Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
«Ворожій нам російській революції – мусимо протиставити власну!»: революції як предмет порівняльного аналізу в інтелектуальному доробку Дмитра Донцова

Олександр Музичко
кандидат історичних наук, доцент,
Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,
голова Одеського осередку Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова

Серед найважливіших завдань ідеологів українського націоналізму чільне місце належало виробленню оригінальної історіософської традиції, що включала б історію України в ширший світовий контекст, сприяючи подаланню провансальства/хуторянства. Це завдання наприкінці ХІХ ст. формулював М. Драгоманов. У першій половині ХХ ст. передусім зусиллями М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка це завдання значною мірою було виконано. Сьогодні варто докласти максимальних зусиль задля дослідження та популяризації цієї багатої та дуже актуальної історіософської традиції. На відміну від нині, на жаль, модних ліберально-космополітичних постмодерних квазіісторіософських студій, історіософію українського націоналізму слід розглядати як основу новітньої української національної ідеї – фундаменту побудови Української національної держави.

Метою цієї статті є дослідження рецепції революційних світових процесів у фундаментальному інтелектуальному доробку одного з найвидатніших українських мислителів ХХ ст. Дмитра Донцова. Незважаючи на досить значні досягнення донцовознавства далеко не всі аспекти діяльності та поглядів ідеолога рівномірно досліджені [1]. Зокрема, не лише не перевидано більшість його праць, але навіть не складено хоча б більш-менш повного бібліографічного реєстру. У цій статті в науковий обіг запроваджено маловідому сучасним спеціалістам важливу концептуальну публікацію Д. Донцова 1928 р. «Чим є російська революція?», яку можна розглядати одночасно в історіософській, політологічній (соціологія революцій) та історіографічній площинах.

На початку ХХ ст. використання порівняльного методу в аналізі історичних подій набуло ознак хорошого тону в історичній думці та науці. Значно складніше виявилось виробити чіткі критерії для порівняння подій, аби уникнути небажаної спекулятивності чи то пак «об’єктивності», до якої наївно прагнула більшість істориків-позитивістів. Тому більшість українських істориків і на початку ХХ ст. фактично ігнорували порівняльний підхід. Ця ситуація була законсервована у більшовицькій Україні міжвоєнного періоду, коли панували лише генералізаторсько-спрощені догматичні підходи. Ще більша провінціоналізація України у подальші часи унеможливила (за виключенням епізодичних спроб О. Компан та ін.) включення подій української історії у світовий контекст і тим більше формування власних традицій вивчення переламних, зокрема, революційних світових процесів. Останні, передусім Українська революція 1917 – 1921 років, зазнали чи не найбільших викривлень і примітивізації у совєтській історіографії.

На противагу цим тенденціям у материковій Україні, представники позасовєтської (західноукраїнської (до 1944-1945 рр.), еміграційної та діаспорної) історичної та політологічної інтелектуальної традиції прагнули не лише до фактографії, а до історіософських узагальнень, намагаючись таким чином виробити власний український погляд на історію. Однією з центральних тем цих писань були революційні процеси у Східній Європі у 1917 – на початку 1920-х рр. як переламні для всіх народів регіону і для українського зокрема. За гарячими слідами подій їх аналізовували В. Липинський, Д. Дорошенко та численні мемуаристи. Численні згадки про революційні події містили праці ідеологів українського націоналізму. Однак у цих працях ми фактично не знайдемо спроб порівняльного аналізу революцій, незважаючи на схильність Ю. Липи, Є. Маланюка та ін. до історіософії. Є. Чикаленко, прагнучи до історіософського аналізу Української революції, обмежився внутрішньою історією, порівнюючи попередні події історії України, передусім Руїну другої половини ХVII ст., з явищами 1917 – 1921 рр.

В літературі досі панує зверхня оцінка поглядів Д. Донцова як занадто емоційних та неаргументованих. Навіть один з адептів націоналізму «вісниківців» Є. Маланюк протиставляв полум’яним писанням Д. Донцова роботи В. Липинського як осяяні розумом та знанням історії [2, с. 340, 341]. Однак лише Д. Донцов від 1920-х рр. прагнув зрозуміти українську і тісно пов’язану з нею російську революції не лише шляхом їх порівння одна з одною, але й з іншими подібними явищами в решті країн світу. Слід врахувати те, що Д. Донцов не був професійним істориком, а лише загальнорозвиненим гуманітарієм, велику обізнаність якого з різножанровою літературою відзначають всі його біографи. Попри знайомство Д. Донцова з працями українських істориків М. Костомарова, М. Грушевського та ін., головну роль у формуванні його історичних поглядів відіграли західноєвропейські політологи та історіософи І. Тен, Т. Карлейль, А. Токвіль, на праці яких, зокрема, у історико-революційному контексті, знаходимо численні посилання у роботах ідеолога українського інтегрального націоналізму.

Апелювання до історичних традицій було однією з ознак ідеологів всіх часів та народів. Не приналежність до корпорації істориків з одного боку призвела до відсутності у спадщині Д. Донцова спеціальної докладної праці про історичну соціологію революцій, наявність здебільшого тільки принагідних думок в ідеологічних трактатах, але, з іншого, - зумовила його більшу інтелектуальну розкутість, подолання страху звинувачення у суб’єктивності, підштовхнула на ризикований, але інтелектуально плідний шлях історичної компаративістики. Вочевидь, велике значення мав факт приналежності Д. Донцова не лише до сучасників, але й активних учасників подій 1917 – 1921 років. Увага до революційних процесів була зумовлена й властивостями поглядів Д. Донцова, який прагнув до різких, а значить і революційних змін, у всіх сферах українського буття, передусім ментальності.

Передусім слід звернути увагу на визначення Д. Донцовим поняття «революція». У статті 1918 р. «Енгельс, Маркс і Лассаль про «неісторичні» нації» Д. Донцов звернувся до аналізу теоретичного виміру революційних процесів, хоча у більшості інших текстів його увагу привертали або практичні або суто історіософські аспекти. Д. Донцов заперечив висновок ідеологів радикального соціалізму про розподіл націй на революційні та контрреволюційні, де роль других відводилася так званим неісторичним (тобто бездержавним) націям. На його думку, цій тезі суперечив досвід революцій у Європі 1848-1849 рр. Український ідеолог наголошував, що «національний рух лише тоді має право на існування, коли має здійснити гасла революції, спричинитися до піднесення, до поступу цивілізації незалежно від його стосунку до інтересів великих націй». Ткаим чином, Д. Донцов вважав, що «український національний рух з огляду на свої цілі (політична свобода, автономія націй) є, уживаючи термінології Маркса, - революційний, тобто такий, що змагає до радикальної зміни існуючих реакційних політичних відносин » (вид. нами – О.М.) [3, с. 72-73, 77, 86, 89].

У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов критикував хаос, що панує в літературі щодо визначення поняття революція, що «має в нас якийсь містичний і, сказати б, антинауковий зміст». За його спостереженнями, революцію сприймають лише як великих розмірів дебош, не акцію зі свідомим планом, а помсту, повне руйнування, рух, який не сміє мати кінця, а контрреволюцією називають процес збирання каміння зі зруйнованої установи для побудови чогось нового [4, с. 169]. Окремі зауваження Д. Донцова з інших статей довзволяють твердити, що він наділяв нормальний революційний процес такими рисами як наявність харизматичних провіників (недаремно він присвятив статті феномену особистості О’Коннела, О. Керенського, В. Леніна, С. Петлюри, С. Бандери), групи чи партії з чіткою ідеологією, що здатна згуртувати маси; прагнення до побудови чогось нового, а не лише руйнації старого; закономірність виникнення революцій, поступовість їх «визрівання», але водночас пришвидшення темпів «дозрівання» націй як їх наслідок. Хоча Д. Донцов здебільшого підкреслював ідеологічні чинники революцій, іноді він відзначав і роль соціально-економічних факторів, зокрема, провідну роль селянства в Українській революції. У декількох працях, зокрема, «Петербурзький переворот» (1918 р.), він намічав своєрідний коловорот революцій, повернення до витоків наприкінці: «Революція скрізь починалася детронізацією одного панівного, а закінчувалася інтронізацією іншого» [3, с. 247]. Закономірне завершення революцій він також пов’язував з «твердою рукою», харизматичним лідером, відводячи першорядну роль в історії Наполеону Бонапарту, який «не лякався брати до свого ковчегу, в котрім він врятував Францію з революційного потопу, і чистих і нечистих звірят».

Підсилення своїх аргументів Д. Донцов шукав у порівняльній площині, найчастіше згадуючи українську, російську, англійську, Велику французьку, американську, молодотурецьку, середньоєвропейську («Весна народів» 1848-1849 рр.) революції.

Головним чином Д. Донцов прагнув різко розмежувати російську та українську революції. Він вважав абсолютно недоречним розчинення української революції в російській або зображення українських подій лише як обласним варіантом російських. Найбільш чітко цю думку він постулював у «Підставах нашої політики»: «у нас була не російська, а українська, не соціалістична, а буржуазна революція, в причинах та наслідках подібна до Французької революції 1789 року». Ще одну аналогію для Української революції 1917 р. він вбачав у середньоєвропейських революціях 1848 р., які так само торували шлях для буржуазного ладу на заміну збанкрутілому феодальному. Він вважав, що ця революція має скінчитись утворенням поважної верстви середнього класу селянської буржуазії [4, с. 170-171].

Українську та російську революції Д. Донцов не просто розмежовував, але розміщував у різних цивілізаційних площинах. Якщо українські події для нього йшли у річищі європейських процесів, то російські – азійських, зумовлених внутрішньою російською традицією жорстокої боротьби, безідейності, дріб’язковості з часів Чингіс-Хана та Івана Грозного.

У праці «Міжнародне положення України і Росія» (1918) Д. Донцов вказав на відмінність російської революції від французької, адже в часи революції Росія не була єдиною нацією як у Франції, мала дрібних провідників, на відміну від масштабних постатей Франції: «замість Карно бачили ми Сухомлінова, замість Лафайєта – Родзянка, замість Бонапарта – Криленка, замість Мірабо – Керенського. Новітній Пугачов в робеспьєрівському фраку – в трійці єдиного Ільїна-Лєніна-Ульянова [3, с. 100]. У 1921 р. Д. Донцов поглибив це протиставлення, зобразивши велику аристократію у Франції, що навіть на ешафоті не забувала про свою гідність (наприклад, Мірабо) та малодушної банди у Росії («Хлєстаков Керенський»). «Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції – це Захід. Брусілов, Поліванов, Клембовський, Гутор і маса інших царських генералів, що боролися за Третій Інтернаціонал, – це Росія. 1789 рік з йго «правами людини та горожанина» і 1848 з його «правом на працю» і самоозначенням народів – це захід. Грудень 1825, порив купки та повна апатія мас і Листопад 1917 з правом на рабство і знаним самоозначенням народів «вплоть до отдєлєнія» - це Росія», - писав Д. Донцов. В Європі історію творили народи, а в Росії – покірна маса. Не маючи програми, заперечуючи мораль, російський пролетаріат почав велику революцію, але дуже скоро повернув вже червоного царя Леніна. На його думку, панування селянської більшості в Україні призведе до якоїсь форми демократії, політичної активності, вестернізації нації, тріумфові европейських понять політичної нації лише за умови запобігання триумфу московської бюрократії [4, с. 107, 131, 137, 174-175].

Розвінчування величі російської революції Д. Донцов послідовно обстоював і у працях другої половини ХХ ст. Зокрема, він наголошував, що «не було брехні більш наївної, як ототожнення національної і російської революцій. А що і національна революція уярмлених народів, і «революція» московська вибухли тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки – почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію з тими самими, нібито цілями та ідеями… ні емблеми, ні цілі, ні патос нашої революції ні в чім не нагадували емблем, цілей і патосу босяцько-московської стихії, спущеної з ланцюга в 1917 р.» [5, с. 16]. В іншій праці він зазначав, що «російська революція 1917 р. одягнула на себе старі опричнівські шати» [6, 60]. Тим не менш, порівнюючи Леніна з персонажем західноєвропейської історії Торквемадою, Д. Донцов не лише посилював негативний образ російської революції, але й все ж таки припукав деяке зближення російської та західноєвропейської історій та цивілізацій [3, с. 289-291].

Д. Донцов вбачав у російській революції одну подібність з європейськими: завдання та хід всіх революцій були зосереджені в руках не маси, а проводу. Кидається у вічі, що Д. Донцов не розділяв лютневої та жовтневої російської революцій (перевороту), адже для нього обидві мали головну спільну рису – російський імперіалізм, нецивілізованість, антиєвропейськість. Натомість аналогії з українською революцією Д. Донцов послідовно шукав у західноєвропейських історичних реаліях. Зокрема, він порівнював П. Скоропадського з Наполеоном, адже як у Франції в Україні «по упадку монархії новий, революційний провід допровадив країну до анархії, з якої її вивести могла тільки чиясь тверда рука» [7, с. 37].

Свою підтримку П. Скоропадському у 1918 р. він пояснював тим, що «коли виснажується і гине провідна кляса часто віддає вона своїх найздоровіших членів, в ролі провідників, новій правлячій верстві, навіть в ролі вождів революцій. Дюк Плип Орлеанський, князь Талейран, граф Мирабо, маркіз Лафайет стали провідниками французької революції». Не відлякав Д. Донцова і військовий статус гетьмана, адже «воєнний геній має йти в парі з державним мужем» як у випадку з Б. Хмельницьким, Наполеоном, та Г. Франко [7, с. 139, 143]. До ряду видатних провідників він також відносив Нельсона, Пилипа Іспанського, Пітта, Клемансо, Кавура, Рішельє, Кемаля, Жанну Д’Арк, Г. Лойолу, Б. Муссоліні [8, с. 118, 120-121]. Всі ці різнопланові особи об’єднувалися за ордним критерієм – вмінню повести за собою маси, харизматичністю.

У статті, присвяченій десятиріччу російської та української революцій, Д. Донцов зосередився виключно на порівняльному аналізові [9]. Вордночас, він підкреслював, що слід уникати трафаретності в аналізі явищ, примітивного ототожнення подій за поверхневими ознаками. Головним чином Д. Донцов замислився над питанням чи зросла сила Росії внаслідок революції, чи малося на увазі як у Франції оздоровлення суспільства, зміна еліт. На його думку, існувало два роди революцій: в Англії, Франції, США вони виносили на поверхню новий клас, зміцнюючи рівночасно потугу імперії, натомість в Іспанії, Османській імперії (молодотурецька революція 1908 р.), Австро-Угорщині (революція «знизу» 1848 р. та «згори» - 1867 р.), певною мірою у Польщі 1918 р. – лише закріплювали наглий або повільний занепад держави, свідчили про вигасання імперіалістичної енергії. В першому випадку провідна верства виявилася на висоті історичного завдання, у другому – ні. На думку Д. Донцова, російська революція була бунтом стомленого народу проти фантастичних для нього імперіалістичних планів своєї «еліти», до яких не доросли ні він, ані вона: ні нація, ні царат, ні большевизм, не кризою режиму, а цілої російської великодержавності взагалі. 1917 р., на його думку, програє навіть попереднім подіям в російській історії, зокрема, Смутного часу, коли Росію врятували сильні особистості.

Отже, застосування порівняльного підходу, численних аналогій, дозволило Д. Донцову першим серед українських діячів осмислити події східноєвропейських революцій у ширшому контексті. Оригінальні аналогії Д. Донцова, хоч і не завжди стовідсотково влучні, що природно для компаративістики, сприяли формулюванню оригінальних інтерпретації революційного процесу. Найбільш принциповим здається розмежування Д. Донцовим української та російської революцій. Попри те, що серед сучасних істориків панує малоросійсько-зумовлена протилежна думка, вважаємо більш адекватним саме бачення Д. Донцова та деяких його сучасників. Глибиною думки відзначалось його сприйняття революцій не як руйнівного, але конструктивного процесу, якщо останній ґрунтувався на ідейних засадах. Вірними та актуальними вважаємо уявлення Д. Донцова про необхідність очолення революцій свідомими провідниками, елітою. Саме у цій сміливості думки, принциповості полягає актуальність ідей Д. Донцова, тому не варто будувати аналіз його праць на відшукуванні дрібних недоречностей, описках, деталях.

Примітки

1. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Торонто, 1974. – 419 с.; Квіт С.М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет – К., 2000. – 260 с.

2. Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1997. – 430 с.

3. Донцов Д. Вибрані твори у десяти томах /За ред. О. Багана. – Т. І. Політична аналітика (1912 – 1918 рр.). – Дрогобич-Львів, 2011. – 327 с.

4. Донцов Д. Твори /За ред. О. Багана, Я. Дашкевича. – Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів, Кальварія, 2001. – 488 с.

5. Донцов Д. За яку революцію. – Львів, 1990. – 82 с.

6. Донцов Д. Клич доби. – Львів, 1994. – 127 с.

7. Донцов Д. Рік 1918. Київ. - К., 2002. – 206 с.

8. Донцов Д. Хрестом і мечем. – 1967, Торонто. – 319 с.

9. Донцов Д. Чим є російська революція? // Календар альманах «Дніпро» на 1928. – Львів, 1928. – С. 40-56.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4