Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ЧИМ Є РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ?

[Донцов Д. Чим є російська революція? // Календар альманах «Дніпро» на 1928. – Львів, 1928. – С. 40-56.]

В жовтні минулого року скінчилося десять літ від коли в Петербурзі прийшли до влади большевики, які пізніше застромили червоний прапор в Харкові і в Київі.

Незабаром обходитимуть вони ювілей своєї перемоги, робитимуть підсумки всіх добродійств, які сплинули в наслідок перевороту на Україну. Не думаю тут з ними полемізувати. Мало мене цікавить, чи на одну, чи на дві десятини більше має тепер наш селянин, що не знає, чим її обробляти, ані те, який тепер відсоток в партії є українців – 30 чи 50. Для мене важніше що інше. Росія – незалежно від змін режиму – лишилася нашим сусідою. А ось що про любих сусід говорить у своїм коментарі до Макіявеля Йоган Ґотліб Фіхте: «Сусіда… все готов, при першій нагоді, коли лише справа видається йому певною, розширитися нашим коштом. Він мусить так робити, коли він є мудрий, і не може без того обійтися, хоч би він був навіть нашим братом».

Такі є добросусідські відносини в нашім нещасливім світі, а що большевики безперечно не є дурні, є нашими сусідами, а може навіть братами (як дехто думає), то й вони не становлять виїмку від правила, усталеного життям і ствердженого німецьким філософом… От сей момент і цікавить мене, коли ми робимо підсумки російської революції.

Не культурна, не соціяльна, не національна справа на Україні, як її розвязала російська революція, лише інша: чи змаліла, чи зросла в наслідок революції сила нашого доброго сусіди? Того сусіди, який – як сказав Затонський – все стремітиме «осідлати» українську національну стихію; все намагатиметься зробити з неї потульного московського верхівця. Не вірю в доброзичливість жадних сусід, і тому власне цікавить мене тепер не те, чи нам ліпше тепер під «новим» сусідським режімом, аніж під старим, лише чи зросла чи ослабла в наслідок революції сила нашого «сусіди», якого скорше чи пізніше мусітимемо з себе скинути?

В нас звикли до кожного суспільного зявища підходити з готовими трафаретами. Так само і до російської революції. Сеж було так просто! Останній відгомін перевороту 1789 р. у Франції, боротьба за народоправство проти самодержавства, заміна звироднілої правлячої кліки новою, здоровою – ось чим є російська революція на думку поверхового глядача… Тимчасом, вона має далеко глибший й цікавіший зміст. Революція 1917 року була обявом великого «нєстороєнія» (дезорґанізації) не лише даної правлячої верстви, не лише державної (дворянсько-самодержавної) системи, – вона була обявом дезорґанізації й самої імперії.

В дуже цікавій промові на пленумі ІККІ (виконкому комуністичного інтернаціоналу), 4 VI с. р. говорив Бухарін – «Коли в першу імперіалістичну війну большевики виступили проти оборони вітчини, то для пролетарських республік (для теперішньої Росії) оборона атєчества стає, навпаки, найпершим обовязком… Коли в капіталістичних країнах комуністи повинні стояти на пораженській позиції, то в СССР треба стояти на точці погляду всілякої підтримки нашого пролетарського атєчества. Коли там – треба відкидати оборону вітчини, то в Росії її треба тепер усякими засобами утверджувати…» Війна є зло – і проти неї треба боротися, але лише «оскільки її ведуть імперіалістичні держави, але ми можемо і повинні підтримувати її…, коли при владі стоїть робітнича кляса, яка боронить свою державу».

Так говорив Бухарін, і се було теоретичне обґрунтування большевицької практики. Важніж його слова тому, що нова російська революційна еліта вперше стала тут офіціяльно не на клясову, а на загально-національну точку погляду, заявила претензії заступати не тільки клясу-верству, а і клясу-націю; виявила намір – не лише знищити «буржуїв», але й устроїти державу всередині й боронити її навні. Вчорашні чесноти – «пораженство» пацифізм, право бути vaterlandslos, право на революцію проти державної влади, – нині, по захопленню влади «пролетаріятом», стають злочином. Чесноти-ж, осміювані вчора – патріотизм, оборона держави, імперіалізм (бо тож відріжніть оборонну війну від зачини) – стають догмами нині. Нова провідна верства – як і передні – стає нацією, pars pro loto.

Сей факт є для нас величезної ваги. Коли ми собі його не усвідомимо, то нічого не зрозуміємо в російській революції. Бо з сього факту («ународовлення» большевиків) видно, що лише перше завдання всякої революції є усунути ворожу соціальну верству і захопити владу. Друге і важливіше завдання перевороту – є «устороєніє» держави, затупленої тепер новою «аристократією». Кождий переворот приносить з собою захитання державного ладу посередині і захитання становища нації між сусідами. Рятуючи одне й друге, нова «аристократія» звичайно одідічує й і цілі старої. Стаючи з «кляси» – «нацією», нова еліта віддається й національним імперативам, залежно від історичної традиції народу, та його геополітичного становища. Отже, сцементувати розгойдану всередині імперію й зміцнити становище свого новоздобутого «пролєтарскаво атєчєства» назовні, – ось яке завдання припало й большевикам, припало російській революції. Чи диктаторам пролетаріату удалося розв’язати се завдання, – ось суть питання: чим є російська революція, чого маємо від неї сподіватися ми?

Коли шукати подібностей в інших народів, то знайдемо два роди революції. Одні – виносячи на поверхню нову клясу, зміцнили рівночасно потугу імперії. Так було м.н. в Англії і у Франції. Другі – припечатували тільки наглий або повільний занепад держави. Так було, наприклад, в Іспанії й Туреччині.

Пригадайте собі розвідку Токвіля «Старий лад і революція», в якій доведено на підставі докладних студій, що централізація, запроваджена революцією 1780 року, була завершенням діла королів. Пригадайте далі, як республіканська Франція здобула назад Ельзас і Льотарінгію і знищила Габсбурський дім, за що боролися Бурбони, – і ви усвідомите собі, як блискучо французька буржуазія, винесена на гору революцією, розв’язала завдання старої феодальної правлячої верстви в царині політики внутрішньої і зовнішньої. Спадщина, яку вона дістала по монархії, була страшна. Але се не злякало нових будівничих. Касуючи старі історичні провінції, перемагаючи Вандею, ділячи країну на нові департаменти, перекроюючи живе ще тіло стародавніх «земель», знищуючи федералістичну Жиронду – революційна буржуазія показала себе гідною спадкоємицею Людвіка XI і Рішеліє. Вона виконала їх політичний заповіт і вона сцементувала в єдине сцентралізоване тіло країну, а лєгіслятивна праця консульства вляла в се тіло спільний дух. Внутрішній розклад держави, викликаний революцією, самаж таки революція й направила.

Ще ґрунтовніше вдалося їй усунути спричинене революцією зовнішнє ослаблення країни, знищити її міжнародні завалини. Наполеонівська Франція не тільки насипала сталу греблю проти всіх чужинецьких інвазій, що грозили розділити країну, не тільки стала твердою ногою в усіх майже улицях Європи, але й положила головні підстави під майбутню колоніальну імперію з столицею в Парижі. І тут, так само як і у внутрішній політиці, ішла нова Франція шляхами зброї, вже знесиленої монархії. Вольней, політичний письменник королівської Франції, ось як формулував завдання своєї країни перед революцією: «Ми відновимо старий водний шлях через Суєз замісць дороги довкола Доброї Надії а з Єгипту ми досягнемо Індії». Се писав він у 1788 році, несповна десять літ по нім, Наполеон мріє про підбиття Азії через Єгипет і через Росію, через Каїр і Сен Жан Акр, через Відень і Москву, і робить перші кроки для здійснення свого грандіозного пляну. Трактат у Кампо Формі (17 X. 1797) припечатує поділ Венеції, віддає Франції Іонійські острови і албанський коритар, а в перспективі – шлях до Стамбулу, Евфрату і Персії, з якою заключається союз (1807), а з неї до Індії… Не всі отсі цілі осягнуто, але створення Югославії (вже за наших днів) на місці Наполеонівської Іллірії (з великою допомогою Франції), французький протекторат в Сирії і величезна колоніальна імперія в Африці показують, як змінили потугу Франції наши сили, заплутані революцією; показують, з якою енергією стреміли вони здійснити основні зовнішно-політичні цілі нації, якими вже не міг собі дати ради старий лад. І так само, як досягнення Наполеона були здійсненням мрій передреволюційної імперії, так розбудова Альжерії, Туніса і Мароканська революція 1830 і 1848 рр., була продовженням діла Бурбонів. Один французький історик пише: «Альжерія, завойована 5 липня 1830 і 1848 рр., була блискучою спадщиною, яку залишила республіканській Франції, зникаючи на все, династія Бурбонів».

Подібні наслідки для Англії мала і її революція. В середині держави поборов Кромвель «кавалерів» так само, як і «левеллерів» (тодішніх большевиків). Ніколи судівництво не функціонувало так добре, як за лорда протектора. Він не розгубив отриманих у спадщині по монархії країн. Знищив військову силу в Швеції, а протягом кількох місяців «прибрал к рукам» Ірландію, як ніхто за останні п’ятсот років. Вогнем і мечем скував він в одне ціле будуче триєдине королівство…

Іззовні – успіхи ще блискучіші. Розбудова імперії стала на твердий ґрунт. З нічого створив він фльоту, яка била іспанців і голяндців на морі. А його армія перемогала першу, тоді, в світі іспанську піхоту. Замісць Кале – став він твердою ногою в Дюнкерку. Замісць страченої свободи дав він Англії славу.

Подібно й революція американська проти Англії. Вона теж визволила величезні, досі звязані сили, щоби поволі через горожанську війну, через оборонну «доктрину Монро» – прийти до підбиття Техасу, Аляски, Куби, Філіпін, «мироної пенетрації» Канади, Папнами, Нікараґуа і Мексики до внутрішнього сконсолідування й до величезного економічного й політичного розросту республіки навні.

В сих трьох прикладах бачимо скрізь нову верству нації, що сміло звалила на свої плечі завдання переломної доби: усунути стару, змиршавілу «аристократію», дати новий моральний стрижень нації всередині і зміцнити її тугу у відношенню до інших народів. Національна криза, яку викликала революція (або яка викликала революцію) в Америці, і Англії, і у Франції привела до скріплення народу і збільшення його питомої ваги в світі. Нова правляча верства показалася там на височині історичного завдання.

Але бувають ще й инші революції! Се – революції народів в упадку; революції, викликані не вибухом штучно гальмованих сил нації, яка переросла вузький круг діланння, зачерпнутий охлялим режимом, – лише революції, викликані протестом народу нездібного більше до зусиль, що від нього вимагаються. Такі перевороти повстають з диспропорції між силою тягару, яку накладає на даний нарід його великодержавна ідея, і – здібністю народу сей тягар двигати. Кожна ся диспропорція стає за велика, нарід відмовляє послуги власній імперіалістичній їдеї і, як кажуть, «робить революцію». Не на те, щоб самому робити ліпше, ніж скинута «аристократія», лише щоби робити менше, щоби ратувати що дасться. Такі революції кінчаться не новим злетом суспільності, якій розв’язано крила, лише – ампутацією тяжко хворого організму, і часто густо переходом з ряду великодержавних націй до ряду націй-провінцій…

Таку революцію ми бачимо між іншим в Еспанії. Ліберальна конституція 1812 року була гаслом не до консолідації країни, лише до великого відосередкового руху в полудневоамериканських колоніях Еспанії. Революція з 1820 року привела не до тіснішої злуки з центром іспанських Шкопп та Вандей, а до їх сепарації або до ослаблення їх зв’язку з метрополією. В наслідок сеї власне революції відокремилися остаточно від Еспанії її полудневоамериканські колонії і зачався сепаратистичний рух у Катальонії. Наступні революції, що допровадили навіть до хвилевого тріумфу республіки в Еспанії (1873-1874), скінчилися проголошенням федералістичної проґрами, повстанням на Кубі (1895) і на Філіпінах (1896), нарешті відпадом сих колонії (1898) і загроженням становища Еспанії в її останній колонії Мароку; зітхненням її в ряди трьохрядних держав.

Менше більше такий самий був внутрішній зміст і революції в Туреччині – молодотурецьк (1908), яка розгубила решту своїх європейських і африканських посілостей, і революції Кемаля, який скасував каліфат і султанат, переніс столицю з Константинополя, що панував на трьох континентах, до Ангори, осередку етнографічної Туреччини.

Можна і треба мати як найбільший подив до Кемаля Паші і до його ґенія, але не можна закривати очі на об’єктивний факт: що його побіда над греками не була побідою над цілою Европою, та що його революція була не приверненням давнього блеску Отоманської імперії, лише її може й героїчною ампутацією…

Так само, як в Еспанії і в Туреччині, подуви лібералізму в Австро-Угорщині не принесли монархії спасенних наслідків, лише відрочили її упадок. Всупереч зусиллям поодиноких великих постатей (маршала Конрада, архикнязя Франца Фердинанда) в данім випадку маємо діло з упадком експансивної сили народу, з упадком, якому ні одні революції запобігти не здолають.

Ані революція здолу (1848), ані революція згори (1867), не сцементували імперію всередині, ані спричинилися до утревавлення її позиції навні. Як останні події показали, вмерла зі славою монархія в останні роки світила позиченим (з Берліна) світлом. Так було підчас анексійної кризи 1908 року, так було підчас світової війни. Так яркіше спалахує полум’я перед загасненням…

Деяку анальоґію представляє й польська національна революція, що по кількох без наслідних вибухах привела, завдяки сприятливому міжнародному укладові – до повстання в 1918 році польської держави. Правда, захоплення влади новою Польщею наступило в боротьбі з чужими, не з своєю правлячою верствою. Але в своїх вислідах ся революція всеж дасться підтягнути до другого ряду революцій, про який я власне тепер говорю. Ще Стефан Баторій носився з велетенським пляном розвязки східного питання, а для того проектував розторощити Москву, а потім via Закавказзя й Персія за атакувати з боку Малої Азії Стамбул і протоки. Але історія потекла іншим коритом… Повільне зречення сих заворотних плянів знане з історії, а революція 1918 – по останній поки що пробі силу 1920 році – дала сьому вимушеному зреченню санкцію нової Польщі. В одній принагідній промові, князь Сапєга, польський міністр закордонних справ в 1920 році, сказав: «Досягли ми на Ризькім мирі кордонів другого розбору Польщі. Досягти кордонів першого – не стало нам сил. Та й те треба мати на увазі, що в той час, в 1920 році, Польща, вичерпана й позбавлена майже всіх державних засобів, не мала б змоги видати з себе те, що було невідкличне для опанування таких величезних просторів, як ті, що сягали аж по Дніпро, аж по границі Речи Посполитої на чотирі роки перед вступленням на трон Станіслава Августа» (Slowo Polskie, 22.VI. 1927). Революція 1918 року в Польщі була отже не такою, як 1789 у Франції. Їй товаришила не експансія, лише в порівнянню історичними претензіями добровільна ампутація, зречення давніх мрій. Слова Сапєги роблять імовірним припущення, що й Косцюківська революція, в разі її успіху, не зачеркнула б дальших кордонів, аніж ті, що їх сім років назад зачеркнено в Ризі. Заборчі держави заборчими державами, але в данім випадку маємо діло з упадком експансивної сили нації, з упадком, якому жадні революції запобігти не здолають.

Такий характер тих других революцій, що їх прикладом є революції в Туреччині, в Еспанії, Австрії, почасти в Польщі. На прикладі Франції бачили ми державну крізу, спричинену знікчемнілою правлячою клікою, нездарним режимом; крізу, що її усуває нова пануюча кляса. На прикладі Еспанії і пр. – бачимо щось інше. Тут нова еліта не може собі дати ради з крізою так само, як і стара. Тут маємо отже діло з невикональністю завдання взагалі, з крізою вже не еліти, не режиму, лише – самої державної ідеї. Тут революція є об’явом того, що Еспанія Карла V, що Туреччина навіть Абд-уль-Гаміда, що Австрія Франца Йосифа, що Польща Баторія і Яґельсонів стали нездійсненними мріями, якаб верства нації й не намагалася сі мрії втілити в життя. Нема тих живих соків, якіб можна було перелляти з одного каналу в другий, джерело висохло… Се не конче значить звироднення народу, лише, що його амплітуда розмаху – звузилася, відійшла в етнографічні береги. Що може бути напр. здоровішого від шведського народу? Але велика ріжниця є між Швецією теперішньою і Швецією Ґустава Адольфа, що панувала в Фінляндії, в Ревлю і в Ґданську.

До якого ж з сих двох родів революцій треба віднести революцію 1917 року в Росії? Коли звернутися до фактів життя, які ніколи не брешуть, коли задати собі питання, чи російській революції удалося злютувати імперію всередині, зміцнити її повагу навні чи хоч би наблизитися тільки до розвязки найжиттєвіших для імперії питань, – то відповідь на вище поставлене питання випаде тільки заперечуюча.

Революційна Франція – здобула нові території, революційна Росія – стратила старі, стратила всі, за виїмком не цілої України, західні окраїни… Революційна Франція знищила історичні «землі», не зважаючи на завзятий опір, революційна Росія – була змушена, по невдалих спробах, дати їм автономію, роблячи добру міну при кепській грі… На заході найбільш контрреволюційну з тих земель, Вендею, уговкано протягом кількох років, «контрреволюційна» ж Україна в десятім році «побідної революції» – є окупованою країною, з якої втратою Совіти числяться при найменшім захмаренню міжнародного овиду. Так само з Кавказом.

Ще менше, ніж внутрішнє сконсолідовання, удалося революційній Росії скріплення її зовнішньої потуги. Питання протоків, Манджурії, Персії (спадщина царату) – відійшли в країну милих спогадів, і запевне не з браку апетиту в большевиціких можновладців. Кромвель – зробив з нічого велику фльоту, революційна Росія – з великої фльоти зробила нічого. Тепер її замкнуто на ключ у Бізерті. А коли згадати, що Франція великої революції била цілу Европу (а в тім фрідрихівських генералів і Суворова), тоді як революційна Росія капітулювала перед імпровізованими арміями окраїнних держав або перед кількома британськими панцерниками в Шангаю, – то повне виснаження російського імперіалізму в наслідок революції покажеться в цілій своїй «красі»!

В одній безграмотній статті в «Червонім Праві» (ч. 10 – 11, 1926) питався Скрипник – «Чи ми здійснили єдність наших народів, загрожуваних цілим капіталістичним всесвітом? Чи ми досягли в сьому відношенню ліпшого стану (як перед революцією – Д.), чи міцніше стоїть наш союз? Чи вільніше почуває зараз себе, після трьох років по заснованню СССР кожний нарід?» – і відповідає на сі питання позитивно, але факти життя – негативно. І в тім власне, що Росія большевицька не в стані осягнути «єдності своїх народів», і тім, вони рвуться геть з Союзу, який їх навіть боронити не може перед розшарпанням їх території, – в сім як раз і лежить історичний засуд революції 1917 року. Нової імперії вона не зліпила і не зліпить. Лишившись духом вірною царським традиціям всередині (абсолютизм) і навні (імперіалізм), «нова» Росія не має вже сил практично піти за своїми традиціями…

Колись, горді на силу Росії, хвалилися посли царя Бориса: «Тепер, мовляв, Москва не давня; треба Москви стерегтися вже не Полопську, не Лівонській землі, а треба її стерегтися Вільні!» В такім становищі Москва є, при найоптимістичнішій оцінці, менше більше і нині. Але що на початку VII віку було виявом величезної експансивної сили, те саме в другій чверті XX – є виявом безприкладного вичерпання народу. Дійсно, слаба то потіха для російських патріотів, що перед ними має тремтіти не Константинопіль, Тегеран, Мукден і Відень, а … Вільно, Ревель і Холм – недавні осідки губернаторів єдиної і неподільної Росії !

Коли ми в сім порівнянню підемо далі і поставимо рівнобіжно з теперішньою революцією – «смутноє врємя», від смерти Івана IV до першого Романова, то неміч революції 1917 року ще яскравіше кинеться у вічі. Скільки тоді виявив завзяття російський нарід! Скільки людей видав! «Дворянський цар» Борис і «боярський цар» Василь Шуйський, Скопін, Діонисій, архімандрит Троїцько Сергіївської Лаври Мінін, князь Пожарський а навіть родина «козацького царя» Михайла Романова, – що се були за характери, якого патріотизму, якої волі! Кою вправною рукою запровадила внутрішний лад і очистила від наїзду кордони імперії нова пануюча верства – «воінськіє» і «худородниє люді» та міське «мужічйо», що повалили «княжат» і «ворів»; на яку недосяжну досі височину поставили вони «превисочайшую Росію», як тоді говорили. І якою мізерією виглядають, в порівнянню з тим, «досягнення» большевицького перевороту! Новий режім намагався підсунути нові підстави під захитану будівлю, дати їй не лиш новий фасад, але й новий фундамент. Надаремне! Царат імпонував своїм народам ідеєю надкласової «трудової», соціальної монархії, чужим – «визвольницькою» демаґоґією. Коли сей трафарет вилиняв, большевики мусіли видумати інший. І видумали! Замісць «царя і атєчества»– підсунуто «пролєтарскоє атєчество», – замісць «віри» в православного Бога – віру в Марксів талмуд, замісць «порядку», – «революційну законність» тов. Кириленка, замісць славянофільства – світову революцію, «національний принцип» a la russa. Але й сей фортель не налляв свіжого ентузіязму у зважнілі жили склеротика. Так само, як розгукані славянофільською агітацією словяне, так тепер розгукані комінтерном китайці повернулися спиною до Москви. Національний принціп повстав проти націоналістичної демаґоґії. І навіть там, де (як на Україні) до останнього бою двох засад ще не прийшло, – антимосковська пошесть шириться з страшною швидкістю: світська преса, партійні зїзди криком кричать про ростучу шовіністичну небезпеку, про зріст куркуля, про скріплення ворожого Совітам націоналізму. На десятім році існовання «рабоческрестянскаво» уряду, – в’язниці на Україні переповнені вщерть, довгі валки засланців, як колись, так і тепер сунуть в «мєста нє столь атдальонния» і зовсім «атдальонния» Сибіру, ідуть масові розстріли, процеси-монстри, проголошується отверту війну величезній більшості населення – селянству, скидається з уряду своїх же креатур (Чубаря, Шумського), бо й їм вже не довіряють, цілий державний апарат приведений в рух в пошукуванню за тіню українського націоналізму, – як сей образ нагадує часи Сіпаґіна або Плєве, або режим генерала Бобрікова в Фінляндії! Як мало свідчить про популярність нових соціяльних засад, на які хоче спертися большевизм і які до ілюзії пригадують старі: касарню як соціальний ідеал, татарську державність – як політичний.

«Московський цар – пише російський історик кн. Трубєцкой («К проблємє русскаво самопознанія», 1927) – був наслідником монгольського хана. Знищення татарського ярма звелося тільки до заміни татарського хана православним царем, до перенесення ханської ставки в Москву». Я гадаю, що й скидаючи царське ярмо і заміняючи монархію Совітами, нічого опріч формальної зміни не приніс нам вітер зі сходу;

«В етом вєтре – гньот вєкоф свінцових», пише поет Макс Волошин),

Русь Малют, Іваноф, Ґодунових, –

Хіщнікоф, апрічнікоф, стрєльцоф,

Свєжеватєлєй жівова мяса –

Биль царєй і явь бальшевікоф.

…Что мєнялась? Знакі і вазґлавья!

Тот же ураган на всех путях:

В камісарах – дух самадєржавья,

Взриви революції – в царях,

Вздєть на віску, вибіть із пад клєтья,

І швирнуть впєрьот чєрєс сталєтья

Вапрєкі законам єстєства –

Тот же хмєль і та же трин-трава!»

Гворячи мовою соціольоґії, доведеться сказати, що большевізм, як орґан національної волі – збанкрутував: проба дати раціональне формулювання емоційно-ірраціональній волі загалу, вказати йому напрямок і ціль сеї волі – не повелися з тої причини, що й сього «загалу» не було, бо сей большевицький загал, СССР, показався фікцією, а кожда з його складових частей зачала шукати власної формули власної підсвідомої волі… СССР, як колись «Російська імперія, не став жадним органічним твором…

Підводячи підсумок царатові, Вітте (Спомини) каже, що правляча верства його часів, «дворянство» уявляло з себе «в розумінні державнім купку деґенератів, які опріч особистих інтересів і задоволення власних забаганок – нічого не визнавали». Очевидно, така «еліта» не могла натхнути державний організм одною ідеєю. Росія – писав Вітте – є «конґльомерат ріжних народів, а тому, властиво кажучи, Росії нема, є лиш російська імперія», механічна зліпка, яка тримається вкупі лише силою тиснення…

Так писав царський слуга, а ось що, кілька років по упадку царату, знаний революціонер і вдумливий обсерватор Пєшехонов: «Коли вглянутися в неї (в большевицьку державу), то аж жах забирає: ніякого цементу в ній нема і держиться вона виключно силою тиснення». Скутий нею нарід «уявляє з себе буквально людський порох». Се «безсвязния толпи», не об’єднані жадною спільною ідеєю. («Пачему я нє еміґріровал».

Як бачимо – діяґноза майже ідентична не тільки що до сути, але і у виразах. Я не знаю, чи вже й большевицька «аристократія» представляє собою «купку деґенератів, які опріч особистих інтересів і задоволення своїх забаганок нічого не визнають», – але фактом є, що так само, як царським, – большевицьким алхімікам не удалося залізо багнетів перемінити в той шляхетний металь, який золотими нитками зв’язав би в одну цілість підбиті силою народи. Росія «пролетарського дворянства» лишилася тою самою механічно зліпленою до купи Росією царського дворянства, країною замаскованого самовладства, сшитою до купи «лоскутною імперією», старою сутю з перемальованою вивіскою. Ся свіжа вивіска, се було єдине, на що здобувся новий господар імперії, «пролєтаріат» (recteпартія). Але сього було сердечно мало для утревалення, панування Росії над її народами та для зміцнення її міжнародної поваги.

Цементуюча сила нової большовицької, як і старої, ідеї показалося чисто негативною і, яко така, була безплідна…

В однім з своїх «Дневників» писав Достоєвський про німця, певного, «що в нім лише оновлення людськости… А тим часом всі девятнацять віків свого істнування, Німеччина, яка те лише й знала, що протестувала, – сама свого нового слова так і не вимовила, а жила цілий час тільки самим запереченням і протестом проти свого ворога, так що дуже й дуже може статися така дивота, що коли Німеччина одержить рішучу побіду і зруйнує те, проти чого девятьнацять віків протестувала, то раптом і їй доведеться вмерти духово, зараз по своїм ворозі, бо не буде вже проти чого протестувати» («Дневник пісателя», Собр. Сочін. Т. XI, ст. 6).

Що до Німеччини – Достоєвський мабудь трохи помилився, хоч не брак і тепер письменників, що причину поражки Німеччини у великій війні бачуть в браку позитивної імперіалістичної програми, в її загонистім, але не передуманім «протестантстві». Але певне приложення малиб слова Достоєвського ніде інде, як у власній країні! Зруйнувавши ханство, турецьку, шведську, польську, а почасти й австрійську імперії, та завязок великої чорноморської держави, – Москва опинилася перед порожнечею, яку їй досі не вдалося заповнити власною позитивною ідеєю, бо такої вона не мала. Так сталося, що сю порожнечу заповнила не московська ідея – позитивно мертва – а та сама західноєвропейська, проти якої Росія «протестувала» в несчисленних війнах за «визволення» словян, прокламаціями і бомбами Комінтерна. «Визволені» пішли від Москви геть, коли від руйнації треба було перейти до будови. Що під тим оглядом большевізм рабськи пішов слідами царату і з тим самим остаточним успіхом, се найліпший доказ, що не про крізу режиму ішло в 1917 році, лише про крізу цілої російської великодержавности взагалі.

Але якже ж можна (кажуть мені) робити підсумки за такий короткий час? Можнаб і за короткий час: люде конвенту і лорд-протектор в дуже короткім часі дали незбиті докази незвичайної енергії і вміння устроювати держави. Але я й не говорю про «короткий час!» Я говорю про вікову лінію еволюції російської великодержавности, яка нехибно і безперервно загинається вділ. Від Катерини Росія фактично виступає в ролі протекторки турецьких словян (анектувавши перед тим словян українських і польських). За Миколи І вона добивається від султана офіціяльного патента на ролю «легального протектора його турецьких підданих». Уряд Миколи ІІ присвоює собі право опікуватися австро-угорськими словянами, а Совіти «труждающимися і обремененими» на цілій земній кулі… Великий розмах! Але ось бачимо, як одну по одній з сих претензій «по канєчной нєволе» залишає Росія, переходячи етапи, що їх колись переходила Польща від Баторія до Сапеги, нашого сучасника. Паризький мир 1856 змусив Росію (в IX арт.) зректися всяких «прав мішатися у відносини Й.В. Султана з його підданими», а в 1883 – російські протектори Болгарії, Каульбарс і Соболєв, обзиваючи членів софійського «Собранія» – свинями і сволотою – покинули негостинну країну визволених «братушок» знов таки по «канечной нєволє».

Портсмутський мир 1905 року змусив Росію визнати протекторат Японії над Кореєю та «особливі привілеї» свого противника в Манджурії…

По горлицьким погромі 1915 р. покинула Росія австрійських словян їх власній долі і опіці західної Европи, а в Берестейськім мирі проголосила своє «desintéréssement» що до країн, положених на захід від лінії зайнятої військами двох цісарів, пізніше – і що до України…

Такий був шлях занепаду російської імперії. Спершу – «дезентересман» що до турецьких словян, потім – що до австрійських, нарешті – що до найближчих, ще катериненських; а рівнобіжно «дезентересман» у найживотніших для імперії проблемах далекого сходу. Полтавська перемога, штурм Праги, Суворов, що іде «усмірять» збунтовану Францію, а Паскевич – збунтовану Угорщину – се було колись! Тепер – Німеччина недавно в Київі, Фінляндія в сусідстві Петербурга, латиші в Ризі, Литва в Ковні і земля, що горить під ногами Росії в Київі. Яка ріжниця! А за сими військовими поражками – поражки дипльоматичні. Битва на війнах, була Росія бита і на міжнародних конференціях, як у Гункіяр Скелєсі (1833), як у Дарданельськім трактаті (1841), в Паризькій дарданелльській конвенції (1856), в Лондонськім протоколі (1871), в Берлінськім укладі (1878), нарешті в Ризі і в Женеві… Се був правдивий Untergrang Росії замісць вимріяного російськими ура-патріотами Untergang’y des Abendiandes! Коли ми переглянемо всі його етапи, проти волі насунеться паралєль з західною сусідкою Росії…

Ні, я не говорю за «короткий час»! Я говорю за довший, в останні часи прискорений, процес занику життєвої сили російської імперії (або російської нації), який, припечатаний досвідом революції, дає нам право говорити не про крізу теї чи іншої системи, чи аристократії, а про крізу, про занепад російської імперської ідеї. З сеї точки погліду набирають нового освітлення розпачливі зусилля Москви розплутати світову революцію і звести инши країни на рівень теперішньої Росії. Колиб се сталося, національна гордість російська булаб потішена: мовляв, світовий соціальний катаклізм, так мусіло скрізь статися… Але коли в сю пропасть руїни впала лише Росія, то вже нема мови про катаклізм універсального характеру є лише – упадок великої імперії.

Розглідувана з такої точки погляду, в історичній перспективі, російська революція була не революцією на французький чи англійський спосіб; не переворотом, що осяяв новим блеском стару великодержавну ідею, – лише бунтом стомленого народу проти фантастичних для нього імперіалістичних плянів своєї «еліти», до яких не доросли ні він, ані вона: ні нація, ні царат, ні большевізм. Тягар імперської ідеї перевисшив душевний гарт московської нації (хоч може й не потенціяльні ресурси країни) і вона заломилася під ним і під натиском неросійських народів, які не хотіли вже нічого чути про «єдіную і нєдєлімую» в якій би то не було формі.

Коли ми схочемо шукати анальоґію, то знайдемо її хіба в молодотурецькій революції 1908 року. Російські «молодотурки» так само, як і отаманські, були патріотами імперій, так само, як і тамті, затрівожені наглядним розкладом пануючої кліки, що грозив розкладом самій імперії, – рішилися вони на «кесаревий розріз» для ратунку «всевисочайшої Росії». Але народові, якого сили зужилися, мало вже на сій Росії залежало, йому залежало на спокою. А та ідея, якою хотіли запалити в нім нові володарі іскру ентузіязму для великої Росії, – показалася так само безплідною, як і отоманська. Сею ідеєю не можна було – як факти показали – ні злютувати імперію всередині ні надати їй свіжої розгонової сили навні, ні здушити відосередкові змагання її народів.

Скасування монархії не було в Росії обявом національного злету (як у Франції), лише (як у Туреччині) – абдикацією з її славного минулого. Перенесення столиці Росії до Москви, як і анальогічне перенесення столиці Туреччини до Ангори, було автентичним підтвердженням сеї абдикації, відворотом державної ідеї в етнографічній межі…

Патос революції не в силі був ані викресати в масах нового вогню, ані пхнути їх до самочинного руху, ані дати нової позитивної ідеї, щоб відмолодила імперію. «Ліберальні» ідеї, якими хотіли ратувати російську імперію, – де інде були чинником зміцнення держави, але не в ріжнонародних імперіях. Тут вони показалися чинником розкладовим. Так було в Туреччині, так було в Австрії, так було і в Росії. Большевицька Росія інстинктово відчувала се і тому виступила проти Керенщини і зараз завернула до старого деспотизму під новою формою. Але при збільшеній свідомости народів імперії ся метода показалася так само нікчемною, як і ліберальна. «Вогняна сорочка» ентузіязму, про яку пише в своїм романі Галіда Едіб, в яку хотіли вбрати Росію большевики, показалася сорочкою божевільного. Лишилася давня манія грандіозна, але – не давня сила! Звідси божевільні скоки вбраної в сю сорочку нової Росії, що в остаточнім рахунку шкодять лише їй самій…

З довершенням своєї негативної задачі, з розпадом татарської, турецької, шведської і габсбурзької імперії, з упадком Яґельонської Польщі, – Росія, як світова держава націй, як союз народів, втратила рацію існування. Турецької й татарської небезпеки для східної Европи не істнує. Щож до німецького Drang nach Osten? То сила сього фантому по знищенню Австрії значно ослабла. Отже, Росія не може тепер покликатися навіть на ultima ratio, якою досі тримала вкупі свої народи. З другої сторони – як останні випадки показали – вона просто не в стані боронити сі народи на випадок небезпеки з зовні, ні здобути для них теплого моря, ні соборности. Деж тоді рація істнування імперії?

Революція 1917 року була розпачливою спробою нової правлячої верстви вратувати імперію, дати їй новий ідеольогічний підклад і – спробою народу звільнитися від тягару, накладеного на нього імперіалістичною амбіцією. Те, що з сеї революції вийшло – є середньою пропорціональною з тих протилежних напрямків, свідчить про наявний упадок великодержавної ідеї Росії.

Повільний зріст відосередкових змагань, навіть в окраяній в 1918 році Росії і різке заламання її експансивної сили – ось наслідки сеї революції, ось підсумки, які можемо зробити в сей десятилітній ювілей революції. Що царат упав, – з сього маємо лише тішитися. Але ще більше – з моральної і матеріальної імпотенції російської революції, яка хотіла збудувати на нових підставах стару тюрму народів! «Всевисочайшая Росія» перестає існувати на наших очах, а зробити все, щоби вона перестала існувати, обмежившися до своїх етнографічних меж, – є чергове завдання української політики. Не гальванізація трупу, не «союзи» і «федерації» з пасожитом, лише повна сепарація від нього як перед війною, так і тепер є гаслом революційного українського націоналізму. Ворожій нам російській революції – мусимо протиставити власну!

Наш «сусід», про якого я говорив на початку, виходить з революції знесиленим і моральним банкротом. Одиноке питання, ще в російській революції нас може інтересувати. Говорячи про свого сусіда, писав Фіхте: «Не вистарчає оборона власної твоєї території, ти не смієш спускати очей з того всього, що може мати вплив на твоє становище, та не повинен терпіти, щоб хтось в сім обсягу твого впливу щось змінив на твою не користь, і не упускати ані моменту, коли ти зможеш щось в тім змінити на твою користь, бо будь певний, що інший робитиме те саме, як тільки зможе, а коли ти занедбаєш се, то певно лишишся позаду його. Хто не росте, той, коли инші ростуть, маліє».

Ось – мудра максіма політична, яка наказує нам не лише боронитися перед нападом, але й змагати до сталого ослаблення тої ворожої сили, а чиєї сторони ми можемо сього нападу ждати. Ся максіма має величезне значіння в нашім відношенню до Росії. Погляньте на мапу етнографічної України – яка се страшна «ковбаса»! Від Ужгороду по Кубань, а на північ лише по Чернигів від Чорного моря. Ніщо в порівнянню з сею є чеська – теж не дуже зручна – «ковбаса». Історія вчить нас, що країни з такою конфігурацією тільки тоді могли встоятися, коли та величезна брила, що натискала на їх центр, готова перервати його, – була знищена або на завше ослаблена. Інакше – мов ножицями обтиналися кінчини «ковбаси», наступала ампутація нації, часом смертельна. Погляньте на Німеччину. Сильна Франція і сильна Польща відкраяли від неї Голяндію, Східну Прусію і Балтик. І тільки тоді коли німецькі армії стояли під Парижем або під Варшавою – могли німці господарювати над Атлянтиком і бути певні посідання Східної Прусії і Балтику. Звідси й політика Фридриха Великого і його попередників супроти Польщі. Звідси-ж певні пляни що до Східної Прусії, що повстали зараз по відбудові Польщі. Так само Італія… Сильна Франція і сильна Австрія відкраяли скрайні части континентальної «ковбаси» – Ніццу і Савою, Трієст, Дальмацію і Трентіно. І тільки з упадком Австрії змогла Італія прилучити наново частину утраченої території. Подібна непевність нашої території грозить і Україні, як довго не буде тривало ослаблена в данім випадку Росія і як довго ми не вступимо в тісніші зносини з Білою Русю. Оборонитися від Москви – частина нашої програми, ціла програма – се знищення її великодержавности, се її стале ослаблення…

Запитають, де ж ми маємо силу на се? Чиж ми самі не лежимо розпластані, положені на обидві лопатки? Так, ми тимчасом поконані, але коли минулі події свідчать про нашу недосвідченість, наївність, хаотичність, то в кожнім разі не про те, що ми обсервуємо в наших противників – не про зауження розмаху національної енергії, ні про її упадок. Бо видовище української революції було щось таке грандіозне вона зачеркнула такий широчезний простір, виявила таку стихійну і несподівану силу, так перелякала противників, дала свідоцтво такої життєвої сили нації, що ставляти сумні ворожби нам не час. Ми є поконані, але колізія між нашою і чужою ідеєю існує обєктивно й далі, і стає чим раз гострішою – субєктивно. В тім є запорука нашого майбутнього.

А зрештою… Скептики забувають одно. Нехай, вони чуються прекрасно за іспанськими ґардінами, за ґратами, в підсусідках, під не своїм дахом, але ми живемо в часи землетрусів не лиш у природі, а й в політиці. Скорше, чи пізніше, як по упадку турецької імперії всім сім Ґеджам, Іракам – нам таки доведеться по розвалі Росії будувати щось своє, хочемо ми того, чи ні, будемо ми до того підготовлені чи не будемо. І страшна буде хвиля, коли ми, безжурні й необачні, прокинемося тоді, шукаючи чужої помочі, якої не буде…

Лише для того, щоби бути готовими до сього дня, треба відігнати від себе тих, що сіють зневіру, що втомлені, що прагнуть спокою, всіх фальшивих пророків. Великий Фальорентинець, що ми тепер обходимо 400 літ з дня його смерти, сказав, що всі пророки озброєні завше допинали свого, тіж, що були голіруч – кінчили дуже кепсько… Не хочу тут говорити про зброю (не моя се компетенція). Хочу лиш пригадати про другу, моральну зброю. А вона ще важніша від фізичної. Бо нарід лише тоді поконаний на правду, коли признає себе за такого. Спершу ми нападали, потім старалися, не нападаючи, лише скинути з себе вину, а на прикінці знайшлися серед нас такі, що скорилися присуду переможця мов присуду історії і признали свою «вину» і «помилки»… Проти сеї ґанґрени треба боротися, проти пацифікації умів, проти моральної демобілізації. Бо все пропало, коли понизимося до того… Недавно 80 літній президент поконаної Німеччини в обличю цілого світу, урочисто й сміло скинув з свого народу обвинувачення в розплутанню світового пожару. Німеччина – на його думку – не була винна, вона лиш боронила своїх добрих прав, які не знають задавнення і яких вона не зрікається. На сю відвагу повинні здобутися і ми, бо за сильно вже виють шакали, що каються в «помилках», на які горда може бути кожна нація…

В десятилітні роковини російської революції ревітимуть фанфари на Кремлю і в Київі, зганьбленім памятниками російським царям і Лєнінові. Але сі фанфари не здурять нас! З проаналізованих тут фактів бачимо ясно, що сі фанфари – се галас, аби заглушити власний страх режиму, що не має завтра. Рік перед війною династія Романових обходила свій урочистий 300-літній ювілей. Чотири роки потім члени дому Романових виступали вже кіновими артистами в Америці, колєгами Полі Неґрі і Чарлі Чапліна. І головний удар, від якого впав царат, задала йому Україна, – Волинський полк царської гвардії. Не хочу бавитися в ворожбита, але вірю, що український націоналізм здобуде в собі сили, щоби задати червоному царатові – ще страшніший удар.

Підготував до друку: О. Музичко



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4