Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
“Антифашистсько-ліберальна” отрута для України

Олександр Музичко (Одеса)

Дізнавшись з російських та українських ліберальних та ліво-радикальних ЗМІ про те, що на 19 січня 2012 року в Україні та Росії заплановано акцію вшанування загиблих у 2009 році діячів сумнозвісної для всіх українців «Антифа» росіян А. Бабурової (уродженка Севастополя та формально громадянка України, хоч більшість часу провела у Росії і напевно як багато хто з кримчан незаконно мала російський паспорт) та С. Маркелова на рівні ледь не національних та загальногуманітарних героїв (при чому одночасно російських та українських), побачивши інтерв’ю з мамою севастопольської «антифашистки» в ЗМІ, я передусім згадав про іншу подію 2009 року – брутальне вбивство членами «Антифа» одеського українського патріота Максима Чайки. Тоді ця трагічна подія, що змусила багатьох українців ще глибше втягнути голови у плечі і тільки небагатьох – сміливо дивитися у брудні очі маркових, кваснюків та інших – не викликала великого співчуття у начебто проукраїнських ЗМІ, багато з яких загалом прийняли версії «борців з фашизмом», а невдовзі цю подію відсунули на маргінес. Сьогодні пам’ять про М. Чайку – здебільшого справа окремих осіб. Більшість українських журналістів, напевно, вважає «неформатним» інтерв’ю з батьками М. Чайки, з метою глибшого розуміння мотивації українських націоналістів.

Відзначення у Севастополі підтвердили всі здогади: головним ворогом українських та російських лівих та лібералів був дружньо визначений «український фашизм», а російський пожурили зі значно меншим притиском. На підтвердження своїх гасел «антифашисти» послалися на влаштовані ними ж провокації, під час яких начебто «українські фашисти» кричали начебто фашистські (???!!!) гасла «Слава Україні!», «Слава нації!».

Вшановуючи певного діяча, ми маємо оцінювати його дії комплексно, не забуваючи про деталі, що можуть заплямувати іконоподібний образ. Чи маємо забути про те, що А. Бабурова активно співробітничала з «Антифа», була членом анархістських угруповань, зокрема, анархо-комуністичного об’єднання «Автономна дія», організовувала фестиваль «Антикапіталізм-2008» (звичайно, мова йшла про заклик повернутися до ідеалів комунізму)? Вона належала до середовища, де й досі вшановують все сталінсько-ленінське, яке за своєю сутністю є тоталітарною сектою, що прагне втягнути в цю трясовину решту громадян. В Україні всі акції цих сил під начебто антифашистськими гаслами є виключно українофобськими. У цьому переконує, зокрема, одеський контекст, адже «Родина», «Антифа», КПУ були вірними союзниками під час акцій «Спасибо деду за победу», «Георгиевская ленточка» (нині в Одесі цей атрибут неосталінців можна побачити скрізь – від лобового скла автівок та маршруток до прикрас на ошійниках собак), «Я говорю по русски», «Русский марш» та багатьох інших. Всі ці акції були спрямовані не так на вшанування пам’яті про простих солдатів чи замилування красою власної мови, як на боротьбу з усім українським та нерадянським.

Говорячи про А. Бабурову, маємо пам’ятати, що йдеться далеко не лише про опозиційну журналістку, що постраждала за професійну діяльність, а активного учасника неототалітарних рухів. До них належав і юрист С. Маркелов, чесноти якого полягають у захисті членів «Антифа» та інших тоталітарних російських угруповань. Як прояв національної зради оцінила більшість етнічних росіян його участь у відомому процесі Ю. Буданова, якого звинуватили та показово засудили за згвалтування та вбивство чеченки Е. Кунгаєвої. Слід зазначити, що мотивація С. Маркелова під час цього суду полягала не так у захисті чеченського народу як у показовому та епатажному звинуваченні російської влади і армії, які зображувалася як виключно злочинні без «зайвої» аналітичності.

Рух, до якого належали ці далеко не гуманістичні діячі, збирає смертельний врожай, сіючи ненависть щодо своїх противників, але й закономірно забираючи в небуття і своїх адептів. Старе як світ: «Хто сіє вітер, той пожне бурю». І головне – ми маємо чітко розуміти, що в сучасній Росії далеко не все так просто: не кожен мітингувальник з червоним чи російсько-імперським прапором на Болотяній площі автоматично є носій «прогресивних ідей», не конче є кращим, ніж ті, проти кого він протестує. Та й немає серед російської опозиції жодної конструктивної ідеї про майбутнє Росії. Недаремно, більшість з російських опозиціонерів, серед яких дуже багато псевдо чи квазі опозиціонерів, бачать Україну у спільному братньому союзі слов’ян, а багато хто і об’єднаними старими, «добрими» ленінсько-сталінськими ідеями.

Звичайно, немає нічого хорошого у смерті молодих людей, але проблема значно глибше і на цьому треба наголошувати. Ситуація довкола, як на мене, неприйнятної пропозиції про вшанування пам’яті А. Бабурової, є додатковим свідченням сумної, іноді свідомої, іноді напівсвідомої, готовності українських лібералів краще подати руку противникам всього націоналістичного, аніж представникам сучасного українського націоналізму, передусім, Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Останніх звинувачують у всіх смертних гріхах, не бачачи дуже промовистих антиукраїнських дій та поглядів і псевдопоглядів їхніх противників. Побоювання наших лібералів перед українськими націоналістами, особливо «Свободою», – єдиними дієвими, практичними силами, що боряться проти сучасного ґеноциду українського народу – виходять поза межі розумного, або переходять у фазу смішного – уникання будь-яких згадок про них навіть у безневинних контекстах та текстах. Навіть досвід Латвії з її референдумом про двомовність, величезними проблемами латиської мови, не може їх повернути на землю з мрійливих гадок про примирення між вовком та ягням.

Тому дуже дивують заклики з боку, наприклад, пана С. Грабовського (див.: http://www.galinfo.com.ua/news/98201.html), до ліберальних «Удару». «Фронту змін» та інших відібрати ініціативу в «Свободи» у боротьбі з неототалітаризмом, неосталінізмом тощо. Ці сили нездатні це зробити з однієї простої причини – вони органічно кволі, опортуністичні, прагматично-безідейні, угодовські, що доводили своїми численними заявами та головне діями (наприклад, заяви В. Кличка про УПА, голосування «національно-демократичних партій» спільно з регіоналами в Одесі про встановлення пам’ятника Катерині ІІ та регіональний статус російської мови тощо). А для націоналістичного спротиву треба щось більше, аніж потреби шлунку та політична доцільність. Тому воленс-ноленс націоналістичні гасла та дії (ОУН-УПА, Д. Донцова, С. Бандеру і т.п.) треба приймати або з їх соціальними носіями, або не приймати.

Говорячи про мультикультуралізм, толерантність та інші модні слова, хіба не маємо ми подивитися на реальні проблеми, що породжує соціальну базу ненависних для «Антифа» ідей – безчинства хасидів на Уманщині, яким тепер ще й незаконно дають землю, відчутні проблеми для українців з боку нелегальних мігрантів, зростання бандитизму внаслідок напливу вихідців з Кавказу, агресивна пропаганда та наступ гомосексуалізма та лесбійства, соціальну незахищеність, майнове розшарування. Тут варто нагадати слова незабутнього Юрія Іллєнка: «Я не демократ, я українець, і тому мені набридло, коли на мене плюють!». Саме це почуття гідності охоплює все більше представників корінної національності, титульної нації, що хочуть жити у своїй Богом даній країні не в ролі мешканців резервацій чи гетто. І вони не приймуть мультикультурні, ліберальні, сурогати, що дозволять існувати на їхній землі всіляким «Антифа», «Родинам» та їм подібним. Вони не можуть зрозуміти лише зовні красивої тези ідейного опонента Ю. Іллєнка, друга Н. Міхалкова, Б. Ступки: «Спочатку треба бути європейцем, а потім українцем», адже поки ми будемо ставати європейцями, ми можемо перестати бути українцями.

Національна держава сама по собі не містить ніякої загрози фашизації, як спільно наполягають ліберали та ліві – це примітивний штамп з недоброякісного ідейного арсеналу. Полохлива втеча лібералів від гасла «Україна - для Українців!», призвела до сучасного стану, який сміливо можна вважати реалізацією програми «Україна - без українців». Радикалізація українців може бути лише закономірною реакцією на небажання мігрантів та їх нащадків шанувати право корінного населення бути господарем у власному домі, перетворення України на своєрідний гуртожиток.

Отже, українцям, звичайно, є кого вшановувати з числа власних національних героїв давніх та нещодавніх, аби не потрапити у пастку ідеологічних проблем, інспірованих сусідньою державою, коли сумуючи за молодою дівчиною, вони раптом побачать біля або за її портретом вуса та профіль головного «антифашиста», що помер фізично у 1953 році, але, на жаль, не помер духовно в свідомості багатьох з нас. Штамп у паспорті не робить нашими співвітчизниками людей, біографія яких не може служити взірцем для українських патріотів.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4