Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Геополітичні виклики перед Україною ХХІ ст.

Олег БАГАН

Сучасні виклики перед Україною мають різні рівні розвитку і якості впливу. По-перше, наша нація і країна мають розбалансовану, навіть розірвану ідентичність (між націоналізмом і малоросійством, проросійським цивілізаційно-культурним імперством). По-друге, наша держава не має стійких і тривалих історичних традицій (це зумовлює масову орієнтацію на чужі політико-правові вартощі і загальну хаотичну громадянську поведінку). По-третє, наші нація і культура постали на цивілізаційній межі між Європою і Євразією і це систематично провокує світоглядні, духовні, ціннісні і моральні розлами в українському суспільстві (своєю чергою така ситуація є постійним ментальним джерелом українського анархізму (отаманщини), деструктивності і соціальної атомізації). По-четверте, українська нація принаймні останніх три століття історично розвивається без своєї стійкої еліти, яка або асимілювалася в чужі культури, або винищувалася імперськими сусідами (це закономірно призводить до «вихлюпування» на вершини українського політикуму випадкових, несформованих, неушляхетнених елементів, від Шевченкових «дядьків отєчества чужого» починаючи, і сучасними олігархами й політиканами закінчуючи). По-п’яте, у ширшому геополітичному і цивілізаційному контексті українська ідея є слабкою і хиткою через загальну недоформованість її органічного цивілізаційного простору – Середньої Європи (макрорегіон між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем, який регулярно розривали «вітри історії» ще в античну епоху, а потім агресивні імперські сусіди – германський світ, Оттоманська імперія, Російська імперія). По-шосте, сучасна епоха глобалізації застала Україну з вищеописаними проблемами власної самоорганізації, а її виклики вимагають від кожного народу велетенських мобілізаційних зусиль політичного, морального, інтелектуального, культурного характеру, таких зусиль, які наразі українська недоструктурована, недогартована нація виявити не може. Звідси – загальна розгубленість в українському суспільстві, розростання в ньому примітивного космополітизму, апатризму, відсутність самостійницької політики глибшого сенсу, розвиток психології клієнтизму (цивілізаційного наймитства), культурної вторинності, вульгарного масовізму.

Означені проблеми, які стоять перед українством, не можливо вирішити за один чи два роки, але можливо намітити віхи і координати для позитивного піднесення згодом. Від рівня самоусвідомлюваності кожної нації залежить рівень її сконденсованості політичної і культурної. Від кінця 1980-х рр., коли в Україні почалися оновлювальні процеси в дусі демократії і протидії режимові та ідеології СРСР яко імперської структури, переможними домінантами українського політичного мислення стали західний лібералізм із широкою парадигмою його головних вартощів (права людини, вільний ринок, максимальна свобода особи, секуляризм, соціальний прагматизм), технологічний прогресизм, ідея громадянського суспільства, визнання переваги світу капіталу і меркантилістської моралі. На цих пріоритетах будувалася українська внутрішня і зовнішня політика: в країні проводилися ліберальні реформи (без огляду на те, що самі ліберальні принципи не мали в українському соціумі історичних, органічних основ і їхня реалізація часто набувала карикатурних форм); усе західне ставало щораз більше нормою та еталоном, починаючи від джинсово-спортивної стилістики одягу і закінчуючи постійними апеляціями до високих ідеалів західної цивілізації при кожній нагоді і без нагоди; усі багатства країни віддали нещадній приватизації, на основі чого раптово сформувався новий клас українських капіталістів, які відчули себе цинічними панами суспільства, оскільки дивилися на це суспільство винятково зверху. У підсумку це привело до утворення в країні ситуації ультракапіталізму: фінансово-промислові клани цілковито контролюють економічне і політичне життя держави і роблять це винятково у власних, а не суспільних інтересах, через їхні впливи стагнізуються або набирають потворних (всуціль корупційних і незаконницьких) форм уся виробнича господарка, торгівля, видобувна промисловість, сфера послуг та ін.; ці впливи цілковито маргіналізують громадянське життя країни, недержавні форми самоорганізації, оскільки останні приречені на самопрофанацію діяльності через неможливість в суцільно продажній системі добитися чогось шляхом законності. Поява в Україні великих олігархічних партій на зразок колишніх «Громади» і НДП і теперішніх Партії регіонів, «Батьківщини», «Нашої України», «Фронту змін», «Народної партії», Партії промисловців і підприємців та ін., які фактично є великими фінансово-промисловими холдингами, призвела до реального політичного колапсу в державі. Впливи цих середовищ профанують зміст та інституції демократії, у масових масштабах деморалізують суспільство, привчають його до примітивного споживацтва-підкупу і цинізму. Парадоксом ситуації є те, що критикувати цю модель ультракапіталізму, власне її принципи і форми, в Україні майже неможливо, бо подається вона як «закономірність вільного ринку», тобто «вищий», «досконалий» зразок західної ліберальної демократії.

Відтак, український суспільно-політичний розвиток 1990-2000-х рр. набув гігантських ознак і характеристик імітаторства: відбувається доволі цинічна «гра в демократію», яка з приходом до влади Партії регіонів цілковито загрожує перейти у гру проти демократії, але демократичними методами. Колосальним стимулом для такого псевдодемократичного розвитку України є близька присутність і подібні, спокусливі для багатьох, моделі розвитку Росії, яка після приходу до влади В.Путіна і його середовища перетворилася на величезний плацдарм псевдодемократії та реального авторитаризму. Широка присутність в українському суспільстві, і головне, серед його панівних, олігархічних верств, денаціоналізованої, малоросійської свідомості і ментальності, що захоплено копіює все російське, сприяє процесам прискореного наближення до зразків російської псевдодемократії. У такий спосіб, якщо й надалі українське державне керівництво буде підігравати неоімперським планам Росії, Україна загрожує перетворитися у потужний фактор зміцнення у просторі цілої Євразії агресивного авторитаризму, що вестиме міжнародну авантюрну стратегію на відтворення «Імперії Чингізхана» – мрії російських імперських теоретиків геополітики та ідеологів нового євразійського тоталітаризму від князя Ніколая Трубєцького (1890-1938) до сучасника Алєксандра Дуґіна.

У цій стратегії Росія планує не лише створити свій полюс тяжіння планетарного масштабу, а насамперед розгорнути власний цивілізаційний наступ. Використовуючи стратегічні зв’язки із Китаєм та Індією, що об’єктивно зберігають велику насторогу проти Заходу (насамперед проти США), Кремль планує об’єднати всі зусилля Хартленду (серцевинної Євразії), великого євразійського Суходолу, проти домінування цивілізації Римланду (берегових просторів), Моря, які уособлює союз Європи та Америки. У цьому російському цивілізаційному наступі немає місця для самостійності України і самобутньої української національної ідентичності. За словами головного ідеолога євразійства і головного стратегічного радника Кремля, А.Дуґіна, «В стосунках між Москвою і Києвом має бути встановлено суворий пріоритет. Тільки спільна євразійська континентальна держава, тільки об’єднувальна універсальна московська ідея . [Дуґин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством. – М.: «АРКТОТЕЯ-центр, 2000. – С.801.] В іншому місці він зазначає щось ще категоричніше: «Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою велику небезпеку для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми загалом говорити про континентальну геополітику немає сенсу…

Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому його просторі – від українських до абхазьких територій… Північний берег Чорного моря повинен бути винятково євразійським і централізовано підпорядковуватися Москві» [Там само. – С.348-349.]

Сучасна геополітична стратегія Кремля виходить із засновків класичної геополітичної теорії (Ф.Ратцель, Ф.Нойман, Х.Макіндер, А.Мехен, Н.Спайкмен, К.Хаусхофер, К.Шмітт та ін.) та з концепцій ідеологів євразійства, теорії, сильно забарвленої російським імперіалізмом та шовінізмом (К.Трубецькой,П.Савіцький, Н.Алєксєєв, Г.Флоровський, Л.Ґумільов, які в основному спиралися на ідеї російських слов’янофілів та консерваторів – А.Хом’якова, К.Аксакова, Н.Данілєвського, Ф.Достоєвського, К.Лєотьєва та ін.). Піддавши класичні геополітичні теорії відповідному переакцентуванню й «вирівнюванню» під власну догматику, ідеологи типу А.Дуґіна створили власну концепцію новітнього російського експансіонізму. Вони надали цій концепції виразних ознак містичності й есхатологічності в дусі відвічної боротьби Добра і Зла («Добром», і то глибинно істинним, зрозуміло, виступає Росія, а «Злом» – «проклятий Захід»). Ця боротьба означає протистояння суходільної Євразії з її епіцентром – Хартлендом, тобто рівнинними територіями Північної Євразії (Росії), – і Атлантики, Римланду (берегових земель), концепцію яких в основному виражають Велика Британія і США як типово морські держави, які контролюють всі стратегічно важливі геополітичні точки у Світовому Океані, наче оточивши Євразію. Завданням Росії, і царської, і совєтської, і сучасної, було і є розірвати це «кільце Анаконди» (А.Дуґін), мобілізувати зусилля всіх континентальних народів (тих, що приймуть російську цивілізаційну місію, іноді – кабалу) для священної війни проти ліберально-постпротестантського, мондіалістського Заходу.

Одним із тактичних завдань у цій цивілізаційній війні є план відторгнення від наразі цілісного Заходу політики Берліна і Парижа, тобто сутнісно континентальних двох держав, які, на думку євразійців, опинилися в обіймах атлантизму дещо випадково. Як бачимо із міжнародних подій останніх років, цей план Кремля частково вдається: Берлін і Париж щораз частіше, особливо після не цілком певної в своїй меті війни США в Іраку, заявляють про свою окрему геополітичну лінію, критикують Вашинґтон і вже стали найнадійнішими провідниками політичних впливів Москви в Європейському Союзі. Цей надзвичайно ефективний зовнішньополітичний маневр Кремля, посилений стратегічно вивіреними потоками продажу величезних ресурсів нафти і газу (додатково через Балтійське і Чорне моря) не тільки вивів Росію із певної геополітичної ізоляції (в «чорній дірі» – визначення З.Бжезинського), а й дозволив перейти у геостратегічний наступ. За планом цього наступу, Росія

а)перетворюється в один із центральних полюсів планетарного значення, що повинен визнати весь світ;

б)вона повертає собі геополітичний контроль над усіма теренами постсовєтського простору, передусім над Україною;

в)вона втручається у справи Європи;

г)Москва, стратегічно маневруючи у співдіях із Китаєм, Індією та Іраном, поступово витісняє сили Атлантичного світу (насамперед США) із Євразії;

д)через розбудову культурної та мовної експансії «російського світу» (Фонд «Русский мир» та його сателіти й потоки інформаційно-пропагандивних впливів) Росія перетворюється у цивілізаційну силу, здатну поступово «перетравлювати» різні етноси і країни, передусім слов’янські і православні яко «споріднені», і здобуває додаткові козирі для того, щоб кинути виклик у цивілізаційному протистоянні загрозливому Атлантизмові.

Водночас могутнє економічне і соціальне піднесення Південно-Східної Азії (окрім віддавна розвиненої Японії, це Південна Корея, Китай, Малайзія, Сингапур, Тайвань, Таїланд, Філіпіни, Індонезія) спричинило перенесення «центру ваги» світових інтересів у цю геополітичну зону. Зараз Китай перетворився на другу економіку світу (після США), на третю військову потугу (після США та ЄС), на колосальну демографічну силу (враховуючи його народонаселення, яке вже давно ніхто не рахує). Відтак цивілізаційне змагання в Південно-Східній Азії і просторі Тихого океану стало для США завданням № 1. На цю зону зосереджена увага США торгівельна, військово-політична, пропагандивна, з очікуванням того, що саме тут будуть невдовзі відбуватися події планетарного значення, які змінять головні геополітичні тенденції. Саме ця переорієнтація інтересів та уваги США дозволила Росії здобути низку переваг в зоні Середньої Європи, Центральної Азії (відновлені впливи в Узбекистані, Киргизстані й Туркменії) і розбудувати шляхом системних підкупів і впливів свої ефективні лоббі в головних державах Західної Європи, насамперед у Німеччині, Франції, Італії, Іспанії та Британії. Хитро балансуючи на глибоких суперечностях Близького Сходу, Росія зуміла вклинитися в геополітичні тенденції і цього макрорегіону. Таким чином євразійське протистояння силам Атлантики на 2010 р. з ідеологічної пропаганди переросло в реальну протидію.

Деякий спад інтересу США до Середньої Європи, тобто до зони, де геополітичні устремління і стратегічні плани Євразії та Заходу відісторично перебувають у постійному зіткненні, призвів до то, що Росія після 2001 р. (терористичні атаки на США, війни в Афганістані та Іраку, які перекинули всю увагу Вашингтону на мусульманський світ) розпочала свій новий геостратегічний наступ у цьому макрорегіоні. Він має кілька напрямків і рівнів. Передусім Росії йдеться про міцне і надійне «пришпилення» двох постсовєтських православних східнослов’янських країн – України і Білорусі – до «єдиного цивілізаційного простору». Це завдання планується вирішити одночасно шляхом політичного тиску, інформаційної русифікації, нафто-газових впливів, шляхом більшого культурного і конфесійного проникнення в ці країни.

Через витворення специфічних союзницьких стосунків з Німеччиною планується досягнути більших можливостей для впливів у північній частині Середньої Європи – в зоні Балтійського моря, в Польщі і Чехії. Власне, появу такого неоднозначного лідера на вістрі польського політикуму, як Дональд Туск з його несподіваною лінією міжнародних ініціатив, і можна вважати результатом цих московських зусиль. Нагадаємо, що завжди в класичних геополітичних доктринах Німеччини і Росії як головне і самозрозуміле ставилося одне завдання: як «проковтнути» Середню Європу (Польщу), щоб вона не заважала «правильно» керувати Євразією.

У південній частині Середньої Європи, на Балканах, там, де традиційно концентрувалися геополітичні й імперські інтереси Росії з її мрією про Константинополь, про велику «Православну імперію», ставка робиться на відродження панславістських настроїв, на пробудження православної солідарності. Центральними країнами тут в ідеалі мали б стати Сербія і Болгарія. Однак розбурханий націоналізм цих народів, привабливі впливи Заходу, загальна нестабільність регіону дещо попсували картину і можливості для Москви. Тому на перший план вийшли нафта і газ – надійніша зброя в епоху соціального прагматизму. Відтак Москва активно педалює будівництво нового газогону «Південний потік» та інші спільні виробничі проекти з балканськими країнами. Хоча вона і зберігає розуміння того, що якось реально втрутитися в ситуацію на Балканах наразі немає сил, особливо після того як членами НАТО стали Болгарія і Румунія, а зараз до блоку приєднається Македонія, все ж принципом тут виступає наступне: головне, бути присутніми в регіоні, плутати карти, розбивати його монолітність, пропагандою фантазійних альтернатив дезорієнтувати його в геополітичних іграх та тенденціях. Поки що для Москви важливо підтримувати ближчі стосунки, вичікувати зміни ситуації і якогось ослаблення країн-гравців, підтримувати ілюзію неоднозначності в регіоні.

Південноєвропейський напрям є надважливим для Росії, бо він розкриває простір до прямих контактів з країнами, які не так однозначно підтримують міжнародну політику Заходу, а іноді є й ворогами його. Це передусім доволі багаті і впливові арабські країни Північної Африки (Єгипет, Лівія, Алжир, Туніс, Мароко) та Близького Сходу (Сирія, Ліван, Йорданія). Для цього, особливо в останні роки, Росія активізувала свою різнопланову співпрацю із Туреччиною, цим найвірнішим і давнім союзником Заходу в Південно-Східній Європі. Зміцнення позицій в Чорномор’ї – це заповітна мрія усіх царів і лідерів Московії від 17 ст.; це вирішальний крок до витіснення з південно-західної околиці Євразії впливів західної таласократичної (морської) цивілізації. І на шляху до цього, як перешкода, сьогодні стоїть Україна.

Події останніх років, коли Росії через ефективність власної дипломатії, системні помилки західних лідерів, міжнародну кон’юнктуру, описану вище, через хаос і провальність внутрішньої політики більшості постсовєтських країн, особливо України, вдалося зупинити процес інтеграції в західні структури решток середньоєвропейського простору (Білорусь, Молдова, Україна) та країн Закавказзя, зміцнити своє становище як імперії, висувають на порядок денний серію нових загроз для цього простору. По-перше, такий розвиток подій стимулює агресивність Росії, яка стрімко нарощує свій військовий потенціал, плекає експансіоністьку свідомість серед своєї еліти та в суспільстві загалом. По-друге, загальна нестабільність майже в усіх названих країнах (окрім Білорусі) в будь-який момент може стати причиною вибуху громадянських і міжнаціональних конфліктів, які за законом ланцюгової реакції, підживлювані імперськими деструктивними впливами з боку Росії, можуть перекидатися з однієї країни на іншу. По-третє, використовуючи свої реальні потуги (фінансові, інституційні, геостратегічні, культурно-інформаційні), Росії вдалося підняти могутню хвилю новітньої русифікації, новітнього процесу цивілізаційного поглинання інших народів. Для цього використовуються і Православна Церква, і різноманітні інформаційні можливості, і система ідеологічної диверсії, яка базується на поєднанні методів зовнішньої розвідки з її таємними впливами і діями та концептуальної фальсифікації основ історії і культури сусідніх народів, доля яких різними способами прив’язується до придуманої місії імперії. Головними диверсійними російськими ідеологемами є наступні:

1) Середня Європа не має своєї цивілізаційної, геополітичної, культурної місії та ідеї;

2) православні країни і народи Середньої і Південної Європи, щоб зберегти свою ідентичність перед цивілізаційним наступом Заходу, атлантизму, повинні посилювати зв’язки з Росією на всіх рівнях;

3) Захід переживає чергову кризу і не має вже ні моральних, ні духовних, ані інтелектуальних сил, щоб перспективно розвивати людство;

4) лише Євразія (Росія), поряд з іншими традиціоналістськими державами і культурами (Китай, Індія, Іран, арабський світ), зберігає духовні сили і спроможна оповити світову цивілізацію;

5) малі народи і держави об’єктивно не мають якоїсь геополітичної і цивілізаційної місії, і тому повинні приєднатися до певного імперського шляху;

6) уся система міжнародних стосунків, яка формувалася після 2-ї світової війни під явним впливом Заходу і його системи вартощів, повинна бути перебудована на принципах багатополярності (читай, нових імперських головних геополітичних гравців, що підносяться, – Росії, Китаю, Індії, Ірану, Бразилії);

7) Захід не повинен диктувати свою систему вартощів – ліберальної демократії, прав людини, вільного ринку, громадянського суспільства та ін., – оскільки він сам іноді діє фальшиво і цинічно (війна в Іраку, яка є лише політичним замовленням Ізраїлю, а цілком не боротьбою з новою ядерною загрозою, яка нібито йшла від режиму Саддама Хусейна), Захід, який виплекав цілком приземлене, масове споживацьке суспільство, не має духовного авторитету, щоб вказувати народам, які зберегли свою сакральну культуру.

Усі ці ідеологеми служать тільки для одного: для підстав з розгортання нового російського імперіалізму .

Насправді уся Середня Європа – від Фінляндії до Греції, від Хорватії до України – так цікавить Росію якраз тому, що вона має виняткову геополітичну місію. Ще класик світової геополітичної думки, сер Хелфорд Дж.Макіндер (1861-1947) вивів залізну формулу: «Той, хто контролює Східну Європу, домінує над heartlend’ом; той, хто домінує над heartlend’ом, домінує над Світовим Островом; той хто домінує над Світовим Островом, домінує над світом». Нагадаємо, що Світовим Островом він називав материк Євразія; heartlend’ом – центральні території Росії, Уралу і Західного Сибіру; під Східною Європою мав на увазі Середню Європу, межі якої ми окреслили вище.

Отже, комплекс країн і народів, які творять Середню Європу, дуже помережаний етнічно і фрагментований державно (завелика кількість дрібних держав, що, порізнені геополітичними тенденціями, не можуть проводити одну стратегічну лінію розвитку макрорегіону), реально є вирішальним геостратегічним фактором у відвічному змаганні Євразії (Хартленду) і Атлантики (Римланду) за планетарне домінування. Історично цей середньоєвропейський простір зазнавав систематичних руйнівних ударів з боку різноманітних кочівників з Євразії, які вривалися до нього через гігантський степовий коридор, що тягнеться від рівнин Монголії до мадярської пушти. Цим коридором упродовж століть вихором йшли кіммерійці, скіфи, cармати, гунни, авари, болгари, мадяри, печеніги, кумани, хозари, монголи і татари, фатально перешкоджаючи осілим народам Середньої Європи (венедам, балтійцям, слов’янам, дакам, фракійцям, бастараам, іллірійцям та ін.) сформувати міцні основи протодержав і культур. З протилежного боку, із заходу і півдня, середньоєвропейський простір зазнавав перманентного тиску цивілізацій еллінів і римлян, пізніше – кельтів і германців. Однак цей наступ завжди мав конструктивний струмінь, він давав плідні поштовхи до органічного зростання народів і їхньої цивілізаційної трансформації. Прикладом можуть бути даки, які під впливом римського світу сформували доволі якісну державу і цивілізацію; слов’яни, які спочатку зазнали потужного духовного і цивілізаційного впливу кельтів, потім їх по-державницьки дисциплінували давні германці і, врешті, пізнавши культурні уламки Римської імперії, вони перейшли до вищих форм цивілізаційного життя, заснували свої перші держави у 7–10 ст.

Ця ще неусвідомлювана боротьба за Середню Європу між Заходом і Євразією, між таласократичним (торгівельним, морським, індивідуалістським) світом і телурократичним (консервативним, деспотичним, суходільним) світом на Х ст. дала свій вельми разючий результат. У просторі Середньої Європи поступово сформувалися чотири – п’ять могутніх і великих держав – Болгарське царство, Угорське королівство, Київська Русь, Польська держава (потім – складна і велика Річ Посполита) і Сербське царство. Усі вони постали на ґрунті дуже оригінального культурного синтезу західних і східних традицій; усі були багатоетнічними за складом; усі творили вельми складні і самобутні форми самоуправління і самоорганізації. Нарешті, у період з 14 по 18 ст. усі ці держави стали жертвами з боку євразійських деспотій – Турецької та Московської імперій. Водночас для усіх цих п’ятьох народів державницькі і культурні традиції, які вони органічно запозичили від цивілізацій Середземномор’я (через Візантію) і від германського світу, відчутно змужнілого в епоху готики, завжди були життєво важливими чинниками для збереження власної ідентичності в умовах протистояння євразійським вихорам. Саме європейське Середньовіччя з його могутнім духовним струменем християнської Церкви, феодалізмом, етикою лицарства і шляхти, з його розвиненим почуттям індивідуалістської самоорганізації, міським правом і культом законності назавжди спаяло народи цілої Європи – від атлантичного узбережжя Португалії і фьордів Норвегії до Чорного моря і соснових пущ Лівонії. Тому пізніше, у 18 ст., коли у краї Середньої Європи приходила по-німецьки дисциплінована і по-французьки освічена деспотична Москва, її не приймали середньоєвропейці (чи то поляки з литовцями, чи українці з білорусами, чи серби з румунами), глибинно відчуваючи, що це не справжня Європа, що це лише Євразія під машкарою Європи. Тому таким жорстоким завжди було утвердження Росії у цьому просторі: тотальний терор і докорінна русифікація білорусів та українців у 17–18 ст., розгром польської держави і польського визвольного руху, який повторювався принаймні 5 разів – у 1794-у, 1812-у, 1831-у, 1848-у і 1861-у роках і який супроводжувався бандитськими нищеннями Католицької та Унійної Церков, фактичними етнічними чистками і масовими виселеннями в Сибір; балканські народи уникли такої долі лише тому, що західним державам, передусім Британії, вдалося зупинити російський наступ на цьому напрямку. Навіть у ХХ ст., коли Москва під маскою поширення соціалізму накинула свою гегемонію усій Середній Європі, її реальні впливи і їхніх маріонеток, як вітром здуло з простору цілого регіону, як тільки-но похитнулася військова і політична могутність Москви.

Історичний досвід підказує зробити наступний висновок: на 17 ст., після падінь балканських держав, єдиного угорського королівства, послаблення Речі Посполитої, Середня Європа перетворилася на маргінальний простір для Заходу і на простір для експансії для зміцнілої Москви; як з одного, так і з другого боку, починають з’являтися різноманітні політичні ідеологеми та міфи про нібито «відвічну відсталість» Середньої Європи, неспроможність її народів до державного будівництва, про їхню «історичну вторинність», навіть «дикість». Москва успішно деконструює історичну ідентичність православних білорусів та українців, хитро привласнивши з допомогою розумувань православних фанатиків із Києво-Могилянської Академії їхню давню історію і культуру і створивши незабаром теорію єдиного дерива чи колиски, з якої вийшли три східнослов’янські «брати». Ефективність цієї теорії перетворила відтак «великоросів», як почали себе штучно називати московіти, у суперетнос, здатний до гігантський асиміляцій інших народів під гаслом «Третього Риму», «православної ойкумени», «слов’янського покликання» і т.ін.

Неможливо визначити історичний період, коли до правителів та політичних еліт провідних держав Західної Європи і Росії прийшло усвідомлення визначної ваги, яку геополітично має Середня Європа, однак перші свідомі дії щодо цього явно з’явилися у кінці 17 ст. Відтоді політика Заходу і Сходу щодо Центру Європи мала завжди зверхній, підступний, деструктивний зміст і характер.

Україна як найбільш органічне продовження Київської Русі у духовному, ментальному, культурному і геополітичному планах фактично перебуває у найважливішій географічній зоні Середньої Європи. Це центральна держава цього простору. Відтак боротьба за Україну була завжди надзвичайно жорстокою – від татаро-монгольських спустошень до Голодомору 1932–33 рр. Головними чинниками, що визначають виняткове геостратегічне розташування України є такі:

а) особливо протяжна берегова лінія на Чорному і Азовському морях (реально українці заселяли ще ширше Причорномор’я, аж до Кубані, але ці території, як відомо, відійшли на сьогодні до Росії) ;

б) природні багатства майже усіх українських теренів;

в) всебічна відкритість до різних світових просторів, що дає великі можливості для торгівельних зв’язків;

г) «зіпертість» на Карпати українського простору, який у такий спосіб отримує опорну завершеність;

д) рівнинність більшості української етнічної території, через що нація має постійну можливість для просторового розвитку;

е) значний географічний потенціал, велика мережа зручних рівнинних рік, поєднання географічних зон лісу, лісостепу і степу, що сумарно забезпечує загальну внутрішню динаміку саморозвитку етносу і простору.

Великою проблемою для успішного геополітичного розвитку України була її історична недоформованість як морської держави і країни, приблизно половинна перетятість її простору, що унеможливлювало гармонійний і перспективний розвиток. Український етнос, попри його вітальне стремління до Півдня, завжди ніби відтинали від моря різноманітні кочівники й імперські утворення – печеніги, хозари, половці, монголи, Кримське ханство, Москва. Відтак, завоювання українцями степового Причорномор’я – це надважлива історична задача і геополітичне завдання.

У сьогоднішньому змаганні наддержав та блоків держав за домінування планетарного значення Україна повинна зайняти позицію конструктивного моделювання геополітики майбутнього з відмовою від орієнтацій прихованих імперських змагань. Виходячи з описаного вище, її аксіомами геополітичного і цивілізаційного розвитку мають бути такі:

1) всебічне виховання власної української середньоєвропейської ідентичності через налагодження різнопланових зв’язків політичних і культурних із державами усієї Середньої Європи;

2) максимальне плекання власної традиціоналістської, героїчної, ідеократичної національної свідомості і культури;

3) оптимальне використання геополітичного потенціалу української географії у напрямку Великої Чорноморської дуги – пріоритетні союзницькі зв’язки на південь в діапазоні Балкани – Туреччина – Кавказ – Закавказзя – Іран – Середня Азія; саме цей простір зберігає велику перспективу росту, оскільки всі народи цього простору наприкінці ХХ ст. вийшли на новий етап власного самооновлення, пов’язаного з їхніми національно-визвольними устремліннями, цивілізаційними трансформаціями (у випадку із Туреччиною) та розташуванням на перехресті основних геополітичних тенденцій світу;

4) налагодження системи союзницьких геополітичних зв’язків з ключовими державами світового цивілізаційного поясу Rimland, оскільки Україна як типово морська держава і національний тип ментальності об’єктивно спрямована на зближення з країнами, що виражають ідею індивідуальної свободи і соціальної відкритості та динаміки, а це: США, Канада, Велика Британія, Франція, Іспанія, Швеція, Японія, ПАР;

5) вибудовування системи протидій російському цивілізаційному наступові і тискові, який несе в собі загрози не тільки національно-культурній асиміляції для українства, а й цілковитої руйнації його духовно-ментальних основ. Війна Москви проти Середньої Європи має особливе, містичне й есхатологічне, для неї значення: це вирішальне змагання за найважливіші пріоритети російського імперства – об’єднання східних слов’ян, створення великого православного ядра, повномасштабний вихід до теплого, південного Чорного моря, оволодіння простором, який перетворює Росію на супердержаву, – тому Москва завжди націлена знищити всі буттєві й цивілізаційні сутності середньоєвропейства: його органічні культурно-інституціалістські зв’язки з Європою, унійні церкви і самобутні духовні традиції, глибинні специфіки національних світоуявлень.

Майбутня велика гра головних світових імперій – США, Китаю, Росії, Індії, Бразилії – передбачає різні сценарії. Зараз зусилля останніх чотирьох спрямовані на те, щоб не допустити абсолютного домінування США на планеті. Однак більшість з них, особливо три євразійські сусіди, зберігають велику конкурентну підозрілість один до одного, змагаючись за впливи на материку Євразія передусім. Однією з противаг до посилення цих наддержав може бути велетенський пояс тюркськомовних країн і народів, який тягнеться від Туреччини до Уйгурії (Східного Тукистану) . Усе це народи, які зараз переживають нове цивілізаційне і культурне піднесення, які сумарно володіють гігантськими геостратегічними і природними можливостями. Тож наступною аксіомою української геополітики є:

6) принцип зближення і стимуляції щодо розвитку тюркськомовного світу, який може стати згодом значним фактором-важелем для перебудови геополітичної ситуації в Євразії: тюркський клин одночасно обмежує можливості Індії на півночі, підважує могутність Китаю, розбалансовує геостратегічну єдність Росії, оскільки через просторі землі, заселені волзькими татарами й духовно й етнічно спорідненими з ними народами, ніби розрізає навпіл російський простір, сягаючи майже Північно-Льодовитого океану. Водночас цей тюркський світ є природним союзником для народів Північного Кавказу, які вже послаблюють монолітність Російської імперії. Україні треба лише виступати з політичними ініціативами в тюркськомовному світі, налагоджувати з ним взаємовигідні економічні зв’язки і потрібні процеси розвинуться самі собою. Першими кроками вже мало б стати створення Інститутів Кавказу і Тюркології в Україні, які б займалися системним вивченням специфіки цих світів.

Для реалізації усіх цих геополітичних концепцій потрібна політична монолітність самої України, усвідомлення її політичною елітою власних національних інтересів в геостратегічній перспективі. Перебування при владі проросійської, малоросійської за духом і мисленням Партії регіонів унеможливлює будь-який позитивний геополітичний і цивілізаційний розвиток України. Тому зараз особливої актуальності набуває 2-й принцип з геополітичних українських аксіом: «максимальне плекання власної традиціоналістської, героїчної, ідеократичної національної свідомості і культури». Лише революційне оновлення українського суспільства і ментальності в дусі пробудження національної гідності і всеохопного утвердження принципів національної наступальності може змінити цю критичну ситуацію.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4