Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Присутність Голодомору: уроки мертвих живим і ненародженим

Петро Іванишин,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

На спіритичних сеансах пам’яті
найголосніше говорять мертві…

Ліна Костенко

Я хочу, щоб хтось колись сів, як я, з убитими та розстріляними…
Джеймс Мейс

Згадувати – насамперед означає осмислювати. Згадувати численні геноциди українців у ХХ ст., передусім Великий Голод 1932-33 років, –передбачає виходити за межі можливого. Передбачає поставити свою свідомість перед найстрашнішим для неспустошеного індивіда – історичним утіленням національного Ніщо. Передбачає здолати той параліч мислення і слова, який неминуче виникає у кожної нормальної української людини, що має мужність із безмежним Співчуттям у серці заглянути у безодню Жаху, персоніфіковану мільйонами замордованих земляків. Далеко не всі свідки та жертви більшовицьких репресій і штучних голодів навіть у наш час спромоглися здолати пережитий жах і зважились на слово-спогад, слово-обвинувачення, слово-прокляття. Далеко не всім осмислювачам феномену грандіозного, холодно спланованого народовбивства вдавалося й вдається заглибитися в саму серцевину цього явища, збагнути його сутність, розкрити його завжди вагомі тепер, для новітньої національної свідомості, свідомості постгеноцидної, уроки.

Життєво необхідно обмірковувати й промовляти ту глибоко відчутну постійну присутність Голодомору, обмірковувати те, що мусить долати німотність невимовного, для того, щоб тривала вічність українського Буття. Щоб уникнути спотворення зрозумілого й побаченого в цьому історичному явищі, ракурс розгляду мусить бути неминуче національним, націоцентричним, бо сама проблема висвітлює найсокровенніші істини буття й небуття нації. І той, хто чомусь нехтує національним ракурсом, нехтує чимось значно більшим, ніж якимсь одним фактом. Про це добре свідчить досвід інокультурного сприйняття української катастрофи. Ось як про це писав великий американський учений індіанського походження, який згодом став ще й ученим українським, Джеймс Мейс: “І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем” 1 . Справжнє заглиблення в історію поневоленого народу, в напружену історію його визвольної боротьби, героїчних перемог та трагічних поразок неминуче націоналізує процес пізнання. Для цього достатньо відкрити внутрішній слух до голосів наших мертвих – убитих, розстріляних, закатованих, депортованих, розкуркулених, а також – й нескорених.

Другий Голодомор – найжахливіша сторінка української колективної пам’яті – із трагічного факту нашої історії, який радянські колонізатори примушували забути, перетвориться на її посутній фактор, мабуть, у тому випадку, якщо постійно актуалізуватимемо його зміст і смисл у нашому мисленні. Отже, використовуючи здобуті істориками свідчення, запитаємо себе: що таке для нас Голод 1932-33 років і яке його можливе значення, які уроки слід би нам засвоїти, щоб творити власне, а не подароване чужинською милістю майбутнє?

Зміст Голодомору загалом окреслюють три основні поняття. Насамперед Голодомор був помстою російської комуністичної влади українській нації, а отже, був і є злочином . На питання “Чому саме Україна?”, добре відповідає Дж.Мейс: “Тому що вона мала більше населення ніж усі інші, разом узяті неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. (…) Щоб перетворити СРСР [у] «складну єдність», про яку мріяв М. Волобуєв, у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну” 2 . Це була помста більшовицьких окупантів за український націоналізм, за вважання української мови таки мовою, а не “нарєчієм”, за інший етнотип, за прадавню культуру, за спротив насадженню радянської влади, за постійні селянські повстання у 20-х, за вимушену політику “коренізації”, що в Україні виявилась як “українізація” й поширилась на більшість українських етнографічних земель, за перешкоджання у перетворенні поневолених народів у безлике, денаціоналізоване рабське стадо – типово політичну “націю” – “рядянський народ”.

Але зламати українську націю означало зламати хребет передусім селянству. І йдеться не лише про кількість (хоча саме селяни складали 70 відсотків українців). Червоні імперіалісти добре усвідомлювали те, що озвучив Сталін: “національне питання є за суттю справи питанням селянським”. Вагомість селянського чинника в структурі національної ідентичності добре пояснюють українські націоналістичні автори: “…село, – зазначав Василь Іванишин, – це не тільки продуцент товарного хліба і не лише виробник сировини для міської харчової промисловості. Це щось значно важливіше для нації. (…) Українське село – це сформована за цілі тисячоліття ефективна й унікальна система всебічного матеріального і духовного життєзабезпечення, національного людинотворення і націозбереження” 3 . Українському селянству більшовики мстилися за те, що воно не переставало виконувати націотворчу функцію, а нещодавно мало сміливість ще й вельми відверто опиратися північним “визволителям”, їхнім катам-чекістам та хлібозаготівельникам-експропріаторам..

З іншого боку, Голодомор постає перед нами як наймасштабніша в історії України трагедія . Якщо порівняємо його із іншими схожими подіями, – голодоморами 1920-22 та 1946-47 років, із жертвами Визвольних Змагань, репресій, концтаборів, жахіть другої світової, численних депортацій і пацифікацій тощо, – то неважко буде помітити, що Великий Голод 1932-33 років забрав найбільше жертв за найстисліший термін. Сім-десять мільйонів життів – це страшна у своїй масштабності цифра. У такий спосіб Голодомор виявив не лише власну спечалену глибину через “надмірність трагічних наслідків” (Г.-Ґ.Ґадамер), а й розвернув народ обличчям до його здавалося б неможливого земного Кінця – національної смерті, небуття, повного фізичного знищення – через розривання кровно-духовного ланцюга поколінь тих “мертвих, живих і ненарожденних”, про яких писав ще Т.Шевченко.

І нарешті третій змістовий аспект Голодомору виявляє себе як певну розплату . Розплачувався народ передусім за недолугу, антинаціональну, соціал-демократичну політику своїх керманичів доби Визвольної війни 1917-1920 років і в першу чергу Центральної Ради, що замість будувати УНР як українську національну державу, будували її як державу “демократичну” й “соціалістичну”, а як наслідок – розплачувався також народ за усі похідні помилки: за нерозуміння необхідності завершення національної революції, за віру в начебто авторитетну особу (які поважні імена – Грушевський! Винниченко!), а не народорятівну ідею, за підтримку анархічних отаманів й обстоювання визволення лише власного села, за віру в міфічні “загальнолюдські” (“демократія”, “братерство”, “рівність”, “гуманізм” та ін.), а не національні цінності, за довір’я до солодкобрехливих пропагандистів сатанинського більшовизму, які обіцяли усім все і відразу, бо нічого не збирались давати, за толерування різноманітних проявів українофобії, за іронізування над національниим інтересами, за наївний націонал-комунізм, що роздвоював душі, за відмову від безкомпромісної національно-визвольної боротьби під єдиним проводом, за слідування квієтичному принципу “А якось воно буде”, загалом, за відмову будувати своє буття, конкретніше, актуальну політичну дію, на основі власної української національної ідеї.

Про наслідки такої немудрої, космополітичної політики проводу добре уявлення дає українська література. Найбільш яскраво й панорамно це проявилося у поемах Юрія Клена, зокрема в наступних рядках із “Проклятих років” (1937):

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людській ниві серп?

Знаючи про ті страшні наслідки мали право на рішучу пересторогу полохливим сучасникам й українські націоналісти у 30-х. Не випадково в поемі Олега Ольжича “Незнаному воякові” (1935) ліричний герой – бойовик ОУН – звертається до українського читача із наступними застереженнями:

…Та стане сліпим, хто сховався до нор
Від першого пострілів звуку.

Як гурт овечок ошаліло-тупий:
Тісніше, докупи, докупи!
Щоб вранці заслати пахучі степи
Отруйними купами трупу.

Ці слова, написані вже із урахуванням досвіду Великого Голоду, потім ще раз справдились у 1946-47 роках…

Які ж основні уроки дають ті мільйони закатованих комуно-соціалістами українців нам, живим, і нашим ненародженим іще нащадкам?

Перший урок – історичний . Уважний до проблем національного буття іспанський філософ Мігель де Унамуно стверджував, що “пам’ять – основа індивідуальної особистості”, а “традиція – основа колективної особистості народу” 4 . Другий Голодомор (як і всі інші прояви російсько-комуністичного геноциду) увійшов до духовної пам’яті і традиції нашого народу як важливий спогад, що об’єднує українців, де і коли б вони не жили. Таким чином Голодомор стає вагомим чинником національної ідентичності новітнього українства. Мають рацію ті дослідники, що окреслюють сучасне українське суспільство як “постгеноцидне”. І щоб забезпечити правильне розуміння Голодомору як закономірного наслідку московської імперського політики, його слід вивчати в широкому історичному контексті із врахуванням того, про що пише французький історик Ален Безансон: “Російське гноблення розпочалося не вчора. Було і винищення козаків, і придушення українських вольностей, зрештою порушення Переяславської угоди. Все це українці мають вивчити ще в школі” 5 .

Справді, слід зробити усе можливе й неможливе, щоб об’єктивне вивчення української історії в українській школі стало постійним. Але як бути із тими теж начебто істориками та й просто “громадянами України”, які, не зважаючи на документи та свідчення, брутально заперечують сам факт Голодомору як геноциду? На мою думку, таким людям в Україні та й не в Україні добре у 2006 році відповів український письменник єврейського походження Мойсей Фішбейн: “Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. „Раби, підніжки, грязь Москви”. Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі)” 6 . Схожу думку підтримує кожна нормальна українська людина і, якщо вірити деяким політичним заявам, починають підтримувати деякі українські політики. Саме від політиків залежить подальша реалізація ідеї кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору, а нам варто уважно стежити за обіцяним: той, хто прикриває чи виправдовує катів власного народу, сам стає катом.

Урок другий – ідеологічний . Як жодне з інших звірств російсько-комуністичних окупантів, Голодомор стає найпереконливішим доказом – corpus delikti – у давно назрілій справі національного й міжнародного засудження антинаціональнальної, анти людяної, антидержавної комуно-соціалістичної ідеології. “По плодах їхніх пізнаєте їх”, – говорить Христос у Євангелії, даючи найнадійніший спосіб перевірки будь-яких утопічних доктрин численних лжепророків, отих вовків в овечих шкурах. Хіба Великий Голод та інші антиукраїнські дії комуністичної влади – іще не занадто гіркий плід, що розкриває криваву сутність марксизму-ленінізму? Скільки мільйонів людей мають ще замордувати червоні фанатики “соціальної справедливості” та Московщини як “третього Риму”, щоб заслужити на людський суд і прокляття?

Обнадійливо у цьому зв’язку виглядає позиція Президента України Віктора Ющенка, завдяки якому сьогоднішнє відзначення пам’яті жертв набуло належного державного рівня: “Треба мати мужність зрозуміти причини біди. Назвати вбивць. Через 50 років після смерті головного ката не важко назвати його ім’я, імена його челяді. Але маємо йти далі. Українська держава має назвати всіх злочинців. Назвати владу, що вся тоді була в руках партії. Вона стала організатором і виконавцем геноциду. Її ЦК приймав постанови про знищення мільйонів людей, прикриваючи вбивства безбарвними словами про збільшення хлібозаготівель” 7 .

Однак ця позиція повинна б мати і продовження. Повинна стимулювати реальні політичні, законодавчі та юридичні дії щодо засудження окремих комуністів та комуністичної ідеології в цілому. Прикладом у цьому для нас може бути позиція Ізраїлю щодо Голокосту. Не може не викликати поваги виявлення та засудження євреями усіх проявів націонал-соціалізму у світі, а також зразок упертого переслідування ними своїх катів, організаторів і виконавців народовбивства, без терміну давності, не зважаючи на закони тих держав, де вони переховувались. Але чи спроможеться на такі рішучі та справедливі дії “держава Україна”? Держава, в якій цілком нормальним, демократичним вважається реєстрування громадських організацій та допущення до виборчого процесу політичних сил, що відверто визнають себе прямими спадкоємцями комуністичної традиції радянської імперії. Отже, визнають себе прямими спадкоємцями найлютіших катів української нації. Чи можна уявити собі, щоб у тому ж демократичному Ізраїлі допускали до політичного життя партії чи організації, що стоять на засадах німецького націонал-соціалізму? Ні, не можна, бо єврейська держава захищає права, свободи та інтереси передусім єврейського народу. Зате в Україні – скільки завгодно продовжувачів кривавої справи “сталінських соколів”, довший час вони навіть мали більшість в українському парламенті. Чи не абсурд?

Досі гідно відповісти на український геноцид вдалося лише Організацій українських націоналістів, член якої Микола Лемик 22 жовтня 1933 року за наказом Степана Бандери убив московського консула у Львові, добровільно здався поліції і тим самим на судовому процесі було озвучено на цілий світ замовчувану проблему штучного голоду. Ця відповідь цілком в дусі оголошеної у 1813 році “війни насмерть” південноамериканським Лібертадором Сімоном Боліваром іспанським окупантам: “Нехай назавжди щезнуть з лиця колумбійської землі чудовиська, що сквернили її і покрили кров’ю; нехай уразить їх кара, рівна їх віроломству. Таким чином буде змита пляма нашої ганьби і доведено народом усього світу, що неможна безкарно глумитися над дітьми Америки” 8 .

Важливого значення повинна набути також і наша активна національно-громадянська позиція. Нехай усвідомить кожен українець, що коли він явно чи потаємно сумує за дешевою радянською ковбасою, хлібом чи горілкою, він сумує за ковбасою, зробленої з плоті маленьких українських дітей, часто убитих власними збожеволілими матерями, він шкодує за хлібом та горілкою, зроблених із зерна, забраного в приречених земляків. Нехай усвідомить кожен українець, що коли він твердить, мовляв, “червоні уже не такі”, з комуністами і соціалістами “можна мати справу”, вони уже “не проти України”, то він не просто наївно толерує одну із найнебезпечніших антидержавних реваншистських ідеологій, він бере участь в організації минулих та майбутніх Голодоморів, він забирає в українців хліб і прирікає їх на повільну голодну смерть. Нехай усвідомить кожен українець, що коли він, переконуваний різноманітними демолібералами, універсалістами, космополітами тощо, вважає українофобів-реваншистів (кремлівську п’яту колону) “українськими (?) лівими”, а гнітючу радянську спадщину, – усі оті пам’ятники совковим вождям, спотворені їхніми іменами назви українських областей, міст, сіл, вулиць тощо, – спадщиною власною, національною, то тим самим він по-міщанськи плює у кров усіх убієнних московським комунізмом, а перш за все, убитих Голодомором українців.

Тому кожен, хто живе в Україні і претендує називатися українцем, мусить вибирати: він з нами – чи з ними? З українським народом – чи з його убивцями? Бо третього не дано. А якщо комусь важко відповісти, то нехай уявить собі, що це не якомусь українському селянинові у тридцятих, а саме йому забрали усіх харчі, що це не когось, а його із сім’єю прирекли на голодну смерть, що це не десь там, а тут і тепер треба вибирати, якою дитиною пожертвувати, щоб її плоттю нагодувати інших дітей. Так з нами? Чи з ними?

І нарешті третій урок Голодомру – державницький, політичний . Чому так сталося, що чужинцям мало не вдалося успішно вирішити на українській же ж етнічній території “українське питання”? Мало не вдалося ліквідувати Україну як народ, націю, країну? І що може вберегти нас у подальшому від можливих повторень Великого Голоду та інших окупаційних реалій? Добру відповідь на це питання дає уже згадуваний вище Джеймс Мейс: “Сталінська політика соціологічно запаленої землі до певної міри справді знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу, і це призвело до унікальної ситуації – якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина і т.д., призвести до реставрації втраченої незалежності передіснуючих народів, то в Україні, поза межами західних областей, українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичності, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилася просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Були тільки передіснуючі структури Української РСР. У 1991 році ми всі зробили фундаментальну, хоч і несвідому помилку, коли думали, що ми створили нову незалежну державу. Сьогодні ясно, що це було унезалежнення передіснуючої держави. Фактично такі самі люди продовжували робити так само, і дальший розвиток пішов від цього. Посткомуністична Україна вже не просто унезалежнена УРСР, але в суб’єктивному сенсі, де люди мають спільні національні цінності, спільне розуміння, хто вони є, – ще нема української України в сенсі, як Польща є польська і Чехія є чеська” 9 .

Справді, Голодомор з особливою трагічною чіткістю дає нам урок політичний. Не може нормально існувати та розвиватися нація, яка, навіть маючи демократичну країну, не має власної національної держави, отої “хати”, про яку писав Тарас Шевченко та інші українські класики, в якій “своя й правда, і сила, і воля”. На жаль, українці не змогли створити таку державу-хату у 1917-20-му роках, не має такої держави, “української України”, якщо вірити Дж.Мейсу та багатьом іншим відомим українцям, і в сучасності. А це вкрай небезпечно – залишити процес українського державотворення без логічного завершення. Інакше ми ніколи не залишимо три страшні голодомори у нашому минулому – народ без національної держави цілком закономірно може з ним зустрітися ще і в майбутньому. От тільки чи на цей раз переживе їх?

І не треба надто сподіватися на міжнародний захист, зрозуміння чи допомогу. Так, слушно твердив один з перших західних дослідників Голодомору Роберт Конквест: “…проблема вільної України є або повинна бути одним із ключових моральних і політичних питань для всього світу в цілому” 10 , – але, на жаль, швидше, “повинна бути”, ніж була чи є. Прикладом цьому нехай буде минула і сучасна позиція світової спільноти щодо Голодомору. Йдеться про минуле замовчування і невизнання цієї української катастрофи геноцидом (не випадково США вельми цинічно визнали СРСР саме під час Великого Голоду) та сучасне часткове визнання (лише 14 держав поки що не побоялися ускладнень стосунків із Росією). Добре уявлення про світову позицію щодо катувань бездержавного народу може дати вірш відомого українського поета Олександра Олеся “Пам’ятай” (1931), який прямо стосується подій 20-х років, але цілком справдився і в подальшому:

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

Міжнародна підтримка може ефективно допомогти лише тому народові, який чітко усвідомлює власні національні інтереси і вміло їх захищає у своєму державному домі. Насторожує і той факт, що Російська Федерація (окрім кількох інтелігентів), оголосивши себе спадкоємницею СРСР, усіх його матеріальних благ та колонізаторських ідей, чомусь не квапиться розкаюватися у злочинах, здійснених матірною для неї більшовицькою імперією. Тому урок національної державності – це, мабуть, найбільш важливий з усіх уроків, що їх дають нам замордовані комуністами земляки. “Держава – держить. Бо вона – держава. У неї скипетр влади у руці” , – слушно твердить у романі “Берестечко” геніальна Ліна Костенко. От тільки б по-справжньому “держала”.

Таким чином, кожен українець, якщо він українець, якщо його дух відкритий до сприйняття голосу померлих земляків, відчуває вагому присутність і в своєму індивідуальному бутті, і в бутті цілого народу Великого Голоду 1932-33 років. Усе наше сучасне колективне існування – це буття-біля-Голодомору. Голодомор – великий злочин, трагедія, розплата – застерігає нас перед хибними позанаціональними ідеями і дає важливі уроки – історичний, ідеологічний, політичний, – щоб смерть нації не стала дійсністю в якісь черговій неоколонії.

Чимало авторів, осмислюючи проблему Голодомору, життєствердно наголошують на тому, що, не зважаючи ні на що, українці таки вижили. Так це справді важливо. Але націобудуючим цей факт повною мірою стане тоді, коли усвідомимо його зміст та смислові уроки. Тоді справді, можна буде згадати епізод античної історії, який наводив відомий єврейський політик Бен-Гуріон. Ідеться про перемогу римських селян над міццю Карфагена та військовим генієм Ганнібала: “Цих селян не злякали тяжкі поразки, які вони терпіли одна за одною, бо вони пустили коріння в цій землі і були міцно зв’язані з ґрунтом” 11 . Вірю, рано чи пізно настане пора остаточного зруйнування й націовбивчого, людиноненависницького, канібальського Карфагену комуністичної ідеології.

Тому віддаймо гідну шану померлим під час Голодомору – вічна їм пам’ять! – а до їхніх убивць, натомість, доречно звернутися словами Василя Симоненка із інвективи “Де зараз ви, кати мого народу?”:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

23-25.11.2007р.


1 Мейс Дж. Ваші мертві вибрали мене… // День. – 2003. – 12 лютого.
2 Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932 – 1933 рр.) // http://ukrlife.org/main/evshan/meis.html
3 Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення / Упор. В.Іванишин. – К., 2003. – С.31.
4 Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни у людей и народов // Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни / Пер. с испанского, вступ. Статья и коммент. Е.В.Граджа. – К.: Символ, 1996. – С.32.
5 Ален Безансон: “Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат усередині українського народу” // Дзеркало тижня. – 2004. – 20-26 березня.
6 Фішбейн М. Виступ на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій // http://khpg.org.ua/index.php?id=1164804426
7 Ющенко В. Голодомор — це злочин проти людства // http://www.yuschenko.com.ua/ukr/Past/Unknown_pages_of_history/436/
8 Цит. за: Лаврецкий И. Боливар. – М.: Молодая гвардия, 1981. – С.53
9 Мейс Дж. Ваші мертві вибрали мене…
10 Конквест Р. Жнива скорботи: колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993. – С.270.
11 Див.: Авинери Ш. Происхождение сионизма. Основные направления в еврейской политической мысли. – Иерусалим: Гешарим, 5765, Москва: Мосты культуры, 2004. – С.437-438.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4