Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Він писав, щоб нас було більше,
Або десять новел старшини Армії УНР

Василь ШКЛЯР

Ця книжка змінила чи майже перевернула моє уявлення про вітчизняну літературу 20 – 30 років минулого сторіччя. Ця книжка примусила по-новому глянути на усталену обойму хрестоматійних імен, на ієрархію класичних авторів.

Леонід Мосендз. “Людина покірна (Homo lenis)”, видана торік Організацією Українських Націоналістів (б) та Центром національного відродження ім. Степана Бандери. Видана вперше у незалежній Україні, хоч побачила світ у Львові ще 1937-го, а потім ще раз вийшла друком у Вінніпезі 1951-го. Це збірка новел про Національно-визвольну боротьбу українців того періоду, який багато істориків досі називають громадянською війною. Так, ніби не чужоземна орда посунула на Українську Народну Республіку, а самі українці зчепилися між собою у герці за справу Леніна-Троцького.

Леонід Мосендз був старшиною Армії УНР, і ця сторінка його життя, як завважує у передмові до книжки Роман Коваль, на жаль, досліджена найменше. Але достеменно відомо, що в українському війську письменник залишився до кінця, себто до 21 листопада 1921 року, коли нашу армію було інтерновано. В її лавах, до речі, воював і Леонідів рідний брат, який у тій боротьбі загинув за Україну. Наголошую на цих біографічних обставинах Леоніда Мосендза тому, що саме його безпосередня участь в українсько-російській війні дала йому право і мужність сказати про цю війну те, чого більше ніхто з українських письменників не сказав. Не зміг, не наважився, не посмів. І наше щастя у тому, що цей воїн, окрім чеснот українського патріота, був наділений ще й великим літературним талантом. Досконалість його письма було оцінено ще за життя письменника, коли Дмитро Донцов назвав його “одним з найкращих, коли не найкращим з наших (нині) живучих новелістів”.

Звичайно, у Мосендза була одна перевага над нині відомими, “живучими” в його добу прозаїками, такими, як Косинка, Хвильовий, Підмогильний… Старшина Армії УНР волею долі опинився на чужині й міг називати речі своїми іменами, не шукаючи багатозначних натяків, евфемізмів, алегорій. Тому в його новелах ми бачимо ворога таким, яким він був, і ця правда настільки сувора й одверта, що й сьогодні насторожить, а то й налякає не одного “толерантного” критика. Як ось у новелі “Брат”: “О, це він, марець-москаль-суховій пригнав на наші поля сіру, скуласту сарану-товаришів, наскрізь просякнуту смородом гидкої лайки, хамством споконвічного рабства й безмежною заздрістю зголоднілого розбишаки”. І дістається тут не лише “розпаношеній північній сарані”, а й іншим племенам, які у своїй дикунській інтернаціональній солідарності кинулися допомагати північній сарані душити молоду українську державу. Так, у новелі “Хазарин” автор каже, що “дуже вже почали вчащати до нас всілякі червоні достойники. Були це найчастіше з роду “єрусалимських козаків”, як ми тоді називали це плем’я”. А разом з “єрусалимськими козаками” тоді ж “проти українців стояли на дорозі міжнародні бригади. Набрані з бувших австрійських полонених, головно мадярів, вони відзначалися нечуваною жорстокістю й ганебною підлотою озвірілих наймитів крові. Мадяри були з них найгірші. Вони нікому не давали помилування, злобні й кровожадібні прислужники Москви. Було щось символічне в цім союзі двох народів: зійшлися, спізналися й порозумілися дві азіатські крові”.

І знов я бачу, як здригнувся й зіщулився “толерантний” критик: “Ой, та це ж розпалювання міжнаціональної ворожнечі, та так же не можна… І якщо ці вороги були такими поганими, а українці такими гарними, то чого ж вони програли Визвольну війну?” Знаємо, чого. Уже набило оскому повторювати.

А українці у Леоніда Мосендза справді красиві. Сильні, безстрашні, шляхетні, рішучі, вони, попри всі поразки, – носії психології переможців. Адже вони борці за волю. За Вітчизну. За правду. Тільки ж, як ми бачимо, і правда перемагає не завжди. Часто вона беззахисна перед озвірілою зловорожою силою. Правда незрідка буває у меншості. Так і тут. Одвічне й фатальне “Бо мало нас…” Леонід Мосендз писав “Людину покірну”, щоб нас було більше. І я певен, що коли ця книжка дійде до людей, то нас побільшає. Жаль, що знадобилося аж два десятиліття незалежності, аби збірка таких блискучих новел з’явилася в Україні. І ще більший буде жаль, коли з цією книжкою повториться та історія, що з “Холодним Яром” Юрія Горліса-Горського. 18 років тому перевидано цей шедевр в Україні, а гідного розголосу набрав зовсім недавно. Чому? Як могло таке статися? Невже тільки через те, що… нас мало?

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. (044) 234-70-20, 246-47-83



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4