Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ДУХ АМЕРИКАНІЗМУ

У творі про «Демократію в Америці» Токвіль каже: «Є нині на землі два великі народи, які, хоч вийшли з різних сторін, здається? змагають до одної мети. Се Росія і англо-американці.

Обидва виросли в укриттю, і тоді, як людське око зверталося де-инде, вони раптом зайняли місце в першім ряді народів.

Всі инші народи, здається, вже досягли межі, накресленої природою, але сі все ще ростуть; инші зупинилися або посуваються наперед з тяжким зусиллям; і лише сі марширують скорим і легким кроком шляхом, якому людське око не бачить кінця-краю.

Американець бореться з перешкодами, ставленими природою; росіянин є в боротьбі з людьми. Один поборює пустиню і варварство; другий – цивілізацію. Завоювання амери¬канця доконуються лемішем працівника, росіянин робить свої вояцьким мечем.

Один має за головний засіб акції свободу, другий — рабство.

Їх вихідні точки різні, різні й їх шляхи; тим не менше, кожний з них, здається, покликаний таємним наказом Провидіння тримати в своїх руках долю половини світа.»

З того часу, як се писав французький історик, багато дечого змінилося. Змаліла розгонова сила Росії і зросла така ж сила англо-американського світу. Але боротьба між ними виходить на гострий щабель, і нам, що не можемо лишитися байдужими в сій боротьбі, варто пізнати не лише Росію, якою нас годують донесхочу, але й велику заатаантійську расу, від якої богато чого можемо й повинні перейняти ми.

Прихильники й вороги американської цивілізації головну її рису однозгідно бачать у динамізмі тої цивілізації.

«Перше, що вражає, коли ви висідаєте на американський берег (пише Токвіль), – се рух і активність людности. Ніщо там не стоїть на місці. Ви відразу чуєтеся в середині столковиська. Довкола невиразний гамір, тисячі голосів вриваються у ваші вуха одночасно, все довкола вас рухається; тут — зібралася людність дільниці, аби залагодити питання, чи треба будувати їй церкву, там — людність вибирає свого заступника; фармери дискутують про закладення школи. Ось зібрання громадян для висловлення догани урядові, а ось інше, яке ухвалює урядові вотум довір’я, там — навертають на нову віру, тут — протестують проти алкоголізму. Скрізь бачите людність освічену, активну, підприємливу, всю у праці. Скрізь перед вами встає образ сили, може, трохи дикої, але повної життя і невсипущого руху.»

Так писав пів віку тому Токвіль, але те самісіньке бачить і сучасний спостерігач: «Чужинця, що сходить на берег Сполучених Держав Америки (пише Жан Катель), відразу вражає динамічність сеї нової цивілізації. Люди поспішаються на вулицях. Поспішаються жити: так мало днів дано на життя, а так богато великих речей треба зробити! Можна дивуватися, коли подумаєш, скільки зроблено за одно лише століття на сій богатій землі! Міста розкинулися там, де недавно простягалися прерії. Залізничні лінії розбігаються на всі боки. Імпульс, наданий першими колоністами, живе і досі серед сього народу. Він пустив у рух уяву, а воля йому завше слухняна».

Хто хоче зрозуміти американця, має збагнути непереможну принаду величезних просторів. Тут колоніст був далекий від старого світу, де душу виробляють традиція та рутина. Тут живуть серед вільного повітря. Міста будуються і заселяються дуже швидко. Виростають фабрики і скоро чорніють від диму. На заході ще донедавна жили індіяни. Там починалося невідоме, таємниче. Але воно не лякає: перейшлося ж цілий океан, щоб дістатися сюди! І се невідоме вабить: від нездібної червоної раси без проливу крови відбирають землю, якої вона не була гідна. Колоністи перших років кидають береги атлянтики і вирушають до центру й на захід. Сі люди покинули свою першу вітчизну, шукаючи кращого; покинули й другу, щукаючи ще ліпшого. Бажання добробуту стало в них пристрастю, шалом, але таким, який через заспокоєння тільки ще збільшувався. Вони порвали зв’язки, що лучили їх з рідною землею, але не нав’язали нових. Найбільш осілі власники-хлібороби піддаються сьому авантюрницькому потягові в далину. Се створює атмосферу, важко зрозумілу для нас, так прив’язаних до своїх хат, церков, поля та річок. Для них мігрування стало потребою, стало певного роду азартною грою, в якій вони люблять — не знати, що більше, — зворушення чи виграш.

«Тяжко (пише Токвіль) описати ту жадобу, з якою кидається американець на свою здобич, на свій безкраїй континент, що йому послала доля. Щоб його здобути, ставить він відважно чоло під стріли індіянина, хвороби пустині, під палючу спеку і безмежні снігові простори Аляски; мовчазний ліс не дивує його, не зворушують хижаки: одна велика, як його земля, пристрасть, сильніша від любови до життя, жене його все уаперед, все далі... І він все боїться прийти запізно!

Се, що жене їх уперед, — се є ідея нового, все сполучена разом із ідеєю ліпшого.

Неможливого янкі не знає. Неможливе – се лиш те, чого досі не пробувалося. І він, дійсно, пробує. Все! Серед американців не тяжко знайти таких, що спершу були хліборобами, потім адвокатами, комерсантами, нарешті лікарями. Під возом і на возі, охоплені все одною ідеєю, що палить серце і в нервовім напруженню тримає мозок.

Дивно глядіти, з яким горячковим запалом гонять американці за добробутом, і як їх безперестанно турбує невиразний ляк, що ану ж шлях, вибраний ними до осягнення їх цілі, — не є найкоротший.

Американець прив’язаний до дібр сього світу так, ніби був переконаний, що ніколи не вмре. А гонить за ними так, наче б боявся, що вмре, заки встигне ними натішитися. Він схоплює їх, але не затримує довго, лиш випускає з рук зараз, щоб бігти за новими радощами.

Американець Сполучених Держав старанно вибудовує собі хату, щоб провести в ній старечий вік, але звівши дах, він продає її; він розводить сад, а коли надходить час збирати овочі, він його уступає иншому; він управляє поле, але полишає иншим журбу збирати жниво. Він вибирає якийсь фах і кидає його. Осідає в якійсь місцевості, щоб незабаром покинути її для иншої. Як тільки його приватні справи дозволять йому на сякий-такий відпочинок, він зараз кидається в бурхливі хвилі політичного життя. А коли наприкінці повного праці року йому залишається трохи вільного часу, він пускається в подорож, гонений своєю ніколи не насиченою цікавістю. І лише смерть спиняє сю гонитву за щастям, що все від нього тікає!»

Сей нерв життя не покидає янкі в жодній царині його різнорідної активности.

В економічнім життю він дає йому перевагу, з якою тяжко конкурувати иншим націям. Европейський моряк, – каже один обсерватор, — обережно пускається на широке море. Переважно лиш, коли погода сприяє; найменший випадок або небезпека, і він вертає до порту, в якім часто си¬дить довше, ніж треба. Американець натомість нехтує перешкодами і гордить небезпекою. Покидає порт, хоч буря ще лютує, випливає чи вночі, чи вдень, бо того вимагає його натура і його інтерес. Я не можу ліпше висловити свою думку про се, пише дослідник, як сказавши, що американець вкладає в свою манеру робити комерцію — певного роду героїзм. Часом вилазить се йому боком, і його корабель розбивається, але зате ніхто не перебігає так швидко моря, як він. Тому на полагодження своїх торговельних справ не потребує він стільки часу, як европеєць. Европеєць часто зупиняється в дорозі. Американець гонить з Бостону до Канто¬ну по чай, бере ладунок, зараз вертає назад – і продає фунт чаю значно дешевше від свого конкурента. Калькуляція? Так, але ще в більшім ступені натура, вдача, якої инші не знають.

Той американський неспокій і жадоба перевищити всіх і вся, який кітлував у перших емігрантах, у борцях за незалежність, є й у сучасних їхніх нащадках – ніби-то таких різних, а в суті речі таких подібних до своїх предків.

Тому-то, на перший погляд, усе економічне життя Америки має такий не тільки горячковий, але й жорстокий характер. Се тому, що кожний занадто зайнятий своею справою і собою, щоб звертати увагу на инших. Кожний занадто зайнятий думкою перемогти, щоб милосердитися над перемо¬женими; занадто спішиться наперед, щоб зупинятися коло тих, хто лишається позаду.

Утопісти реакції і соціялізму, обидва заперечують закон приватної ініціятиви, обидва кладуть греблі вільному людському Я. Тому проголошує їм Америка безмилосердну війну. В економічнім життю має вагу якнайбільший розмах і фантазія, має вагу творчість, продукція – донька праці, мати до¬бробуту і моральности. Все, що сю працю й фантазію гальмує, є зле, все, що їй сприяє, — добре!

І коли ми порівняємо економічну теорію американізму з країною економічної стагнації Еспанією або, краще, коли порівняємо «фантазію» Форда з «фантазією» Леніна, якого девізом було менше працювати, а більше заробляти, а по змозі давати себе утримувати; коли порівнаємо дві суперечні засади «більше продукції» і «більше консуммції»; більше пра¬ці і менше праці; творчість наперед і розподіл наперед, то побачимо цілу бездонну різницю між сими двома світами.

З одного боку, Америка — економічна і фінансова диктаторка світу, де життєвий стандарт робітника є недосяжним ідеалом для соціялістичного пролетаря; з другого – Росія – нужда, безпритульні діти, безробіття і за найменшої кризи — рука, витягнена на жебри до погороджуваного капіталізму.

У Росії соціяльна проблема зводилася до питання «спра¬ведливого» розподілу. В Америці головну вагу клалося на інтенсифікацію виробництва. Російська система призвела до знищення дисципліни праці, до здеморалізування і до крайнього зубожіння робітництва. Система американізму допроваджує до збагачення цілої нації, а в тім числі і робітництва, до піднесення його матеріяльного і морального рівня. Є підприємства в Америці, де до 20% акцій належать робітникам, з яких уділ кожного становить вартість понад 1000 доларів. У трьох найбільших товариствах Standard Oil 44000 робітників-акціонерів поділили в 1926 р. 90 мільйонів доларів. [Flandin. La Problems social // Revue de Paris, 1928, Nr 3—ЕА.]

Правдивий поступ — і замаскована гарними фразами реакція. Росія не раз хотіла би здивувати світ шаленим темпом свого розвою (гоголівська «тройка»!). Але ця одчайдушність москаля не має нічого спільного з авантюрництвом американця.

Вільсон з погордою говорить про фанатиків, які вважають, що бути великим полягає на фанатичнім робленню чого-небудь; які посідають «енергію сукцесування», але яким бракує «енергії концентрації». Бо життя не є тільки безнастанна гонитва на пожежу. «...Mета руху так само важлива, як і розгін. Всякий поступ залежить від того, як хутко ви йдете і куди ви йдете». [Flandin. La Problems social // Revue de Paris, 1928, Nr 3—ЕА.] Америка завше йшла хутко, і тому зайшла далеко. Росія або спала зимовою сплячкою, або летіла як на пожежу, навмання, на безвість, світ за очі. І тому вертала з розбитою головою і зі зруйнованою господаркою.

Америка завше знала, куди вона йде. Якнайбільше продукції, якнайбільший добробут, і тому досягла його. Росія безнастанно зупинялася і шукала дороги: на Захід із Петром чи на Схід із Леніним? Чи і туди, і сюди з євразійцями? Комуна чи приватна власність? З царства рабства просто в царство свободи? Від «общини» до соціялізму без пересадки чи спершу via капіталізм? Сі питання так заплутали голову москаля, що він і сам уже тепер не знає, чи йде від капіталізму до соціялізму, чи від соціялізму до капіталізму? Иноді ся непевність щодо «куди» була ще траґічніша: питалося, чи загалом треба куди-небудь іти? Тоді з’являвся якийсь яснополянський Далай Лама і з тупим фанатизмом розбивав усі шановані людськістю скрижалі: «долой» працю, «долой» націю, «долой» родину, «додой» життя, хай живе «нєдєланіє»!

Чи не заводить до безладу сей упертий індивідуалізм, що відрізняє американця? Не заводить, бо сей індивідуалізм не має й тіні анархічности, се суспільницький індивідуалізм, індивідуалізм добровільної самодисципліни. Виявляється він лише у групі і поза гуртом не може знайти свого виразу. Шукачі золота на Пацифіку в середині минулого віку — що се була за збиранина авантюрників! Але помилився б той, хто думав, що серед них панувала довго анархія. Коли серед громади з’являлися осібняки, що загрожували її безпеці, зараз же вживалися найсуворіші заходи, щоб їх раз на все знешкідливити. Outlows були, дійсно, поза законом, і за ними ганяли, мов за звіриною! Так звані віґілянтес, організації громадян, що творилися за відсутности влади, з успіхом брали на себе завдання охорони громади. Каліфорнія – рай бандитів — незадовго стала державою з найліпшого поліцією в цілій Унії… [Gilbert Chinard, Prof. а l'Universit de Californie. La Doktrine de l’Amerikanisme.]

«Індивідуалістів», які порушують закони гурту, переслідють без милосердя в Америці. Досить, аби в такій громаді сталося убивство, щоб зав’язався комітет для винайдення злочинця і видання його судові. В Росії (а почасти і в Европї) злочинець – се «нещасненький», якому симпатизують у його боротьбі з владою. В Америці — злочинець є ворог людського роду, він має проти себе всіх і буває виданий трибуналові або лінчований.

Бажання належати як свідомий вільний член до якоїсь групи неймовірно розвинене в Америці. Се є клуб, синдикат, церква, локальна ЙМКА, університетське земляцтво, бойсскавти. Скрізь одиниця вчиться підлягати груповій дисципліні. Добровільна самоорганізація — ось спосіб соціяльної оборони в Америці. Се зауважується вже у школі. Подібний дух стрічається в усіх актах соціяльного життя. В галузі економічній, політичній, у релігійнім життю або культурнім постають принагідні союзи. Не¬ма нічого такого, чого б не важилася осягнути людська воля вільною акцією злучених у міцну громаду одиниць.

Сим духом пересякнута й американська демократія, й американське політичне життя. Політичне життя тут так само не має ледачих, як і економічне, а пересічний янкі одушевлений такою самою пристрастю до добробуту, як і до свободи. Деинде нарід тішиться, коли чиясь сильна рука за¬бере від нього журбу про громадські справи. Американець у такім разі чується нещасливим, — каже Токвіль; коли його загнати в коло лише його приватних інтересів, у нього пропадає смак до життя.

Американська демократія — се визнання загального інтересу над собою, але не сліпий послух йому. Одиниця тут дійсно бере участь у кожнім акті громадського життя і сама не тільки вибирає владу, якій кориться, але має право і її відкликати. Ціллю сеї демократії є піднести малих до щабля великих, а не великих стягнути вділ. Свободу американець цінує понад усе. Свободу впасти, але й встати, свободу змінити професію, місто, стан, перекинути довільно одну сторінку життя і зачати нову. Американець добре пам’ятає, що завдяки сій свободі йому відчинені всі шляхи, всі кар’єри. Він добре пам’ятає, що Лінкольн зачав у нужді своє дитинство, що Едисон продавав змалку газети, що богато мільярдерів – від Карнеґі до Шваба – провели молодість у марних відносинах, а свій успіх завдячували не фортуні батьків, ні їхнім зв’язкам, лише власній сназі. Нема в американця огидного нарікання на невдачу, ані соціяльної заздрости. Він уміє сприймати мужньо удари долі і мужньо робити за них відповідальним передусім себе самого.

Найкраще своє втілення знайшов дух американізму в політичній конституції Сполучених Держав. Особливо в устрою комун. Деинде фінанси місцеві, поліція, церковні справи нічого не обходять громадянина – про се має дбати уряд. Американець дбає про се сам. Незалежности громад завдячує Америка факт, що в ній немає підданих, є лише громадянина.

Подібну незалежність супроти центру мають і поодинокі держави. Але се не значить, що в Америці паношиться галаслива охлократія, несвідома своїх обов’язків супроти загалу, що там усе залежить від кожночасної химерної більшости, яка дбає про свої загумінкові або приватні інтереси. Навпаки, ніде уряд не є такий сильний і сталий, як в Аме¬риці. Ніде біг громадських справ не є так хоронений від забаганок юрби, хоч би й зібраної в парламенті. А досягається се двома способами: перше – великою компетенцією судів, друге — великими прерогативами президента Унії.

Як тільки перед суддею покликаються на якийсь закон, що його суддя вважає суперечним з конституцією, він може відмовити його застосування. З того моменту сей закон тратить усяку моральну силу. Се є дуже ефективний спосіб боротьби зі сваволею легіслатури. Без сих управнень трибуналів була б мертва американська конституція. Сими управненнями змушує Унія коритися собі ворохобні держави, ними ж хоро¬няться сі останні проти пересадних забаганок Унії. В сім урядженню судівництва відблискує консервативний дух, що бореться з демократичною несталістю й хиткістю. Нема там огидного, як деинде, скупчення у легіслативній владі всіх инших влад, нема й того сервілізму послів перед своїми виборцями. Колись Дизраелі пустив крилате слово про потребу консервативної демократії. Така демократія втілена на практиці в Америці.

Другим засобом уміцнити сю консервативну демократію є становище і права президента. Під час вироблення американської конституції славнозвісний Олександр Гамілтон опублікував свої замітки з приводу неї. В них, м. и., стояло: «Звичайно нарід хоче загального добра, се правда, але часто, шукаючи за ним, він помиляється... Коли правдиві інтереси народу суперечать його бажанням, обовязком тих, кого він поставив на сторожі сих інтересів, є поборювати помилку, якої нарід є в даний момент жертвою, щоб дати йому час розглянутися і з зимною кров’ю роздумати над справою. І не раз бувало, що нарід, урятований тим способом від згубних наслідків власних помилок, споруджував пам’ятники людям, які мали великодушну відвагу наразитися — в службі йому – на його неласку».

Сі мужні слова – просто не можна помислити, щоб їх хтось вимовив у нас, — не залишилися словами. Засобом змусити поспішну демократію ліпше подумати над своїми рішеннями є вето президента, загалом його широкі — ширші, як в англійського короля, — прерогативи. Президентові прислуговує від ухвал Конгресу зупиняльне вето. Щоб зламати його, та сама ухвала має зібрати вдруге дві третини голосів. І ні одного не бачили Сполучені Держави президента, що втратив ласку парламентарної більшости, але не був через те змушений скласти свої повноваження. Змушена скоритися остаточно волі більшости, влада президента має досить сили боротися, коли не з волею сеї більшости, то з її капризами.»

Ось у яких політичних установах втілюється дух американізму. Координація індивідуальних зусиль і колективної волі. Повна політична воля одиниці і не наражена на жадні хитання воля колективу. Ані парламентарна анархія, ані деспотизм загалу, що обертає вільних громадян на безвольних підданих.

Є свобода, але є і регламентація, і дисципліна; немає анархії. А свобода, якою користає одиниця, зовсім не означає толеранції, коли одиниця виломлюється з-під права. Кожного разу, коли ідеал нації або її життєві інтереси входять у гру, право зараз укаже розбриканій одиниці її місце. Ті, хто в сій своєрідній демократії не приймають загальної віри, трактуються не завше дуже лагідно.

Тут я підхожу до цікавої риси американізму — до моральної тиранії більшости. Більшість установлює неперехідне коло довкруг людської думки, який небезпечно переступити. Певно, що зухвальця не чекає авто-да-фе, але політична кар’єра його в такому разі скінчена. Люде від нього відвертаються. Серед живих він стає мертвий, гірше — він стає чужинцем серед своїх співгромадян. Чи се значить, що американець є безкритичний? Далеко від того, лише він уважає, що громадське життя повинно мати свої політичні і моральні догми й аксіоми.

Прекрасним типом американця, який непохитно вірує в догми, яких його навчив його край, був знаний політик Браян, що виступив як свідок проти вчителя Скопа у відомім «мавп’ячім процесі». Браян обурювався на саму думку про походження людини від мавпи і присягав на кожне слово Біблії – через те, що се було слово Біблії. Коли адвокат про¬тилежної сторони запитався його, чи він справді вірить, що пророк Йона пробув у череві кита три дні і три ночі, Браян сказав, що так. А коли його запитано: якби стояло у Біблії, що не Йона пробув у череві кита три доби, лише кит у череві Йони, чи він би й тоді повірив сьому? Браян без жодного намислу відповів, що і в сім разі повірив би він букві св. Письма.

Ми можемо сміятися з Браяна, але коли з сею непохитно віруючою в свою правду людиною доводилося мати діло його противникам, усмішка скоро щезала з їхнього обличчя... А коли я згадую деяких краян, які є дуже поступові і, очевидно, прихильники теорії Дарвіна, але для яких не існує жодних догм, які вільно переходять — не карані гро¬мадською думкою — від українства до москвофільства і до комунізму, які, як деякі на процесі Шварцбарта, служили чужинцям проти свого народу, — то я шкодую, чому в нас немає догм, у які заборонено було б сумніватися, чому в нас немає тиранії більшости, яка є в Америці. Я зачинаю думати, що ліпше вірити в перестарілу біблію, в Йону, в кита і — в свою націю, ніж бути поступовцем, визнавати мавп’ячу теорію, а на практиці скакати по-мавп’ячому від одної віри до другої.

Той самий соціяльний індивідуалізм, що полягає в самодіяльності одиниці і на добровільнім її підпорядкуванню засадам групи, видно, м. и., і на становищі жінки в Америці. Ніде жінка не оточена таким респектом, як в Америці. Вона є цілком вільна, хоч звичайно ся свобода не розуміється так однобічно, як, напр., у Росії. Амери¬канська жінка може збуджувати обурення бабусь, але нема в ній ні вульгарности, ні нудної солодкавости деяких европейок, ні низькосортного «демонізму» росіянок. Ні гетера, ні гаремна вродливиця; або (термінологія А. Каменського) — ні змія, ні корова, лише людина з дуже розвиненим почуттям дійсности й активности. Токвіль каже:

До сеї активности виховують її свідомо. Її вчать не шукати опіки, лише здобуватися на самооборону. Ще дитиною її поволі привчають виходити з-під материнської опіки і чинити самостійно. Ніхто не думає застилати серпанком перед нею світ. Навпаки, його відслонюють. Її навчають дивитися на сей світ спокійним і тверезим оком. Пороки і небезпеки, якими повне товариське життя, теж не укриваються перед нею. Вона дивиться на них ясно й без оман, але й без страху, бо повна віри в свою силу. Американка не знає ні фальшивого сорому, ні фальшивої скромности. Коли вона й не віддається порокові, то все ж знає його. Вона радше має чисті звичаї, ніж соромливу душу. Не можучи перешкодити, щоб її добра слава не була наражена на небезпеку, в Америці вчать дівчину самій себе боронити. Там більше покладається на свою власну волю, ніж на різні штучні греблі. Наших дівчат перестерігають ходити коло води. Американку вчать плавати. Хто бачив амери¬канку хоч би тільки в кіні, той мусить визнати, що таке виховання не позбавляє її чару, ані грації, з якими тяжко конкурувати жінці иншої раси. Активність, віра в себе і повага до закону та звичаїв групи – такі є засади Америки і в справі жіночій, і в приватнім життю так само, як в економіці і в політиці.

Тим самим духом натхнене і релігійне життя Америки. Сей дух буяє і в новій архітектурі великої заокеанської республіки, що народилася разом з добою сталі, єдиної в своїм роді повної перспективного шалу, повної чоловічої сили, того полету в височінь, що характеризувала архітектуру старого Єгипту і середньовічної церкви, та масивности, властивої цісарському Римові.

Сей самий дух віє і від американської літератури, яку в нас так несправедливо легковажать. Спершу в раніших письменників, у Фроста і Мезерва, поезією яких є поезія перепон, що їх треба перемогти, так само у Емі Лавел, яка проповідує рух і авантюру, бо лише на сьому полі воля може розгорнутися широко і вільно. В Е. По, в характері якого лучаться американський bluff, фантастика і логічність математика. Так само і в нових: у Сандборґа, який протестує проти жорстокої різанини війни, але й захоплюється тими юнаками, що сліпо йдуть на все, який вільний і безжурний, закоханий у життя, в дітей, у сміх, у веселе серце світу, але й у гордий і жорстокий Чикаґо, в молоду енергію безконечної прерії, яку він оспівує словами, що гризуть і печуть брутальною мовою сталі й олова. Таким є й театр. Там є п’єси в темпі джезбенда, певно, і в кожній із них є, принаймні, одно убивство. Але все ж сі п’єси живуть, мають темп епохи і не є нудні.

Сей самий дух віє на нас від американського кіна. В нас його мало розуміють. Ах, Америка, се, мовляв, ковбої, перегони і коні! Але се не ковбої і не коні. Се форма, шкаралупа, суть є инша, така сама, як і в салонних «кавалках» фільмових, яких є зрештою далеко більше, ніж ковбойських. Завдання сих фільмів, може, заскорих для повільного розуміння східноевропейських хліборобів, инше: внести в монотонне життя нове й несподіване, смак рапідних, хутких емоцій, смак руху для руху, коли, мов струна, напружується душа, коли живе повним життям. За сим усім ховається величезна сила, не завше окресана, часом півдика, але повна нечуваного багатства, щирости і безмежної фантазії, без якої, як і без гумору, немає для правдивого американця нічого великого, ані цікавого в життю. Гумор сей иноді брутальний і безоглядний, але здоровий, тріюмфуючий над усіми перешкодами життя.

У порівнанню з сим бризкаючим здоров’ям, помислами, енергією, гумором і силою фільмовим американським світом, з артистами, повними інтенсивного внутрішного життя, те¬атром ляльок видаються німецькі, французькі й російські фільми, розтягнуті, без акції, розляпані, з малоінтелігентними артистами, з масним сентименталізмом, з грубими ефектами, розрахованими на примітивну вразливість невибагливої публіки.

Не инакше виглядає і друга — поза літературою — галузь духової творчости Америки, її філософія. Головною прикметою її є індетермінізм, оптимізм. Людина є тут не раб природи, лише її пан. «Моя метафізика, каже Емерсон, має за мету — діяти. Инакше мудрість є безумством». Фільософією американською є прагматизм (Джемса). Цілу свою увагу переносить вона на інстиктову частину людського єства, скермовану на забезпечення життя, на частину практичну, прагматичну. Світ ідеалів є лиш продовження сеї частини людського духу. Для Емерсона се є філософія героїзму. Воля героя для нього є вища за все, він усе має рацію, бо кориться таємним імпульсам свого я. Він ви¬ставляє примат спонтанного, інтуїтивного первня над логічним. Його філософія є філософією могутности, a «sens of power» (почуття могутности) є підставою життя.

Подібне наставлення характеризує, м. и., і практичну філософію американця, а особливо його філантропію. В Росії під філантропією розуміють роздавання милостині жебракам. В Америці гидують і жебраками і милостинею. Жебрак рідко там дістане щось, але людина, яка потрапить обернути отриманого долара у три; яка потрапить з упадку піднестися, знову (стати selfsupporting – такою, що сама себе утримує), може бути певна суспільної підтримки. Деинде калік утримує держава або кидають їм шаги на вулиці В Америці, напр., на фабриках Форда, їм дають працю і рівний зі здоровими зарібок, підносячи одночасно їх почуття самопошани. Шурман, американський посол у Берліні, протестував проти звинувачення Америки в матеріялізмі. В погоні за доларом і в створенню людських (а не худоб’ячих) умов існування немає нічого поганого. Важливо, — як зауважив Аристотель, — на що здобуті долари вживаються. А вживаються вони в Америці з великою користю для суспільности. Всі ті створені мільярдерами університети, слабниці, музеї, дослідчі інститути, фонди для боротьби з голодом, пожежами тощо свідчать про високе почуття соціяльного обов’язку в американської аристократії, про її високий ідеалізм. [J. Schurmann. Eine Karikatur des Amerikanismus // Deutsche Allgemeine Zteitung 23. 11. 1929.] Філістерський ідеал заробітку для відпочинку, ідеал рантьє американцеві незрозумілий.

Найгарніший, може, свій вияв знаходить американізм в американськім націоналізмі. Поверховий глядач не бачить у сім націоналізмі нічого, опріч заборчого імперіялізму. Глибоко помилковий погляд. А найліпше показала се минула війна. Не входжу, на чиєму боці було право, але американцям розходилося про інтереси своєї країни, і в обороні їх вони виявили небуденний ідеалізм! Той нарід, що протягом одної години рішав збудувати фабрику, здвигнути хмародряп, провести нову залізницю, три роки вагався, чи втручатися у світову війну. Але коли се було вирішено, то сі ніби-то скрайні індивідуалісти без озву, добровільно зреклися на користь федеративного уряду своїх місцевих або провінціяльних прерогатив, аби підкоритися однаковим законам, виробленим під час війни, і дисципліні, яку їм накласти ніхто б не важився ще рік тому. Ловці доларів викинули мільярди на жертви війни і наклали на себе, без жодної надії матеріяльної рекомпенсати, найтяжчі тягарі, найбільш суперечні з їхніми традиціями, від обмеження виживлення і податку від доходів аж до примусової військової служби. [Chinard G. – Оp. cit.]

Деинде почуття патріотизму було туманним і неясним почуттям. Горожанин не міг його зв’язати ні з землею, яку йому видирали або обсаджували приходьками, ні з звичаями предків, з яких насміхалися, ні з релігією, яку в його очах принижували, ні з законами, які не він творив...

В Америці було не так. Американець сам творив собі свою вітчизну, беручи активну участь у її щоденнім життю і в будень, і в великі моменти національного піднесення. Маючи право вільного розвитку своєї енергії в своїй країні, він був гордий з почуття приналежности до неї, до країни з широкими овидами і з безмежними перспективами. Деинде сей свідомий патріотизм старалися замінити ззовні накинутою дисціпліною, але такі спроби механічного патріотизування підданих кінчалися нерідко катастрофою. Америка їх не знала. Деинде на місце патріотизму ставили вигоду і демагогію, змушуючи за охлапи економічних вигід коритися чужому володареві і визнавати чужий патріотизм за свій. В Америці сама думка про щось подібне викликає обурення. «Я не питаюся, — казав президент Вілсон, — чи є ласкавий до мене мій пан, чи ні. Я загалом не хочу жити під ніяким паном». І йому притакували всі сто мільйонів американців.

Для нього не сміє існувати кілька Америк, і всі чужинці, білі емігранти, червоні, жовті і чорні, мусять стати американцями. Лишити їх собі — значить, порушити інтегральність американської раси, її моральну й ідеологічну єдність, значить, ослабити націю, а на се не дозволить ні один янкі, хоч би які докази від гуманности наводили йому. Думку заступити ідею вітчизни ідеєю вселюдськости вважає Т. Рузвелт абсурдом. Єдиною реальною річчю є власне вогнище і власний рідний край.

Коли для рятунку сеї Америки потрібна війна, він благословляє її. Коли для її добробуту потрібна національна експансія, він благословляє і її! «Ми не можемо, – каже він, – хоч би й хотіли, піти за прикладом Китаю і жити в затишнім спокою в тісних межах нашого краю, не цікавлячись тим, що діється поза нами, загрузнувши в дрібнім крамарстві, без тямки для вищого життя, повного амбіцій, зусиль і небезпек, зажурені єдино щоденними потребами тіла. Бо в такім разі зробили би певного дня той самий досвід, що й Китай, що нарід, у спокійній ізоляції забуває про збройну силу, мусить стати здобиччю инших народів, які не втратили своїх чоловічих і мужніх прикмет. Коли справді хочемо стати великим народом, то мусимо сильно стреміти до того, щоб на світовій арені відігравати велику роль».

А тепер, коли ми схочемо обійняти одним словом різнорідні енергії американського життя, що тремтять і в божевільнім темпі буденности, і в колосальних проєктах бізнесменів, і на срібнім екрані, і в літературі, і в філософії янкі, і в його націоналізмі, і навіть імперіалізмі, — то кращого слова не доберемо, як так часто профановане слово ідеалізм!

Сей ідеалізм глядить на нас з творів Вілсона й Емерсона, з теоретичної філософії Джемса, і з практичної філософії чиказького різника, з кіна, і з автомашин Форда. Та сама первісна віра у всемогутність людської енерґії, яка свідчить про глибокий оптимізм і незвичайну силу волі. Американець гордий швидкістю своїх поїздів, височиною своїх будинків, його тішить (як тероїню «Gentlemen prefer blondes»), що цілий лондонський Тауер міг би стати за димар для ньюйоркського хмародряпа, але сі досягнення американського генія не є для янкі символом матеріялізму, лише символом тріюмфу людської волі над інертною матерією. Панівна тенденція американського еспрі є не холодна калькуляція, а уява і здатність творити собі ті великі видива, що рятують нас із пазурів дрібного матерялізму. [Gil. Chinard, ар. Cit.]

Коли ми читаємо того самого Рузвелта, який кпить з людей, що вважають гандель і маєток важливішими за честь та ідеальні стремління; який над усе ставить невгаваючий пульс життя, який виводить нарід із вузького кола меркантильних інтересів і робить його великим; коли згадаємо про той вічний потяг американця до нового, сильніший за життя і за вигоду; коли згадаємо про ту жорстоку послідовність, з якою американський загал розправляється з своїми outlows-aми, що повстають проти нього; про сю неспокійну гонитву за щастям — не для щастя і доларів, лише для самого змагання, для перемоги, для рекорду; коли згадаємо шляхетну філософію американської літератури – то мимоволі схилимо голову перед сим тверезим, а таким високим ідеалізмом!

Тоді поза шорсткою поволокою відкриємо нову душу нової нації, повну необмежених можливостей розвою поза матеріялізмом – глибокий практичний ідеалізм; поза капіталізмом — пошанівок до праці і гуманітаризм, поза дочасністю — віяння великого, поза практичністю — вогонь ентузіязму, зобачимо душу сього народу – варварськи просту і варварськи сильну, наївну і щиру, дитинячу і горду, а передусім – здорову, сильну і гарну...

Але коли я все се згадаю, то рівночасно й зрозумію, чому в нас так мало знають і так мало люблять Америку.

Там під маскою матеріялізму ховається глибокий ідеалізм, ми ж любимо ідеалізм, який не ховається, який залізає з чобітьми в душу і кричить про себе на перехрестях.

Там під маскою гонитви за добробутом велика погорда до тілесного, до вигоди. А ми — під маскою фразерства – стремимо власне до вигоди і до задоволення тілесного.

Там культ енергії, в нас — культ неробства. Там понад усе ставлять виконання обов’язку, ми понад усе любимо, щоб нас звільняли від обов’язку. Там незнищенна віра в успішність власного зусилля, у нас фаталістична «віра», що головою муру не проб’єш. Безоглядний оптимізм — і східний фаталізм.

Там — рух є все, в нас — відпочинок. Там — стриманість і позірна зимність є ознакою джентльмена і взаємного пошанівку. В нас — кохаються в п’яних поцілунках і в вивертанню перед першим стрічним на другий бік цілої душі.

Там — суворі правила життя і суворі вимоги від людини, ставлені суворою культурою. Ми ненавидимо сю культуру, як ненавиділа німецьку росіянка Гончарова, а то через те, що нема в ній, мовляв, тої «мяхкасті, дєлікатнасті, снісхождєнія, нічєво такова, што дєлаєт жизнь такой пріятнай..., чєм можна абайті какоє-нібудь правіло, нарушіть общій абичяй, нє падчініцца уставу»; нам дорожча ся фільософія недолуг, що як земля від неба, різниться від схованого під маскою матеріялізму американського ідеалізму. Лєнін на¬рікав, що «соціялістичну» Росію губить та «обломовщина», яка так само є в російськім робітникові, як була в дворянина. А ось що казав теперішній диктатор Росії на ВК Комінтерну: «В наші часи може утримати самостійність лише та нація, яка з 1 десятини землі збиратиме максимум збіжжя, яка працюватиме технічно найдосконалішими знаряддями. Коли нація того не має, вона підпадає під вплив, а часом і під панування поступовіших і богатших народів» («Правда», 2. XII., м. p.).

Але ся «техніка» є ніщо без духу підприємливости, що її одушевлює. «Обломовщиною» — царською чи совітською — її не надхнути. Її може надхнути лише дух американського ідеалізму.

З сього ідеалізму маємо ми черпати повними жменями, ми, яких роз’їла східна гангрена.

Ми, що все оглядаємось на задні колеса, що боїмося вилізти зі своєї клуні (де сіно таке м’яке!), ми, яких лякають «промені міських вогнів», учімось від Америки її божевільного темпу життя, її галасливого гону вперед.

Ми, що так вирозумілі для власного галапасництва і неробства, вчімось американської суворости до себе, вимогливої для добрих і немилосердної для лихих! Ми, що впадаємо в паніку по кожнім ударі, вчімось від американців мужности в нещастю і завзятости в біді.

Ми, з нашою нудною церемоніяльністю і дріб’язковою образливістю, вчімось американської щирости і безпосередности.

Ми, що так легко (для святого спокою) потураємо громадським шкідникам, зрозуміймо, що се є терор американської громадської думки.

Відкинути наші освячені віками хитання зправа наліво, щоб засвоїти собі американський догматизм. Засвоїти, замість нашої зневіри і панікерства, їхню віру в себе і любов до життя. Замінити нашу плебейську заздрість до всього, що над нами, на їхню демократію, щоб усе низьке стало високим. Навчитися, що вище від нашого запобігання ласки всіх і вся є національна гордість янкі, що не переносить отруйного повітря інтернаціоналізму, а над собою — жодних вищих рас. Чи се не був би великий здобуток для нашої скаліченої душі?

Ex oriente lux? Певно, але з того, що лежить на схід від Росії, з того великого американського континенту, де розвивається нова культура – найгарніший, може, вицвіт окцидентальної культури загалом, де встає сонце нової блискучої цивілізації. До неї маємо пильно придивлятися. І від неї вчитися.

Є на землі два великі народи — се Росія й Англоамериканці. Один має за головний засіб акції – свободу, другий – рабство. Між сими культурами нам треба вибирати.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4