дружиною Оленою, сином Миколою, донькою Наталею. Попри всю гостинність та товариськість, що панували під час нашої розмови, все ж вловив певний сумнів з боку доброзичливих господарів у можливості здійснення мною такого складного завдання, як написання літературного портрета П.Скунця. І цей сумнів цілком можна зрозуміти та виправдати: не раз уже про письменника збиралися написати, і то не “пацани”, а старші, поважніші люди. З ними теж відбувались розмови, їм теж передавались із домашнього архіву важливі матеріали, від них теж сподівалися почути слово правди (поет не хотів лакувальної похвальби, а посутнього, вдумливого слова про свою творчість). Однак слово це так і не було сказане… А тут з’являться ще один двадцятиоднорічний ентузіаст-дослідник. Чи не зникне і він? Тому й присвята на подарованій у той день першій щістдесятницькій збірці “Полюси Землі” (1964) вібрує прихованим неспокоєм: “Петрові Іванишину – дай Бог бути нам на одному полюсі”.

Процес написання книжки про життя і творчість припав на січень-травень 1997 року. Уривок з неї був успішно захищений як дипломна робота. Водночас, своє захоплення творчістю автора я не зміг приховати від студентського товариства, тож мої друзі, майбутня дружина Мирослава, її подруги і навіть деякі викладачі зачитувались Скунцем, позичали його збірки, переписували улюблені вірші – інтимні, політичні, філософські – та вчили їх на пам’ять. Щоправда, окремим друкованим виданням літературний портрет, через типові тогочасні й сучасні для української книжки фінансові труднощі, зміг з’явитися у видавничій фірмі “Відродження” лише через два роки, у 1999-му. Передмову до нього люб’язно погодився написати професор Тарас Салига, назвавши її, як завжди, у своєму стилі: мудро та дотепно – “Про наймолодшого із наймолодших (або: “Дев’ятдесятник” про “шістдесятника”)”. Чи не найважливішим у тій передмові для мене було одне спостереження вченого: “Використовуючи спогади самого поета і його друзів, Петро Іванишин белетризує виклад біографії настільки, що читаєш її неначе художню повість про нелегке й напружене творче життя, поступове ідейне прозріння і постійний внутрішній протест талановитої людини за часів радянського тоталітаризму. Старші за віком читачі, безперечно, впізнаватимуть свою епоху, в яку молодому авторові вдалося «вжитися» і штрих за штрихом досить правдоподібно її відтворити”.

Однак хвилювало питання, як поставиться до книжки, де простежувався його складний еволюційний шлях від сповідувача імперського комуно-російського патріотизму – через націонал-комунізм шістдесятництва – до адепта шевченківської національної ідеї, сам письменник? Побоювання виявились марними. Петро Скунць і рукописом портрета, і, згодом (через два роки), монографією був цілком задоволений. Отриману частину тиражу книжки він активно дарував передусім інтелігенції та студіюючій молоді рідного Закарпаття. Власне, чимало добрих слів чув на свою адресу за цю одну із перших монографій 1990-х про шістдесятників від різних людей, однак похвала з боку П.Скунця була і досі залишається для мене найбільш значущою.

У нас із письменником налагоджуються міцні дружні стосунки. Здається, уже ні в кого не виникає сумнівів, що ми з ним перебуваємо таки “на одному полюсі”. Одну із збірок того часу – “Колись я був на світі Травнем” (2000) – П.Скунць, неперевершений майстер експромтів, підписав так: “Петрові Іванишину –

Я ще сяйну, я ще колись сяйну
у чорнім небі вашої печалі.
Але пройдем і ті незнані нетрі
І вернемось до України, Петре!”.

Паралельно відбувався ще один процес – зглиблення фахового рівня пізнання творчості митця. Восени 1997 року я успішно вступив до аспірантури при кафедрі української літератури Дрогобицького університету. Постала проблема вибору теми майбутнього кандидатського дослідження. Батько, попри скепсис деяких кафедралів (мовляв, що тут можна ще досліджувати, якщо вже написано цілу книжку?), запропонував мені продовжити студіювання поезії Петра Скунця. Але який ракурс, які методологічні орієнтири обрати?

Допомога, і це не востаннє в моєму житті, знову прийшла від професора Тараса Салиги. Саме до нього ми поїхали з батьком на консультацію. Професор зрозумів моє бажання продовжити вивчення поезії Петра Скунця, схвально відгукнувся про відмову захистити як кандидатську вже написаний літературний портрет чи монографію про О.Ольжича, і, поміркувавши, запропонував чотири дисертабельні теми можливого дослідження. Одна з цих тем – “Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)”, що вияскравлювала герменевтико-психологічний ракурс національної емпатії, – лягла в основу і кандидатської студії, успішно захищеної 20 грудня 2000-го року у Львівському університеті, і в доопрацьовану на її основі однойменну монографію, що побачила світ у 2003-му. У рукописі монографії, з котрим він був ознайомлений перше, ніж той обговорювався на кафедральному попередньому захисті, Петро Скунць виявив, за його словами, чимало важливих для себе речей. Серед найголовніших він назвав теоретичну інтерпретацію, що пояснювала механізм утворення національної самобутності ліричного героя, та введення його творчості в широкий методологічний та літературний контексти. Отож, на захист я йшов упевнено, натхненний високою оцінкою з боку, якщо так можна висловитись, предмета свого дослідження.

На жаль, часті хвороби батька, вступ у докторантуру Інституту літератури НАН України у 2003-му, побутові клопоти, що супроводжують життя кожного сімейного мужчини з трьома дітьми, неприємності на роботі, викликані відстоюванням принципової наукової та світоглядної позицій, – усе це перешкоджало систематичному спілкуванню із поетом. Воно було, однак не таким частим, як перед тим, як нам усім трьом – батькові, мені та П.Скунцеві – цього б хотілося. Хоча ми знали про всі тогочасні успіхи (наприклад, вихід нових книг) та проблеми письменника, пов’язані із погіршенням здоров’я. Добре пам’ятаю останню нашу телефонну розмову ранньою весною (здається, таки у березні) 2007-го. Говорили про можливість майбутнього нашого приїзду, про нові книжки один одного, про успішний захист мною 22 лютого докторської дисертації, про деякі клопоти, пов’язані із цим захистом. Зокрема, прикро вразив і нас, і поета донос на ім’я міністра світи, голови ВАКу, директора Інституту літератури та голови львівської спецради із захистів, підписаний не лише сумно відомими лібералістичними діячами космополітичної орієнтації – від цих апологетів “високих стандартів західної науки” (Г.Грабовича, Я.Грицака, Т.Гундорової та ін.) цього й варто було сподіватися, – але й академіком Іваном Дзюбою… Подиву Петра Скунця стосовно вчинку свого давнього друга-шістдесятника не було меж…

Петро Скунць до свого шістдесятип’ятилітнього ювілею не дожив буквально дві декади. Це був страшний моральний удар. Отримавши сумну вістку, ми з батьком вирушили до Ужгорода на похорон. Над труною поета у місцевому осередку Спілки письменників я говорив щось про самобутнього автора, який завжди асоціюватиметься зі своїм активним, національно зорієнтованим ліричним героєм, що ступив у поезію, життя, національну культуру “нестримно, як зухвалість”… А вже 8 травня ми ховали батька… Їхнє побратимство, думаю, продовжується і на тому світі. А їхня життєва позиція, національні ідеали та мудре слово житимуть між нами, доки залишатимемось українцями. Для мене особисто дуже важливими були й залишаються рядки із присвяти 29 червня 2003 року, написаної у книзі вибраного “Один” (2000), рядки цілком у дусі вісниківської філософії трагічного оптимізму: “Петрові Іванишину –

Сього безукраїнства кілометри,
де ми і без двора і без кола,
ми все одно подужаємо, Петре,
адже Петро – то камінь, то скала”.

Спогади про земне буття Петра Скунця мають початок та кінець. Не має кінця тільки перебування у сяйві його поезії, що завжди перетворюватиме юрбу на народ, безвольного раба на вільну особистість, читачів-маргіналів на читачів-українців. Добре, що ми маємо можливість здійснювати духовне сходження на цю націотворчу літературну скелю – жити і замислюватись над томом Скунця.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4