Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
За заповітом Кобзаря
Шевченківське свято в Одесі 1920 року

Олександр Музичко,
керівник Одеського осередку Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова,
голова Одеського Українського народного університету

Щороку майже у всіх населених пунктах України відбуваються урочистості з нагоди дат народження та смерті українського генія Т. Г. Шевченка. І щороку, починаючи з совєтських часів, бачимо одну й ту саму сумну картину: чиновники-українофоби, політикани, плазуни покладають квіти до пам’ятників тому, кого насправді люто ненавидять, мовою якого нехтують і нащадків кого паплюжать. Багато хто з представників національних меншин, заради захисту яких так багато українців колись і тепер готові пожертвувати частиною власних національних інтересів, не нехтують нагодою вилити відро помиїв на Кобзаря, його рідну мову і всіх його співвітчизників. На жаль, сьогодні українці, перебуваючи у полоні малоросійства, ліберально-космополітичних модних слів, не здатні змінити сірі кольори цієї картини, наповнити свято реальним змістом, виконуючи заповіти ідеолога запеклої національної боротьби. Більше того, багато хто нині бажає уподібнити Т. Г. Шевченка собі, «огламурюючи» його, «скидаючи з п’єдесталу», зводячи до рівня богемно-гермафродитного персонажу.

Однак, на щастя, зміст та характер Шевченківських свят не завжди був таким формально-знівельованим, і це зароджує надію на те, що історичний прецедент колись відіграє роль євшан-зілля. Маю на увазі величне відзначення 59-ї річниці з дня смерті Т.Г. Шевченка в Одесі у 1920-у — єдине в історії нашого міста, що супроводжувалося багатотисячними вуличними мітингами і демонстраціями та ще й за участю численних військових. До того ж це була взагалі наймасовіша громадська акція в історії Одеси ХІХ — перших десятиліть ХХ століть. І забувати про цю величну подію ми не маємо права, особливо у важке сьогодення.

Незважаючи на захоплення Одеси у лютому 1920 року, більшовики ще не мали достатніх сил для встановлення тотальної влади і тому були змушені лавіювати. На той час вояк четвертої стрілецької галицької бригади, а згодом один з найвидатніших українських поетів Володимир Сосюра з великим здивуванням зрозумів, що опинився фактично у тих же за духом петлюрівських військах, які не приховували своєї ідеології. Один з галицьких стрільців згадував, що «ми в своїх розмовах досхочу критикували совєтську владу, не боялися якогось доносу та кари за це». В Одесі діяла низка українських установ, передусім «Просвіта», партії соціалістичного, а проте значно більш україноцентричного, аніж РСДРП(б), напрямку — Одеський обласний комітет Української партії лівих соціалістів-революціонерів (боротьбистів) та обласний комітет Української партії комуністів-боротьбистів Херсонщини і Таврії.

На початку березня керівництво ЧУГА, яке завжди приділяло велику увагу культивуванню національного образу Т.Г. Шевченка, інших героїв та подій історії України як елементу військово-патріотичного виховання, розіслало в усі частини спеціальний наказ про відзначення 9 березня роковин Тараса Григоровича святковими демонстраціями, публічними промовами. Змиритися з перспективою проведення заходу в Одесі за українським, високопатріотичним сценарієм, тим більше в умовах перебування у місті значної кількості військ ЧУГА, означало втратити політичну ініціативу, а можливо, у підсумку і саму владу. Тому 9 — 10 березня 1920 року в Одесі вперше пролунали повідомлення про підготовку до святкування Шевченкових роковин. Комісію з влаштування свята очолив лідер одеських боротьбистів, уродженець сучасної Одещини, Аркадій Полікарпович Миколюк — один з провідників українського національного руху у 1918 — 1919 роках (хоча, слід додати, у занадто виразних ліво-соціалістичних шатах).

Двома основними центрами свята були головні площі та вулиці Одеси, зокрема Соборна, Думська, Дерібасівська. На останній було встановлено тимчасовий пам’ятник Т.Г. Шевченкові. Всі свідки твердять про те, що свято викликало нечуване піднесення народу та відбулося за небаченої кількості осіб («непроглядні маси народу», «людське муравлище»). Сучасник проілюстрував масовість ходи виразною деталлю: «чоло походу вже уставилось біля пам’ятника Шевченка, а кінець очікував своєї черги ще на площі Собору». Він же конкретизував, що хода тривала кілька годин. У цій масі народу галицьких вояків нараховувалося лише кілька сотень. Мемуаристи сходяться на тому, що під час ходи та мітингів виникла вибухонебезпечна ситуація, яка могла призвести до зіткнення між більшовиками та опозиційними силами: «на дахах довколишніх будинків появилися большевицькі кулемети. Січові Стрільці, на команду, загнали набої в рушниці, і всі чекали бою. На жаль, того не сталося, хоч перемога забезпечена. Уже пізніше я довідався від вояків, які були при кулеметах, що вони ніколи не виконали б наказу стріляти, навпаки — стали б по боці українських демонстрантів, бо вони до большевиків потрапили випадково».

Привід до цього напруження виник внаслідок провалу наказу на заборону використання синьо-жовтого прапора і заміну його на червоні. В. Сосюра наполягав: «коли було Шевченківське свято, ми й галичани вийшли на майдан з морем жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було». Національні прапори принесли не лише галицькі вояки, а й численні українці Одеси, що складалися як з організованих, так і з неорганізованих груп. Галицький вояк П. Прибитківський згадував, що «понадто багато організацій і філій «Просвіти» виступили в похід із своїми прекрасними духовими оркестрами. Всіх українських організацій, які взяли участь в поході, була така велика кількість, що направду годі було їх почислити. Українська Одеса відай сама не знала, яку велику силу вона собою представляла». У ході взяли участь службовці й робітники деяких міських підприємств та установ, які показали себе стовідсотково українськими. Портові робітники принесли великий синьо-жовтий прапор з тризубом.

На початку свята високий більшовицький чин Розенберг декілька разів російською мовою різко наказав маніфестантам замінити національні прапори на червоні. Однак у відповідь з натовпу пролунали вигуки: «Геть з комуністичними ганчірками!» П. Прибитківський згадував: «Якийсь дивний настрій опанував всіх. Я самий, стоючи на переді сотні, почував, що мороз пройшов моїм тілом. Лють і сила духа в цей мент зіллялись в одно. Вони такі великі, такі міцні, що здібні протиставитись навіть найгрізнішим ударам. Настрій, що саме в цю хвилину витворився, був такий зворушуючий, а заразом такий захоплюючий, що під його враженням і самий тов. Розенберг станув на позір і приложив руку до дашка шапки. Орхестри скінчили грати національний гимн. І знов чути: Позір! Спочинь! Прапори вирівнюються. Маси народу немов очаровані, стоять спокійно на місцях. Хвиля непевности. Невже буде протиакція?.. Але хвиля непевности урвалась.

Тов. Розенберг ще раз встає на авто і знов повторяє той самий зазив. Та й цим разом йому у відповідь українські орхестри грають національний гимн. Маси не подаються. Завзяття росте. В цім моменті б’ється тільки одно українське серце. У всіх одно бажання, одна постанова: Ми не підемо на жадні уступки. Наших синьо-жовтих прапорів ніколи не замінимо на червоні. І хоч ви, наїзники, опанували хвилево наші землі, нашу Батьківщину, але наших сердець ви не опануєте ніколи і не відберете нам наших прапорів, що одинокі ведуть нас до волі, до правдивого самостійного життя. Дух нашого народу сильніший навіть від скали, від граніту, від сталі, тому й зайві ваші намагання... душу й тіло ми положим за нашу свободу... закінчувати орхестри грати останні рядки національного гимну. Гідна і рішуча постава стотисячної маси українського народу переконала відай тов. Розенберга, бо сейчас після цього всів до авта і від’їхав туди, звідки приїхав. Це був знак, що один дух всего народу побідив». Після цього, за висловом сучасника, «величава хвиля» ходи минулася без інцидентів, хоча В. Сосюра згадує про те, що навколо їздили більшовики на грузовиках з кулеметами.

На чолі ходи йшов радянський оркестр або червоноармійці, за ними декілька куренів чорноморсько-галицької дивізії на чолі з В. Сокирою-Яхонтовим, далі крокував півкурінь галичан в англійському однострої та озброєнні і сотні виздоровців старшин УГА, за ними знову червоноармійці та оркестри, а далі — різні культурно-освітні та професійні організації. Галицькому воякові М. Дем’янчуку особливо врізалися у пам’ять «добірні та здорові хлопці» В. Сокири-Яхонтова, що пройшли Дерібасівською почесною ходою: «як вдарив ритмом курінь об одеський брук, то здавалося, що кам’яниці здригаються, а йшов курінь рівнесенько, мов якийсь ґвардейський батальйон найкращої мирної армії».

Під час проведення мітингу біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові на Думській площі, навколо якого вишикувалися вояки ЧУГА, українські школярі заглушили спроби співу «Інтернаціоналу», українці стягнули з трибуни більшовицьких промовців. Натомість більше промовляли представники «Просвіти» та вояків. Особливо велично виглядало виконання «Заповіту» на музику К. Стеценка хором «Просвіти»: «внизу шуміло Чорне, козацьке Море, якого клаптик видно було щілиною між мурами. Площа вкрита непроглядною масою святочно настроєного, заслуханого народу. Одним злучені пієтизмом для поета недавно розділені непроходимим кордоном Наддністрянці і Наддніпрянці ось тут об’єднувалися духово та віддаючи поклін борцеві за волю поневолених, кріпилися на боротьбу за ідеали пророка». За описом М. Дем’янчука, «Тисячна маса слухала «Заповіт» з відкритими головами, в святочному зосередженні, а в низу клекотіло Чорне море... Могутні слова «Заповіту» відбивалися луною від окружаючих площу будинків, проривалися випадами вулиць в сторону Чорного моря, наче стелилися на його хвилях та рокотом грому неслись в широкий світ наче наказуючи — «кайдани порвіте, і вражою, злою кров’ю волю окропіте!». Мені тоді здавалося, що слова ці звернені не лише до нас — українців, а й до інших народів...»

Безумовно, враження значно посилювало те, що хор складався з сотні дітей, вбраних у білу одежу. Дівчатка були з розпущеним волоссям, з барвінковими віночками на головах. «Я не в силі описати цього вражіння, яке зробили на мене українські одеські діти своїм виступом. Вони прямо зачарували всіх. Зворушили вони, здавалось, навіть й самих наїзників. Їхні штики, кріси [рушниці], гармати в цю хвилину це ніщо. Сила українського духа, от це міць, з якою наїзники мусіли в цім моменті числитись. І якщо большевики мали може на думці якусь провокацію супроти мас українського народу за відкинення їхнього зазиву, то бодай на час цього великого торжества, вони мусіли з цього зрезигнувати. Так, це була подиву гідна постава українців міста Одеси, а разом з ними і відділів УГА. І коли б весь український нарід все і всюда маніфестував свою правдиву єдність так, як це ми бачили в Одесі 30 літ тому, то будучність його була б запевнена», — зазначав П. Прибитківський. Гідним завершенням свята в центрі Одеси був марш галицьких вояків перед пам’ятником Т. Г. Шевченку на Думській площі.

Заключним акордом свята був концерт в оперному театрі, що також не минувся без протистояння. Під завершення вистави хтось спробував затягти «Інтернаціонал», однак зал відповів йому багатосотголосим співом «Ще не вмерла Україна» — «гідно і достойно, як і слід на закінчення такого свята на українській землі», за висловом М. Дем’янчука. Подібні свята відбулися і в інших українських містах, зокрема у Бершаді і Балті, де вони, звичайно, мали менший розмах, але теж супроводжувалися протистоянням українців з більшовиками.

Отже, 14 березня 1920 року в Одесі відбулася одна з найяскравіших та переломних подій в історії не лише міста, а й України загалом. День Соборності 22 січня 1919 року в Одесі по-справжньому відбувся саме навесні 1920-го. Залишається велике поле для альтернативної історії — роздумів про те, що відбулося б, якби більшовики не застосували вкотре тактику «крок назад, два кроки вперед». Нема жодних підстав розглядати одеську подію як винятково наслідок діяльності галичан. Вона мала цілком місцевий ґрунт, адже стала наслідком діяльності українських політиків та інтелігенції в Одесі, що виявилася дуже вагомою, продовженням багатолітньої місцевої традиції. Недаремно свідок-галичанин наголошував: «мали ми змогу пересвідчитися, як могутня є національна свідомість у одеських українців». Акцію уможливила співпраця між різними українськими політичними та культурницькими організаціями, об’єднаними спільним базисним національним світоглядом, мовою і ворогом. Навіть попри політичну поразку, українські сили змогли деформувати політику більшовиків, що були змушені піти на значні поступки українцям у національній політиці. Результатом стала «українізація» 1920-х. Таким чином, попри подальші далеко не завжди сприятливі епізоди в житті одеських українців, вважаємо події 14 березня 1920 року гідним переможним акордом Української революції в Одесі. Сьогодні поширення інформації про події 1920-го має запалити сучасних українців на боротьбу з черговою українофобською ініціативою міського «істеблішменту» та влади: перейменування центрального парку Одеси імені Т. Г. Шевченка на Олександрівський — на честь російського імператора, автора сумнозвісного Емського указу.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4