Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Уроки Дмитра Донцова для сучасної України (до 33 річниці з дня смерті українського мислителя)

Олександр Музичко
кандидат історичних наук, доцент,
Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,
голова Одеського осередку Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова

30 березня 1973 року у Монреалі (Канада) помер видатний український політик, публіцист, літературний критик Дмитро Іванович Донцов. Він народився 29 серпня 1883 року у Мелітополі, вчився у Петербурзькому університеті, отримав ступінь доктора права у Львові. На початку своєї політичної діяльності він належав до українських соціалістичних партій (РУП, УСДРП), під час Української національної революції 1917-1921 років був одним з керівників української партії Хліборобів-Демократів, перебував на посаді голови телеграфного агентства в уряді П. Скоропадського. У 1920-1930х роках розгорнув активну видавничу та публіцистичну діяльність у Львові як редактор «Літературно-наукового вісника». Д. Донцов став ідеологом українського націоналізму, створення ОУН. Приязні стосунки пов’язували Д. Донцова з С. Петлюрою та Є. Коновальцем. В післявоєнний період він емігрував в Канаду, де у 1948-1953 роках викладав у Монреальському університеті українську літературу. Інтелектуальна спадщина Д. Донцова за деякими підрахунками могла б скласти 50 томів. Найважливішими є такі праці: «Модерне москвофільство» (1913), «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).

Мабуть в історії України є мало постатей, оцінка діяльності яких так яскраво відображала б «хвороби» українського народу, головною з яких є комплекс національної меншовартості. Адже саме цим пояснюється те, що ідеї Д. Донцова піддавалися обструкції в першу чергу з боку української інтелігенції, яка обвинувачувала мислителя в шовінізмі, антидемократизмі, антиросійськості, фашизмі та інших гріхах. Прикметне, що серед цих гріхів чільне місце займав український націоналізм Д. Донцова – жупел, яким лякали і лякають вже декілька поколінь українців. Шанс вирватися з під тиску традиційних стереотипів українство отримало в 1991 році і характерно, що саме тоді інтерес до постаті Д. Донцова в Україні суттєво зріс. Почали перевидаватися його книжки, статті, виходити праці про нього. Однак він так і не посів належне місце в національному пантеоні, його погляди не дійшли до душі кожного сучасного думаючого українця. Комплекс меншовартості поки що має силу. В сучасній Україні праці Д. Донцова читають дедалі менше, вони залишаються «не модними». Більшість колишніх істориків КПРС та КПУ досліджують та навіть пропагують біографії більш зрозумілих їм націонал-комуністів В. Винниченка, М. Скрипника та інших. Натомість сучасне становище України, політика до неї Росії виявляють вражаючу правоту Д. Донцова, що спонукає до чергового прочитання його духовної спадщини.

Звичайно, як і будь-яка політично активна людина Д. Донцов був складною та суперечливою постаттю. Однак, ховатися за такий загальник не варто. Є очевидним, що все своє життя він прагнув всебічного унезалежнення України, надзвичайно принципово відстоював свою думку, не побоюючись критики. Критики Д. Донцова, особливо перефарбовані в синьо-жовте колишні комуністи, люблять підкреслювати, що сучасна Україна не пішла шляхом, на який він кликав, що вона не нагадує накреслений ним ідеал. Що саме було не сприйнято? Чи треба радіти з цього приводу? Спробуємо розібратися.

Як не парадоксально, але національне українське піднесення кінця 2004-початку 2005 року в Україні викликало мало не зворотні наслідки. Українець, що відстояв на майданах за незалежність України та за вихід української культури з колоніального становища, тепер, слідкуючи за діями своїх провідників, з подивом бачить, що лібералізм та демократизм не передбачають обов’язкового знання всіма громадянами України української мови чи використання її в побуті навіть етнічними українцями, переслідування за антиукраїнську діяльність чи діяльність на користь іноземної держави. Виявляється, що в Україні є цілі регіони, специфіка яких полягає у відмові від майже всього українського. Також українці дізналися про застарілість своєї національної ідеї, на зміну якій повинна прийти ідея громадянського суспільства та інші універсальні принципи (щоправда ніхто достеменно не знає що це, але багато хто цим прикриває відвертий нігілізм щодо національного аспекту розвитку держави). Їх закликають облишити боротьбу за незалежність, свободу, як начебто вже реалізовані досягнення, синтезу всіх ідеологій сучасної України, примирення всіх сил, на зміну критерію патріотизму поставити професіоналізм. «Роззброїтися», «змиритися», «синтезувати», «демократизуватися»… - і все це на тлі внутрішнього сепаратизму та шаленого тиску з Півночі. Не можна позбавитися враження, що національна еліта підлаштовується під настрої натовпу, забуваючи, що місією еліти є виховання народу, розвиток найкращих, але не плекання найгірших традицій.

Думки Д. Донцова так би мовити «з минулого» дійсно заперечують зазначені тенденції.

В збірці «Від містики до політики» (1957) Д. Донцов так визначив еволюцію змісту уроків, які він прагнув дати українцям: «Перед першою світовою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сягнула на нас; що мусимо виплекати в собі людину „сильного почуття, ясної думки й незламної волі”.

Під час першої війни й національної революції доводив я, що політика нації звільненої від пут гермафродитства повинна бути проти московська: культурно, політично, соціально і релігійно.

По першій війні доводив я, що дух нових людей на Україні повинен бути не пасивний, потульно-ідиличний, а активно-комбативний. Не лиш „сила чуття й ясність думки”, а й „незламна воля”.

Під час другої світової війни і після доводив я, що наші чуття, думка і воля, мусять свій зміст черпати не в матеріалістичних лженауках занепадницького ХІХ ст., а в дусі нашої давнини».

Як бачимо, Д. Донцов вказував як на внутрішні недоліки українства, так і на зовнішні загрози. Він наголошував на тому, що незалежно від форми різних російських політичних сил, всі вони рішуче не зацікавлені в незалежній Україні. Характеризуючи політику Москви у 1950-х роках, він писав: «агенти Кремля – явні і ті, що під жовто-блакитною маскою – роблять все можливе й неможливе, щоб утримати наш народ в стані обезголовленої нації рабів. Щоб ні ідейно, ні політично не був ні наш народ, ні його еміграція очолені людьми одної, безкомпромісної ідеї, людьми волі і характеру». Д. Донцов вдало підкреслив психічну підоснову російської гегемонії в Україні: «у психіці українця, що не звикла шукати порятунку лише у власній силі, Росія представлялася ще недавно країною мрій, а може, й землею обітованою. Дикість і некультурність там тягли до себе дикі і некультурні елементи тут». Виходячи з цього, мислитель наполягав: «не визволимося політично, поки не визволимося духовно» («Росія чи Європа?»). Увесь розвиток України з 1991 року підтвердив вірність цієї тези. Незважаючи на зовнішні ознаки (прапор, герб, гімн, уряд, Президента тощо) Україна й досі є духовною колонією Росії про що свідчить відсутність національного кінематографа, надзвичайна слабкість книговидавництва, русифікація, засилля російського мас-медіа, поп-культури тощо. Саме ця обставина зумовлює велику кількість голосів, що з загрозливою стабільністю отримують антиукраїнські сили на виборах в Україні. А чи можна так ігнорувати національний чинник, щоби засліплено твердити: «всі ці проблеми будуть вирішені самі собою, як тільки покращиться матеріальний добробут»? Політика соціально-економічна ніколи не компенсує відсутність національно-культурної політики.

Д. Донцов справедливо вважав, що геополітика заснована на цивілізаційних розбіжностях. Російська цивілізація передбачає повну культурну асиміляцію українців, тим самим посягаючи на душу народу, на його сутність. Саме тому, усвідомлюючи і західні пастки, Д. Донцов наполегливо кликав українців на Захід, як єдино можливий варіант геополітичного захисту від Росії. Він вважав, що «аморфна російська маса може бути ведена лише абсолютизмом». Незважаючи на те, що ці думки підтверджені всім розвитком сучасної Росії, деякі сучасні українські демократи з гідною подиву утопічністю пропагують гасло «В Європу з Росією!».

Було б величезною фальсифікацією твердити, що мислитель покладав головні надії на зовнішні сили, а не на зміцнення потенціалу свого народу. Він усвідомлював, що головною проблемою українців є невміння послідовно відстоювати свої національні права, пристосуванство. У 1928 році він з гіркотою відзначав: «ми в житті економічнім, церковнім, політичнім і духовним стаємо народом, що покохав вигоду, свою клітку і свого приборкувача». З іншого боку, він пророчо відзначав, що «досі в нас волю, щоб силу мати – заступається волею, щоб жити спокійно і „сито”, філософією остаточної стабілізації» (прямо як списано з програми одної з сучасних популярних партій!). Головні надії він покладав на поступове пробудження українців від цього сну, виховання шляхетності, гідності, самоповаги. Перш за все він закликав до створення власної еліти, провідної верстви, яка могла б повести за собою народ, який звик жити в умовах залежності. Власне до цього закликав знаменитий постулат Д. Донцова: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає» .

Підкреслюючи вічний розкол серед української еліти, Д. Донцов тем не менш застерігав він механічного об’єднання всіх політичних груп. На його думку, об’єднуватися можна тільки людям спільного духу, тим хто слідує наказу Шевченка любити «свою правду». «Не можна любити все: трохи синьо-жовте, трохи червоне, трохи тризуб, трохи серп з молотом і з катом за ними» , - зазначав Д. Донцов («Заповіт Шевченка», 1950). Чи не всупереч цьому, очевидно вірному, застереженню намагаються діяти деякі сучасні українські політики. Як приміром можуть об’єднатися українські партії, що відстоюють ідею захисту української мови, культури, церкви з тими партіями, що пропагують ворожість до цих вічних базових цінностей українців, сіють розбрат між різними областями України!? Як можна примиритися з комуністами, які навіть не каються у вчинених ними злочинах? І тут актуальною є ідея Д. Донцова про необхідність постійної боротьби за власні національні права, Добра зі Злом. На нашу думку, Д. Донцов не був принциповим противником демократії чи «співцем тоталітаризму», на чому наполягали деякі його критики. Він виступав проти таких форм демократії, які ігнорують права титульної нації, загалом національний чинник, тих демократій, що мають тенденцію до перетворення на безвладдя, охлократію. Д. Донцова треба вважати одним з видатних критиків фраз, термінів, за красивою формою яких в конкретних умовах часто ховався огидний зміст (наприклад «інтернаціоналізм»). Він вимагав необхідності чіткого формулювання завдань та напрямків розвитку нації, відмову від політичного хитання.

Отже, навіть побіжний огляд деяких думок Д. Донцова свідчить про їх незаперечну цінність для сучасної України. Незалежно від того в яку політичну оправу їх включати (націоналізм, консерватизм чи щось інше), від того наскільки сучасна політична еліта України засвоїть ці уроки великою мірою залежить подальший розвиток нашої держави.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4