Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Актуальні цитати із двотомника вибраних праць Василя Іванишина
“Державність нації” (Тернопіль: Астон, 2009)

Націоналізм українського народу випливає з Любові, а тому він в основі своїй людяний і добрий: до своїх і чужих – до всіх, хто визнає за українцями право на вільне і державне існування. Усіх інших він або переконує у своїй правоті, або ж бореться з ними – незалежно від того, хто саме виступає ворогом.

Патріот не мислить себе без нації, а лжепатріот – нації без себе.

Поневолена нація не відразу долає неповноту соціально-політичних ідеалів, зокрема таких, як бунт, боротьба, прагнення до рівності.

Демократія, яка урівнює народ і його гнобителів у правах, але не в можливостях їх реалізації, – це злочин проти народу.

Нація, яка нагоду зруйнування системи гноблення і створення національної держави проміняла на задоволення своїх сьогочасних соціальних потреб й на ілюзорні демократичні «свободи», так і залишиться підневільною.

Консервативно-реакційні сили успішно побивають демократів якраз у цілком демократичний спосіб, з приємністю переконавшись, що він набагато кращий, ніж застосовувані ними до цього каральні методи.

В українській державі донині продовжується масова русифікація українців – під керівництвом уже української влади і під надійним прикриттям демократією і правами людини. Однак це ще не держава українського народу, а постімперське утворення для збереження панування над українським народом тих самих сил, однак уже без їх підлеглості московському центрові.

Нинішній владний, адміністративний та управлінський апарат створений для реалізації інтересів імперії та паразитичних класів. Від того, що відпала його імперська функція, не змінилася його сутність: він і далі діє не в інтересах народу.

Знесення постімперського державного апарату – єдина можливість уникнути кровопролиття.

Демократія – це ще й політичні відношення між рівними в правах і можливостях суб’єктами політики. Демократію не можна привнести чи декларувати: її треба вибороти.

Націоналізм породжує демократію – стосунки рівних.

Уніат з природи є українцем – слова Винниченка.

Шептицький був за поетапне створення українського патріархату. І першим етапом мало бути проголошення на Східній Україні УАПЦ – для досягнення незалежності від московського патріархату, виховання свідомості східних українців та культивування серед них ідеї релігійної єдності. Наступний етап – обрядове зближення УГКЦ та УАПЦ на ґрунті старокиївської традиції: збереженої УГКЦ, але повністю знищеної російським православ’ям на Східній Україні після 1686 року. Далі – повернення східноукраїнського православ’я до статусу Володимирової Церкви, який передбачав (до 1054 року) єдність із Вселенською Церквою. А вже на цій основі мало відбутися об’єднання двох українських національних Церков – УГКЦ та УАПЦ, яке повинно було увінчатися всеукраїнським патріархатом.

Тільки червоно-чорний прапор боротьби нас приведе під синьо-жовтий стяг свободи. Людей залякали націоналізмом, і їм треба допомогти зрозуміти: націоналізм кличе не до крові, а до перемоги.

Ставка на особу, а не на ідею.

Йшли за тим, хто перший крикнув, коли всі мовчали.

В Україні вся демократія зводиться до участі повністю відстороненого від щоденної політики і державотворення народу в голосуванні – на виборах депутатів і президента.

Слід розрізнити два поняття: нинішня космополітична демократія і реальне українське національне народоправство.

Уже двадцятий рік наш патріотичний політикум змушує народ звертати свій духовний зір не на Бога, Україну, Свободу, не на ідею української національної держави, а на чергового ідола. А сказано нам: «Не сотвори собі кумира…»

Церква – система реалізації ідеї.

Національна ідея як єдина запорука релігійної толерантності і християнського екуменізму. Коло авви Доротея. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.

Імунітет від усякого релігійного фундаменталізму – християнського, мусульманського, юдейського тощо – дає тільки ідеологія націоналізму. Бо тільки націоналізм учить реалізовувати в політичній практиці Христову науку: «Віддайте кесареві кесареве, а Богові – Боже».

Оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя.

Християнський «страх Божий» – це не паралізуючий язичницький чи старозавітний страх перед Силою: це органічна і шляхетна відраза до спокуси і зла, свідоме протиставлення їм і подолання їх у собі на шляху до життя вічного, до Бога.

ОУН створила на революційно-державотворчому ґрунті досконалу націотворчу систему, складовими частинами якої стали і в яку гармонійно вписалися і націотворча система на релігійному ґрунті, започаткована УГКЦ і довершена великими митрополитами Андреєм Шептицьким та Йосипом Сліпим, і націотворча система на культурницькому та економічному ґрунті, здійснювана учителькою нації «Просвітою», і націотворча система українського шкільництва, представлена, зокрема, національною педагогікою Г. Ващенка, і націотворчі праці українських науковців та митців.

Проблем не меншає, й однією з причин є те, що часто ми пробуємо вирішити їх із позицій незнання – не підіймаючись вище хотіння та емоцій, інтересу і сили.

Суперечки, дискусії будуть переростати в полеміку, полеміка – у скандали, єдність – у ворожнечу, намагання кожного утвердити власне «добро» – у всенародне зло, устремління до волі – у нове ярмо.

Чарівна паличка демократії чомусь на очах стає все товстішою палюгою й безжально підміняє Правду арифметикою, Справедливість – статистикою, а Мораль – політикою, зорієнтованою не на Істину, а на ниций інтерес.

Практичне творення якоїсь «нічийної» держави і глибока політична криза. Безконтрольний процес нашого державотворення робить людей беззахисними перед сваволею чинуш. Помилкою є вважати, що українці можуть політично розслабитись, повністю довіривши справу свого майбутнього керівництву держави: решта, мовляв, зробиться само собою. Та закони політичної гравітації такі, що само собою здійснюється тільки падіння народу: із вершин тимчасового успіху – у прірву чужих інтересів, кровопролиття і неволі.

Закон національно-визвольної боротьби: у ній або всі перемагають, або ж програють теж усі.

У зв’язку з тим, що формування мети боротьби йшло від концепції (демократизму), а не від реального життя з усім комплексом актуальних проблем, на ідеологічному рівні відбулося, отже, звуження завдань національно-визвольної боротьби.

Не стало відкритого противника демократії, а її конструктивно-творчі потенції без зв’язку з національними виявилися фікцією. 79

Це – наслідок перетворення засобу (демократії) в мету боротьби (демократизм).

Перемога демократичних лозунгів обернулася поразкою для демократичних сил, яких було ідеологічно обдерто до нитки супротивником.

Акцентування політики на економіці – це знову ж таки очевидне звуження завдань боротьби, яку спочатку було звужено до демократії та прав людини. Причому економіка розглядається як щось абсолютно відірване від національного буття – такий собі цех для забезпечення людей їжею і товарами широкого вжитку. А без рішучої перемоги в політиці марно сподіватися на успіхи в економіці і на те, що ці успіхи підуть на користь народові.

Лідери-демократи «вберегли» український народ від націоналізму, а комуністичну систему – від загибелі, трансформувавши національно-визвольний рух у демократичний.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4