Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ПЕРЕД РОЗВАЛОМ ЧЕРВОНОЇ ОРДИ

Маги і бонзи „прогресу і демократії" можуть згубити рештки свого розуму в подиві перед московською потугою; можуть у них викликати істерію ентузіазму або страху московські „songs" і „bombs", не вплине це одначе на невблаганний хід подій. А цей останній ворожить неминучий і скорий вже розвал червоної орди.

Шевченків вираз про конаючу „еліту" нації: „жили ви лютими звірьми, а в свині перейшли". От цього небезпечного закруту своєї ганебної еволюції досягли вже большевики. І це є перший знак їх хуткої загибелі.

Створене Іваном IV-им дворянство московське, яке витеребило родову аристократію (тодішніх „буржуїв"), — це були „звірі". З бігом часу, зі зростом „благоденствія" нової „еліти", наступав її розклад: до комплексу „звіря" домішувався комплекс „свині". Він почав сильно переважати, що ми й бачимо і в життю, і в типах агонізуючого дворянства в Достоєвського, Л. Толстого і в сатирах Салтикова. Це вже віщувало жовтень 1917 р. В тому році владу в імперії захопили нові „звірі": леніни, сталіни, дзєржинські. Але що нині певні історичні процеси проходять дуже прискореним кроком, то й бачимо, що шлях на край провалля, який (шлях) пройшла колись царська „еліта", — проходить значно швидше „еліта" большевицьких „опричників". Перетворюється на наших очах із „звірів" у „свині"', а типовою постаттю цього подвійного типу є теперішній тиран — „СССР". Перед 1917 р. і деякий час після цього, серед большевиків були „ідеалісти" своєї диявольської ідеї, люди в неї віруючі. Нині вся большевицька „еліта" — це просто «profiteurs du regime", кліка гангстерів, шайка міжнародніх розбійників. Єднаючи собі прихильність у СССР і за його кордоном, вони нині апелюють лише до найнижчих людських інстинктів, — до почуття страху, продажництва і глупоти. Стероризувати, підкупити, обдурити — це лише зброя, якою оперує режим. Тому і його слуги — це люди спідлені до краю, слуги мамони, жадні гроша і вигід, продажні, брутальні до слабшого, трусливі до сильнішого. Видно це м. ін. на поколінню ,,синків" совєтських вельмож, як їх не раз малюють самі совєтські часописи. Напів ще „звірі", а напів, а може й більше — вже „свині". Видно це — знов таки з совєтської преси, на цілім совєтськім побуті й „чиновництві" (урядовім апараті), яке морально гниє, серед якого панує становий егоїзм, гонитва за грошем і неймовірне хабарництво. А де загниває „еліта", дух, що порушує весь організм імперії, там вже показуються всі знаки розкладу.

Насамперед видихається ідея режиму й імперії. Московщина завжди жила брутальною силою, прикритою якоюсь переважно краденою ідеєю. Раз то була ідея московського „3-го Риму", центру „правдивої" віри, раз — визволення й об'єднання всіх слов'ян, раз — центру „пролетарської революції", то знов — ідея „боротьби з колоніалізмом". По деякім часі історія зривала кожну з цих брехливих масок Москви, кожну з її месіанських ідей, якими мала ощасливити світ. Тепер останні з тих масок здерті і діють хіба на найдальше положені від Москви землі (Африка, Куба). Гола ідея „старшого брата", всесвітнього „фюрера", незважаючи на пароксизми шовіністичної скаженини Хрущова, — викликає лиш сміх навіть серед „молодших братів". Вже не викликає пафосу серед тих, кого нею дурили. Так само абсолютно вмер і пафос „розбудови соціалізму" серед обдуреного „трудящого люду". Разом з тим нидіє і паршивіє большевицька російська література, яка вже не є таким запальним вогнем для племені активних нігілістів, як була ним література хворого Достоєвського, босоногого графа Л. Толстого чи духових босяків М. Горького, Маяковського й Єсеніна. З усім своїм порожньо-бляшаним пафосом велеречивих і глупих хрущовських фраз, — правляча верхівка большевицька вже вироджується в такий, що був за останніх днів царату, — „Союз русскаво народа", напастливий, брутальний, глупий і безсилий. Якого царофільські паради і маніфестації і шовіністичні самохвальства робили таке саме мінімальне вражіння на населення, як тепер роблять паради „всесоюзних з'їздів совєтів" і біснування Хрущова.

Лише цинічне проголошення гасла „обрусєнія" і погрози воєнною силою, — залишилися зброєю цієї звироднілої компартії. Така „еліта", головно серед немосковських народів, не може бути чинником організуючим ідейно.

Друге — вона виявляє свою повну нездатність зорганізувати імперію економічно. В секторі ідеологічнім — зникла сила ідеї. В секторі економічнім, — зник у населення стимул до праці, який не може бути в кріпаків. Звідси по 50 майже роках большевицької тиранії — відсталість економічна, а іноді просто розвал і періодичний голод. У брехливу ж статистику і в обіцянки Кремля найглупіші совєтські „граждане" вже не вірять.

Ці твердження не голослівні. Досить читати совєтську пресу або передруки з неї в українській емігрантській пресі, щоб переконатися в повній нездарності комуністичного режиму вивести народи імперії з нужди.

За розвалом моральним та ідейно-політичним „еліти", іде розвал самої імперії, тріскання всіх обручів на совєтській „бочці" — ідейних, моральних і господарських. Самими „плянами" і „обіцянками" підкупити людність не вдасться.

А за цим наступає ще страшніший для тиранії Москви факт: після того, як Кремлеві не вдалося ні обдурити народи збанкрутованою ідеєю, ні підкупити обіцянками матеріального добробуту і соціалістичного „раю", — тратить поволі свою силу і третій ультимативний спосіб вести ті народи — спосіб терору і страху.

Страх починає зникати, перестає діяти в такій мірі, як давніше. Це видно теж із совєтської преси, де одверто пишеться про осоружні й компрометуючі для режиму факти і явища, про які писати давніше не було можна. Не є це жодна „відлига" чи зм'якшення режиму, а просто всі ті фатальні для режиму факти стали такими частими, повсякденними, що нема як їх замовчувати. Їм надається лише брехливу, вибачливу для режиму окраску, але це нікого не обдурює. Страх зникає! Видно це з того, що пишуть навіть чужинецькі туристи (напр. Гендерсон) про Україну, про підпільний там національний рух. Видно це з останніх подій у Берліні, які показали, яким відважним вогнем ненависті дихають на Москву східні німці і навіть совєтські вояки немосковських націй і т. п. Страх щезає! Терор, як остання опора кривавої імперії — перестає творити дива. Не є вже силою, що цементує імперію.

Все разом, нездарність зорганізувати господарство імперії, що принципово забиває всякий стимул до праці; притуплення засобу терору і повна нездібність зцілити СССР якоюсь спільною, надиханою пафосом ідеєю (всі досі уживані показалися брехнею) чимраз більше підміновують і без того хиткий ґрунт большевицької „еліти". Вона тримається лише голою силою і тою спайкою, яка тримає вкупі шайку гангстерів. А ця спайка при такому розхитаному ґрунті, — є дуже непевна. Думаю, що вся войовнича істерія совєтсько-московських верховодів, — викликана нічим іншим, як страхом перед своїм упадком і грядущим розвалом московської орди, свідомістю, що ворожі їй народи, її майбутні погребники, не дадуть себе ні підкупити соціалістичним „раєм", що перетворився в пекло, ні залякати терором, ні обдурити жодною з чергових брехливих месіаністичних масок московського варварства. Нікчемні, без совісті і честі, емігрантські дядьки отечества чужого на цей неминучий процес не матимуть ніякого впливу. Не змінить цього процесу упадку московського червоного царства й злочинна політика деяких західних мафій, що шукають компромісу з дияволом.

Різні ще будуть злети і падання. Переляк деяких політичних кіл Заходу може привести „доблесну" армію червоних варварів до самого Рейну, як здобуття Москви Наполеоном перед його упадком. Це не змінить остаточного висліду процесу. Московська, як всяка інша лавина, спадаючи вділ, може на шляху до провалля, вчинити ще багато зла і руїн, але вона вже котиться до упадку, до свого безславного кінця. „Найвищий шпиль і початок до спаду" — слова недоціненої в нас віщунки Олени Теліги. Ці слова цілком добре можна відвести до теперішньої Москви.

Альманах «Гомону України», 1962 р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4