Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Українська національна революція 1920-1950 рр.: досвід, уроки, заповіти

Олег Баган
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української літератури і теорії літератури
Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка,
керівник Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова

Визначений історичний період і феномен революційних дій охоплюється двома відомими подіями: створенням у 1920 р. Української військової організації і смертю ген. Романа Шухевича, відколи військова боротьба очолюваної ним Української повстанської армії пішла на спад. Цей період як історична, ідеологічна та ментальна цілісність характеризується наступними значущими подіями і тенденціями:

-вперше в Україні сформувався широкий організований націоналістичний рух;

-зародилася й утвердилася якісно відмінна героїчно-волюнтаристська ментальність нового покоління, яка охоплювала з кожним роком все ширші і ширші суспільні верстви;

-діючи у підпіллі, українським націоналістам вдалося створити революційну ситуацію у просторі всієї Західної України, її піком стали національно-визвольні збройні дії 1942-1950 рр.;

-націоналісти-практики розпрацювали концепцію перманентної революції, за якою постійно і в усіх напрямках здійснювалися з боку УВО і ОУН стимулювальні акції – бойкоти, саботажі, підпали, напади на державні установи, ліквідації й замахи на символічних антиукраїнських офіційних та неофіційних осіб – представників окупаційних ворожих режимів в Західній Україні – польського (на Галичині й Волині), румунського (на Буковині), угорського (в Закарпатті);

-націоналісти-інтелектуали за короткий час створюють тип героїчної української культури, яка дає молодому поколінню художні візії шляхетності, мужності й жертовності і цим пориває тисячі душ до подвигів і величних дій, виховує суспільну еліту в дусі національного служіння;

-провід ОУН забезпечив сувору дисципліну в рядах своєї організації, наповнив її духом посвяти та героїчно-ідеалістичного світогляду, сформував її як Орден – надпартійну, ідеологічно вивірену, морально одностайну – і цим уможливив велику ефективність її зростання та ударних дій;

-працюючи в умовах системних переслідувань з боку окупаційних режимів, керівництво ОУН зуміло розбудувати структури своєї організації в усіх можливих точках простору діяльності і цим підготувало великий зрив УПА;

-сумарно еліта націоналістичного руху змогла наповнити психологію нового революційного покоління імпульсами здобування, наступальності, романтичного неспокою, чим загарантувала атмосферу постійного якісного саморозвитку й піднесення всього руху.

Незважаючи на кінцеву поразку боротьби ОУН-УПА у протистоянні двом гігантським мілітаризованим системам – гітлерівської Німеччини і сталінського Совєтського Союзу, – цей етап української історії є незрівнянним за якістю і масштабами революційних дій, мобілізації мас, виявами індивідуальної героїки. Причому ОУН діяла в умовах регулярних репресивних акцій з боку силових відомств і контррозвідок сусідніх напівдемократичних і тоталітарних держав (Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР), вона об’єктивно спиралася лише на малоосвічену, інертну суспільну масу селянства Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття, їй пропагандивно протидіяли, відволікаючи людей від програми боротьби, тогочасні українські великі і впливові партії (УНДО, соціал-демократи, радикали та ін..), у глобальних міжнародних масштабах ініціативи ОУН не знаходили майже ніякої підтримки, оскільки великі геополітичні гравці – Велика Британія, США, Франція, Німеччина, Італія – не бачили України як корисного для себе міжнародного фактору у своїх геостратегічних розрахунках. Додамо, що на 1920-1930-і рр.. український народ у порівнянні хоча б із сусідніми народами Середньої і Східної Європи (за винятком білорусів) характеризувався надзвичайно низьким рівнем політичної активності, громадянської солідарності, культурно-освітньої та інформаційної спаяності. Яким чином в такій ситуації ОУН вдалося досягти таких феноменальних результатів революціонізації соціуму? Чи може цей історичний досвід бути уроком і стимулом для сучасності?

Націоналістичний рух, який духовним та ідейним полум’ям вирвався із програної національної Революції 1917-1920 рр., вдало поєднав у своїй ідеології традиціоналізм і революціонізм мислення. Тут віхою стала теоретична праця Дмитра Донцова “Підстави нашої політики” (Відень, 1921). У ній автор дав цілісну критику прогресистських ідеологій соціалізму і лібералізму з позицій сакральності Традицій й органічності національного буття. Водночас він показав, як нація, щоб оновлюватися і бути готовою до боротьби з новітніми викликами, повинна постійно уміти критично заперечити й відкинути все старе й обтяжливе, неефективне. Ця книга своєю концептуалістикою надавала націоналістичному рухові ознак містичності, абсолютності, моральної вищості, а це, своєю чергою, моделювало націоналістичну ідеологію і пропаганду, психологію і мораль як особливо піднесені, шляхетні і жертовні за духом. У такий спосіб вже на початку 1920-років націоналісти постали в українському політикумі як носії нової правди , сповнені великої переконаності і провіденційності. Націоналістичний рух апелював передусім до емоцій народу, спонукаючи його на подвиги во ім’я свободи нації і зневажливо відкидаючи усіляку компромісність, частковість та меркантильність визвольної програми. “Тільки нація, що свідома великих завдань, - писав Д.Донцов у “Підставах нашої політики”, - які має виконати в інтересах цілої людськости, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації приділяється спеціяльна клітина на шахівниці світової історії”.

Від 1922 р., відколи Д.Донцов очолив як редактор львівський “Літературно-науковий вісник”, він разом з групою письменників і науковців розпочав творення якісно нової концепції української культури. Умовно її можна назвати “вісниківською”, оскільки головною лабораторією був журнал ЛНВ, який від 1933 р. почав називатися “Вісник”. Головними принципами нової культури мали стати героїзм, ідеалізм, вольовий романтизм, окциденталізм (на противагу російському євразійству), традиціоналізм, неокласицизм . Через низку культурницьких журналів і газет (“Студентський вісник”, “Державна нація”, “Пробоєм”, “Смолоскип”, “Дажбог”, “Обрії”, “Напередодні”, “Самостійна думка”, “Наступ”), які виходили у Празі, Львові, Чернівцях і Ужгороді, націоналістам вдалося розбудити героїчне візіонерство і пориваючу настроєність у новому творчому поколінні. Відтак через мистецтво революційна націоналістична боротьба стала особливо емоційною, піднесеною і шляхетною.

Керівництво УВО (від 1929 р. ОУН) використало класичні принципи революційно-підпільної боротьби: містико-есхатологічний характер ідеології і пропаганди, тактика тотального опору окупантам, плекання культу жертовності, системний і послідовний критицизм ворожих та опортуністичних політичних таборів, культ успіху та радості боротьби (тут вартує згадати статтю Д. Донцова “Усміхнись” в журналі “Дажбог”, 1935 р.). Водночас воно зуміло створити в Організації-Ордені атмосферу братерства, дружнього змагання, безконкурентної взаємозамінності, коли різні люди призначалися на різні керівні посади лише за двома критеріями – доцільності і можливості: це коли їхні таланти Організація могла використати сповна і їхні особистісні можливості співпадали із завданнями Організації.

Головні стратеги Організації уміли користуватися тактикою “стрімкої передньої лінії”, це коли рух постійно, на всіх можливих відтинках своєї діяльності, відважувався робити наступальні і дратівливі кроки, повсякчас підтримуючи горіння національної революції: абсолютне заперечення ворожої правди в ділянці політичної агітації; уважний і категоричний критицизм віх аспектів ворожого табору; точкові удари по головних інституціях та особах окупаційної влади; демонстративні акції, які відзивалися в серцях тисяч і тисяч представників народу, як-от підпали і терористичні акти проти відвертих ворогів, культ жертв і героїв національної боротьби (піднесення подвигів Ольги Басараб, Василя Біласа, Дмитра Данилишина та ін.); сувора дисципліна щодо членства, плекання відповідальності і виконавчого порядку в його діяльності; постійне відстеження моментів і факторів, які могли би пригальмувати революційне кипіння в русі, і долання їх (наприклад, ліквідація польського політика Т.Голувки, який справді вів до компромісу і порозуміння між українським і польським політичними таборами, що своєю чергою могло призупинити революційний націоналістичний наступ; рішення про ліквідацію Т.Голувки на свій розсуд, без санкції Проводу прийняв Р.Шухевич і це виявилося доленосним актом в історії ОУН).

Провід ОУН і Крайова Екзекутива ОУН в Західній Україні досягнули своєю тактикою боротьби максимального рівня напруженості національного опору передусім через безкомпромісність своїх ідеологічних та політичних принципів, моральну витримку , яка вберегла Організацію від пошуків “легших” шляхів боротьби, через систематичне плекання психології наступу , яка спонукала до безсистемних революційних кроків, через високий рівень довіри до радикальності молодшого покоління, яке через власний юначий неспокій та героїчне візіонерство постійно наступало на п’яти старшому поколінню оунівців у своїх вимогах та кардинальних діях. З цього погляду розкол в ОУН 1940 р. на “мельниківців” і “бандерівців” треба розглядати не як фатальну трагедію з відповідними стогнаннями і наріканнями при кожній нагоді у спогадах про цю подію, а як історичну закономірність розвитку повноцінної революційної організації, яка мусила обрати у відповідальний час радикальніший шлях боротьби, мусила вибрати правду молодих.

Наведені тези з оцінки історії ОУН і націоналістичного руху в міжвоєнну добу дають підстави зробити наступні висновки:

-досягнення революційності мислення в певному поколінні вимагає плекання якісно нової моралі та героїчної філософії поступу;

-політичний рух, який мріє про масштабний ціннісний переворот у суспільстві, має спиратися на цілісну кардинально нову світоглядну систему, а не достосовувати свої ідеали і принципи до пануючих ідеологічних систем;

-керівництво справжнього революційного руху повинно максимально враховувати можливості безкомпромісного, переконаного наступу, уникаючи шляхів поступок та завужень у своїх революційних вимогах і планах;

-правдива революційна політична сила повинна максимально дбати про систематичне висування на перші позиції у своїх рядах людей принципових, радикальних за способом мислення, сповнених духу новаторства і широти світогляду;

-у роботі з членством революційної організації мають домінувати такі принципи, як дисципліна й вимогливість у доборі кадрів, суворе усування з керівних позицій тих членів, які виявили поступливість в ідейній сфері, байдужість чи профанаторство в діях і регулярна заміна їх, хоч би якими авторитетними вони були, людьми наступальної дії та героїчної етики.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4