Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Геополітичні ідеї теоретиків українського націоналізму (1920-1940-х рр.)

Події Національної Революції 1917-20 р.р. кардинально перемінили політичне мислення, саме світовідчуття українців. Здобута і втрачена незалежність, жорстоко-трагічна боротьба за неї, з одного боку, миттєво сформували модерну націю, продубили величезний ентузіазм, з другого ж, продемонстрували хисткість національної ідеології в Україні, слабкість національного характеру, брак позитивних, будуючих візій і проектів майбутнього України. Праві українські партії – Самостійників-соціалістів М.Міхновського та Демократів-хліборобів С.Шемета – не мали вирішального впливу на суспільство, їхні ідеї були ще маловиробленими, тому українство плуталося в тенетах автономізму та федералізму, в популіській демагогії та вузькому, плейбейському меркантилізмі соціалістів, загрузало в хаосі та благодушності лібералізму. Загальною фатальної вадою всіх українських партій – від правих (Скоропадський) до лівих (Винниченко) – було ментальне малоросійство, тобто озирання при кожному кроці на Росію і брак віри і волі здійснити свій національний ідеал.

Закономірно, що поява у 1920 р. організованого націоналістичного руху – створення Української військової організації (УВО) та початки розвитку ідеології націоналізму на еміґрації і Галичині – відразу поставила питання про формування якісно нової концепції незалежності України. Відтепер український рух оперував не поняттями “економічної доцільності” , “соціальної справедливості”, “демократичних можливостей”, які домінували на попередньому етапі розвитку (1870-і-1910-і рр.), а поняттями “національної величі”, “духу традиції”, “історичного призначення” і т.д. Головною ж проблемою було: подолати назавжди малоросійство, перемінити психіку нації. Це був один з найрізкіших і найрадикальніших суспільно-політичних та ідеологічних поворотів управо в історії Європи.

Центральною постаттею на шляху пошуків нових ідей був тоді блискучий публіцист Дмитро Донцов (1883-1973), який ще у передвоєнні роки гостро виступав проти всякої національної невиразності українців, їх схильності до служіння чужим державним ідеям (брошура “Модерне москвофільство”, 1913р.); він демонтративно вийшов із Української соціал-демократичної партії, закликаючи орієнтуватися не на соціальні ідеї, а не національні. У цьому ж 1913 р. Д.Донцов виступив на 2-у Студентському з’їзді у Львові із доповіддю “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, де чітко обґрунтував потребу самостійницького руху, союзницькі стосунки із Австро-Угорщиною та взагалі Заходом супроти Росії як головного ворога України, засудив фальшивий інртернаціоналізм соціалістів.

Активно діяв Д.Донцов і практично і у 1914 р. саме за його ініціативою у Відні був створений Союз визволення України, який мав на меті пропаґувати ідею незалежності України в Європі, потім організував з полонених українців дві дивізії, відомі як “сірожупанники” і “синьожупанники”. Опісля Д.Донцов переїхав до Берліна, де упродовж двох років (1914-16) видавав щотижневий бюлетень “Korrespondenz”, що подава інформацію про Україну з незалежницьких позицій для преси Німеччини, Австрії та деяких нейтральних держав – Швеції, Швейцарії. У 1916 р. Д.Донцов очолив Бюро національностей Росії у Берні (Швейцарія), де видавав бюллетень “Кореспонденція народів Росії” німецькою, англійською та французькою мовами (вийшло 65 чисел), що систематично інформував про незалежницькі устремління українців.

У Києві під час Революції Д.Донцов зблизився із консервативною партією хліборобів-демократів і підтримав “наполеонівський” переворот ген. П.Скоропадського як реакцію на анархію соціалізму. За гетьманату він очолював Українське телеграфне аґентство, пропаґуючи ідеї традиционалізму та націоналізму. З поверненням до влади соціалістів – еміґрував до Берна, де ще деякий час працював в українському пресовому представництві.

У Відні 1921 року з’явилася книжка Д.Донцова “Підстави нашої політики”, яка заманіфестувала новий етап у розвитку української суспільно-політичної думки, особливо сильно вплинувши на світоглядно-моральну орієнтацію еміґрантів, для яких вона стала майже “євангелією покоління” [1]. “Підстави нашої політики” сформували нові засади не тільки політичного мислення, а й філософського, культурологічного, ідеологічного. Це була чітка концепція ірраціоналістсько-волюнтаристського трактування Буття та Історії, ствердження героїко-окцидентальних принципів української культури, долання комплексу малоросійської меншовартості і ментальної роздвоєності. Д.Донцов ніби виніс українську політику та ідеологію з провінційної дріб’язковості, примітивності, закостеніння на європейський форум. Він перший вказав на те, що самостійність України має світове значення, бо вирішально впливає на співвідношення сил між Європою і Росією. Сьогодні, як відомо, подібне формулювання висловив З.Бжезинський (див. його “Велику шахівницю”), визначивши появу держави Україна як одну з найважливіших подій ХХ ст.

Геополітично Україна, за Д.Донцовим, належить за всіма ознаками до Середньої Європи: “Ні у відношенню геологічнім та кліматичнім, ні під оглядом річкових систем не є Україна продовженням східно-російської рівнини, хоч вона й не виказує маркатних границь з цією останньою. Навпаки, через Литву і Польщу і через їх річкову систему вона скорше була продовженням Середньої Європи. Таке її положення зробило з неї театр невгаваючої політичної та культурної боротьби двох світів: татарсько-московського і європейського. Від цього останнього відпала вона політично вкінці ХVІІІ в., культурно – ніколи” [2]. Тобто, головною проблемою України є позбутися насильницьки накинутої орієнтації на Схід, пробудити в собі окцидентальні традиції.

Ось формула Д.Донцова: “Ми були, може, далеким Сходом Окциденту, але в жаднім разі не далеким заходом Орієнту” (с.86).

Середня Європа у нього – це простір “… від Адрії до Дону і від Балтику до Середземного моря” (с. 95). Цей геополітично і культурно-цивілізаційно-цілісний простір має свої відміності від Заходу і Євразії, Д.Донцов називає його ще “Сходом Окциденту” (с. 112). У цьому відобразилися пошуки українських націоналістів ширшого, глибшого ідейно-духовного ґрунту для ствердження вартості незалежної України. Відмінність Середньої Європи має ментально-політичний характер – це новопробуджений націоналізм, у соціальному плані її відрізняє народження “великої селянсько-буржуазної революції” (с.112), яка вибухнула у 1914 р. Причиною того є те, що у Середній Європі недостатньо розвинулась буржуазія, культура міста, це дуже аграрні суспільства, в яких до світової війни владу утримувала стара аристократія. Тому наступним витком цивілізаційного розвитку має стати звільнення Середньої Європи від бюрократичних систем імперських держав – Австро-Угорщини, Туреччинии і Росії, та розвиток їх самобутніх національних культур. Зміцнення Середньої Європи політично – це вирішальний удар по російському імперіалізмові як найбільш загрозливому і руйнівному щодо основ європейства. (с.87).

Донцов висловлює категоричний імператив: українці настільки довго зможуть опиратися наступові Москви, наскільки міцними залишаться у їх ментальності і культурі західні принципи ( с. 107). А це: індивідуалізм, примат права, незалежна Церква, незалежні корпорації-товариства, традиції шляхти.

Найважливішими підставами української незалежності мають бути точний геополітичний розрахунок і роль цивілізаційного форпосту Заходу проти Сходу. Перші два розділи книжки Д.Донцова, які називаються “Москва і Захід” і “Варварія московська”, доводять, що головною сутністю російської історії, політичної ідеології і ментальності був, є і буде імперіалістичний, євразійськи зцентралізований, антидемократичний, охлократичний та тиранічний “Drang nacht West”. При чому ненависть і руїнництво Москви скеровані проти всього органічно європейського: проти приватної власності, духу законності, фаустівського типу культури, індивідуалізму і т.д. У цьому подібні і сходяться і російські слов’янофіли, тобто консерватори, і російські “западники”, тобто ліберали і соціалісти. Всі, до Герцена і Лєніна включно, ненавидять Європу у засаді.

Нагадаємо, що і раніше Д.Донцов проповідував ідею звільнення українства від впливів надто охлократичної і матеріалістичної російської кльтури: і в “Модерному москвофільстві” і в “Сучасному політичному положенні нації і наші завдання” (обидві – 1913 р.), і в статтях у журналі “Шляхи” (Львів, 1913-17 рр.) і в книжці “Культура примітивізму” (1918 р.). Тобто, поява націоналістичного дискурсу щодо проблеми культурно-психологічної відрубності України від Росії у 1920-і роки вже стала концепцією, стратегічним ходом до розширення рамок ідеології самостійництва, чого не мали інші політичні в Україні.

Враховуючи геополітичне становище України, її цивілізаційну зорієнтованість на Захід, Д.Донцов виводить аксіому: “Тільки нація, що свідома великих завдань , які має виконати в інтересах цілої людськости, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації приділяється спеціяльна клітина на шахівниці світової історії. Лише ясно сформульований національний ідеал робить з певної націоналної ідеї кристалізаційний осередок для індивідуальних і групових воль всередині нації, які без цього шукають інших центрів тяжіння” (с.121). Так він об’єктивно підводить до висновку, що призначенням України є стати вирішальним фактором міжнародної політики, при умові, що вона усвідомить свою роль як пробоєвого тарану європейства проти Москви-Євразії. Зауважимо, що до того ніякі українські партії і доктрини самостійництва ніколи не ставили ідею незалежництва у геополітичний і цивілізаційний контекст.

Цивілізаційним опертям для України, для формування її нової культурно-національної свідомості і психології може стати дух та ідея католицизму. Саме в католицизмі, на думку Д.Донцова, сконцентровані ті духовно-ментальні ідеали і постулати, які витворили силу і самобутність європейської цивілізації, саме вони здатні найефективніше протидіяти впливам Московщини (с.40). Він упевнений, що і українське православ’я зберігає свою самобутність, відмінність від російського, лише затерте ним. Українське православ’я завжди було відкрите до діалогу зі Вселенською Церквою. Д.Донцов зазначає: “Абсолютну чужість нам московського православ’я відчував уже своєю геніальною інтуїцією Шевченко… не тільки в політичнім і в організаційнім, а і в іконописнім, в церковнослужебнім та в архітектурнім характері московського православ’я бачив Шевченко цілу пропасть, яка ділила те православ’я від українського” (с.52). Подібні ідеї Д.Донцов висловлював і раніше: у “Сучасному політичному положенні нації”, у статті “Справа унії”, де є такі слова: “Релігія, що зуміє поглибити культурну пропасть, яка ділить нас від Росії – є під зглядом національно-політичним корисною, кожда інша – шкідливою. І з тої то, одиноко для нас міродатної точки погляду – Унії, зглядно католицизмові приналежить, безперечно, першенство. Бо то є релігіє, котра і засадично, і практично є найбільш рішучим і найбільш неприєднаним ворогом цезаро-папізму… ” 3. Пізніше він розвивав свою концепцію духовно-культурного зближення з католицизмом у статтях “Церква і націоналізм” (ЛНВ, 1924, кн V), “Патріа чи Єкклєзіа” (ЛНВ, 1928, кн Х), у книзі “Кардинал Мерсіє, слуга Бога і нації” (1932) та інших публікаціях.

У цьому контексті надто важливим постає питання стосінків України із Польщею, як головним репрезентантом Заходу і католицизму для більшості українства. І тут Д.Донцов зробив першим той крок, на який не відважувалися цілі покоління українських політиків та ідеологів-культурників в минулому: як стратегічно найважливіше і кардинально потрібне завдання він визначив налагодження союзницьких, у цивілізаційно-геополітичному плані, стосунків із Польщею. Це він сформулював як modus vivendi для майбутньої України, якщо та захоче залишатися самою собою і утвердитися в Історії. На думку Д.Донцова, Польща перестала бути історичним ворогом для України у ХХ ст., як, наприклад, Еспанія вже не є ворогом для Голландії, хоч національна свідомість голландців сформувалася у боротьбі і ненависті до Еспанії (с.99). Якщо ж і є ще якісь конфлікти і непорозуміння, то вони мають “льокальне значення” (с.99), не виповнюють всього національного ідеалу українців, який полягає у протистоянні Росії як тотальній асиміляторській і руйнуючій загрозі: “Російський імперіалізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні центри. Не допустити до цього можливо лише тоді, коли опертися на ті європейські держави, які в даний момент виступають проти російського імперіалізму, коли опертися на Європу взагалі” (с.99). Передусім важливо зміцнити, сконсолідувати Середню Європу, яка через власну незбалансованість, цивілізаційну розірваність, державницько-національну хисткість і розщепленість залишаєтьсязоною відкритою для потужних впливів та інспірацій Росії (с.98).

Д.Донцов критично ставиться до польської політики останнього часу, яка ще не переосмислила свої головні геополітично-цивілізаційні цілі після появи у ХVІІІ ст. могутньої, антиєвропейської Російської імперії. Польща, на його думку, фатально помилилася “щодо винайдення свого колективного ідеалу” вже в епоху Петра І, пішовщи на союз з Росією (с.83), замість того, щоб згуртувати народи Середньої Європи і боротися проти неї (с.87), Польща, як і вся Європа, не хотіла тоді і не хоче сьогодні збагнути простої закономірності: “ По кожній поразці України відчувала це в тій хвилі Європа новим натиском на неї російського колосу, і навпаки: кожне ослаблення Європи – чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції” або Туреччини, – фатально відбивалося на Україні. Україна під опікою Москви – це Суворов у Варшаві, це донські козаки на площі Бастилії у Парижі, це – Паскевич у Вілягоші, це – Брусілов у Карпатах, це Будьоний на границях Румунії…” (с.87).

Як бачимо, Д.Донцов вже тобі передбачав нагальну потребу творення союзу Польщі і України як своєрідного зміцнюючого хребта цілої Європи, що звучить так актуально і сьогодні, наприклад, у тій же ж “Великій шахівниці” З.Бжезінського.

Тут зауважимо, що, як і тоді, та і сьогодні, Д.Донцов за свої пропольські симпатій, які були лише тверезим геополітичним розрахунком, був критикований різними українськими середовищами, в тому числі націоналістичними 4, за “зраду”, чи “аґентурну продажність”, як це є, наприклад, у твердженнях сучасника Ю.Шевельова 5.

Насправді ж Д.Донцов перший зрозумів ключову роль України у всій міжнародній політиці в рамках Середньої і Східної Європи, то й виніс питання польсько-українського порозуміння на чільне місце. Бо“Ключі до опанування слов’янства (а через нього й Європи) – може дістати лише той, хто володіє Україною” (с.88).

Можна висловити припущення, що політико-ідейний дискурс Д.Донцова і редаґованого ним журналу “Літературно-науковий вісник” (від 1933 р. – “Вісник”) вплинув на формування світоглядних позицій Є.Ґедройця, який у 30-і роки знав це середовище, був знайомий з Д.Донцовим особисто 6. Тобто, Ґедройцова концепція і робота у післявоєнній паризькій “Культурі” щодо польсько-українського порозуміння виростала з наведених ідей ідеолога українського націоналізму, як це не парадоксально.

У наступному своєму трактаті “Націоналізм” (1926) Д.Донцов поглибив тезу про потребу окциденталізації української ментальності і свідомості. Народження нової України буде можливе лише після переміни самої національної психології, після сформування нової української Людини – вольової, войовничої, перейнятої містичним та романтико-героїчним ідеалом життя. Тому він критикує всі раціоналістичні теорії розвитку Нації та Історії, протиставляючи їм впертий традиціоналізм, гносеологічний інтуітивізм, пристрасний націоналізм та аристократизм, елітарність у підході до формування національного проводу. Україна мусить, щоб вижити, цілковито стати на бік західної цивілізації: конфлікт між Україною (Європою) і Росією (Євразією) він розуміє як віковічний конфлікт “фаустівських” і “буддійських” народів 7

Остання теза явно навіяна концепціями О. Шпенґлера з його трактату “Присмерк Заходу”, цей автор відтепер стає улюбленим філософом-культурологом Д.Донцова у темі аналізу історії і особливостей цивілізацій.

Інші часто цитовані Д.Донцовим у трактаті “Націоналізм” автори - А.Шопенгауер, Т.Карлайл, Ф.Ніцше, Ґ.Зіммель, В.Зомбарт, Ш.Морра, Ж.Сорель, Ґ.Лє Бон, В.Паето, М.Барре та ін. - демонструють той різкий світоглядний поворот вправо, до основ ірраціоналістської, волюнтаристської філософії, який на багато років визначив ідейний дискурс української консервативної і націоналістичної суспільно-політичної думки, для якої незалежність України має вже глобально- цивілізаційну, містико-органічну вартість, а не “проґресивно-ліберальну”, як це було перед тим.

Власне, у такому ключі написана третя велика книжка Д.Донцова - “Дух нашої давнини” (1944), де ідеї про органічність нації, її “енерґетичний елан”, про місію аристократів “духу і культури” і под. домінують, навіть міфологізуються і містифікуються. Д.Донцов витворив свій міф України - шляхетної, героїчної, перейнятої християнсько-духовною місією. Його мета – пробудити велику гордість українця, дати йому центр тяжіння – власну духовну традицію і героїзовану історію; дати відчути унікальність України як цивілізації, покликаної рятувати разом з іншими традиціоналістськими націями і культурами Європи західну цивілізацію від матеріалістичного занепаду і хаосу ліберальної охлократії. Вік ніби дає моральне і духовне опертя нації, “україноцентричний” погляд на світ і історію, позбавляє її тої вторинності, загумінковості, дріб’язковості, якою вона зажила від ХVІІІ ст., від епохи спекулятивного раціоналізму і політичної покірності [8]. Геополітично і цивілізаційно, виходячи з цього, Україна просто зобов’язана стати епіцентром Сходу Європи [9]. І знову Д.Донцов твердить, що конфлікт з Польщею в минулому [10]. Він навіть як про зразок говорить про ту силу і твердість духу, яким двигтіла Польща від Казимира до Собєського і Скарги.

Підсумовуючи, зауважимо, що Д.Донцов перший так переконливо і концептуально увів ідею самостійності України в параметри геополітики Середньої і Східної Європи, поставив боротьбу за Україну на вістря цивілізаційного протистояння між Заходом і Сходом, наголосив на доконечній окцинденталізації української психології і культури, увів конфесійний аспект в українську геополітику, зняв логікою геополітики та законів розвитку історії і нації проблему протистояння з Польщею . Д.Донцов визначально вплинув на напрямні і спосіб мислення цілої ґенерації публіцистів та ідеологів націоналістичного табору, на ідеологію популярних тоді видань ОУН, де чільні позиції займали Д.Андрієвський, М.Сціборський, О.Бойдуник, Ю.Вассиян, Є.Онацький, В.Оршан (Чемеринський), О.Бабій, О.Ольжич, С.Ленкавський, М.Колодзінський, Я.Стецько, П.Полтава (Федун), О.Горновий (Дяків) та ін.

Для прикладу наведемо кілька історіософіських думок про геополітичні та цивілізаційні підстави незалежності України, може, найглибшого ідеолога ОУН Юліана Вассияна, який систематично друкувався на початках в органі ОУН “Розбудова нації”. Найповніше його погляди на цю тему викладені у двох статтях: “Простір між Москвою і Візантією” (1934) і “Степовий сфінкс” (1936). Вже сама назва першої статті формулює головну проблему України і її історії: чому вона не стала епіцентром для творення якоїсь потужної держави і самобутньої цивілізації, а лише порожнім простором між двома іншими центрами - над Босфором і у верхів’ї Оки: [11].

Основними причинами цього були такі: 1) упродовж тисячоліть на родючих українських чорноземах виробилася розмріяна, ліниво-пасивна, миролюбна ментальність українського етносу, Україна - це “соняшна Аркадія” (с.75); 2) у античну добу простір України був лише “завойованою провінцією Риму”, де домінували елліністичні традиції - розмріяності і культу краси, (с. 67), він не увібрав у себе духу римської войовничої і державотворення та дисципліни законності: “Мішанина рас, культурних, психологічних і політичних типів, релігій, вірувань і філософських доктрин творила в висліді мозаїку духовної різнобарвности, що не була ніякою органічною цілістю...” (с.67); 3) Україна не засвоїла духу Вселенської Церкви, її активності, організаційної сили, натомість загрузла у “контемпляції, аскетизмові, втечі від життя”, які панують у православ’ї (с.67); 4) неґативним був вплив візантійських суспільно-політичних і культурних віянь, яким притаманні невпорядкованість, інертність, “яловість”, настрій відступу і поражнества, формалізм і т.п. (с.68-69); 5) Україні бракувало великої геополітичної ідеї, наприклад, завоювати Візантію, яка ще бриніла у героїчну варязько-вікінгівську добу князів Олега і Володимира (ІХ-ХІ ст.), але занепала надалі (с.77): “Ідея експансії на Південь, включно зо здобуттям переваги і гегемонії над Візантією, могла дати староукраїнській державі погінну силу політичного заповіту і таким чином зорієнтувати русло державної політики до активности територіальних надбань, яких оконечна мета... обов’язує, дисциплінізує, зберігає” (с. 77), відсутність цієї зовнішньо-політичної ідеї “розслаблювало, атомізувало, впливало занепадницьки” (с.78); 6) також брак гідногозовнішнього ворога, відсутність духу експансії і агресивності спричинили внутрішню стагнацію, розклад і падіння Київської Русі; войовничий дух варягів розтопився у примирливій психології слов’ян-антів; замість величного Риму Русі протистояла якась нудна Візантія: “Слов’янський світ у своїй фоармі київської держави... не мав відповідно сильної психологічної натуги до підбоїв та організації, що їх зустрічаємо і племінному комплексі західньоєвропейського варварства” (с. 78-79), “Київській державі бракувало... ідей світово-політичного царства ... Київ не доріс до рівня, на якому народжується воля до світового панування “ (с.79).

Ю.Вассиян вважає, що логічним і органічнпим спадкоємцем Візантії і візантійської, тобто, елліністичної за духом культури, мав би стати Київ і український духовно-культурний простір. Росія викривила, спрофанувала спадщину Візантії у своїй “монголо-московській редакції”, “надбудовуючи на візантійських основах незугарну, чужу виглядом будівлю татаро-фінського духа” (с.79). Якби Київ виконував цю свою місію, утвердився б над Чорним морем як Сила, то “Царгород ніколи не був би здобиччю переможного походу мусульманства, а Москва не могла б уже кинути гасла третього Риму і перебрати на себе місію організатора європейського Сходу” (с. 79). Тут ми бачимо розвиток концепції Д.Донцова про вирішальну битву за Схід Європи між Україною і Росією. Ю.Вассиян поглиблює розуміння цивілізаційної відмінності між ними твердженням про духовну ближчість України до Візантії як все-таки культури чорноморського цивілізаційного кола. Москва ж, галасуючи про “Третій Рим”, у результаті дала лише большевизм (с. 81).

Тому, враховуючи гіркий досвід Історії, майбутня Україна повинна повернутися лицем до Півдня, туди, де її кличе “первородний ерос української землі” (с.91), до Чорного моря, яке є геополітичною і цивілізаційною основою України - Понтиди.

У статті “Степовий Сфінкс” Ю.Вассиян аналізує ментально-цивілізаційні основи України. Характерними ознаками психіки українця впродовж віків були “анархічність”, “недовірливість”, заздрість. Головне ж - величезний інстинкт “осілости”, що витворювало пасивну, закостенілу, поступливу життєву поведінку[12]. Безвольність і надмір емоції довершували приречену картину національної душі: “М’якосердя поневоленого і пониженого тануло в почутті власного безсилля і шукало порятунку в химерних сподіваннях приходу спасителя чи чудотворця, що в чудесний спосіб перемінить твердий устрій життя в безжурний, щасливий рай” (с.52). Так витворився “тип хлібороба , глибоко зв’язаного зі своєю землею, миролюбного й обмеженого до своїх вузько-особистих, родинних і побутових вітально існувальних справ” (с.52-53). Подібні характеристики були і в Д.Донцова, у Вассияна вони лише точно узагальнюючі, концептуальніші.

Ю.Вассиян дає точну формулу української цивілізації і ментальності: “Земля -міт українського життя” (с. 59). У цьому вглибленні в чорнозем і сила, і прокляття української нації. Це унікальна хліборобська цивілізація, якій бракує рішучої відваги і активної експансивноості (с. 77). Україна залишається великою загадкою - “степовим сфінксом” - у просторах якого то вибухають, то затихають фатально якісь містичні сили життя - такий висновок статті.

Відтак уся націоналістична публіцистика та ідеологія 20-40-х рр. була спрямована на те, щоб ментально, світоглядно перевиховати українця, зміцнити його характер ідеалами і принципами життєвої активності і вольовитості, дати відчуття національної величі та історичного розмаху. Лише таким чином замість малороса міг постати відповідальний будівничий нації і держави, замість світовідчуття країни-провінції могло з’явитися світовідчуття країни-центру, країни з особливим покликанням - місією. Так, наприклад, у популярній в середовищі ОУН книжці Михайла Колодзінського (до речі напівполяка за походженням) “Українська воєнна доктрина” (друком з’явилася у 1940 р., до того поширювалася у рукописному варіанті, написана десь у середині 30-х рр.) є такі рядки: “Ми, будуючи українську державу, мусимо пересунути кордон Європи до Алтаю і Джунґарії. Європі бракує якраз цього простору... Україна призначена зв’язати цей величезний простір з Європою політично, економічно й культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза “на грані двох світів” набере реального змісту...

Так, як Цезар, здобуваючи Ґаллію, відкривав цілу Європу для римської культури і цивілізації, так наші національістичні революційні армії мають відкрити західноєвропейській культурі простір, що простягається на схід і південний схід від України. А промінюючим центром цієї культури буде Київ” [13].

І в іншому місці: “... це було величезне завдання нашого життя, як народу, як раси - здобути степ над Чорним і Каспійським морями... й збудувати тут на грані двох континентів центр нової світової цивілізації” [14].

Як бачимо, М.Колодзінський розвиває всі головні концептуальні ідеї Д.Донцова і наповнює їх масштабнішим, мірфологізованим змістом. Якщо зняти у цих висловлюваннях дещо надмірну патетичність і гіперболізованість, то прогляне в них абсолютно праґматичне, реальне геополітичне мислення: адже сьогодні незалежна Україна, по-суті, виконує цю стратегічну вказівку націоналіста, розбудовуючи як єдиний геополітичний простір Чорномор’я і Прикаспій у вигляді ГУУАМ - союзу Грузії, України, Узбекистану і Молдови, де явно провідна роль належить саме Україні. Справді, можна повторити улюблений афоризм Д.Донцова “Від містики до політики - один крок”.

Поряд з Д.Донцовим за масштабністю ідейно-стратегічних побудов і впливів на українське суспільство завжди ставлять Юрія Липу (1900-1944) - також уродженця українського Півдня (Одеси), письменника, есеїста, мислителя та ідеолога. Саме він є автором завершеної концепції “України-Понтиди”, тобто країни-цивілізації, що синтезує у собі тисячолітні духовно-культурні віяння Чорноморського простору. Центральними є три його праці: “Признчаення України” (1938), “Чорноморська доктрина” (1940) і “Розподіл Росії” (1941). Усі вони мають геополітичний стрижень, усі доводять цивілізаційну унікальність України.

Уся ідеолого-культурологічна творчість Ю.Липи пройнята бажанням змагатися з Д.Донцовим. Водночас Липа значно поглиблює і конкретизує багато думок автора “Націоналізму”. Так ідея про самостійну, гідну міжнародну позицію і політику України розростається у нього у “Призначенні України” в широку концепцію прадавності, самобутності української цивілізації, що виростає з традиції трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до Р.Х.), і культури малоазійських хеттів (ІІ тис. до Р.Х.), а також утверджується погляд на територію України як на одну з вузлових, центральних в історії світових цивілізацій [15]. Великою стратегічною метою України є об’єднати в майбутньому весь Чорноморський світ, праобразом якого була ще імперія Мітридата VІ Євпатора - царя Понту (с.69).

Геополітичною віссю України є Північ-Південь, а не Захід-Схід. Це автоматично знімає для неї конфліктність із Польщею, бо Польща це органічно і геополітично балтійська країна. (с.236). Україна, на думку Липи, мусить задомінувати у просторі від Балкан до Уралу, встановити основну вісь сполучення між Північчю і Півднем, Балтикою і Чорномор’ям через басейн Дніпра, усунути конкурентну Волзьку маґістраль (с.237). Також він говорить про Київ як центр цілої майбутньої цивілізації - розділи “Апостольство Києва” та “Міт св. Андрія”. Акцентується на тому, що українці є найяскравішими представниками традиціоналістських народів “хліборобського культурного кругу”, у яких переважають духовність над раціоналізмом і матеріалізмом, осілість над кочівництвом.

У цьому контексті Ю.Липа говорить про кардинальну відрубність - ментальну і цивілізаційну - між Україною і Польщею (с.130-131), забезпечує взаємовпливи. Хоча й позитивно оцінює впливи католицизму на Україну, взагалі є дуже пристрасним “окциденталістом”. У цьому проглядає певна суперечність його концепції, як і концепції про расове походження українців, де слов’янам не відведено жодної значної ролі і де головними субстетними складниками української нації є трипільці, ґоти і елліни (с.104-129). Саме вони створили в симбіозі велику расу - понтійську, тобто українську, яка покликана народити новий цивілізаційний світ у Європі після того, як вичерпали вже себе англо-саксонський, римський і германський світи.

Головною метою книги “Призначення України” було пробудити гордість, почуття “серединности” та історичного розмаху, тому вона сповнена мегаломанії, міфологізації та надмірної емоційної патетики, що іноді дає підстави говорити про “романтичну “фантазійність” концепцій Ю.Липи. І все ж треба відзначити, що книга містить масу точних спостережень, тверезих історичних і геополітичних розрахунків, вартісні оцінки та проекти Ю.Липа виконав своє завдання: його твір став одним із найбільш надихаючих для українців.

Продовженням геополітичних концепцій “Призначення України” стала ідея наступної книжки Ю.Липи “Чорноморська доктрина”. Тут автор і конкретизує дуже концептуально теорію-проект Середньої Європи, який є у Д.Донцова, і в чомусь знову сперечається з ним. Хоча на той час вже відбулося примирення між двома ідеологами і є лист Д.Донцова до Ю.Липи, в якому той дуже прихильно оцінює його книжку [16].

Головною її ідеєю є ствердження ментальної, геополітичної, культурно-духовної, історичної та економічної єдності країн Чорноморського простору, куди входять народи і країни Балкан, Кавказу і Закавказзя, Україна і Туреччина. Ю.Липа в різних аспектах і деталях коментує перспективи і особливості зближення народів і держав цього суперреґіону, доводячи, що тут має розростися нова відміна європейської цивілізації і культури. Центральними державами простору є Україна, Туреччина і Болгарія, тому союз між ними має вирішальне значення. У майбутньому Україні треба буде забезпечити себе від півночі міцним і надійним союзом із Білоруссю, щоб таким чином не допустити стратегічне поєднання проти неї “балтійського (Польща) і фінно-угорського (Росія) експансивних осередків”.

Важливим аспектом консолідації Чорномор’я має стати суверенітет Закавказзя (Грузії, Азердайжану і Вірменії) та об’єднання і унезалежнення народів Кавказу. Для того, щоб це сталося, треба перекрити експансію Москви через “Каспійську браму” - Каспій. А для цього потрібно пробудити націоналізм і потяг до незалежності в тюркських народів басейну Волги і Поволжя.

Концепція Чорномор’я має антиімперський й антизахідний аспекти. Липа доводить, що цей простір завжди в історії був пригнічуваний і визискуваний, тому при відновленні єдності Чорномор’я треба буде витримати тривалу боротьбу.

Ідеї книги “Чорноморська доктрина” вже не виглядають такими гіперболізовано-міфологізованими, тут є є абсолютно реалістичний аналіз і розрахунки. Вони звучать і вельми актуально, бо і сьогодні, справді, велика перспектива міжнародного співробітництва і союзів для України відкривається передусім на Півдні. І лише невпевнена, непослідовна, навіть часом малоросійська політика урядів України у 90-х рр. не дозволяє використати цієї перспективи.

У книзі “Розподіл Росії” Ю. Липа доводить, що Україна є геополітично вирішальним чинником для розваду Російської імперії як штучного, деспотичного, й антинаціонального монстра міжнародної політики. Головний висновок книги: Росія доти буде тягарем і загрозою для сусідів, доки не зосередиться на розбудові власне російської нації на своїх етнічних територіях, доки не відмовиться від своєї імперської політики. Основна сутність Росії - це її неорганічність, дух кочівництва і руїнності всього іншого, неросійського, це тупе, нестримне прагнення переробити довколишній світ на російський лад [18].

Отже, геополітичні теорії Ю.Липи відзначаються більшою глобальністю і експансивінстю, основний акцент він ставить на майбутньому народженні самобутньої української (понтійської) цивілізації, яка фактом свого існування перебудує міжнародну політику на цілому материку Євразія. Україна має право на лідерство, на домінуванн як довго пригнічувана раса-культура (це поняття, очевидно, взяте у О.Шпенґлера, див. “Присмерк Заходу”, т.ІІ), яка зберегла у собі високу моральність і духовність, справжній християнізм. У цьому явно проглядає нова концепція українського месіянізму, новий варіант ідей М.Костомарова і П.Куліша.

Таким чином, націоналістична ідеологія і геополітична теорія розширили рамки концепції незалежності України, поглибили її ідеєю унікальної цивілізаційної традиції української нації, вдихнули більшу впевненість і рішучість у дії цілого покоління, відчутно перемінили ментальність нації, долаючи малоросійську кволість і роздвоєність. Проповідуючи національну гордість, названі мислителі не розпалювали засліпленої шовіністичної ненависті до “задавлених ворогів” - поляків. Навпаки, у їхніх розпрацюваннях присутній момент аналізу, тверезої оцінки, пошуку стратегічного виходу з конфліктної ситуації. Відображено це і в ідеї Д.Донцова про єдність всієї Європи (разом з Польщею) проти Росії, і в ідеї Ю.Липи про геополітичну українську вісь Північ-Південь, яка ніби виводить Україну з зони протистояння Польщі.

Націоналістична публіцистика вельми нищівно критикували такі ментальні вади українства, як малоросійські холуйство і схильність до зрадництва, заскорузливість і провінційність мислення і культури, різноманітні прояви москвофільства, куцість і непослідовність національних програм, що вело до непередбачуваних, половинчатих дій. Відтак вона формувала чіткий національний світогляд і почуття повновартісності, з позиції яких українська нація могла вести діалог із сусідами без комплексу приниженості, без затаєної підозри і, в результаті, постійної нестійкості і хитрості в діях.

Націоналістичні націологічні і політологічні теорії категорично заперечували ідеологію і концепцію слов’янофільства, показували його як інструмент в руках російського імперіалізму, відкидали їх як недостатню і штучну націологічну схему, розробляючи значно глибшу теорію походження української нації, сутність якої була ідея “понтійської” автохтонності, закоріненості та історичного симбіозу етнічних напластувань. Це виводило українську ідеологію і політику зі штучних, авантюрних, проросійських геополітичних ігор, які тривають і до сьогодні у вигляді ідеї “Слов’янського Союзу”, теорій неопанславізму і под., що буяють на постсоціалістичному (Юґославія) і, особливо, постсовєтському просторі.

Також націоналістична ідеологія рішуче протиставилася різним соціалістичним і, комуністичній теоріям, стаючи на перешкоді творенню ідеології та форми соціалістичного чи комуністичного інтернаціоналу, які так фатально поневолили за допомогою Росії народи Середньої і Східної Європи після 2-ї світової війни. Якби всі народи Середньої і Східної Європи чітко стали від початку ХХ ст. на позиції націоналізму, замість політики мікроімперіалізму, що яскраво проявилася і державній ідеології Сербії, Румунії, Польщі, частково Чехословаччини і Угорщини, то тут ніколи б не переміг ні комунізм, ні нацизм. Бо і гітлерівська Німеччина, і СССР використовували протиріччя і взаємну ненависть між народами цього надреґіону, щоб накинути їм свій гегемонізм. Це яскраво видно і в ситуації у Югославії (постання профашистської Хорватії), і у Албанії (ідея “Великої Албанії”), і в Чехословаччині (постання профашистської Словаччини), і в розподілі Польщі у 1939 р. Тільки політика національної гідності і взаємоповаги могла врятувати Середньо-Східну Європу тоді і сьогодні.

Власне, це й має на увазі, на нашу думку, З.Бжезинський, який говорить про постання незалежної України як вирішального ґаранту стабільності у Європі [20]. Це ж мав на увазі і Д.Донцов у 1920 р. Адже ж геополітично Україна стримуватиме не тільки імперіалізм Росії, а й можливі аґресивні дії Румунії, Угорщини, Польщі, які могли б запрагнути відновлювати свою колишню історичну велич, претендуючи на різні “спірні” теорії (Буковину, Бессарабію, Трансільванію, Закарпаття, Західну Україну і Білорусь та под.). Фактор України завжди стимулюватиме до зміцнення інші колись недержавні народи Середньої і Східньої Європи - від Кавказу до Балкан.

2007р.


Примітки
1. Маланюк Є. Дмитро Донцов// Маланюк Є. Книга стережень. т.ІІ - Торонто. Гомін України, 1966. - с.375-376.
2. Донцов Д. Підстави нашої політики. Нью-Йорк, ООЧСУ, 1957. - с.84. Далі всі цитати за цим виданням, в дужках вказуються лише сторінки.
3. Донцов Д. Справа Унії// Шляхи, 1916, № 5. - с. 357.
4. Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. - б/м, 1949. - с. 155.
5. Шевельов Ю.Скарби, якими володіємо//Сучасність, 1993, ч.6.
6. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. - Київ, Видавничий центр “Київський університет, 2000. - с.39
7. Донцов Д. Націоналізм. - Лондон, УВС, 1966, -с. 290-300.
8. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, Відродження, 1991. - с. 193-195.
9. Там само. - с. 324.
10. Там само. - с. 322.
11. Вассиян Ю. Суспільстно-філософічні нариси. - Чикаґо, 1958. - с. 59. Далі цитати за цим виданням, в дужках вказуються лише сторінки.
12. Вассиян Ю. Степовий сфінкс// Вассиян Ю. Твори. - Торонто, Євшан-Зілля, 1972. - с. 51-53. Далі всі цитати за цим виданням.
13. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. - Київ, 1999. - с. 26.
14. Там само. - с. 23.
15. Липа Ю. Призначення України. - Львів, Просвіта, 1992. - с. 35-55 і 56-79. Далі всі цитати за цим виданням.
16. Донцов Д. Лист до Ю.Липи// Українські проблеми, 1995, № 3-4. - с. 153.
17. Липа Ю. Чорноморська доктрина. - Варшава, 1940.
18. Липа Ю. Розподіл Росії. - Варшава, 1941.
19. Маланюк Є. Начерк культурного процесу// Маланюк Є. Книга спостережень. т.1 і2. - Торонто, Гомін України, 1962 і 1966. - с. 481. Далі всі посилання за цим виданням, в дужках вказуються номер тому і сторінки.
20. Бжезинський З. Велика шахівниця. - Львів -Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2000.- с.85



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4