Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Права політична філософія
(Вісниківство і український націоналізм)

Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

Права політична філософія
(Вісниківство і український націоналізм)

[Післямова Олега Багана до книги “Національні лідери Европи: ідеологічні портрети”. – “Відродження”, 2011.]

Український націоналізм як цілісна ідеологія та система стратегічних політичних дій сформувався доволі пізно, порівняно з націоналізмами інших народів Европи. Лише у міжвоєнну добу в Україні з’явився бойовий, наступальний націоналістичний рух, яскраві й цілеспрямовані постаті публіцистів волюнтаристського ґатунку, з традиціоналістським мисленням. У той час українцям довелося наздоганяти у справі розбудови нації, зміцнення її державницьких струменів та героїчних зусиль, повторювати той націобудівний процес, який, кожен по-своєму, але типологічно подію, здійснити протягом 18-го ст. всі бездержавні європейські народи.

У національно-визвольній війні, яка розпочалася у вихорах великої всеросійської Революції 1917-1920 рр., визріло нове покоління українських патріотів. Революція не лише загартувала, мобілізувала й героїзувала свідомість нації і її характер, але й створила нову психологію українця – експансивну, відповідальну, жертовну. Раптово, протягом трьох років, із обважнілого, пасивного, дезорієнтованого етносу, якими були в переважній більшості українці до Першої світової війни, постала, хоч і розбита військовими поразками, стероризована й уярмлена, але завзята, розбуджена нація. Раптом з руїни поразок і соціяльних катастроф випружилася міцна елітарна когорта діячів, борців за характером, яка взяла на себе відповідальність продовжувати політичну боротьбу за повне визволення українського народу і створення української самостійної соборної держави (УССД).

Це нове покоління, тобто вояки Армії УНР і галицькі Січові стрільці, розселилося переважно в країнах Центральної Европи (Чехословаччини, Польща, Румунія, Австрія, Німеччина) і на теренах Західної України (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина), оскільки всі інші території були захоплені большевицькою Росією і піддані наджорстокому антиукраїнському теророві та масовим репресіям. У таких умовах молоді українські націоналісти (у більшості віком до 40-а років) прийняли тактику підпільної революційної боротьби із застосуванням усіх можливих засобів для повалення окупаційних влад чужих держав (СРСР, Польщі, Румунії і Чехословаччини, до яких увійшли всі етнічні терени розселення українців). Із цієї політичної ідеї спочатку постала Українська військова організація (УВО, лідер – Євген Коновалець), а згодом Група української націоналістичної молоді (ГУНМ), Легія українських націоналістів (ЛУН), які діяли в Чехословаччині, та Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), що діяв у Галичині. У 1929 р. ці організації об’єдналися на Конґресі українських націоналістів у Відні в єдину Організацію українських націоналістів, яку очолив авторитетний Є.Коновалець.

Найяскравішим ідеологом цього покоління виявився Дмитро Донцов (1883-1973), уродженець таврійського Мелітополя, учасник революційного руху в Російській імперії, від 1913 р. – головний речник української самостійности в ситуації загального автономізму, у роки світової війни – блискучий публіцист і пропагатор української ідеї в Европі, в період Революції – прихильник бонапартистського уряду П.Скоропадського і консерватизму. У 1921 р. Д.Донцов видав у Відні свою підсумкову працю «Підстави нашої політики» , яка перекреслила народницько-автономістські форми національної боротьби, розбила ліберально-соціялістичні утопії українського прогресизму, окреслила засади нового традиціоналістського і волюнтаристського руху. Цією книгою експресивний автор фундаментально вплинув на нове політичне мислення українства. У 1922 р. у Львові він почав редагувати головний український журнал попередньої доби (заснований у 1898 р.) «Літературно-науковий вісник». У 1923 р. заснував разом з однодумцями Українську партію національної роботи (революції) і почав видавати її орган – газету «Заграва», яку часто блокувала польська цензура. Після розчарування у партійницькій роботі (через світоглядні розходження із соратниками) зосередився на виданні ЛНВ і перетворенні його в ідеологічну трибуну українського націоналізму, став прихильником орденського типу діяльности, за який і була створена ОУН.

Власне, Д.Донцов розгорнув в політологічних і культурологічних параметрах всеохопну і переконливу критику українського народницького автономізму як специфічної форми ідеологічного «провансальства», тобто регіоналістського самообмеження визвольного руху на рівні етнографізму і культурництва-просвітництва; він першим в Україні розпочав системну викривальну ідейну боротьбу із доктринами соціалізму та ліберального практицизму, виявив загрози для національного руху у філософії матеріялізму та ідеологемах космополітизму. Найважливішим теоретичним осягненням Д.Донцова як мислителя було творче засвоєння західної традиціоналістської та ірраціоналістської думки, починаючи від Е.Берка і А.Шопенгавера. Інтерпретуючи теоретичні засновки Т.Карлайла, А.Мадзіні, Е.Гартмана, В.Дільтея, М.Шелера, В.Зомбарта, О.Шпенглера, Ґ.Лебона, Ш.Морре, М.Барре, Ш.Пеґі, В.Парето, Ґ.Моска, Х.Ортеґи-і-Ґассета, В.Розанова, В.Соловйова та ін., Д.Донцов зробив глобальні висновки щодо сутностей історичного процесу, природи націй, культурних інтенцій, закономірностей розвитку еліт, великих проблем сучасности, які зводилися до наступного. Европейський світ після Великої французької революції упав у прірву прогресистського, практичного і хаотичного анти традиційного мислення. З руйнацією соціяльної єрархії і Церкви у світ прийшли плебейство, примітивний гедонізм, антидуховність. Індустріальна революція протягом ХІХ ст. витворила «людину маси» – примітивну, захмелену, безчесну, зорієнтовану лише на популістське вегетування. Відірвана від високої культури, позбавлена почуття шляхетности, героїки і трагіки буття, ця людина широко дає себе втягнути в політичні маніпуляції з боку ліберальних демагогів-маклерів і соціялістичних злобних «вождів». Буржуазна епоха сприяє вхлюпуванню в соціяльну свідомість великих доз цинізму, меркантилізму і релятивізму, які сумарно формують небезпечну загальну ситуацію безбожницького, антитрадиціоналістського, безідеального поступу, який, своєю чергою, готує ґрунт для тоталітарних суспільств і держав.

Відтак російську Революцію 1917 р. Д.Донцов сприйняв як підтвердження історичної закономірности переродження ідеології затятої боротьби з центром в ідеологію жорстокого централізму, а ідеології всесвітнього інтернаціоналізму – в ще суворішу програму московського імперіалізму (стаття «Петербурзький переворот» – «Шлях» – 1917 р. – № 3-4). Надалі він був найпроникливішим аналітиком переродження російського демократичного соціялізму у большевицько-комуністичний тоталітаризм (починаючи від статті «Російський Тарквемада (В.Лєнін)» – «Шляхи» – 1917. – № 3-4).

Д.Донцов запозичує в названих західних мислителів кілька наріжних тез про закони суспільного буття. А саме: світ розвивається через зусилля абстрактної Волі (волюнтаризм А.Шопенгавера); духовні субстанції є до кінця невловимими для людської свідомости, але саме вона гарантують неухильне і понад часове піднесення людини до Ідеального (ідеалізм Е.Гартмана); особистість і нація можуть повноцінно реалізувати себе лише через найглибше і безнастанне відчуття Героїчного (героїзм Т.Карлайла); нація – це вічна духовна субстанція етносу, до якої він підноситься через напруження і утвердження своїх ідеалістичних почувань (націоналізм Ш.Морре); соціальний розвиток і творення справжніх «високих культур» можливими є лише в умовах ідейного і морального торжества еліт – середовищ духовних та лицарських аристократій (елітаризм В.Парето і Ґ.Моска); людство пульсує, здобуває і підноситься тільки у сферах расових і національних культур-цивілізацій, тобто в середовищах, коли є велике релігійне горіння, лицарська свідомість, духовне долання приземлености й матеріялізму буденщини (культурологічна теорія О.Шпенґлера); людина і соціум є в постійному коловороті маніпулятивних закономірностей змагання між героїкою і плебейством, між національними принципами і космополітизмом, між законами влади і хаосу, порядку й анархії, усе залежить від здібности еліт захопити маси великими емоціями, високими ідеями, сильними характерами – так було в Римі і Греції, в Середньовічному світі і в державі Наполеона (психологічний соціологізм Ґ.Лебона).

Виходячи із цих ідейних засновків і виступаючи в річищі молодого націоналістичного руху, який набирав обертів з кожним роком протягом 1920-1930-х рр., Д.Донцов спробував перенести головні постулати героїчного, революційного визвольного руху, яким він був в історії європейських народів, переважно західноєвропейських, на український ґрунт. Тому його статті цього часу, які він друкує насторінках ЛНВ, а від 1933 р. – на сторінках переформатованого того ж журналу, але під назвою «Вісник», так рясно переповнені прикладами із західноєвропейської історії, цитатами із західних філософів, політиків і публіцистів. Він ніби хоче вдихнути західний героїчний дух в свідомість і почуттєвість українського народу. Так само окцидентальним духом пройняті його головні книжки: «Націоналізм» (1926), «Що таке інтернаціоналізм?» (1927), «Кардинал Мерсьє: слуга Бога і нації» (135), «Даніель О’Коннел» (1935), «Вогнистий хрест: полковник Ля Рок» (1935), «Дурман соціялізму» (1936), «Наша доба і література» !936), «Патріотизм» (1936), «Де шукати наших історичних традицій?» (!938), «Партія чи орден; об’єднання чи роз’єднання?» (!938), «Маса і провід; кількість чи якість?» (1939).

Від 1934 Д.Донцов започатковує спеціяльну книжкову серію «Книгозбірня Вісника», метою якої було подати в короткій інтерпретаційній формі проблематику й ідеологію національно-визвольних рухів. Цим її автор прагнув розширити перед українцями горизонт можливих інтенцій і форм власної національної боротьби за визволення. Найважливішим для нього було – захопити співвітчизників яскравими характерами, динамічними подіями, сильними емоціями, відвагою історичних персонажів, які мали промовляти до сучасників з такою силою експресії, як промовляли до вічности «Життєписи» Плутарха. Про це нам говорять передмови «Редакції до майже усіх книжок із серії «Книгозбірня Вісника», написані, як це видно із стилю й концептуалістики, Д.Донцовим.

Найповніше національна історіографія Д.Донцова виражена у передмові до книжки Н.Мак’явеллі «Володар». Український автор прагнув пояснити залізну логіку законів політики, яку першим так глибоко розкрив геніальний італієць. Ця передмова була переробленим варіантом його статті «Микола Мак’явель» (ЛНВ. – 1927. – Кн. 2). Такий заклик до національної й історичної суворости був, нагадаємо, обумовлений вимогами часу: більша частина України перебувала під тоталітарним пресом большевизму, на Заході кувалися фашистські режими і рухи, в самій Середній Европі, в Угорщині, Румунії, Болгарії, розвивалися тенденції до авторитаристської внурішньої політики та до зовнішнього експансіонізму. Загалом міжвоєнна доба характеризувалася зростанням рівня мілітаризму майже в усіх (окрім Великої Британії та нейтральних Швеції і Швайцарії) державах Европи. Навіть у тих країнах, де зберігалися парламентсько-демократичні форми правління (Польща, Литва, Латвія, Фінляндія, Юґославія, Треччина), владні системи щораз більше набирали авторитарних ознак, репресивности, проймалися ідеями «культу вождя» (як це було із культом Ю.Пілсудського у Польщі). Зрозуміло, що в такому «оточенні» український революційно-націоналістичний рух не міг залишатися овечим і невиразним. Д.Донцов, який пережив і перебачив Національну Революцію 1917-1920 рр., перебачив жалюгідну тупцювальну політику різних українських ліберально-соціялістичних урядів, фатальну анархію й пацифізм українських мас, ідейну невиробленість та моральну нестійкість українських політиків, тепер чітко усвідомлював потребу у якісно іншому національному рухові й ідеології...

Поряд із історичними національними лідерами Европи (Д.О’Коннел, Блохер, Й.Ґеррес, і Штайн, Б.Кавур), Д.Донцов звернувся й до сучасників: Б.Муссоліні, Ф.Франко, А.Сагосар, А.Деґрель, А.Гітлер, Ля Рок. Він прагнув показати, як перемагають в новітніх політичних умовах лідери, які ставлять на націоналізм і традиціоналізм. При чому, зауважимо, в усіх портретних характеристиках щодо цих постатей, які більшою чи меншою мірою реалізовували теорії фашизму у своїй політичній практиці, автори серії «Книгозбірня Вісника» передусім наголошували на глибокій національній вкорінености своїх героїв і їхніх ідеологій, на прив’язаности до духовних основ своїх народів, на героїко-моральних постулатах, які визначали праві загалом і фашистські рухи в тому числі в період їхнього поступу до влади. Європейський фашизм апелював до таких непорушних і плідних ідей цивілізаційного позитивного розвитку, як ієрархія, елітарність, релігійність, етика праці, духовна і звичаєва єдність соціуму, ідеалізм та ін. Зрештою, їхню популярність підтверджує той факт, що напередодні Другої світової війни фашистських Німеччини, Італії, Еспанії, Португалії, близькі до фашизму, різного роду праві ідеї або домінували, або охоплювали до 50% суспільств в таких країнах, як Угорщина, Румунія, Латвія, Литва, Фінляндія, Болгарія, Греція, Ірландія, Франція, Бельгія, Словаччина, Хорватія, що виникли дещо згодом; могутні праві і фашистські рухи існували у Данії, Норвегії, Естонії. Тобто уся Европа відчутно посунулася вправо . Відтак українські націоналісти не могли не реагувати на цю суспільно-ціннісну тенденцію і не аналізувати її, що ми й бачимо у поданих в нашому збірнику портретах політичних лідерів.

Паралельно в Европі і світі тривала ще одна потужна тенденція, яку не можна не брати до уваги: агресивно розвивався міжнародний соціалістичний (комуністичний) рух. Й.Сталін і його поплічники перетворили СРСР в мілітаризовану, індустріалізовану імперію, яка націлювалася на принаймні евразійске домінування. Шпигунсько-диверсійна мережа, створена російськими большевиками, охоплювала майже усі значні країни світу, проникаючи навіть в Океанію і Південну Америку. Сталінський Совєтський Союз на повну потужність фінансово, політично й озброєнням підтримував низку підпільних соціялістично-терористичних організацій в Европі й Азії, що найповніше виявилося у 1930-і роки під час громадянської війни в Естонії, коли десятки тисяч вишколених комуністичних агентів і бійців вдалися до масового терору. Цей тиск большевицької Росії широко пропагандивно підтримувала й підсилювала т.зв. «ліва інтелігенція» Европи, часто звичайно підкуплена сталіністами, яка виконувала роль такого собі новітнього «троянського коня»: вона промовляла про «гуманізм», «соціялістичну солідарність», «прогрес»,»свободу і права трудящих», тобто про, на перший погляд, красиві і потрібні речі, але насправді підштовхувала світ до тоталітаризму. Цю загрозу з боку лівого міжнародного руху усвідомлювали не всі, і тому суспільства й держави ліберальної демократії виявилися дразливими перед ним, оскільки не мали ні потрібної духовної єдности, ні бойовитости. Невдовзі єдиною силою, яка рішуче й ефективно здатна була протистояти «лівій чумі», стали передусім фашисти і близькі до них праві рухи Европи. І це оцінила та частина європейської громадськости, яка ще зберігала відповідні моральні засади, консервативні світоглядні орієнтації. Про цей, один з найпотужніших факторів підтримки фашистських сил в Европі напередодні Другої світової війни, сучасні ліберальні історики воліють не згадувати, однак без тлумачення цього фактору ми отримуємо цілком викривлену картину історичних подій. Як, скажімо, пояснити, що майже половина мешканців Франції відкрито симпатизувала профашистському режимові Віші генерала Патена, що окупація такої великої країни у 1940 р. з боку гітлерівської Німеччини відбулася такими малими силами?

Популярність правих, фашистських ідей та рухів в міжвоєнну добу, як це показують і матеріяли нашої книжки, була настроєм і тенденцією часу, який вимагав нової героїки, більшого порядку, величних звершень. Різні праві вдало заповнили тоді нішу суспільних сподівань та уподобань, коли люди почали зневірюватися в перспективі соціалістичного вибору, особливо після поширення відомостей про жахіття в СРСР, і натомість почало повертатися традиціоналістське мислення. Приземлено-практичні і дрібні ліберально-соціялістичні плани, з їхньою вульгарною утилітарністю матеріального прогресу, вже не могли захоплювати ті верстви суспільств, які вже не могли захоплювати ті верстви суспільств, які в роки Першої світової війни живо відчули дух боротьби і звернулися до національних ідеалів.

У цій складній у суспільно-політичній ситуації відбулася глобальна ідеологічна мутація в багатьох правих рухах, особливо яскраво виявлена у німецькому націонал-соціялізмі. Суттю її було жадібне прагнення нацистів, які починали як традиційний консервативний рух, стати максимально масовою і впливовою силою як відомо, традиційні консерватори від 2-ї половини ХІХ ст. завжди опинялися в трагічній, але гордій меншості, тому що приблизно від 1848 р. площина їхньої соціяльної підтримки в умовах індустріалізованих, масових суспільств невпинно звужувалася. Відтак, щоб стати широко популярними, німецькі нацисти, як і італійські фашисти, почали активно брати собі на озброєння соціалістичні гасла, ідеологами та форми діяльности. Цей симбіоз, зрештою, виражений і в партійній назві німецьких націонал-соціялістів , дав такі потворні результати, як надмірний соціологізм мислення, культ матеріального поступу і мегабудівництво, крайній практицизм й утилітаризм (використання навіть волосся закатованих жертв концтаборів), безнастанний популізм та сакралізація ролі партії і держави. Власне в цьому, у накладанні на консерватистські політичні принципи соціалістичних кліше, виявилося головна й злощасна помилка всіх правих рухів, які у такий спосіб покотилися до тоталітаризму .

Як ми бачимо із поданих у книзі політичних портретів, українським авторам не були близькі ні соціалістичні цінності, ані карйньо праві ідеологеми расизму, ксенофобії, антисемітизму, мілітаризму, тоталітаризму. Передусім, оглядаючи життя й діяльність Муссоліні, Франко, Салазара, Ля Рока, Деґреля, українські публіцисти осмислювали такі категорії у їхній політичній боротьбі, як національний дух, героїка, традиція, християнські вартові, моральна основа соціуму, національна змобілізованість, культурне збереження нації і т.ін. У цьому виявилася найважливіша ознака й одночасно запорука українського націоналізму міжвоєнної доби, великою мірою доктрини, унапрямованої Дмитром Донцовим, саме як традицоіналістського руху й ідеології.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4