Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Полеміка Д. Донцова і В. Липинського у контексті підсумків Національної революції 1917–1921 рр.

Вознюк Петро Федотович
кандидат політичних наук,
доцент кафедри організації самоврядування УАІСНС МАУП

Виступ на Міжнародній науково-практичній конференції “Спадщина Дмитра Донцова: актуальність філософсько-політичних та літературних візій”

Перша половина ХХ століття для України позначена не лише трагічними історичними випробуваннями, а й творчістю цілої плеяди політичних мислителів європейського рівня. Саме зусиллями «революційного» покоління науковців українська політологія, на думку одного з її дослідників Володимира Потульницького, у міжвоєнну добу в теоретичному і концептуальному плані наближалася до рівня найбільш розвинених на той час німецької та італійської шкіл [1].

Необхідність осмислення уроків національної катастрофи 1917–1921 рр. висунула на передній план низку непересічних авторів, чи не найбільш яскравими та оригінальними з-поміж яких видаються постаті Дмитра Донцова та Вячеслава Липинського. Історія української правої думки післяреволюційної доби — це значною мірою історія наростання непорозуміння й утворення ідейно-теоретичного розламу між ними. На перший погляд, це видається незрозумілим, адже мислителі торкалися схожої (якщо не тотожної) проблематики і були прихильниками схожих наукових концепцій західного державознавства (зокрема, перших теорій еліт). Липинський і Донцов вбачали головну причину поразки української справи у відсутності належних керівних здібностей у тодішньої національної еліти – а точніше, у відсутності останньої як такої, тобто свідомої й організованої провідної групи, що могла б бути своєрідним «локомотивом» для решти суспільства.

Липинський основою для формування державницької еліти вважав верству «хліборобів» – людей, прив’язаних до землі, працю на якій він прирівнював до мистецтва. Найнадійнішим носієм консервативно-хліборобського етосу, здатним на патріотичні почуття найвищої напруги до рідної землі, була, на його думку, стара землевласницька аристократія. Це аж ніяк не було закликом до, як мовилося в одному з діаспорових видань, «диктатури дідичівської кляси». Адже таке шляхетство мусило не брати на себе всю владу, а лише згуртовувати інші суспільні групи (класи) на основі ідеалів відповідальності та любові до батьківщини, яка для Липинського була немислима без любові до творчої («продуктивної») праці на землі. Виробників-«продуцентів» матеріальних цінностей, життєво зацікавлених у стабільному функціонуванні держави в її історичних територіальних межах, він протиставляв руйнівній стихії декласованої (а отже, безвідповідальної) інтелігенції. Останній — точніше, найбільш «конструктивній» її частині, він залишав тільки допоміжні (на його думку) дорадчі та ідеологічні функції при справжній еліті.

Відтак, Липинський не міг не побачити у післяреволюційних працях Донцова елементів такого нелюбого йому «інтелігентського пустословія». Слушно завваживши, що його давній знайомий звертається не так до розуму, як до емоцій аудиторії, Липинський у вступному слові до свого класичного твору «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.) піддає нищівній критиці «Мітьку Щелкопйорова» (так він називав Донцова, який віддячував йому «паном Вацлавом Ліпіньскім»). Читаючи ці гострі звинувачення у плагіаті та перекручуванні ідей і, якщо можна так сказати, заниженні концептуального рівня аналізу, не слід забувати про специфіку тодішньої ситуації. Донцов цілком міг вважати, що в ситуації катастрофічної поразки української справи всі традиційні, логічні аргументи на її користь уже вичерпано і залишається задіяти найбільш глибинні й потужні рушійні сили – почуття, пристрасті, навіть інстинкти. Наприклад, 1922 року, аналізуючи психологічні чинники формування й успіху ірландського націоналістичного руху, британський психоаналітик Ернест Джонс доводив, що загарбання «Зеленого острова» англійцями внаслідок дії певних психологічних закономірностей підсвідомо асоціювалося його мешканцями зі зґвалтуванням матері. Відповідно, іноземне панування викликало несамовите обурення, що його не можна було пояснити суто політичними мотивами [2].

Звичайно, між Липинським і Донцовим існували розходження не лише у питаннях тактики чи «цільової аудиторії» (для останнього це була насамперед молодь як найбільш емоційна частина суспільства). Донцов не поділяв поглядів Липинського на формування «творчої меншості», вважаючи опертя на земельну аристократію і навіть хліборобську верству великою ілюзією. Він уважав обмеженими й ідеї територіального патріотизму та «внутрішнього імперіалізму» як інструментів залучення до розбудови української державності всіх етнокультурних груп і їхніх еліт. Певна річ, категоричне неприйняття викликали у нього апологетика Липинським дідичної (спадкової) монархії як оптимальної для України форми правління та його геополітичного проекту «спілки трьох Русей», яку Донцов затаврував як «москвофільство». Своєю чергою, Липинський так і не зумів зрозуміти донцовський «чинний» («вольовий») націоналізм інакше як «згубну ненависть місцевих українців до місцевих неукраїнців». Одне слово, кожен із мислителів мав підстави закидати іншому демагогію та утопізм. Не забуваймо лишень, що утопія – необхідний етап розвитку будь-якої ідеологічної системи. А сама суперечка між Липинським та Донцовим (хай і заочна) насправді лише збагачувала теоретичний багаж ідеології українського самостійництва.

Творчість класиків української суспільної думки назагал являє собою дві варіації на тему одного сюжету, де без однієї навряд чи можна адекватно осягнути іншу. Як зазначив у передмові до кількатомного видання творів Донцова його упорядник Олег Баган, «Листи до братів-хліборобів» Липинського розказали українцям «Що робити», «Націоналізм» Донцова показав «Як робити», а трактат «Призначення України» Липи відповів на запитання «Для чого робити?».

Розсудила опонентів, як це часто буває, сама історія. Адже без жертовної, фанатичної боротьби цілого покоління молодих патріотів, натхненних націоналістичним пафосом Донцова, навряд чи можна було б сподіватися на відновлення української державності наприкінці ХХ століття – що б там не казали про нібито «випадковість» і «халявність» проголошеної 1991-го незалежності. З іншого боку, без включення у політичну практику окремих ідей доктрини територіального патріотизму Липинського навряд чи можна було б розраховувати на наступні двадцять років громадянського миру та відносної суспільної стабільності.

Література:

1. Потульницький В. А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – С. 80.

2. Майноуґ К. Анатомія націоналізму // У кн.: НАЦІОНАЛІЗМ: Антологія / Упорядники О. Проценко, В. Лісовий. – К.: ВД «Простір»; Смолоскип, 2010 . – С. 148–149.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4