Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Геополітична стратегія українського націоналізму в міжвоєнну добу

Олег БАГАН

Події Національної Революції 1917-20 рр. кардинально перемінили політичне мислення, саме світовідчуття українців. Здобута і втрачена незалежність, жорстоко-трагічна боротьба за неї, з одного боку, миттєво сформували модерну націю, пробудили величезний ентузіязм, з другого ж, продемонстрували хисткість національної ідеології в Україні, слабкість національного характеру, брак позитивних, будуючих візій і проєктів майбутнього України. Праві, націоналістичні, державницькі українські партії - Самостійників-соціялістів М. Міхновського та Демократів-хліборобів С. Ше¬мета - не мали вирішального впливу на суспільство, їхні ідеї були ще маловиробленими, тому українство плуталося в тенетах автономізму та федералізму, в популізмі і демагогії та вузькому, плебейському меркантилізмі соціялістів, загрузало в хаосі та благодушності лібералізму. Загальною фатальною вадою домінуючих українських політичних течій - від монархістів (Скоропадський) до лівих (Винниченко) - було ментальне малоросійство, тобто озирання при кожному кроці на Росію і брак віри та сили волі здійснити свій національний ідеал.

Закономірно, що поява у 1920 р. організованого націоналістичного руху - створення Української військової організації (УВО) та початки розвитку ідеології націоналізму на еміграції і в Галичині - відразу поставили питання про формування якісно нової концепції незалежности України. Відтепер українській рух оперував не поняттями "економічної доцільности", "соціяльної справедливости", "демократичних можливостей", "суспільної толерантности" які домінували на попередньому етані його розвитку (1870-і - 1910-і рр.), а поняттями "національної величі", "духу традиції", "історичного призначення" і т.ін. Головною проблемою було: подолали назавжди малоросніство, перемінити психіку нації. Це був один з найраптовіших і найрадикальніших суспільно-політичних та ідеологічних поворотів управо в історії Європи .

Центральною постаттю на шляху пошуків нових ідей був тоді, як відомо, блискучий публіцист Дмитро Донцов (1883-1973), який ще у передвоєнні роки гостро виступав проти всілякої національної невиразности українців, схильності до служіння чужим державним ідеям (брошура "Модерне москвофільство", 1913р.); він демонстративно вийшов із Української соціял-демократичної партії, закликаючи орієнтуватися не на соціяльні програми, а на національні. У цьому ж 1913р. Д. Донцов виступив на 2-у Студентському з'їзді у Львові із доповіддю "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", де чітко обґрунтував потребу самостійницького руху, союзницькі стосунки із Австро-Угорщиною та загалом із Заходом супроти Росії як головного ворога України, засудив фальшивий інтернаціоналізм соціялістів.

Активно діяв Д. Донцов і практично: у 1914 р. саме за його ініціятивою у Відні був створений Союз визволення України (СВУ), який мав на меті пропагувати ідею незалежности України в Європі, потім організував з полонених українців дві дивізії, відомі як "сірожупанники" і "синьожупанники". Після розвалу СВУ Д. Донцов переїхав до Берліна, де упродовж двох років (1914-1916) видавав щотижневий бюлетень "Коrrespondenz", що подавав інформацію про Україну з незалежницьких позицій для преси Німеччини, Австрії та деяких нейтральних держав - Швеції, Швейцарії. У 1916 р. Д. Донцов очолив Бюро національностей Росії у Берні (Швайцарія), де видавав бюлетень "Кореспонденція народів Росії" німецькою, англійською та французькою мовами (вийшло 65 чисел), що систематично інформував про незалежницькі устремління українців.

У Києві під час Революції Д. Донцов зблизився із консервативною партією хліборобів-демократів і підтримав "наполеонівський" переворот ген. П. Скоропадського як реакцію на анархію соціялізму. За гетьманату він очолював Українське телеграфне аґенство, пропагуючи ідеї традиціоналізму та націоналізму. З поверненням до влади соціялістів - емігрував до Берна, де ще деякий час працював в українському пресовому представництві.

У Відні 1921р. з'явилася книжка Д. Донцова "Підстави нашої політики", яка заманіфестувала новий етап у розвитку української суспільно-політичної думки, особливо сильно вплинувши на світоглядно-моральну орієнтацію емігрантів, для яких вона стала майже "євангелією покоління" 1 . "Підстави нашої політики" сформували нові засади не тільки політичного мислення, а й філософського, культурологічного, ідеологічного. Це була чітка концепція ірраціоналістсько-волюнтаристського трактування Буття й Історії, ствердження героїко-оксидентальних принципів української культури, долання комплексу малоросійської меншовартости і ментальної роздвоєности. Д. Донцов ніби виніс українську політику та ідеологію з провінційної дріб'язковости, примітивности, закостеніння на європейський форум. Він перший вказав на те, що самостійність України має світове значення, бо вирішально впливає на співвідношення сил між Європою і Росією. Сьогодні, як відомо, подібне формулювання найпопулярніше висловив З. Бжезінський (див. його "Велику шахівницю"), визначивши появу держави Україна як одну з найважливіших подій XX ст.

Геополітично Україна, за Д. Донцовим, належить за всіма ознаками до Середньої Європи: "Ні у відношенню геологічнім та кліматичнім, ні під оглядом річкових систем не є Україна продовженням східно-російської рівнини, хоч вона й не виказує маркантних границь з цією останньою. Навпаки, через Литву і Польщу і через їх річкову систему вона скорше була продовженням Середньої Європи. Таке її положення зробило з неї театр невгаваючої політичної та культурної боротьби двох світів: татарсько-московського і європейського. Від цього останнього відпала вона політично вкінці XVIII в., культурно - ніколи" 2 . Тобто, головною проблемою України є питання, як позбутися насильницьки накинутої орієнтації на Схід, пробудити в собі оксидентальні традиції.

Ось формула Д. Донцова: "Ми були, може, далеким сходом Окцидепту, але в жаднім разі не далеким заходом Орієнту" 3 .Середня Європа у нього - це простір "... від Адрії до Дону і від Балтику до Середземного моря" 4 . Цей геополітично і культурно-цивілізаційно цілісний простір має свої відмінності від Заходу і Євразії. У цьому формулюванні відобразилися пошуки українських націоналістів ширшого, глибшого ідейно-духовного ґрунту для ствердження вартости незалежної України. Відмінність Середньої Європи має ментально-політичний характер - це новопробуджений націоналізм, у соціяльному плані її відрізняє наростання "великої селянсько-буржуазної революції" 5 , яка вибухнула у 1914р. Причиною того є те, що у Серед¬ній Європі недостатньо розвинулася буржуазія, культура міста, це дуже аграрні суспільства, в яких до світової війни владу утримувала стара аристократія. Тому наступним витком цивілізаційного розвитку має стати звільнення Середньої Європи від бюрократичних систем імперських держав - Австро-Угорщини, Туреччини і Росії, та розвиток їхніх самобутніх національних культур. Зміцнення Середньої Європи політично – це вирішальний удар по російському імперіялізмові як найбільш загрозливому і руйнівному щодо основ європейства 6 .

Донцов висловлює категоричний імператив: українці настільки довго зможуть опиратися наступові Москви, наскільки міцними залишаться у їх ментальності і культурі західні принципи 7 . А це: індивідуалізм, примат права, незалежна Церква, незалежні корпорації - товариства, традиції шляхти.

Найважливішими підставами української незалежности мають бути точний геополітичний розрахунок і роль цивілізаційного форпосту Заходу проти Сходу . Перші два розділи книжки Д. Донцова, які називаються "Москва і Захід" і "Варварія московська", доводять, що головною сутністю російської історії, політичної ідеології і ментальності був, є і буде імперіялістичний, євразійськи зцентралізований, антидемократичний та тиранічний "Drang nacht West». При чому ненависть і руїнництво Москви скеровані проти всього органічно європейського: проти приватної власности, духу законности, фавстівського типу культури, індивідуалізму і т.д. У цьому подібні й сходяться і російські слов'янофіли, тобто консерватори, і російські "западники", тобто ліберали і соціялісти. Всі, до Герцена і Леніна включно, ненавидять Європу у засаді.

Нагадаємо, що і раніше Д.Донцов проповідував ідею звільнення українства від впливів надто охлократичної і матеріялістичної російської культури: і в "Модерному москвофільстві" і в "Сучасному політичному положенні нації і наші завдання" (обидві -1913 р.), і в статтях в журналі "Шляхи" (Львів, 1915-17 рр.), і в книжці "Культура примітивізму" (1918 р.). Тобто, поява націоналіс¬тичного дискурсу щодо проблеми культурно-психологічної відрубности України від Росії у 1920-і роки вже стала концепцією, стратегічним ходом до розширення рамок ідеології самостійництва, чого не мали інші політичні течії в Україні.

Враховуючи геополітичне становище України, її цивілізаційну зорієнто-ваність на Захід, Д. Донцов виводить аксіому: "Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськости, тільки такій нації приділяється спеціяльна клітина на шахівниці світової історії. Лише ясно сформульований національний ідеал робить з певної національної ідеї кристалізаційний осередок для індивідуальних і групових воль всередині нації, які без нього шукають інших центрів тяжіння" 8 . Так він об'єктивно підводить до висновку, що призначенням України є стати вирішальним фактором міжнародної політики, при умові, що вона усвідомить свою роль як пробоєвого тарану европейства проти Москви-Євразії. Зауважимо, що до того ніякі українські партії і доктрини самостійництва ніколи не ставили ідею незалежництва у геополітичний і цивілізаційний контекст.

Цивілізаційним опертям для України, для формування її нової культурно-національної свідомости і психології може стати дух та ідея католицизму. Саме в католицизмі, на думку Д. Донцова, сконцентровані ті духовно-ментальні ідеали і постулати, які витворили силу і самобутність європейської цивілізації, саме вони здатні найефективніше протидіяти впливам Московщини 9 . Він упевнений, що й українське православ'я зберігає свою самобутність, відмінність від російського, лише затерте ним. Українське православ'я завжди було відкрите до діялогу зі Вселенською Церквою. Д. Донцов зазначає: "Абсолютну чужість нам московського православ'я відчував уже своєю ґеніяльною інтуїцією Шевченко ... не тільки в політичнім і в організаційнім, а і в іконописнім, в церковнослужебнім та в архітектурнім характері московського православ'я бачив Шевченко цілу пропасть, яка ділила те православіє від українського" 10 . Подібні ідеї Д. Донцов висловлював і раніше: у "Сучасному політичному положенні нації", у статті "Справа унії", де є такі слова: "Релігія, що зуміє поглибити культурну пропасть, яка ділить нас від Росії - є під зглядом націо¬наль¬но-політичним корисною, кожна інша – шкідливою. І з тої то, одиноко для нас міродатної точки погляду - унії, згядно католицизмові приналежить, безперечно, першенство. Бо то є релігія, котра і засадничо. і практично є найбільш рішучим і найбільш неприєднаним ворогом цезаро-папізму..." 11 . Пізніше він розвивав свою концепцію духовно-культурного зближення з католицизмом у статтях "Церква і націоналізм" (ЛНВ, 1924, кн. V), "Патріа чи Екклєзіа" (ЛНВ, 1928. кн. X), у книзі "Кардинал Мерсіє, слуга Бога і нації" (1931) та інших публікаціях.

У цьому контексті надто важливим постає питання стосунків України із Польщею, як головним репрезентантом Заходу і католицизму для більшости українства. І тут Д.Донцов зробив першим той крок, на який не відважувалися цілі покоління українських політиків та ідеологів-культурників в минулому: як стратегічно найважливіше і кардинально, переломно потрібне завдання він визначив налагодження союзницьких, у цивілізаційно-геополітичному плані, стосунків із Польщею. Це він сформулював як modus vivendi для майбутньої України, якщо та захоче залишитися самою собою й утвердитися в Історії. На думку Д. Донцова, Польща перестала бути історичним ворогом для України у XX ст., як, наприклад, Еcпанія вже не є ворогом для Голландії, хоч національна свідомість голландців сформувалася у боротьбі й ненависти до Еспанії 12 . Якщо ж і є ще якісь конфлікти і непорозуміння, то вони мають "локальне значення" 13 , не виповнюють всього національного ідеалу українців, який полягає у протистоянні Росії як тотальній асиміляторській і руйнуючій загрозі: "Російський імперіялізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву як незалежні політичні центри. Не допустити до цього можливо лише тоді, коли опертися на ті європейські держави, які в цей момент виступають проти російського імперіялізму, коли опертися на Європу взагалі" 14 . Передусім важливо зміцнити, сконсолідувати Середню Європу, яка через власну незбалансованість, цивілізаційну розірваність, державницько-національну хисткість і розщепленість залишається зоною, відкритою для потужних впливів та інспірацій Росії 15 .

Д. Донцов критично ставиться до польської політики останнього часу, яка ще не переосмислила свої головні геополітично-цівілізаційні цілі після появи у XVIII ст. могутньої, антиєвропейської Російської імперії. Польща, на його думку, фатально помилилася "щодо винайдення свого колективного ідеалу" вже в епоху Петра І, пішовши на союзи з Росією 16 , замість того, щоб згуртувати народи Середньої Європи і боротися проти неї 17 . Польща, як і вся Європа, не хотіла тоді і не хоче сьогодні збагнути простої закономірности: "По кожній поразці України відчувала це в тій хвилі Европа новим натиском на неї російського колосу, і навпаки: кожне ослаблення Европи – чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції або Туреччини, - фатально відбивалося на Україні. Україна під опікою Москви - це Суворов у Варшаві, це донські козаки на площі Бастилії у Парижі, це - Паскевич у Вілягоші, це - Брусілов у Карпатах, це - Будьонний на границях Румунії..." 18 (с. 87).

Як бачимо, Д. Донцов вже тоді передбачив нагальну потребу творення союзу Польщі і України як своєрідного зміцнювального хребта цілої Європи, що звучить так актуально і сьогодні, наприклад, у тій же ж "Великій шахівниці" З. Бжезінського.

Тут зауважимо, що, як тоді, так і сьогодні, Д. Донцов за свої пропольські симпатії, які були лише тверезим геополітичним розрахунком, був критикований різними українськими середовищами, в тому числі націоналістичними [4], за "зраду", чи "агентурну продажність", як це є, наприклад, у твердженнях Ю. Шевельова [5].

Насправді ж Д.Донцов першим зрозумів ключову роль України у всій міжнародній політиці в рамках Середньої і Східної Європи, то й виніс питання польсько-українського порозуміння на чільне місце. Бо: "Ключі до опанування слов'янства (а через нього й Европи) - можна дістати лише той, хто володіє Україною." 19 .

Можна висловити припущення, що ідейно-політичний дискурс Д. Донцова і редагованого ним журналу "Літературно-науковий вістник" (від 1933 р. - "Вістник") вплинув на формування світоглядних позицій Є.Ґедройця, який у 30-ті роки знав це середовище, був знайомий з Д. Донцовим особисто 20 . Тобто, Ґедройцева концепція і робота у післявоєнній паризькій "Культурі" щодо польсько-українського порозуміння виростала з наведених стратегічних концепцій ідеолога українського націоналізму, як це не парадоксально.

У наступному своєму значному трактаті "Націоналізм" (1926) Д. Донцов поглибив тезу про потребу оксиденталізації української ментальности і свідомости. Народження нової України буде можливе лише після переміни самої національної психології, після сформування нової української Людини - вольової, войовничої, перейнятої містичним та романтично-героїчним ідеалом життя. Тому він критикує всі раціоналістичні, матеріялістичні, позитивістські, ліберальні та соціялістичні теорії розвитку нації та історії, протиставляючи їм впертий традиціоналізм, гносеологічний інтуїтивізм, пристрасний націоналізм та аристократизм, елітарність у підході до формування національного проводу. Україна мусить, щоб вижити, цілковито стати на бік західної цивілізації: конфлікт між Україною (Европою) і Росією (Евразією) він розглядає як віковічний конфлікт "фавстівських" і "буддійських" народів 21 . Остання теза явно навіяна концепціями О.Шпенґлера з його трактату "Присмерк Заходу", який відтепер стає улюбленим філософом-культурологом Д. Донцова у темі аналізу історії і особ¬ливостей цивілізацій.

Інші часто цитовані Д. Донцовим у трактаті "Націоналізм" автори – це А. ІІІопенгауер, Т. Карлайл, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммель, В. Зомбарт, Ш. Морра, Ж. Со¬рель, Ґ. Лебон, В. Парето, М. Барре - демонструють той різкий світогляд¬ний поворот вправо, до основ ірраціоналістської, волюнтаристської філософії, який на багато років визначив ідейний дискурс української консервативної та націоналістичної суспільно-політичної думки, для якої незалежність України має вже ґлобально-цивілізаційну, містико-органічну вартість, а не "проґресивно-економічну", "демократично-правову" чи "еґалітаристсько-ліберальну", як це було перед тим.

Власне, у такому ключі написана третя велика книжка Д. Донцова - "Дух нашої давнини" (1944), де ідеї про органічність нації, її "енерґетичний елан", про місію аристократів "духу і культури" і под. домінують, навіть міфоло-гізу¬ють¬ся і містифікуються. Д. Донцов витворює свій політико-містичний міф України – шляхетної, героїчної, перейнятої християнсько-духовною місією. Його мета - пробудити велику гордість українця, дати йому центр тяжіння - власну духовну традицію і героїзовану історію; дати відчути унікальність України як цивілізації, покликаної рятувати разом з іншими традиціоналіст-ськими націями і культурами Європи західну цивілізацію від матеріялістичного занепаду і хаосу ліберальної охлократії. Він ніби дає моральне і духовне опертя нації, "україноцентричний" погляд на світ та історію, позбавляє її тої вторин¬ности, загумінковости, дріб'язковости, якою вона зажила від XVIII ст., від епохи спекулятивного раціоналізму і політичної покірности 22 . Геополітично і цивілізаційно, виходячи з цього, Україна просто зобов'язана стати епіцентром Сходу Європи 23 . І знову Д. Донцов твердить, що конфлікт з Польщею - в минулому 24 . Він навіть як про зразок для наслідування говорить про ту силу і твердість духу, якими двигтіла Польща від Казимира до Собєського і Скарги, тобто у експансивно-героїчних і сповнених власної гідности та містичної віри у власне покликання XIV-XVII ст. та ідеологів, які максимально спопуляри¬зували його плідні і будівні геостратегічні тези та концепти щодо міжнародного піднесення України.

Підсумовуючи, зауважимо, що Д. Донцов перший так переконливо і концептуально увів ідею самостійности України в параметри геополітики Середньої і Східної Європи, поставив боротьбу за Україну на вістря цивілізаційного протистояння між Заходом і Сходом, наголосив на доконечній оксиденталізації української психології і культури, увів конфесійний аспект в українську геополітику, зняв логікою геополітики та законів розвитку історії і нації проблему протистояння з Польщею . Д. Донцов визначально вплинув на напрямні і спосіб мислення цілої ґенерації публіцистів та ідеологів націоналістичного забору, на ідеологію популярних тоді видань ОУН, де чільні позиції займали Д. Андріївський, М. Сціборський. О. Бойдуник. Ю. Вассиян, Є. Онацький, В. Оршан (Чемеринський). О. Бабій, О. Ольжич, С. Ленкавський, М. Колодзінський, Я. Стецько, П. Полтава (Федун), О. Горновий (Дяків) та ін. Так з’явилася ціла велика група талановитих публі¬цистів.

Для прикладу наведемо кілька історіософських думок про геополітичні та цивілізаційні підстави незалежности України, може, найглибшого ідеолога ОУН Юліяна Вассияна, який систематично друкувався на початках в органі ОУН "Розбудова нації". Найповніше його погляди на цю тему викладені у двох статтях: "Простір між Москвою і Візантією" (1934) і "Степовий сфінкс" (1936). Вже сама назва першої статті формулює головну проблему України і її історії: чому вона не стала епіцентром для творення якоїсь потужної держави і самобутньої цивілізації, а лише порожнім простором між двома іншими центрами - над Боспором і у верхів'ї Оки?

Основними причинами цього були такі: 1) упродовж тисячоліть на родючих українських чорноземах виробилася розмріяна, ліниво-пасивна, миролюбна ментальність українського етносу, Україна - це "соняшна Аркадія" 25 ; 2) в ан¬тичну добу простір України був лише "завойованою провінцією Риму", де домінували елліністичні традиції розміріяности і культу краси 26 , він не увібрав у себе духу римської войовничости і державотворення та дисципліни і законности: "Мішанина рас, культурних, психологічних і політичних типів, релігій, вірувань і філософських доктрин творила в висліді мозаїку духовної різнобарвности, що не була ніякою органічною цілістю..." 27 ; 3) Україна не засвоїла духу Вселенської Церкви, її активности, організаційної сили, натомість загрузла "у контемпляції, аскетизмові, втечі від життя", які панують у православ'ї 28 ; 4) неґативним був вплив візантійських суспільно-політичних і культурних віянь, яким притаманні невпорядкованість, інертність, "яловість", настрій відступу і пораженства, формалізм і т.п. 29 ; 5) Україні бракувало великої геополітичної ідеї, наприклад, завоювати Візантію, яка ще бриніла у героїчну варязько-вікінгівську добу князів Олега і Володимира (ІХ-ХІ ст.), але занепала надалі 30 : "Ідея експансії па Південь, включно зі здобуттям перемоги і гегемонії над Візантією, могла дати староукраїнській державі погінну силу політичного заповіту і таким чином зорієнтувати русло державної політики до активности територіяльних надбань, яких оконечна мета ... обов'язує, дисциплінізує, зберігає" 31 , відсутність цієї зовнішпьо-політичної ідеї "роз-слаб¬лю¬вала, отомізувала, впливало занепадницьки" 32 : 6) Також брак зовнішнього ворога, відсутність духу експансії й агресивности спричинили внутрішню стаґнацію, розклад і падіння Київської Русі; войовничий дух варягів розтопився у примирливій психології слов'ян-антів; замість великого Риму Русі протистояла якась нудна Візантія: "Слов'янський світ у своїй формі київської держави ... не мав відповідно сильної психічної натуги до підбоїв та організації, що їх зустрічаємо племінному комплексі західньоєвропейського варварства " 33 , "Київській державі бракувало ... ідеї світово-політичного царства ... Київ не доріс до рівня, на якому народжується воля до світового панування" 34 .

Ю. Вассиян вважає, що логічним і органічним спадкоємцем Візантії і візантійської, тобто елліністичної за духом культури, мав би стати Київ і український духово-культурний простір. Росія викривила, спрофанувала спадщину Візантії у своїй "монголо-московській редакції", "надбудовуючи на візантійських основах незугарну, чужу виглядом будівлю татаро-фінського духа" 35 . Якби Київ виконав цю свою місію, утвердився б над Чорним морем як Сила, то "Царгород ніколи не був би здобиччю переможного походу мусульманства, а Москва не могла б уже кинути гасла третього Риму і перебрати на себе місію організатора европейського Сходу" 36 . Тут ми бачимо розвиток концепції Д. Донцова про вирішальну битву за Схід Европи між Україною і Росією. Ю. Вассиян поглиблює розуміння цивілізаційної відмін¬ності між ними твердженням про духовну ближчість України до Візантії як все-таки культури чорноморського цивілізаційного кола. Москва ж, за його словами, галасуючи про "Третій Рим", у результаті дала лише большевизм 37 .

Тому, враховуючи гіркий досвід Історії, майбутня Україна повинна повернутися лицем до Півдня, де її кличе "первородний ерос української землі" 38 , до Чорного Моря, яке є геополітичною і цивілізаційною основою України-понтиди.

У статті "Степовий Сфінкс" Ю. Вассиян аналізує ментально-цивілізаційні основи України. Характерними ознаками психіки українця впродовж віків були "анархічність", "недовірливість", заздрість. Головне ж – величезний інстинкт "осілости", що витворювало пасивну, закостенілу, поступливу життєву поведінку [12], Безвольність і надмір емоції довершували приречену картину національної душі: "М'якосердя поневоленого і пониженого тануло в почутті власного безсилля і шукало порятунку в химерних сподіваннях приходу спасителя чи чудотворця, що в чудесний спосіб перемінить твердий устрій життя в безжурний, щасливий рай" 39 . Так витворився " тип хлібороба , глибокого зв'язаного зі своєю землею, миролюбного до своїх вузько-особистих, родинних і побутових вітально-існувальннх справ" 40 . Подібні характеристики були і в Д. Донцова, у Вассияна вони лише точно узагальнювальні, концептуальніші.

Ю. Вассиян дає точну формулу української цивілізації і ментальности: "Земля - міт українського життя" 41 . У цьому вглибленій в чорнозем і сила, і прокляття української нації. Це унікальна хліборобська цивілізація, якій бракує рішучої відваги і активної експансивності 42 . Україна залишається великою загадкою - "степовим сфінксом" - у просторах якого то вибухають, то фатально затухають якісь містичні сили життя - такий висновок статті.

Відтак уся націоналістична публіцистика та ідеологія 20-40-х рр. була спрямована на те, щоб ментально, світоглядно перевиховати українця, зміцнити його характер ідеалами і принципами життєвої активности і вольовитости, дати відчуття національної величі та історичного розмаху. Лише таким чином замість малороса міг постати відповідальний будівничий нації і держави, замість світовідчуття країни-провінції могло з'явитися світовідчуття країни-центру, країни з особливим покликанням - місією. Так, наприклад, у популярній в середовищі ОУН книжці Михайла Колодзінського "Українська воєнна доктрина" (друком з'явилася у 1940 р., до того поширювалася у рукописному варіянті, написана десь у середині 30-х рр.) є такі рядки: "Ми, будуючи українську державу, мусимо пересунути кордони Европи до Алтаю і Джунґарії. Европі бракує якраз цього простору ... Україна призначена зв'язати цей величезний простір з Европою політично, економічно і культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза "на грані двох світів" набере реального змісту...

Так, як Цезар, здобуваючи Галлію, відкривав цілу Европу для римської культури і цивілізації, так наші націоналістичні революційні армії мають відкрити західноєвропейській культурі простір, що простягається на схід і південний схід від України. А промінюючим центром цієї культури буде Київ" 43 .

І в іншому місці: "... це було величезне завдання нашого життя, як народу, як раси -здобули степ над Чорним і Каспійським морями ... й збудували туг на грані двох континентів центр нової світової цивілізації" 44 .

Як бачимо. М. Колодзінський розвиває всі головні концептуальні ідеї Д. Донцова і наповнює їх масштабнішим, містичним змістом. Якщо зняти у цих висловлюваннях дещо надмірну патетичність і гіперболізованість, то прогляне в них абсолютно прагматичне, реальне геополітичне мислення: адже сьогодні незалежна Україна, по-суті, виконує цю стратегічну вказівку націоналіста, розбудовуючи як єдиний геополітичпніі простір Чорномор'я і Прикаспію у вигляді ГУУАМ - союзу Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану і Молдови, де явно провідна роль належить саме Україні: Сьогодні ми є свідками того, як це геополітичне утвореня набирає нових змістів і форм, розширюючи і урізноманітнюючи свою політику попри ліберальницьку нерішучість конкретних політиків. Справді, можна повторили улюблений афоризм Д. Донцова: "Від містики до політики - один крок".

Поряд з Д. Донцовим за масштабністю ідейно-стратегічних накреслень і впливів на українське суспільство завжди ставлять Юрія Липу (1900-1944) - також уродженця українського Півдня (Одеси), письменника, есеїста, мислителя та ідеолога. Саме він є автором завершеної концепції "України-Понтиди", тобто країни-цивілізації, що синтезує у собі тисячолітні духовно-культурні віяння Чорноморського простору. Центральними є три його праці: "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1940) і "Розподіл Росії" (1941). Усі вони мають геополітичний стрижень, усі доводять цивілізаційну унікальність України.

Уся ідеолого-культурологічна творчість Ю. Липи пройнята бажанням змага¬тися з Д. Донцовим, перевищити його. Тому деякі ідеї Ю. Липи звучать як антитези до концепцій Д. Донцова. Водночас Липа значно поглиблює і конкретизує багато думок автора "Націоналізму". Так ідея про самостійну, гідну міжнародну позицію і політику України розростається у нього в "Призначенні України" в широку концепцію прадавности, самобутності української цивілізації, що постає з традицій трипільської культури (ІV-III тис. до Р.Х.) і культури малоазійських хеттів (II тис. до Р.Х.), а також утверджується погляд на територію України як на одну з вузлових, центральних в історії світових цивілізацій [15]. Великою стратегічною метою України є об'єднати в майбутньому весь Чорноморський світ, прообразом якого була у І ст. до Р.Х. імперія Мітридата VI Евпатора - царя Понту 45 .

Геополітичною віссю України є Північ-Півдснь, а не Захід-Схід. Це автоматично знімає для неї конфліктність із Польщею, бо Польща це органічно і геополітично балтійська країна 46 . Україна, на думку Липи, мусить задомінувати у просторі від Балкан до Уралу, встановити основну вісь сполучення між Північчю і Півднем: Балтикою і Чорномор'ям через басейн Дніпра, усунути конкурентну Волзьку магістраль 47 . Він говорить про Київ як центр цілої майбутньої цивілізації - розділи "Апостольство Києва" та "Міт св. Андрія". Акцентується на тому, що українці є найяскравішими представниками традиціоналістських народів "хліборобського культурного кругу", у яких превалюють духовність над раціоналізмом і матеріялізмом, осілість над кочівництвом.

У цьому контексті Ю. Липа говорить про кардинальну відрубність – мен-та¬ль¬ну і цивілізаційну - між Україною і Польщею 48 , заперечує взаємовпливи, расові змішання. Хоча й позитивно оцінює впливи католицизму на Україну, загалом він є дуже пристрасним "оксиденталістом". У цьому проглядає певна суперечність його концепції, як і концепції про расове походження українців, де слов'янам не відведено жодної значної ролі і де головними субстратними складниками української нації є трипільці, ґоти і елліни 49 . Саме вони створили в симбіозі велику расу - понтійську, тобто українську, яка покликана народити новий цивілізаційний світ у Европі після того, як вичерпали вже себе англо-саксонський, римський і германський світи.

Головною метою книги "Призначення України" було пробудити гордість, почуття "серединности" та історичного розмаху в українців, тому вона сповнена мегаломанії, міфологізації та особливої емоційної патетики, що іноді дає підставу говорити про "романтичну фантазійність" концепцій Ю. Липи. І все ж таки треба відзначити, що книга містить масу точних спостережень, тверезих історичних і геополітичних розрахунків, вартісні оцінки та проєкти. Ю. Липа виконав своє завдання: його твір став одним із найбільш надихаючих для українців.

Продовженням геополітичних концепцій "Призначення України" стала ідея наступної книжки Ю. Липи "Чорноморська доктрина". Тут автор і конкретизує дуже концептуально теорію-проєкт Середньої Європи, який є у Д. Донцова, і в чомусь знову сперечається з ним. Хоча на той час вже відбулося примирення між двома ідеологами і зберігся лист Д. Донцова до Ю. Липи, в якому той дуже прихильно оцінює його книжку 50 .

Головною її ідеєю є ствердження ментальної, геополітичної, культурно- духовної, історичної та економічної єдности країн Чорноморського простору, куди входять народи і країни Балкан, Кавказу і Закавказзя, Україна і Туреччина. Ю. Липа в різних аспектах і деталях коментує перспективи й особливості зближення народів і держав цього суперреґіону, доводячи, що тут має розростися нова відміна европейської цивілізації і культури. Центральними державами простору є Україна, Туреччина і Болгарія, тому союз між ними має вирішальне значення. У майбутньому Україні треба буде забезпечити себе від півночі міцним і надійним союзом із Білоруссю, щоб таким чином не допустити стратегічного поєднання проти неї "балтійського (Польща) і фінно-угорського (Росія) експансивних осередків".

Важливим аспектом консолідації Чорномор'я має стати суверенітет країн Закавказзя (Грузії, Азербайджану і Вірменії) та об'єднання й унезалежнення народів Кавказу. Для того, щоб це сталося, треба перекрити експансію Москви через "Каспійську браму" – Каспій. А для цього потрібно пробудили націоналізм і потяг до незалежности в тюркських народів басейну Волги і Поволжя.

Концепція Чорномор'я має антиімперський й антизахідний аспекти. Липа доводить, що цей простір завжди в історії був пригнічуваний і визискуваний, тому при відновленні єдності Чорномор'я треба буде витримати тривалу боротьбу.

Ідеї книги "Чорноморська доктрина" вже не виглядають такими гіперболізованими, тут є абсолютно реалістичний аналіз і розрахунки. Вони звучать і вельми актуально, бо й сьогодні, справді, велика перспектива міжнародного співробітництва і союзів для України відкривається передусім на Півдні. І лише невпевнена, непослідовна, часами малоросійська політика номенклатурно-ліберальних урядів України не дозволяє використати цієї перспективи.

У книзі "Розподіл Росії" Ю. Липа доводить, що Україна є геополітично-вирішальним чинником для розвалу Російської імперії як штучного деспотичного й антинаціонального монстра міжнародної політики. Головний висновок книги: Росія доти буде тягарем і загрозою для сусідів, доки не зосередиться на розбудові власне російської нації на своїх етнічних територіях, доки не відмовиться від своєї імперської політики. Основна сутність Росії - це її неорганічність, дух кочівництва і руїнности всього іншого, неросійського, це тупе, нестримне прагнення переробити довколишній світ на російський лад 51 .

Отже, геополітичні теорії Ю. Липи відзначаються більшою глобальністю і експан¬сивністю, основний акцент він ставить на майбутньому народженні самобутньої української (понтійської) цивілізації, яка фактом свого існування перебудує міжнародну політику на цілому материку Евразія. Україна має право на лідерство, на домінування як довго пригнічувана раса - культура (це поняття, очевидно взяте у О. Шпенґлера, див. "Присмерк Заходу" т. II). яка зберегла в собі високу моральність і духовність, справжній християнізм. У цьому явно проглядає нова концепція українського месіянізму, новий варіянт ідей М. Костомарова і П. Куліша.

І ще одна значуща постать із націоналістичного середовища – Євген Маланюк (1897-1968). Хоча він ніколи не був ідеологом у точному розумінні цього слова, проте і своїми поезіями, і, особливо, есеїсткою дуже сильно вплинув на формування ідейно-філософського дискурсу націоналізму 20-40-х рр. Користувався незаперечним авторитетом як носій волюнтаристської: героїчної ідеї в культурі: був постійним співробітником донцовських ЛНВ і "Вісника", духові якого не зрадив ніколи. Є.Маланюк і після війни постійно друкувався у виданнях, близьких до ОУН.

Слідом за Д. Донцовим він переосмислював цілі пласти і тенденції української культури, давав концептуальне бачення її сильних і слабких сторін. Тут особливе місце займають його "Нариси з історії нашої культури", "Начерк культурного процесу", "Ієрархія", "Малоросійство", "До проблеми большевизму". "До проблеми культурного процесу", "Творчість і національність".

Разом із своїм близьким другом Ю. Липою Є.Маланюк був прихильником концепції України-Понтиди, тобто самобутньої понтійської цивілізації, яка синтезує в собі тисячолітні впливи ментальностей і культур трипільців, хеттів, еллінів, іранців-скіфів і сарматів, кочівників-тюрків, варягів-норманців. Звернута вона до Півдня і тому мусить міцно опиратися на Чорне море 52 . Головним покликанням України має стати збереження ідеї Нації і Традиції в космополітично-матеріялістичну добу. Органічністю своєї культури Україна здатна ефективно розвалювати комуністично-аванґардистську систему штучної культури, охлократичної в своїй основі. Вона засадничо антиімперська і тому в добу грядучого націоналізму повинна відіграти велику роль.

Є. Маланюк довго жив у Польщі (1929-1944), добре знав її культуру. Цікаві оцінки польської історії і проблем польсько-українських стосунків висловлені в есе "Єдинонеділимство", яка хоча і написане вже у 1963 р., але відбиває систему поглядів Є. Маланюка у міжвоєнну добу. Є. Маланюк розрізняє два типи імперіялізму: "римський" і "монгольський" 53 . Перший характеризується терпимістю до "інакшого", до порядків і звичаїв підкореної країни; він "ніколи не втручався у справи духа" 54 , тобто асиміляція в такій імперії (в Римі, в імперській Британії і под.) проходила на соціально-правовому і політичному рівнях. Натомість монгольський імперіялізм намагається постійно терором зруйнувати до основ завойовану країну, підтяти національне коріння, тоб-то традиції і духовність, вчиняє масові нищення людности. Саме з "монгольського" імперіялізму постала знаменита московсько-імперська формула "Єдинонеділимства" 55 . Особливістю доктрини "єдинонеділимства" є те, що вона ніби отруює саму націю-імперіяліста, змушує її постійно жити в атмосфері нетерпимости, підозри і штучно-насильницьких державних надбудов. Є. Маланюк зазначає: "Історично беручи, на доктрину московського єдинонеділимства першою важко захворіла упадаюча імперія Яґеллонів. Є певна аналогія поміж триєдиним догматом Росії Миколи І - "православіє, самодєржавіє, народность" - з державними догматами пізньої Польщі з її "адміністраційним" католицизмом (католицьким "православієм"), аристокра-тичною анархією і шляхетською охлократією, з презирливим нехтуванням органічности й основних законів політично-державної механіки" 56 . Для прикладу, він наводить політику Польщі на Волині після 1919 р., що була аґресивно асиміляторською, з навмисним руйнуванням економіки, колонізацією 57 . Подібно в Галичині Польща хотіла бачити лише "Малопольску Всходню". У цьому була історична помилка Польщі, яка не змогла збагнути, що прийшла ера націоналізмів і зупинити їх розростання грубим насильством неможливо 58 .

Єдина реальна політика імперіяльна в теперішню епоху – це концепція Соmmonwelth, яку застосували Велика Британія і після 2-ї світової війни – Франція 59 .

Таким чином націоналістична ідеологія і геополітична теорія розширили рамки концепції незалежности України, поглибили її ідею унікальної цивілізаційної традиції української нації, вдихнули більшу впевненість і рішучість у дії цілого покоління, відчутно перемінили ментальність нації, долаючи малоросійську кволість і роздвоєність. Проповідуючи національну гордість, названі мислителі не розпалювали засліпленої шовіністичної ненависти до "задавнених ворогів" - поляків. Навпаки, у їхніх розпрацюваннях присутній момент аналізу, тверезої оцінки, пошуку стратегічного виходу з конфліктної ситуації. Відображено це і в ідеї Д. Донцова про єдність всієї Європи (разом з Польщею) проти Росії, в ідеї Ю. Липи про геополітичну українську вісь Північ-Південь, яка ніби виводить Україну з зони протистояння Польщі, і в ідеї Є. Маланюка про історичну приреченість і саморуїнництво імперіялізму, що підштовхнуло обидва народи до діялогу.

Націоналістична публіцистика вельми нищівно критикувала такі ментальні вади українства, як малоросійське холуйство і схильність до зрадництва, заскорузлість і провінційність мислення і культури, різноманітні прояви москвофільства, куцість і непослідовність національних програм, що вело до не передбачуваних, половинчастих дій. Відтак вона формувала чіткий національний світогляд і почуття повновартісности, з позицій яких українська нація могла вести діялог із сусідами без комплексу принижености, меншевартости, без затаєної підозри і, в результаті, постійної нестійкости і хитрости в діях.

Націоналістичні націологічні і політологічні теорії категорично заперечували ідеологію і концепцію слов'янофільства, панславізму, показували його як інструмент в руках російського імперіялізму, відкидали їх як недостатню і штучну націологічну схему, розробляючи значно глибшу теорію походження української нації, сутністю якої була ідея "понтійської" автохтонности, закорінености та історичного симбіозу різних етнічних напластувань. Це виводило українську ідеологію і політику зі штучних, авантюрних, проросійських геополітичних ігор, які тривають і до сьогодні у вигляді ідеї "Слов'янського Союзу", теорій неослов'янофільства і под., що буяють на постсоціалістичному (Югославія) і, особливо, постсовєтському просторі.

Також націоналістична ідеологія рішуче протиставилася різним соціялістичним і комуністичній теоріям, стаючи на перешкоді творенню ідеології та форми соціялістичного чи комуністичного Інтернаціоналу, які так фатально поневолили за допомогою Росії народи Середньої і Східної Європи після 2-ї світової війни. Якби всі народи Середньої і Східної Європи чітко стали від початку XX ст. па позиції націоналізму, замість політики мікро¬імперіялізму, що яскраво проявилася в державній ідеології Сербії, Румунії, Польщі, частково Чехословаччини й Угорщини, то тут ніколи б не переміг ні комунізм, ні нацизм. Бо і гітлерівська Німеччина, і СРСР використовували протиріччя і взаємну ненависть між народами цього надреґіону, щоб накинути їм свій гегемонізм. Це яскраво видно і в ситуації у Югославії (постання профашистської Хорватії), і в Албанії (ідея "Великої Албанії"), і в Чехословаччині (постання профашистської Словаччини), і в розподілі Польщі у 1939 р. Тільки політика національної гідности і взаємоповаги могла врятувати Ссредньо-Східну Європу і сьогодні. Це мав на увазі Д. Донцов у 1920 р. Адже ж геополітично Україна стримуватиме не тільки імперіялізм Росії, а й можливі агресивні дії Румунії, Угорщини, Польщі, які могли б запрагнути відновити свою колишню історичну велич, претендувати на різні "спірні території (Буковину, Бессарабію, Трансільванію, Закарпаття, Західну Україну і Білорусь та под.). Фактор України завжди стимулюватиме до зміцнення інші колись недержавні народи Середньої і Східної Європи - від Кавказу до Балкан.

Вассиян Ю. Суспільно-філософські нариси. - Чикаго, 1958. - С. 59. Далі всі цитати за цим виданням, в дужках вказуються лише сторінки.
Вассиян Ю. Степовий сфінкс II Вассиян Ю. Твори. - Торонто, Євшан-Зілля, 1972. -С. 51-53. Далі всі цитати за цим виданням.
Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. - Київ, 1999. - С. 26.
Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. - Київ, 1999. - С. 23.
Липа Ю. Призначення України. - Львів, Просвіта, 1992. - С. 35-55 і 56-79. Далі всі цитати за цим виданням.
Донцов Д. Лист до Ю.Липи // Українські проблеми, 1995, №3-4. - С. 153.
Липа Ю. Чорноморська доктрина. - Варшава, 1940.
Липа Ю. Розподіл Росії. - Варшава, 1941.
Маланюк С. Начерк культурного процесу // Маланюк С. Книга спостережень. Т. 1. і 2. - Торонто, Гомін України, 1962 і 1966. - С.481. Далі всі посилання за цим виданням, в дужках вказуються номер тому і сторінка.
Бжезінський З. Велика шахівниця. - Львів - Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2000. - С. 85.

2007р.


1 Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. - т. II. - Торонто, Гомін України, 1996. - С. 375-376.
2 Донцов Д. Підстави нашої політики. - Нью-Йорк, ОЧОСУ, 1957. - С. 84. Далі всі цитати за ним виданням, в дужках вказуються лише сторінки.
3 там само, - С. 86
4 там само, - С. 95
5 там само, - 112
6 Там само, - С. 87
7 там само, - С. 107
8 там само, - С. 121
9 там само, - С. 40
10 там само, - С. 52
11 ДонцовД. Справа унії II Шлях, 1916, № 5. - С. 357.
12 Донцов Д. Підстави нашої політики.
13 там само, - С. 99
14 там само, - С. 99
15 там само, - С. 98
16 там само, - С. 83
17 там само, - С. 87
18 там само, - С. 87
19 Підстави С. 88
20 Марганець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. - б/м, 1949. - С. 155.
21 Шевельов Ю. Скарги, якими володіємо // Сучасність, 1993, ч.б.
22 Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. - Київ, Видавничий центр "Київський університет", 2000. - С. 39.
23 там само, - С.
24 там само, - С.
25 там само, - С. 75
26 там само, - С. 67
27 там само, - С. 67
28 там само, - С. 67
29 там само, - С. 67
30 там само, - С. 77
31 там само, - С. 77
32 там само, - С. 78
33 там само, - С. 78-79
34 там само, - С. 79
35 там само, - С. 79
36 там само, - С. 79
37 там само, - С. 81
38 там само, - С. 91
39 там само, - С. 52
40 там само, - С. 52-53
41 там само, - С. 59
42 там само, - С. 77
43 Донцов Д. Націоналізм. - Лондон, УВС, 1966. - С. 290-300. Донцов Д. Націоналізм. - Лондон, УВС, 1966. - С. 290-300.
44 там само, - С. 14
45 там само, - С. 69
46 там само, - С. 236
47 там само, - С. 237
48 там само, - С. 130-131
49 там само, - С. 104-129
50 ДонцовД. Дух нашої давнини. - Дрогобич, Відродження, 1991. - С. 193-195.
51 Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, Відродження, 1991. - С. 324.
52 Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, Відродження, 1991. — С. 322.
53 Книга спостережень – т. II, С. 247
54 там же, - С.248
55 там само, - С. 249
56 там само, - С. 250
57 там само, - С. 251
58 там само, - С. 254
59 там само, - С. 250



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4