Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео

Українське християнство і національна ідея:
досвід прочитання творів Василя Іванишина

Як ми вже повідомляли, 23 березня 2012 року у Дрогобицькому педуніверситеті відбулась Міжнародна наукова конференція “Ціннісні парадигми української літератури ХХ століття (до проблеми методологічних, естетико-теоретичних та ідеологічних впливів на літературний процес)”, присвячена пам’яті відомого українського мислителя, вченого, публіциста, ідеолога українського націоналізму Василя Іванишина (1944-2007). Публікуємо один із виступів відомого українського богослова, протоієрея Івана Гаваньо.

протоієрей Іван Гаваньо

У ставленні християн до суспільного життя нації можна простежити дві крайнощі: своєрідні суспільні «монофізицтво» – у зведенні християнської активності виключно до соціальної діяльності та заангажуванні в політику, та «несторіанство» – у відриванні аж до протиставлення християнського життя від суспільних питань. Обидва підходи є спотворенням християнства. У першому підході вихолощується духовно-трансцендентна сутність християнства, коли у зануренні в «земне» відтісняється небесне. Другий підхід, за образним виразом прот. Олександра Меня, зводиться до акцентування «одного тільки загробного ідеалу, залишаючи земну сторону життя, усе коло суспільних відносин порожнім, без втілення істини». [Мень А. Трудный путь к диалогу . Москва 1992, с. 350.] Для християн це означає добровільну, зворотну секуляризацію, коли вони самі віддаляють Бога в недосяжну сферу священного. Не може Церква, ведучи людей до «нового життя», бути байдужою до суспільного визволення, списувати народні біди на Господні випробовування і не намагатися боротися із цими бідами. Негоже тим, хто посланий у світ, замикатися від світу в «духовному скиту».

У відомих християнських традиціях застосовано різні підходи і ставлення до суспільних питань. Візантійська і московська традиції під впливом теорії симфонії Церкви і Держави та духовності ісихазму віддали суспільну етику на розгляд імперської держави. Тут сформувалося містично-монастичне благочестя. У Римській традиції, де богослов’я є моральноцентричним, сформувалося легалістичне благочестя. Кирилометодіївська традиція, а з нею й київська, є синтетичною, поєднуючи глибоку духовність з високою моральністю. Тут сформувалося пасхально-радісне, суспільно-літургійне благочестя.

Такий підхід знаменує активне входження Церкви в суспільні процеси. Церква, відхиляючи будь-який соціальний утопізм, не сприймає спіритуалістичне гетто-християнство, яке не визнає за християнською вірою здатності до впорядкування суспільної сфери, полишаючи світ його власній долі. Сподівання на прийдешнє не спонукає нас до втечі від світу, а робить нас внутрішньо вільними, так що ми можемо будувати світську дійсність, виходячи із сили віри. Немає християнського вдосконалення без суспільної активності. Суспільне правило Церкви є таким: прагнути будучого віку, турбуючись про сьогоднішнє; переживати сьогоднішнє, не забуваючи про будучий вік.

Першу біблійну парадигму суспільної, «земної» діяльності людини знаходимо в Бут 1, 28: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі». У цій першій заповіді Божій міститься покликання людини до богоуподібнення, щоб через облагородження «землі» – творіння Божого – стати співтворцем, партнером Богові.

У біблійній розповіді про Вавилонську вежу відкидається людське намагання так званого «вертикального», миттєвого сходження до Бога поза «працею на землі». Бог розсіяв людей «по всій землі» і «змішав їм мову», руйнуючи спотворену гріхом солідарність гордині – цей, так би мовити, первинний космополітизм (пор. Бут 11, 8-9). Ось так, спочатку у певному негативному аспекті, на сторінках Святого Письма з’являється «язик», народ, нація: вдосконалення людини можливе тільки в лоні рідного народу і з народом на виділеній Богом землі.

Надалі вся священна історія – це історія вибраного народу Ізраїлевого, поселеного на «землі обітованій». Невеличкий клаптик близькосхідного середземноморського узбережжя, здебільшого гористий та вкритий пустелею, названо землею, що «тече медом і молоком», адже це рідна земля – дана Богом.

Христове Євангеліє універсальне, скероване до всіх людей щирої віри. У Христі, як навчає апостол Павло, «немає ні грека, ні юдея, ні варвара, ні скита» (Кол 3, 11). Однак у зціленні дочки хананейки Христос недвозначно наголосив на Своєму тісному зв’язку з рідним народом: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт 15, 24).

У досвіді Святої П’ятидесятниці Святе Письмо розкриває позитивне значення народу. Тоді апостоли сповнилися Святим Духом і «почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (Ді 2, 4). Представники численних народів, що перебували на святі в Єрусалимі, чули як вони їхніми «мовами проголошують величні діла Божі» (Ді 2, 11). У Святому Духові кожен народ є обраним, щоб у своїй культурі, зі своєю мовою наближатися до Бога.

Це і є християнський націоналізм, заснований на євангельському принципі інкультурації. Інкультурація – це вимога, породжена боговтіленням. Бог велить своїй Церкві завжди відкривати Йому шлях до будь-якої культури. Христос входить в життя кожного народу і приймає його культуру, преображуючи її. Християнство ж, за висловом о. П’єра де Шардена, є рухом у «над» через рух «вперед». Для цього, як зауважує Отець Церкви св. Іларій з Пуатьє (Піктавійський), «необхідно, щоб люди набули нового способу мислення». [ De Trinitate, liber I 18.]

Чудовим прикладом такого «нового способу мислення» є творчість Василя Іванишина. Зазвичай, його називають сучасним ідеологом українського націоналізму. Твердження правдиве, однак звужене, редуковане лише до однієї з граней діяльності цієї непересічної особистості. Василь Іванишин є насамперед філософом націоналізму, у світлі власної ж дефініції: «Націоналізм – філософія буття нації». [Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 149.] Йому вдалося створити справжній філософський синтез, примиривши три основні складові українського націоналізму ХХ ст., репрезентовані С. Бандерою, А. Мельником та рухом «двійкарів». Цей синтез поєднує пророчий вимір служіння борця за свободу нації, зусилля нації на розбудову власної держави і соціальну скерованість державного будівництва на основі народовладдя. Водночас В. Іванишину вдається оминути спокусу філософського абстрагування та здійснити аплікацію філософії націоналізму в чіткій політичній програмі національної боротьби.

Найбільша ж оригінальність думки Іванишина в тому, що нашому авторові в обґрунтуванні української національної ідеї вдалося піднестися до її богословського виміру. Філософія націоналізму Василя Іванишина має характер справжньої інкультурації християнства в сучасне українське національно-культурне буття, є адекватною суспільно-екзистенційною інтерпретацією євангельських принципів життя. Слід наголосити на кількох богословських аспектах творчості Іванишина: пізнання принципу літургійної анамнези в розумінні сутності нації; опрацювання «триєдиного гасла націоналізму: Бог, Україна, Свобода; паралелі із вченням митр. Андрея Шептицького про державу як організацію; використання національного критерію у визначенні помісної Церкви і значення Берестейської унії; об’єктивна оцінка морально-екзистенційного стану поневоленої нації. Зробимо короткий огляд названих богословських аспектів.

Назва поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим» стала класичним українським визначенням сутності нації: буття нації, окрім теперішнього покоління, включає в себе як давно минулі, так і прийдешні покоління українців. Оце піднесення думки понад час стало можливим тільки завдяки богословській рефлексії поета, який у спогляданні України застосовує принцип літургійного анамнезису. Принцип анамнезису стоїть в осерді Церковної Літургії, коли спільнота вірних, споглядаючи присутнього в Слові та Євхаристії Христа, здійснює анамнезис – «воспоминаніє» всіх спасительних задля нас діл Господа: смерть, погребіння, тридневне воскресіння, вознесіння і праворуч Отця сидіння, а також славне Зновупришестя. При цьому спомин стає справжнім відтворенням цих подій, а вірні стають їх безпосередніми живими учасниками. В цьому зосередженні минулого і майбутнього в теперішності – уся незбагненна містерія Літургійного дійства. Шевченко геніально і пророче переносить принцип літургійного анамнезису на буття нації, що дозволяє йому реально і містично споглядати, поруч із сучасниками, померлих і прийдешніх і звертатися до них живим словом. Василь Іванишин чітко збагнув задум Шевченка і застосував у своїй творчій думці. Для Іванишина народ – це Особа осіб, яка завжди мотивується неминущим минулим і скерована до вже тепер присутнього майбутнього.

Національний анамнезис дозволяє Іванишину закласти в основу філософії націоналізму «три абсолютні константи», вивести і обґрунтувати триєдиний принцип української національної ідеї – Бог, Україна, Свобода. Фундаментальною засадою націоналізму Іванишин визнає наближення нації до Бога. Трансцендентний Бог та емпіричне буття нації – ці два онтологічно відмінні поняття не суперечать одне одному, оскільки нація покликана до здійснення Божого задуму щодо себе в світі та історії. Адже атеїстичний шлях вів людство, починаючи з гуманістів, «через якобінство, соціалізм і соціал-демократію, до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра, і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами винищував власні народи». Націоналізм – це єдина дієва апології релігійної віри, а не підміна її матеріалістичним фетишем «нація понад усе». Без утвердження і культивування християнської свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. [ Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 574.]

Дорога ж людини до Бога лежить тільки через Батьківщину. Наша Батьківщина – це Україна, її народ і земля. [Пор. там само, с. 575.] А наближення нації до Бога полягає в досягненні Свободи для людини, для України. Без Свободи немає розвитку і вдосконалення, а свободи немає без обов’язків перед Богом і нацією. Тому боротьба за Свободу – це наш християнський і національний обов’язок. [Пор. там само, с. 576.]

Розуміння Свободи Іванишина співзвучне з християнським. Свобода визначає гідність християнина як особи, створеної на образ Божий. Свобода християнина не означає постави індивідуалізму, це свобода в спільноті, у Христі, яка в негативному аспекті є свободою від гріха , а в позитивному – свободою до служіння . Насамперед, вільний християнин відмовляється від гріховних дій і мужньо відстоює правду , свідчить добро і справедливість. Свобода в спільноті спонукує християнина до відповідальності за спільноту, а отже, до активності в різних ділянках суспільного життя. Свідчення правди у свободі вимагає подвигу в умовах функціонування структур гріха – таких суспільних утворень, в яких людину спонукають до грішних вчинків.

Іванишин засвоїв і утілив у своїй творчості антиномічність мислення східно-християнського богослов’я, як це показав у своїй творчості Дмитро Донцов, на якого покликається наш автор: «В добу, подібну до нашої, казали: «Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас» (Як 4, 7). Не раз двоєдушні чинять перше, та не мають відваги на друге, або мають останню, та не приймають першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї». [Пор. там само, с. 223.]

Отже, суспільне життя нації визначається антиномією «віра-боротьба», зрештою «християнство-націоналізм». Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і філософії націоналізму. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. Християнство – універсальна віра, однак це не універсальність космополітична, за якою ховаються «імперські та шовіністичні засоби духовного поневолення людей і народів у вигляді знеособлених, денаціоналізованих і денаціоналізуючих сурогатів» істинної віри. [Пор. там само, с. 611.]

Органічне поєднання християнства з націоналізмом є запорукою як виживання нації, так і плідності віри. По суті справи справжній націоналізм завжди є тільки християнським, оскільки націоналізм без християнства миттєво перетворюється у свої протилежності: расизм, шовінізм, тоталітаризм, імперіалізм, комунізм, більшовизм, лібералізм. З іншого боку, християнство без вкорінення в життя нації буде неуспішним у євангелізації або покриватиме різні форми поневолення людини. [Пор. там само, с. 613.] Відхилення від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок. [Пор. там само, с. 68.]

Своєю суспільною антиномією Іванишин наближається і сходиться із суспільним мисленням митр. Андрея Шептицького. Проблема національного становлення українського народу була основною турботою Митрополита. Ця турбота про рідний народ, його земну долю – не вузька політика. Адже національна царина – головна площина втілення церковної благовісті; водночас стан національного будівництва – один з основних показників ефективності цієї благовісті. [Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей – благовісник єдности . Мюнхен 1961, с. 36.] Праця для здійснення національного ідеалу є вимогою і виявом справжньої християнської свідомості людини. [Пор. там само, с. 38.]

Особливо близькими є погляди Митрополита та Іванишина на заснування української держави. Митр. Андрей геніально поєднує вчення Платона про ідеальну державу і вчення Аристотеля про державу як натуральну субстанцію. Для Митрополита держава – це «організація». «Організація» – це не формальний термін, а філософський, похідний від поняття «організм», де під «організмом» Митрополит розуміє націю як живе «природне тіло». Митрополит вважає, що маючи в уяві своїй мистецький первовзір ідеального образу держави, слід намагатися створити на землі можливо найвірнішу його копію, тобто створити «тіло, яке по змозі якнайбільше було б подібним до творів природи – організмів». [Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей – благовісник єдности . Мюнхен 1961, с. 43.] Створення «організмоподібної держави» лежить в границях спроможності нації. Така держава – це «і поліс пневматікі» –«християнською душею обдарована держава», на відміну від «і поліс саркікі», «тілесна, без душі, держава». [Там само, с. 56.] До речі, саме під натхненням думки Шептицького, українські націоналісти назвали своє об’єднання «організацією». Саме в світлі цього поняття розумів завдання і покликання ОУН Степан Бандера, саме так тлумачить сутність служіння націоналістів Василь Іванишин – як пророче і жертовне служіння нації її свідомих синів і дочок.

Для Іванишина саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Бо поневолений, обездуховлений і бездержавний народ приречений виконувати не Божу волю, а волю тих «вовків в овечих шкурах», які паразитують на його крові та поті, формують не національно-релігійну, а рабську свідомість та мораль народу і ведуть цей народ до виродження і небуття. [Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 624.] Іванишин наголошує на тому, що «захищаючи Україну, прагнучи створити українську національну державу, ми відстоюємо не тільки свої національні права, а передусім – Божу волю. І тому – з нами Бог!» [Там само, с. 576.] Це відповідає богословському розумінню держави. Християни є активними учасниками державного життя. Вони не можуть заперечувати сам інститут держави, оскільки відкидання політичної влади означає зневажати свободу, щоб встановити насильство. Однак християни покликані визначати, обмежувати і надихати державну політику. Визначати політику означає визнати водночас її необхідність та відносність.

Найвищим критерієм існування держави є служіння Батьківщині, нації. Церква навчає, що дорога до небесної батьківщини проходить через земну Батьківщину, а тому плекає серед вірних чесноту патріотизму як любов до Батьківщини. Як відомо, Іванишин розрізняє поняття «патріотизму» і «націоналізму». На його слушну думку, патріотизм – це почуття любові до батьківщини, а не світогляд, а тому самого патріотизму недостатньо для побудови незалежної держави. До того ж, часто-густо цим поняттям намагаються відволікти від необхідності засвоєння філософії націоналізму. [Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 318.] Однак у Шептицького йдеться не про почуття патріотизму, а про чесноту, чеснота ж завжди будується на світогляді. Патріотизм – це активна, жертовна любов до Батьківщини, яка, за висловом Слуги Божого Митрополита Андрея, спонукає українця «поборювати відосередні (антиспільнотні) тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів». [Див. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 980.]

Заслугою Іванишина є те, що він не зупиняється на антиномії «християнство-націоналізм» і, уникаючи спокуси задовільнитися красивим, але абстрактним лозунгом, вказує на необхідність існування в народі і для народу національної Церкви: «Самого придбання і навіть прочитання Святого Письма замало, щоб з’явилося «правдиве серце християнина»: досвід переконує, що так здебільшого продукуються тільки «книжники і фарисеї», яким школярське знання замінило віру. То ж нам необхідна не просто християнізація (що й неможливо), а християнізація через національну Церкву. Інакше – денаціоналізація на релігійному ґрунті». [Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 98.] Без помісної, національної Церкви ми зведемо нашу віру до «паламарсько-фарисейського тлумачення християнства». [Там само, с. 101.]

Іванишин, у світлі філософії націоналізму, дає чітке визначення національної Церкви: «Під національною Церквою ми розуміємо передусім релігійне об’єднання християн, духовенство та ієрархія якого бере на себе відповідальність перед Богом і людьми за те, щоб дорогою Христа вести і привести до Бога довірений їм народ таким, яким створив його і яким хоче бачити його Господь, а не таким, яким хотіли зробити його різні окупанти та їх спадкоємці». [Там само, с. 659.]

Він застерігає сучасних українців-християн від поширеної омани: «Немає Церкви як космополітично-абстрактного утворення: є або конкретні національні Церкви та їхні органічно-природні вселенські об’єднання, або приховані за ім’ям Церкви імперські інституції для духовного спустошення і поневолення народів». [Там само, с. 612.]

Єдина Церква, яка проявила себе як національна, – це УГКЦ. Адже в Україні, як зазначає Іванишин, «не було жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення. Єдиною ж стабілізуючою національною структурою, яку мали українці, була УГКЦ. Церква століттями і в неймовірно складних умовах об’єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їхнього духовного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу, – завжди, за будь-яких обставин». [Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 239.]

Іванишин констатує той факт, що «за 400 років УГКЦ привела народ у наш час із збереженою в сорокарічному підпіллі національною Церквою, рідною мовою, високо національною свідомістю і духом непокори гнобителям усіх мастей. Ті ж, кого повели тоді іншими дорогами, денаціоналізувалися, мільйонами спольщувалися або русифікувалися». [Там само, с. 269.]

Застосовуючи критерій національної Церкви, Василь Іванишин чи не вперше в історіографії наводить повну об’єктивну оцінку Берестейській унії. Проведений автором аналіз наслідків Унії можна виразити в таких основних пунктах:

1.Унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд, що забезпечувалося спеціальною папською буллою. Адже обряд – це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури народу, це вияв і фактор його духовності. Для греко-католиків обряд – ще й те, що врятоване ними і пронесене через майже чотириста літ полонізації та русифікації і наповнене національно-історичним компонентом.

2. Унія викликала пробудження національної свідомості.

3. Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої національної ознаки.

4. Унія започаткувала національну школу.

5. Унія створила передумови для появи національної інтелігенції.

6. Унія породила українську національну Церкву.

7. Унія компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя – відсутність держави, знаті, шляхти, війська тощо. [Пор. там само, с. 29-31.]

Таким чином, сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з виключно релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. [Пор. Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 54.]

Виходом із підпілля після більшовицького погрому УГКЦ започаткувала сучасний процес національного відродження. Однак цього животворного імпульсу не підхопили тодішні політичні лідери. Як жорстко зазначає Іванишин, застосовуючи в оцінці тодішніх драматичних подій критерії філософії націоналізму, духовенство та вірні УГКЦ були віддані дбайливо збереженій компартійно-колгоспній бандократії на розправу, що в багатьох селах і містечках Галичини триває й досі. За її відібрані в 1946 році храми, так і не повернуті багатьом греко-католицьким громадам, «вожді галицької демократії купили собі на Заході та Наддніпрянщині славу борців за свободу совісті і релігійну рівноправність, а саму Галичину втягли в затяжний міжконфесійний конфлікт. І хоча з самого початку була очевидна й імперсько-шовіністична й антиукраїнська роль РПЦ – УПЦ в Україні, і провокативна суть того, що творили духовенство і партократія під виглядом галицької УАПЦ, – керівники демократичної влади так і не піднялися в осмисленні церковних проблем вище формального демократизму, що в цьому випадку зрівняв у правах грабіжника і його жертву, провокатора і патріота». [Там само, с. 77.]

Разом з умінням надавати чітку об’єктивну оцінку історичним подіям, Василь Іванишин, також в богословському дусі, дає визначення морально-екзистенційного стану дотепер підневільної нації. Для Церкви очевидним є той факт, що християнську мораль було вибито зі свідомості народу, який здатний поважати лиш силу, а не особу і свободу. Людині в духовному вакуумі комуністичного режиму було вміло прищеплено атеїстичний світогляд, під впливом якого людина стала носієм лукавої психології раба – зовнішньої улесливості і прихованої злоби. Ось чому і в час свободи та відродження нації в свідомості загалу домінує почуття безнадійності, безсилля, відчуження, прагнення втечі до приватного.

Приєднуючись до церковної оцінки, Василь Іванишин глибше і більш конкретно описує «симптоми хвороби» підневільної нації. Він не задовольняється простою критикою морального стану народу, а виводить діагноз недуги, вказуючи на засоби, що сприятимуть одужанню.

Насамперед, для української нації характерна, що є традиційним бичем підневільних народів, поглиблена, часто потворна стратифікація суспільства з різким відчуженням різних соціальних і регіональних груп населення. Ось чому вивчати і враховувати реальну стратифікацію суспільства – це означає шукати і знаходити шляхи залучення ще однієї групи людей до загальнонаціонального руху. [Пор. Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 107.]

Друга ознака визначається тим, що Україна отримала незалежність в стані структурної неповноти. Структурна неповнота не тільки спричиняє ентропію національної духовності: вона перепиняє нації шлях до свободи, унеможливлює створення і використання держави для реалізації національних інтересів. [Пор. там само, с. 109.]

Третя ознака випливає з того, що українці були приречені у своєму розвитку на вторинність культури, коли народ міг проявляти себе у сфері духовної та матеріальної культури виключно через повторення, наслідування, копіювання чужого. У сфері духовній понівечена, неповна, вторинна українська культура може не справитись із своєю національно-захисною і національно-творчою функціями під могутнім натиском чужинської панівної культури. З цього випливає комплекс меншовартості. Ця хвороба у політичному сенсі особливо небезпечна тим, що поступово значна частина загалу і навіть політичного проводу нації звикає не тільки до свого упослідженого становища (звідси всяка політична угодовщина), але й до думки про те, що без чужої допомоги і проводу він не здатен ні жити, ні боротися. Звідси й наша схильність до самобичування і самопаплюження. [Пор. там само, с. 111.]

Ще одна хвороба підневільної нації – політична апатія. Страх і примус спонукали людей за радянських часів до імітації громадської активності. Звільнившись від них, народ полегшено зітхнув і махнув рукою на участь у політичному житті. Між тим, не може бути демократії – народовладдя – без участі народу. [Пор. там само, с. 113.]

Подібно й з проблемою ігнорування закону. Правова свідомість підневільної нації формується таким чином, що закон сприймається як зло, принесене й утверджуване окупантом. Правова система розцінюється поневоленими як узаконене беззаконня. Закон же в національній державі повинен не тільки нормувати суспільне життя: він мусить відповідати національній етично-правовій свідомості і традиції. [Пор. там само, с. 117.]

Неволя гіперболізує в нації і набуті, і питомі характерологічні недоліки – вони теж допомагали вижити. Тут і схильність більше до оспівування свого стану, ніж до його осмислення, скоріше до розчулення, ніж до внутрішньої мобілізації, і недовіра до чужої думки, й егоїзм, у який під тиском обставин перетворився природний індивідуалізм, і вихована століттями відраза до влади, до офіційних структур. У нас дивним чином поєднується або цілковите неприйняття якоїсь ідеї, або така ж бездумна затятість у її утвердженні, що зумовлене схильністю скоріше до емоційного, ніж раціонального вибору. [Пор. Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 117.]

Підневільна нація приречена також бути зорієнтованою на минуле. І це природно: там, позаду, часи незалежності, державності, свободи, там – вияви героїзму, там – моменти слави. А рівень історичних знань надзвичайно низький, а державне мислення – ще незвичне, а навиків осмислювати минуле й сучасне в координатах національного – з позицій національної ідеї та національного інтересу – ще нема. [Пор. там само, с. 120.]

Зорієнтованість на минуле спричиняє й те, що в підневільній нації детермінаторами мислення, поведінки, ставлення до інших народів виступають історичні стереотипи, сформовані колись на основі старих кривд, образ, крові. Виробляються укрита злість, облудлива покірність, зрада, агресивність, мстивість тощо – це і є елементи тої формованої століттями системи самозахисту поневоленої нації, що допомагала їй вижити. [Пор. там само, с. 122.]

Надзвичайно низький моральний рівень життя українців, власне кажучи, є наслідком, у першу чергу, саме цих ознак підневільної нації. У виправленні ситуації варто було б поєднати зусилля Церкви, скеровані на відродження особистості, і державницькі зусилля на відродження дотепер підневільної нації. Іванишин вказує на повчальний приклад виховної системи А. Шептицького: виховувати майбутніх борців за національні ідеали не шляхом нагнітання ненависті, а шляхом формування в них високої духовності й органічного неприйняття зла. [Пор. там само, с. 43.] Завданням же національної політики є не зміна людини, а зміна системи, в якій живе, діє і формується людина, нація. Люди змінюються на краще, духовно зростають, коли причетність до великих справ робить їх творцями власної долі й історії; і навпаки – вони деградують, примітивізуються, коли перестають бути суб’єктами історії чи, тим більше, коли їх роблять знаряддям в антинародній, антинаціональній боротьбі. [Пор. Василь Іванишин. Державність нації. Збірка праць . Т. І. Тернопіль-Астон 2009, с. 103.] Завдання політичного проводу нації в момент переходу від підневільного до державного стану якраз у тому й полягає, щоб надати всім виявам народної волі, навіть деструктивним за своєю суттю, конструктивного державотворчого характеру, використати їх для реалізації національної ідеї. [Пор. там само, с. 124.] Як бачимо, Іванишин не розділяє, у поставі снобізму, українців на «гречкосіїв» та «лицарів-еліту», він вірить в кожного українця, надіється на пробудження його національної свідомості: «Рушійною силою нації є тільки український національно свідомий елемент – безвідносно до своєї стратифікаційної приналежності». [Пор. там само, с. 165.]

Іванишин, зрештою, у дусі богословської антиномії, визначає категоричний імператив моральної поведінки українця-християнина в образі Христа із бичем у храмі. Несамовитий, шокуючий вчинок Христа – це і матриця, і приклад: «Син звільняє від скверни дім Отця. Для християн тут – ціла наука: не бійся зла, не мечи бісеру перед свинями, протиставляйся злу, не зважай на думку рабодухих, не лякайся бути один у боротьбі, не бійся поразки, бери в руки бича і виганяй міняйл із храму. І чи суперечить це протиставленню зловорожим силам у «хаті» батьків і предків наших – у своїй країні?» [Там само, с. 612.]

Християнський націоналізм Василя Іванишина – невичерпна тема для нашого осмислення та аналізу: тут і засада народовладдя, справжньої демократії, загалом дотичної до християнського розуміння демократії; тут і розуміння християнського екуменізму та міжрелігійного діалогу з точки зору націоналізму; тут і націоналістичне розуміння соціальної справедливості тощо. Будемо черпати і збагачуватися.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4