Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
НАЦІОНАЛЬНІ ГЕРМАФРОДИТИ

Кожного, хоч би поверхового обсерватора українського руху в Росії мусить вразити дивний факт: з одного боку безперечний поступ сього руху, захоплення ним чимраз ширших верств суспільности, з другого ж – застрашаючий занепад політичної думки в колах ідейних провідників буржуазного українства. Рівень політичної зрілости сучасного українства [Про українство соціялістичне тут не говоримо. Український соціялізм хоч не все як слід узгляднював національний момент, проте завше опирав українство на політичнім русі мас.] не лише нижчий від того, на якім стояло українство у XVII і XVIII ст., але його не можна порівнювати навіть з ідеями кирило-методіївців.

Сей занепад політичної думки виявляється передусім у тім, що сучасне українство є, з погляду національного, гермафродитом. Воно не чує своєї приналежности до цілком осібної, окремої нації, що має опріч національно-культурних, ще й свої політичні потреби, відмінні від потреб і стремлінь инших, передусім російської, нації. Воно задивляється на цілий нарід український як на «ветвь» триєдиного російського народу, «ветвь», яка може плекати щонайбільше свої етнографічні особливості, але яка в жодний спосіб не сміє мати якихось окремих політичних цілей, одмінних від росіян.

Як дитина, котра ще не вміє одрізняти членів свого тіла, себе саму від оточуючого її світу, ще не пізнає себе як осібну фізичну індивідуальність, так само і сучасне українство є свято переконане, що воно творить з росіянами одно національне тіло – один російський нарід.

Хто читав уважно наш «одинокий український дневник» на Україні, для того все вище сказане не є жодною новиною. Можна б було навести силу цитат на доказ нашого твердження. Обмежимося лише на кількох.

Ось що, напр., можна прочитати в одній із найбільш лакейських статей, котрі лише друкувались у «Раді» (ч. 202). «Висловлюючи свій жаль з приводу терористичного акту, жертвою якого впав прем’єр, українство не може разом з тим не висловити жалю й з приводу того, що покійний прем’єр чи з пересвідчення, чи несвідомо (!) немало прислужився до гальмування цілком культурно-національного руху одної з галузок руського народу – народу українського, що, як свідчить історія (?), брав і хоче на далі брати участь у загальнодержавному життю Росії в напрямі до спільного блага (добра?) всіх народів, які жиють під крилами двоголового орла на її просторі».

Що «свідчить історія», про се можна б було богато побалакати, думаємо, в кожнім разі, не те, що хочеться довести повітним адораторам двоголового орла. Але не в тім річ. Прочитайте уважно наведений уступ – що се як не костомарівщина найгіршого ґатунку? Навіть термінологія та сама. Те саме і розуміння цілей українського руху «культурно-національних». І не треба думати, – як нам можуть закинути – що в даному разі «Рада» не вирікається «політики» загалом, що вона лиш хоче сказати, що досі прояви українського руху, які душив Столипін, були чисто культурного характеру. Так не є. Всякий, хто читав полеміку сеї шан[овної] Газети з російськими націоналістами, що звинувачували українців в державній зраді, легко міг би переконатися, що «Рада» взагалі відпекується за себе і за українство від усяких політичних замірів. Смішними також в закиди, що инакше «Рада» не могла б написати, бо мусила. Ніхто її прецінь за язик не тягнув. Могла б обмежитися лише переповідженням меншиковських статей, та й уже. Ні, в сім відпекуваню від політики, в сих виразах лояльности маємо діло не з «малорусскою хитростью», а просто з «sancta simplicitas» українських провідників, з їх національним гермафродитизмом: з погляду культурного вони є українці, з погляду політичного – росіяни.

Забираючи голос у справі полеміки між «Кіевлянин-ом» і «Dziennik-ом kijowsk-им», у справі право¬бережних земств, «Рада» в одній статті писала, що українська інтелігенція працюватиме для добра свого народу, «не зрікаючись преданности і любови до спільної батьківщини і братерської спілки з усіми руськими вітками».

«Вітками»... навіть не по-українськи «галузками»! Зразу знати джерело сеї мудрости – росийські писання Костомарова.

Яку рацію мав пр. Здзєховський, кажучи, що українці «супроти росіян не раз забувають про свою народність, стаючи тоді або росіянами з полудня, або малоросами».

Не можемо стриматись, аби не навести тут одного уступу з відомої статті того ж таки професора в "Gazetі Narodowій", що досконало характеризує «провансалізм» наших Українців.

Пр. 3. оповідає про московський зїзд представників земств і міст у вересню 1905 р. На одному з засідань порушено справу децентралізації. Забирали голос і укр[аїнські] делегати «П. Неміровський, делегат Саратова, в ґвалтовних і прикрих виразах заперечив існування якоїсь окремої української чи малоруської нації, а також права українців на автономний устрій. В їх імени записалися тоді до слова пр. Лучицький і адв. Щраг... Жодний з них не виступив у характері українця, жоден не запротестував проти зневажливих для «української народности» слів п. Неміровського. Обидва обмежилися на доказах шкідливости скуплення всіх справ держави в однім пункті, випроваджу¬ючи звідти конечність поділу імперії на автономні округи. Чи можна собі уявити, – питається далі пр. 3., – поляка, шведа чи фінна, котрий би в подібній ситуації не зірвався з місця аби нап’ятнувати зневагу, заподіяну йому і його нації?»

Що б могли відповісти на се наші українці? Тим більше, що випадок, оповіджений пр.. З-ким не є одиноким. Та сама нота звучала і в промовах того ж таки пр. Лужицького в Думі. Так же само, як на земському з’їзді, заховувалися українці і на з’їзді «Ліги Освіти» в 1909 р. в Москві, так само не знайшлося й тоді між ними ні одного, хто б гідно нап’ятнував нікчемні промови пп. Рутценів і пр. лібералів російських. Нарешті остатній факт. На земськім з’їзді у справах шкільництва п. Гурко зачислив необережно українців до «інородців». Зразу ж підвівся якийсь землячок і, вимагаючи українізації шкіл на Україні, разом із тим рішуче запротестував «проти слів, що українці – якісь інородці», що вони – противно – є також «русского племени» («Рада», ч. 195).

А скільки було глузувань і дотепів у нашій пресі з приводу «просвітнього» циркуляра Столипіна, де в перше було зачислено українців до «інородців!»

Ні, не в стані, абсолютно не в стані наші «малороси» відділитися від рідної російської «вітки».

У високій мірі характеристичною для сего «галузяного» настрою сучасного українства і його аполітичности є ставлення «Ради» до т. зв. українських планів Австро-Угорщини.

Чи такі пляни існують фактично, чи ні – инша річ, але цікаво, як ставиться до них сама «Рада». Вона навіть не обурюється, що якийсь там Меншиков посмів запідозрітя її російську лояльність.

Ні, їй просто видасться ся ідея високо комічною. От щось ніби відбудування політичної незалежности Новгорода або унія його з Литвою. Можна всіляко ставитися до т. зв. великоавстрійських планів, але стрічати кожну нову політичну думку, яка колідує з державними інтересами Росії, як щось гідне лише сміху і «дотепів» дурного фельєтоніста – значить, не лише бути позбавленим всілякого політичного розуміння; се значить, що наші українці так органічно сплелися з Росією своєю культурою, думками і політичними ідеями, що з сього погляду вони нічи&м не відрізняються від правдивих росіян.

Що ідейні репрезентанти сучасного українства не прив’язують до нього жодних політичних цілей, найліпше доводить їх ставлення до російського націоналізму, правительственного і неправительственного.

Якби наші українці були свідомі тих політичних задач, які висуває в дальшій консеквенції рух український, вони б раз на все зрозуміли що сей останній є з конечности в самій своїй суті, ворожий політичним задачам російських націоналістів; вони б бачили тоді в пп. Меншикових і Савенках, як рівно ж і в правительстві, своїх природних ворогів. Тим часом тепер вони бачать у них ворогів... з непорозуміння. Українці наші так далекі від думки про якісь політичні завдання українства, що просто щиро дивуються, чому на них так нападають і уряд, і «Н[овое]Вр[емя]».

Та ж вони лише дбають про «культурно-національні» потреби свого народу, та ж вони є лише українськими провансальцями і нічим більше!

Ось що читаємо у статті «Українство на виставах» в ч. 205 «Ради». Добачаючи в нагородах, уділених просвітнім українським товариством на виставах (хотинській і одеській), признання культурної вартости українства, «Рада» дивується, чому сього досі не зрозумів уряд.

«На жаль, – читаємо там, – уряд і досі не хоче стати на такий чисто практичний, навіть вузько-утилітарний погляд. Уряд добачає в українському рухові все, що хоче, не добачає він тільки його великої культурної ваги. Виходить, що звичайні місцеві люде, не політики й не адміністратори, прості собі хазяї та хлі¬бороби, тільки що добре знайомі з місцевими обста¬винами і потребами місцевої людности, більш об’єктивно й справедливо оцінюють вагу і значення українського вільного слова, ніж особи державного розуму. Це, очевидно, одне з богатьох непорозумінь (!) нашого перехідного часу».

Отже, нагінка на український рух – се, за «Радою», не щось, що випливає з добре зрозумілих політичних інтересів Росії, лише... «непорозуміння»! Підкладом одного з найважливіших суспільних явищ – національної боротьби є, на думку радчаньских соціологів, непорозуміння»!

Хай се здається комусь глупим і наївним, але для людей, які всю ціль національного руху в краю бачать у плеканню рідної літератури і штуки, се цілком консеквентно.

А ось що пише «Рада» з приводу національної політики Столипіна (ч. 202). «Не знаючи сам українства покійний прем’єр у своїх відносинах до нього керувався тими поглядами, які вже давненько скла¬лися щодо сього питання в бюрократичних сферах і які зовсім не відповідають справжньо¬му стану речей. За прем’єрства Столипіна видано в 1910 р. відомий циркуляр, що ним український просвітній рух, разом з «інородчеськими» такими ж рухами визнавав ся на підставі хибних засад «небезпечним для держави». Віддаючи данину признання «заслугам» Столипіна, «Рада» кінчить такимими словами: «тим сумніше, що й така видатна людина у своїх поглядах на українство помилялася».

Далі не може посуватися політичний ідіотизм!

Сей останній сягав так далеко, що наші радчани готові скорше пояснити собі цілу антиукраїнську політику правительства або «помилкою», або «непорозумінням», аніж припустити хоч на хвильку, що, може, таки українство є в суті речі рухом політичним? Так далеко є від усякої політики наше «національно-культурне» провансальство.

Стремління «Ради», гідне ліпшої цілі, погодити інтереси російської державности з українським націоналізмом дуже пригадують аналогічні зусилля «Русских Відомостей» у дев’ятдесятих роках минулого віку, «Рус. Від.» тоді майже в кожнім числї старалися – у відповідь на скорочення з боку уряду компетенції і прав земства – довести, що земський принцип не є в противенстві з принципом самодержав’я. Життя немилосердно розбило сю шкідливу ілюзію. І подібно до того, як Вітте, який у своїй відомій «Записці» («Самодержав’є і земство») збивав наївні ідеї «Р[усскихъ] В[ідомостей]», – був політично на цілу голову вищий за редакторів ліберальної газети, так і Столипін, в своїм розумінню задач українства є на цілу голову вищий за на¬ших доморідних політиків,

Ми навели вгорі кілька прикладів з публічних виступів українців для характеристики їх – так скажімо вже се раз! – русофільства.

Але се останнє можна простежити майже на кожнім иншім полі нашого публічного життя. Зверніть лише увагу на саму термінологію «Ради»: дуже рідко там вживається слово «український», а в противність йому «російський» так, як би йшлося про дві різні нації. Ні, «Рада» ніколи не забуває «галузкову» теорію і скрізь там, де скаже «український», за¬мість «російський», конче скаже «великоросійський», аби ніхто не смів забути, що українці – то такі ж самі «росси», лише малі.

Перечитайте-но, чим займаються в їхніх клубах? Викладами про «фіґури» на Правобережжю або про «Терешка Пархоменка». Звичайно, агітаційних промов у клубах виголошувати не можна, але хто б заборонив нашим клубистам пропагувати ідею «краєвости», хоч би так, як се робив «Przegіd Krajowy»? Хто б заборонив їм звернутися до «політики», коли не сучас¬ної, то хоч минулої ? Не заборони тут винні, а просто думка людей, скерована в цілком инший бік, просто не є в стані вийти поза межі етнографії і «триєдиної Руси».

Те саме доводиться сказати про нашу сучасну (і не сучасну) красну літературу.

Література в Росії загалом, а тим більше у нас, довший час була одиноким виявом публічної думки. Отже, було б річчю цілком природною, коли б у ній ми знаходили реагування на нечуваний політичний і національний гніт, під яким стогне край. А що знаходимо в ній замість того? Ідіотичні слов’янофілські гімни Старицького і русофільські романи Мордовця. Чи не є характеристично, що антимосковськими традиціями України захопився і виявив їх у поетичній формі перший (і чи не одинокий?) росіянин Рилєєв? («Войнаровський»). Чи не є ще більш характеристичним для політичного настрою ідейного українства, що найліпша історична українська повість на¬писана для того, щоб выставить во всей виразительной олицетворенности исторіи причины полити¬ческой ничтожности Малороссіи» і довести «необходи¬мость слияния въ одно государство южнорусскаго пле¬мени съ с7вернымъ?» Чи не характеристично є, що в той час, як лірічні і полонофобські вірші Шевчен¬ка знайшли собі богато наслідувачів, його антимосковські твори зосталися голосом в пустині?

Сей аполітизм нашої літератури, який свідчить про повний занепад політичної думки серед найідейніших верств української суспільности, ще яскравіше впадає у вічі в порівнянню з літературою польською. Починаючи від славної трійки романтичної доби (Міцкевич, Словацький, Крашевський), далі через добу «реалізму» і кінчаючи останніми роками – Жеромським, Ю. Катерлею, – яким яскравим вогнем протесту проти московського ярма горить ся література! Деякі твори Жеромського, напр., просто є політичними памфлетами, а Конопніцька написала навіть вірш проти відділення Холмщини! Можна осуджувати тенденційність у літературі, але, в кожнім разі, ся тен¬денційність доводить, наскільки живе є в народі націо¬нальне почуття, наскільки велика є його відпорна сила проти всякого національного пониження і гніту. Шо ж замість сього дає рідна література?

Не ліпше, а може, ще гірше, стоїть у сьому сенсі наша драматична історична література. Розуміється, не можна в’язати письменника вибором сюжету для його творів, але сей вибір уже свідчить, куди спрямований цілий хід його думки. Якби наші драматурги жили не в минулім, а в сучаснім, якби вони не були наскрізь пересякнуті теорією «триєдиної Руси», вони б мусили шукати в історії инших сюжетів для своєї творчости, ніж як се вони роблять тепер.

Мимоволі б вони зверталися до епох і людей, ідеєю яких була боротьба з Москвою. Замість того маємо силу драм, присвячених козаччині, гайдамаччині, тим часом коли історія Лівобережжя в другій половині XVII і XVIII вв. повна понурого драматизму і своєрідної краси, не приваблює щось наших письменників. Так само, як не приваблює їх натхненна фігура одного з найбільших ворогів Москви, фігура унесмертельнена в німецькій, польській, шведській, англійській літературах. Пр. Здеховський мав рацію, коли казав, що українець почувається членом осібної нації, лише як стикається з поляком. Боротьбі з Польщею присвячено, як ми вже зауважили, біль¬шість історичних драм і повістей українських. Розу¬міється, гідне всякої похвали подавати нащадкам у поетичній формі великі вчинки їхных батьків, але плекати ненависть до історичного трупа або па¬ралітика (на Україні) і рівночасно замикати очы на сучасність – се є політичний атавізм.

Подібно і наука наша історична займається переважно історією боротьби України з польською державныстю. Коли се почасти зрозуміле є для Галичини, де польська державність не є цілковитою фікцією, то просто дивно се у наших українців. Прецінь є річчю природною, що думка історика все звертається до тих епох, які за своїм характером мають актуальний інтерес для сучасника. Але, мимо того, наші українські історики шукають у минулім ті моменти, які всяку актуальність для російських українців майже стратили.

Сей політичний атавізм стрічаємо і в публіцистиці нашій. Наші публіцисти просто не знаходять слів там де треба відперти польські закуси, і раптом стають делікатні й покірливі, коли мова зайде про Росію. Тоді енергійна і патетична мова статей перемінюється на мляву, сентиментальну і невиразну, як белькотіння немовляти; тоді зачинаються реверанси перед російською «культурою» etс. І не самі цензурні умовини тут винні!

З сього погляду особливо характеристична є позиція, зайнята «Радою» в холмській справі.

Та не лише в літературі, публіцистиці, науці слідно се русофільство (а заразом з тим полонофобство) – атавізм є помітний у щоденнім життю. Недавно з приводу засудження українських студентів у Львові посилалися до них привітні телеграми і протести проти польського суду від дорпатських та инших українських студентів з Росії. У відповідь на польський гніт національне почуття відразу заговорило в них. На російський, як відомо, вони реагують инакше. Дурними були б закиди, що прецінь у Росії неможлива є боротьба така, як у Галичині. Хай буде. Але чей же не повісили б наших студентів за агітацію за українські катедри, яка провадилась, напр., у 1907 р., не заборони тут причиною, лише та теорія «триєди¬ної Руси», якою наскрізь пересякли наші «свідомі». Недавно один мій знайомий упав у страшне обурення, зобачивши на якійсь виставі мапу історичної Польші, в межах якї він побачив і своє рідне чернігівське село. Maпy Росії, в кордонах якої не лише було, а й є його село, він, певно, бачить частіше, і його патріотичне серце не б’ється з обурення... Знаємо також иншого знайомого, який співчував боротьбі українців Галичини за власні залізничні білети (а може, й сам провадив) і рівночасно вважав високо комічним вчинок одного українця, що домагався, аби власті російські говорили з ним по-українськи...

Ціле сучасне українство – преса, література, наука, публічне житя – є під гіпнозом застарілої і високо шкідливої ідеї «триєдиної Руси», елементи якої можна дослідити майже у кожного українця. Ціле воно живе не в теперішності, для якої воно не має зрозуміння, лише в минувшині; звідти воно черпає і свої симпатії і свої антипатії.

Ціла ж його сучасна «політика» – на скільки українство її має – вичерпується адорацією двоголового орла як символу неподільности Росії.

У нас люблять хвалитися, що, мимо своїх москалізаторських заходів, Росія нічого не зробила з Україною, і маси зістались вірними своїй нації і мові; маса зісталася українською.

Розуміється, зісталася, але, мимо того, Росія зробила колосоально богато Україні. Помимо того, що вона знищила в нас стару і високу культуру, а замість неї обдарувала нас своєю – проблематичної вартости, – помимо сього, вона ще вбила в Україні самостійну політичну думку. Саме поняття вітчизни «поширив» московський царат.

Давніше всі українці мали одну вітчизну – Україну. Її, лише її інтересами (так, як вони їх розуміли) керувались наші прадіди. Її лише інтереси були міродайні і для Мазепи, який виступив проти Петра, і для духовенства, що виступало проти Мазепи, що, як думало се духовенство, шкодив «малоросійській вітчизні».

Тепер ми маємо, – як пише «Рада», – «спільну батьківщину» від Білого по Чорне море.

Pium desiderium Катерини II, аби українці покинули «развратноє мнєніє» – вважати себе за самостійну націю – сталося фактом. І тепер ми маємо на Україні замість нації, колись вільної, що сама ста¬новила про себе, «вєтвь русскаго народа», яка в кожній сміливій політичній думці, ворожій Росії, бачить зраду інтересів «спільної батьківщини».

Сучасне ідейне українство не піднесло до себе масу. Воно само опустилося до хаотичної національної «свідомости» темних, задурених віковою русифікаторською політикою мас українського мужицтва. На щастя, внутрішня логіка українського руху є сильніша за його туподумних провідників.

Найвищий час для всіх українців, які розуміють велику політичну вагу українського питання, які не бажають позістати в ролі провансальців, – зачати акцію проти новітнього русофільства. Сучасне виключне ,,національно-культурне» і «поступове безпартійне» українство мусить умерти. На його місце має прийти політичне українство. Пора знати, що тепер російський патріотизм і український націоналізм виключить один одного. Пора перестати бути і українцем і росіянином рівночасно.

Національний гермафродитизм, як і фізичний, може бути цікавим об’єктом дослідів для біолога або соціолога, але до ролі виконавця і керманича публічної опінїї він рішучо не надається.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4