Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ДО МІСТ!

Паралітиком назвав наш нарід Франко, а є в тих словах не лиш поетичний висказ, але й ствердження величезної ваги факту нашої суспільної будови: ми паралітики, бо спараліжовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій національного життя — нема в нас свойого міста.

Страшно пімстився той дефект на нас підчас останніх наших визвольних змагань, коли зайшла потреба наглої мобілізації національної стихії, а коли осередки цеї стихії — міста, були в руках чужинців.

Пригадаймо собі з історії, коли ще наші міста були наші, за Хмельницького або Мазепи, — як то нелегко було чужинцеві посуватися в наш край; як то доводилося брати одне місточко за другим, як то в Батурині або і в інших городах, ставляло населення чоло цілим арміям, затримуючи їх просунення в наші території; як то, немов сіткою тою, вкривали наші міста нашу землю, а передертися крізь неї не так то легко було.

І якжеж інакше було тепер, в останні роки! Правда, і тепер займали ми столиці наші, але опанували їх не автохтонні міські українські елементи, лише дооколичні селяни, що в австрійськім чи російськім однострою припадково опинились тоді в них чи біля них. А вже опановання Київа в 1918 в грудні і в 1919 — це був просто »марш на Київ» селян, що входили в ворожий і чужий їм осередок. Се було щось подібне до пізніших «маршу на Рим» фашистів або »маршу на Букарешт» зараністів. Лише що, знов таки, через ворожість нам нашого міста — тамті в своїх столицях утрималися, ми ж їх покинули. Тамті билися з ворожими партіями своєї націй ми з чужинцями.

А хочб и й в “мирні” часи! Коли міста наші приймали український вигляд? Тільки підчас мирної інвазії дооколичного сільського елементу, як це буває напр. підчас сокільських або просвітянських зїздів. Міста як такі, лишалися чужинецькими острівцями серед нашого моря, але острівцями, що над тим морем панували.

І то власне цікаве, що перешкодою організації національної стихії були чужі міста не лиш підчас народнього зриву, не лиш підчас наглої мобілізації. І підчас повільної, ступневої організації народу — економічної, політичної чи культурної — місто відгравало першорядну ролю: коли своє — цю організацію надзвичайно улекшувало, коли чуже — її утруднювало або зовсім гамувало. І то однаково: чи тоді, коли перепроваджується сю організацію нації (як є тепер) в рамах держави чужої чи коли мається власну державу (як було 1917 або підчас гетьманщини 1918 коли не кажучи вже про жидів, всі оті «Протофіси« і »Суозіфи« в наших містах страшенно шкодили організуванню української стихії в одне свідоме ціле. Звідки ця сила міста?

Звідти, що всі великі культури завше були культурами міста. Світова історія творилася містами. Село завше було безвольним обєктом, яким кермувала міська культура, міська економіка, міська політика. Це лихо ще не таке страшне, коли місто і село однонаціональні; бо хоч і накидає тоді місто селові свою вищу культуру, але культуру не чужу національно селові; бо хоч підчиняє його свому проводові економічному і політичному, то всеж ділає в цім випадку місто (pars pro toto) як репрезентант інтересів цілої території, цілої нації, дбає (бо мусить дбати) про її інтереси. Бо навіть за панщини мусів пан трохи уважати на своїх кріпаків, з яких жив; бо навіть полководець не так плюндрує власну територію, як чужинецьку.

Цілком інакше, коли місто є чужонаціональне: тоді його зверхність стає зверхністю чужої метрополії; тоді панування над селом — стає пануванням над цілою чужою нацією, тоді культурна зверхність служить денаціоналізації, а політичний і економічний провід — вироджується в економічний і політичний кольоніяльний визиск.

Возьмім політику! Село може хоч яку революцію зробити, землю поділити, велику власність собі забрати, що то йому поможе, коли не його буде місто, яке видає закони і регулює ціле політичне і економічне життя; коли чуже місто накладає податки на тую землю; присвоює (як в совітах) цілу працю рук селянських і цілий його урожай; коли своїми законами може забити галузь промислу, з якого живе село, або тою чи іншою системою залізниць чи тариф, привести село до зубожіння, або реґуляцією цін — до голоду чи еміграції; коли чужому містові не залежить на тім, чи розвиватиметься чужинецьке село, чи виголодніє і вилюдніє, уступаючи місце кольоністам з метрополії...

В містах відбувалися перевороти політичні, на місце монархій приходили республіки, одну еліту зміняла друга,— але село жило своїм життям, ледви на се реагуючи. Правда, і в державах однонаціональних дуже часто нова міська еліта не питалася села про те, як має ним правити. Але всеж таки старалася у власних інтересах — про добробут селянської більшости дбати, як напр. дбали про нього Якобінці, хоч не богато було серед них представників села. А коли не дбали — приходила на зміну старої — нова еліта, яка й задовольняла потреби більшости народу, в тім і села. Натомість не мусіла того робити пануюча еліта в країнах, де вона була передусім експонентом метрополії, як се було в Росії, де царське місто так само визискувало українське село, як і місто большевицьке.

В державах, де місто й село тої самої нації — кожний уряд є остаточно зданий на ласку більшости, отже і свого села (дарма, що є воно лиш предметом його правління). Але в державах, де місто й село належать до інших народів, – уряд, хочби й краєвий, спирається не на більшість в чужім краю, лише на метрополію, якої слухає; отже може зовсім нехтувати потребами чужонаціонального села.

В новітні часи організації політичні мас виявляються в формі партій. Осередком партії, де сидить її штаб, — знову є місто. Тут друкуються партійні часописі, тут мають заняття партійні шефи — люде вільного звання (адвокати, лікарі, інжінєри, журналісти). Має нація своє місто, то має відразу й цілі кадри своєї політичної еліти, яка лучить політично маси (ідейно і організаційно) — чи в партійнім життю, чи то при виборах, чи де там. Є натомість місто в чужих руках — політична організація мас завмирає, або ще гірше, доконується чужим штабом під чужим прапором. Так організувало колись наших селян чуже російське місто під своїм (не нашим) російським соціалістичним прапором. А коли в Галичині, ще й досі деякі села є під ідейним та організаційним впливом москвофільства, то лише завдяки культурним та економічно-політичним москвофільським установам в містах, а передусім у Львові.

Візьмім економіку! Село виробляє продукти і сировину для міста, місто ті продукти сільської праці споживає і переробляє в своїх фабриках, на своїх машинах. А в цім царстві машини головною працею є праця організатора і адміністратора — не виробника. Не ручна сила, лиш мозок організатора тримає цілу ту машинерію вкупі. Він укладає плян праці, ціни рук, сирівця і пр. Він панує над сільським виробником. І знов таки, коли таке трапляється в однонаціональній державі, се прибирає форму звичайної конкуренції ріжних верств тої самої суспільности. Колиж місто і село ріжно-національні — справа міняється: тоді цілу націю спихає чужа буржуазія до ролі одної (нижчої) соціальної кляси, тоді калічиться національний організм, тоді на тім організмі виростає експонент іншого народу, який всі богацтва зібрані з села обертає на потреби чужої суспільности: на чужі церкви, на чужу кольонізацію, на Палестину, чужі освітні товариства, чужі політичні партії, чуже панування, що має селянську націю за предмет кольоніяльної експльоатації. Величезні богатства, які громадять в своїх руках Форди та інші міські долярові потентати в Америці, обертаються на університети, лічниці, дослідні інститути та наукові експедиції призначені для добра американського таки народа. Але богатства, які громадять з нашого села грошові барони наших міст, — ідуть: на »Ерек-Ізраель«, »Аґро-Джоінт«, на жидівську кольонізацію на Україні, на »Школу людову«, або на червону армію, підпору метрополії на Україні.

Те саме, що я сказав про місто, як осередок торговельно-промислового капіталу, дасться в ще більшім ступіни сказати про місто, як осередок капіталу фінансового, який є опорою сучасного партійництва і газетярства, промислу і банковости, який згребає і використовує в своїх (чужих національно) цілях всі заощадження села.

Так само, як місто є осередком організаційної централі політичного і господарського життя, є воно осідком організаційної централі цілого духового життя народу даної території. В місті повстають нові наукові теорії, нові релігії, нові політичні ідеї, нові течії мистецькі. Місто є законодавцем моди в убранню, в літературі, в політиці. Місто виробляє громадську думку за допомогою своєї преси. Ся преса приписує селові і провінції, що вони мають хотіти, думати і як мають поступати. Місто організує політичну думку країни, з якої родиться політичний чин. В місті розкидані тисячки шкіл, університети, куди іде молодь з села, де їй в голову вбивається певна ідеольоґія: своя, коли місто своє, чужа — коли воно чуже. Своїми лапками-рейками лучить місто найдальші закутки провінції з собою, а розриває звязки між найблищими собі місточками, не даючи їм зговоритися і злучитися. Хто має місто, тому легко злучити довкола себе і своєї ідеї цілу країну. Натомість країні — позбавленій такого міського осередку (або в якій він чужий) — незвичайно тяжко виробити одну думку і волю, зорганізуватися ідейно під одним прапором. Людність такої провінції стає моральним номадом, що вандрує з одної думки до другої в залежности, до якого міського центра його привяжуть...

Навіть в чисто автономічних (не самостійницьких) рухах деяких провінцій (нпр. »реґіоналізм« Франції, якого не треба плутати з нашим антинаціональним регіоналізмом) ці рухи розвиваються тільки там, де вони зосередковуються довкола якогось міста: регіональні протилежности майже все є протилежностями міст. В провінціях натомість зі слабим муніципальним життям, де місто за слабе, щоби бути осередком життя провінції, або в сій провінції чуже, — там автономізм носить характер руху чисто академічного, ретроспективного, як напр. наш провансальський автономізм перед першою революцією на Вел. Україні, який лучив своїх сторонників не так в активних стремліннях сучасности, як в споминах і в сумі за минулим... З тої самої причини через те, що його духовим осередком є Львів — зміг зробити великі поступи український національний рух в Галичині. З тоїж причини — з браку своєї міської столиці, не міг мимо помочі Росії — сконденсуватися український рух Холмщини в активний сепаратистичний рух. І знову, стремління розбити українську націю на племена — бойків, лемків, поліщуків і пр., складові частини чужого народу, могло зродитися тільки там, де за слабе було українське місто, щоби пресою, школою, політикою — безсумнівно звязати собою в одне ціле оті »племена« під українським прапором; коли шукати за прикладом деінде, то не від речі буде завважити, що своєрідний московський регіоналізм (як фронда Петербургові) міг повстати лише тому, що мав готовий міський осередок в старій столиці Москві. Без цього осередку немислимі ні протипетрівська опозиція, ні рух славянофілів, ні нарешті той поворот до Азії, що як вершок цього московського реґіоналізму — доконався за большевиків... Большевики знали, що робили, переносячи столицю Союзу до Москви. Свідомі були своїх цілий й тоді, коли перенесли столицю України до Харкова. Деградуючи старий Київ, тисячою ниток і споминів звязаний з цілим краєм, вони обезголовлювали український сепаратизм, позбавляли його організуючого осередка, яким може бути лише своє місто, і яким не є Харків.

Гамуюча роля чужого міста дається в знаки завше: чи коли нарід під чужою державою, чи коли навіть мав свою, як це відчули ми 1917 і 1918, а відчувають поляки тепер; де їх міське (жидівське в більшости) населення спиняв сформований одної державницької ідеольоґії, перекреслюючи не одну внутрішно чи зовнішно-політичну орієнтацію, утруднюючи процес самоорганізації (державної вже) нації в дійсно однолитий духово організм. Навпаки, приклад тої самої Холмщини, якої польонізація пішла широким тором саме по поділі Польщі, свідчить про велику національно організуючу ролю міста навіть там, де цій ролі протиділає (чужа) держава.

Нарешті, як вже згадано, сильно дається взнаки ця роля міста підчас напрасної організації національного елементу; в хвилю, коли йому доводиться битися за перевагу з іншим. Так було, як я вже згадав, з нами в pp. 1917—20, так було, коли стримали російський похід на захід не українське селянське море, лише польські міські острівці в Галичині. Брак тих острівців на Правобережу стримав знову польський похід на схід. А коли напр. російське питання, мимо ліквідації російської державности на Волині — всеж там ще істнує, то лише тому, що вспіли росіяни передтим міцно отаборитися у тих міських острівцях, в яких тепер фрондують і супроти українського селянського моря і супроти польської держави.

Думати, що саме факт виборення власної держави покінчить з сим лихом (з чужонаціональними містами) — не можна. Певно, держава має в руках величезні націоналізаторські засоби, але самих їх замало. Бо тут грають ролю особливі закони асіміляції, а саме: вищі кляси асімілюються лише серед соціяльно рівної собі більшости; тільки там, де вони знаходять в середині чужої нації соціяльно їм подібну пануючу верству. Так напр. польські міста аж до 14. віку були німецькі національно, поки польський шляхтич і хлоп жили натуральною господаркою. Лиш коли утворилось польське міщанство — засімілювалися німці з соціяльно рівною собі польською більшістю в містах. Це є причина м. і. засімілювання жидівської буржуазії в країнах типової міської культури заходу, і жидівського сепаратизму — на сході, де все бракувало третього стану і де жиди були в більшости в своїм стані... Отже сама держава ще не приверне містові національного характеру. Треба, щоб та народня сила, яка виборе собі державу, ділала в усіх напрямках, підбивала собі не лиш правлячий апарат, але і торговлю, промисл, фінанси, вільні професії — місто! Треба досі нам незнаної сили розросту...

Місто грає величезну ролю в процесі творення нації, в процесі організації менше або більше аморфної народної маси в свідому націю. Воно організує сю масу економічно, політично і духово в одну цілість, одушевлену спільною волею і спільними ідеалами. Воно, своє місто, не позволяє загніздитися в живім тілі народу чужородним занозам, які нищать всякі спроби зорґанізовання народа-селюхів в повночленний нарід з усіма органами і функціями.

Чи то в довші періоди організування нації під чужою державою, чи то в своїй власній, чи то в коротші моменти змагання за власну державність, скрізь і завше рішаючу ролю відіграє місто. Без нього перериваються лучники, що єднають ріжні комірки народу в єдність, затримується нормальний обіг крови і думок, дозрілі до формуловання гасла — никнуть і завмирають, заступлені накиненими чужинцями; заощаджені богацтва розпорошуються або громадяться чужими, марно пропадають найгероічніші змагання політичної організації. Нарід — під оглядом економічним і політичним, став народом-парієм, під оглядом духовим — народом-номадом без сталих ідейних привязань, стремлінь і уподобань, вічно хитливою зграєю плебеїв. З субєкта стає обєктом історії, коли всі зусилля народу економічного, політичного і духового піднесення — гинуть дармо з браку організуючого осередка, яким може бути тільки місто. Такий незорганізований своїм містом нарід стає: в »мирні часи« народом »хлопів«, а в момент бунту — народом «бандитів«.

Нарід без свого міста — стає народом провінціялом, без зрозуміння великих проблем світового життя, ні його движучих сил, ні своєї в нім ролі, легковірний, довіряючий ворогові, готовий за блага сьогоднішнього дня, за миску сочевиці — продати право свого первородства, глупохитрий, туподумний, з вузьким овидом своєї рідної дзвіниці, нездібний на тревалі жертви, ні на упертість до кінця.

В місті лише, в бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. В місті лише, працює думка зі скорістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів, в місті лише, гартується дух у вічнім бажанню підкорити собі провінцію і цілий світ. В місті лише, можливість економічної і культурної лучности народу в націю — може стати Фактом життя.

Тому, коли наука історії хоч чогось здібна навчити нас, — покладім собі за завдання і за клич: «До міст!».

Аби перестав бути спараліжованим національний організм!

Аби не були ми роспорошеними номадами, якими поганяють інші!

Аби не віддавали ми доробку наших рук до чужої роспорядимости!

Аби не позволяли чужому містові диктувати собі, що ми маємо хотіти і робити, та як думати!

Аби не були знаряддям для метрополії, аби самі для себе творили власний центр!

Аби ніщо не стало нам на перешкоді, коли прийде час повної організації нашого національного життя, час коли ми з селюхів перетворимося в націю.

До міст! — ось є той клич, який ми повинні додати до всіх дотеперішних наших кличів, який повинен розлягатися по всій — як довга й широка — Україні.

І не як гарна мрія, лише як практичне завдання дня.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4