Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Аналіз діяльності В.І. Леніна представниками української національної інтелігенції ХХ ст.

Олександр Музичко,
кандидат історичних наук, доцент
Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова,
член правління одеської «Просвіти»

Епохальні суспільно-політичні зміни, що відбулися в Україні у 1980-1990-тих роках надали нового імпульсу історичній біографістиці. Українські історики переважно зосередилися на вивченні життєвого шляху представників українського національного руху ХІХ – ХХ ст., адже саме їх біографії потребували найбільшого очищення від замовчувань та фальсифікацій. Водночас необхідність створення нової концепції історії України модерної доби поставила на часі завдання переоцінки ролі в історії України діячів інших держав та народів, передусім Російської імперії та СССР. В цих державах панувала російськоцентрична концепція історії України, згідно якої російські та російсько-совєцькі політики зображувалися благодійниками України. Так, Олексій Михайлович, Петро І захищали Україну від поляків та шведів, Катерина ІІ – від турків, російські більшовики допомагали українському пролетаріату та селянству боротися проти своїх експлуататорів – куркулів та буржуазії. Незважаючи на оновлення сучасної української історичної науки рецидиви цих поглядів присутні як в історичній, так і в суспільно-політичній думці.

Одною з найбільш дискутованих постатей, причому не тільки в України, є Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924), організатор Російської соціал-демократичної партії (більшовиків), Російської комуністичної партії, творець совєцької політичної системи. Видатний французький історик Ален Безансон, розмірковуючи над феноменом В. Леніна, не зміг підшукати йому історичного відповідника. На його думку, жоден видатний діяч не може зрівнятися з Леніним у всеосяжному впливі на історію своєї та інших країн. Історик відзначив «таємницю Леніна» – його біографія втікає від біографа, він зливається зі створеною ним ідеологією, перебігом політичних подій1.

Відразу після смерті В. Леніна комуністична партія СССР використала його постать у якості цементу радянської ідеологічної доктрини. Навколо В. Леніна сформувався справжній модерний культ релігійного поклоніння «святим мощам»2. Він вважався деміургом-благодійником для всіх «братніх совєцьких народів», у тому числі українського. В умовах гострої політичної боротьби в сучасній Україні цей культ оберігають представники комуністичної партії України та споріднені з ними партії, їх електорат3, налаштовані просовецькі (радикально чи помірковано) суспільствознавці та активно денонсують протилежні ним ідеологічні сили, передусім ліберальні та націоналістичні. Дискусія навколо постаті В. Леніна іманентно присутня в працях присвячених Революції та Громадянській війні в Україні в 1917-1920 роках, загальному впливу комуністичної системи на історію України тощо. Повноцінна ж сучасна українська «ленініана», що поставила б за мету написання українського варіанту загальної біографії В. Леніна в контексті світової та української історії, ще не сформувалася. На перешкоді стоїть відставання розвитку досліджень всесвітньої історії в Україні, у тому числі русистики та совєтології, порівняно з вивченням історії України.

Втім українська традиція сприйняття постаті В. Леніна простежується у працях видатних представників української інтелектуальної еліти ХХ ст. Ця традиція, що повністю ігнорується в сучасних російських, американських та західноєвропейських біографіях В. Леніна представляє інтерес не тільки для історика України. ЇЇ вивчення дозволяє виявити специфіку в оцінці його діяльності різними національними елітами, підсилити об’єктивність та глибину у вивченні цієї видатної постаті світової історії. Дана стаття не претендує на повноту. В ній відзначені найоригінальніші підходи українських інтелектуалів до постаті В. Леніна. Слід відзначити, що до уваги бралися лише загальні оцінки В. Леніна як людини та історичного діяча, а не оцінки його окремих дій, аспектів поглядів, ленінізму тощо. Нами не взяті до уваги численні офіціозні праці про В. Леніна українських совецьких політиків, істориків, філософів, адже написані в тоталітарних умовах вони часто не відображали справжніх думок їх авторів. До того ж ці автори належали швидше не до української культури, а до совецької, яка є окремим феноменом. Натомість увагу зосереджено на думках українських діячів, які мали можливість висловити справді суб’єктивні, не цензуровані погляди на постать вождя більшовиків.

У першу чергу увагу привертають зауваження про постать В. Леніна його найближчих українських сучасників, безпосередніх учасників подій 1917-1920-х років. В цей час в Україні серед українських комуністів формується апологетична традиція у сприйнятті В. Леніна, що набуде потворних форм в СССР та УССР пізніше. Показово, що відомі засновники українського націонал-комунізму С. Мазлах і В. Шахрай, загалом критично оцінюючи політику більшовиків в Україні в 1919 році, називали В. Леніна «великим політичним тактиком і стратегом, великим пролетарським ватажком, себто фігурою не тільки політично великою, а великою морально-політично»4. Таким чином вони спиралися на віру в «доброго царя», дистанціюючи провідника політики більшовиків від цієї політики.

Не залишили поза увагою лідера більшовиків і його більш або менш запеклі опоненти. Гетьман П Скоропадський характеризував у «Спогадах» свого сучасника як «найвидатнішу людину, яку висунула наша епоха, на наш жах»5. Більш докладну характеристику В. Леніна подали у 1920-х роках відомі українські політичні діячі та мислителі В. Винниченко та Д. Донцов. Свої оцінки ці два опоненти вождя більшовиків давали виходячи з різних позицій, відповідно – української соціал-демократії та українського націоналізму. Показово, що В. Ленін ставився до обох цих діячів досить зневажливо як до «буржуазних націоналістів», «міщан». Так у листах до Інеси Арманд він висловлювався про один з творів В. Винниченка як про «якусь ахінею та дурість», «архіскверне уподібнення архіскверному Достоєвському», а їх автора назвав «претензійним махровим дураком»6. Як відомо, між В. Винниченком та В. Леніном існувала певна спільність у позиціях щодо ведення соціально-економічної політики, на початку 1920-х років В. Винниченко робив спробу повернутися в Україну. Між тим, щоденникові записи В. Винниченка, які він вів у 1920-1930-х роках, демонструють його послідовне критичне ставлення до постаті В. Леніна.

У запису від 27 грудня 1921 року з приводу З’їзду Рад в Росії він занотував: «Чергове лицемірство і демагогія Леніна»7. Докладніше про В. Леніна В. Винниченко висловився з приводу його смерті. У листі до Левіні від 27 січня 1924 року він писав: «про Леніна навряд чи я писатиму. Не через те, що не міг би приглушити гіркості й болю, а тому, що не вважаю його за дійсного революціонера. Він – алхімік, сухий, нещирий, дізгармонійний, а не революціонер. Тим паче, що й об’єктивно його революційність дала не революцію, а жорстоку реакцію»8. В щоденниковому запису він ще відвертіше негативно відгукнувся на смерть вождя більшовиків: «нема в мене доброго почуття, яким міг би згадати Леніна. «Вчитель підлоти», - так його називали. Брутальність, лицемірство, єзуїтизм, нечесність з собою – покриває ті якості розуму й волі, якими він безперечно володів». Водночас він вдало зауважив, що сама смерть вождя стала приводом для спекуляції серед його оточення. Він пророкував, що смерть В. Леніна потягне за собою боротьбу між його спадкоємцями, зниження популярності більшовиків в масах («Маса любить мати ідола, але ненавидить цурпалки від ідола»)9. Ознайомлення у липні 1924 року з текстом «Заповіту Леніна» дало привід В. Винниченку для такого зауваження: «бідний чоловік, яке в нього було вбоге особисте життя, якщо найближчих до себе людей він так злісно, так мстиво, так негарно схарактеризував. І нещасні ці Зинов’єви, яким треба ковтнути ці характеристики і прийняти їх за істину, бо вони ж самі оголосили Леніна пророком, слово якого є непомильний закон»10. Характерним є запис В. Винниченка від 4.12, 1925 після відвідин ним радянського консульства у Швейцарії: «куценька, козлино-інтелігентська постать Леніна на портреті в приймальні у Раковського»11. У 1936 році український діяч відзначив: «Ленін, Троцький, Каменів може хочуть зробити комунізм, але стихія сильніша за них, вона в них», маючи на увазі імперсько-російське коріння більшовизму12. Проникливим є зауваження В. Винниченка, що він зробив у 1939 році: «Гітлер, Сталін, Мусоліні – синки Леніна»13. Таким чином він примкнув до традиції, згідно якої В. Ленін був засновником тоталітарних режимів в Європі.

Інший видатний діяч українського національного руху, ідеолог українського чинного націоналізму Д. Донцов (1883-1973) проаналізував діяльність В. Леніна та основ його ідеології у некролозі, написаним у Львові по гарячих слідах звістки про смерть вождя більшовиків14. Він називав В. Леніна не лише фанатиком, але й політиком у справжньому значенні цього слова: «Своїм умінням зв’язати соціальні і політичні цілі в одне, обійняти одною політичною думкою різні переворотові енергії народу - він був дійсно незрівнянний. Але поза тим - матеріальний добробут мас, у найвульгарнішім значінню слова, був і його ідеалом, перед яким гинули і пропадали всякі інші».

Незважаючи на своє негативне ставлення до В. Леніна, Д. Донцов наголошував, що «він був дійсно великий і лише заздрісники можуть заперечувати його геніальність». Ставлення В. Леніна до ідеї самостійності України він вважав прикладом органічної нездатності лідера більшовиків шанувати чужі особисті або громадські права. Самостійність України без федеративного зв’язку з Росією, попри задекларований принцип «права нації на самовизначення», була для нього чимось, що не існує в природі. В той же час, Д. Донцов дорікав українцям за те, що вони не зуміли ідейно перевершити більшовизм «ні своєю яскравістю, ні ексклюзивністю, ні абсолютністю… прокляттям нашої історії є те, що ми не могли цьому збірникові невгасимого фанатизму, незгасимої енергії і чисто понтифікального почуття власної непомильності - не могли протиставити нічого рівно вартного»15. У цілому Д. Донцов особливо наголошував на закономірності появи постаті В. Леніна в умовах авторитарної московської культури. Цю думку висловив у 1938 році інший теоретик українського націоналізму Ю. Липа: «на чужині спритний Ленін усвідомив собі сутністю рабські інстинкти московської маси»16.

Короткі, але проникливі характеристики В. Леніна залишили представники української консервативної політичної думки на еміграції В. Липинський та О. Назарук. У знаменитому трактаті «Листи до братів-хліборобів» В. Липинський подібно до Винниченка зазначав: «мабуть і Ульянов не був би Леніним, коли б у його житті і в жилах його ідейних помічників – Чичеріних, Бухаріних, Калініних, Камєнєвих – не текла кров старого московського служилого дворянства, що опричниною й терором врятувало й відбудувало московську державу за Грозного, за «смутного времени», за Петра Великого – рятує й відбудовує тепер під прапором большевизму пораз четвертий»17. У листі до В. Липинського від 23 липня 1924 року О. Назарук погоджувався з Т. Масариком, який характеризував все правління більшовиків як правління напівінтелігенції. «І Ленін робить на мене вражіння пів інтелігента і всі ті Троїцькі, Нахамкіси, Бухаріни. Звідси їх самовпевнене повалення релігії», - писав О. Назарук18.

Таким чином, некролог авторства Д. Донцова був найґрунтовнішою спробою українського діяча в еміграції подати альтернативне більшовицькому бачення постаті В. Леніна. Очевидно, що в УССР у 1920-х роках такої можливості вже не існувало. Тим не менш, унікальні свідчення про наявність таких думок в підсовєцькій Україні знаходимо в «Щоденнику» одного з чільних представників українських інтелектуалів 1920-х років літературознавця С. Єфремова (1876-1939). На відміну від статті Д. Донцова відповідні записи С. Єфремова були оприлюднені лише у 1997 році19.

У запису від 23 січня 1924 року С. Єфремов свідомо протиставив більшовицькому погляду на В. Леніна як генія такі думки: «я читаю Леніна з перших його виступів, з середини 90-х років і його грубий тон ординарного агітатора ніколи не промовляв мені до душі. Плеханов був далеко талановитіший. До генія йому, як письменникові, певна річ дуже далеко. Як практичний політик, він більший: сильна вдача безперечно виявляється, яка не розбираючи пре просто вперед, не загадуючи, що з того вийде. Сильна вдача і може – прогресивний параліч Наслідки чуємо всіма фібрами. Лад, який повстав з цього поєднання, в кращому разі од миколаївського ріжниться тим, що нема царя Миколи ІІ, а натомість став Микола ІІІ Ленін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, політичної й громадської, ніж та, що стала за наслідок «твердої вдачі» або прогресивного параліча Леніна, світ ще не видав. І не побачить ніколи. Червона аракчеєвщина – здобуток Леніна, як політика. Ну, а в такім разі чому ж не прокламувати і «без лести преданного» теж за генія?»20.

Висловлені в 1920-1930-х роках думки визначили подальші підходи до постаті В. Леніна з боку українських інтелектуалів з еміграції та діаспори. Від поглядів Д. Донцова відштовхувалися Євген Маланюк (1897-1968) та П. Штепа (1897-1980). У статті «До проблеми більшовизму» Є. Маланюк зауважив: «Жодним генієм Ленін, розуміється не був, але одне йому треба признати (опріч характеру, без якого, річ ясна, він Леніним ніколи б не став) – ця людина чудово знала: 1) психіку московського народу 2) механіку московської історії (підтвердження – перенесення столиці з Пітера до Москви) 3) коріння московської культури 4) природу влади. А цим останнім Ленін, який либонь більше студіював «Фом Кріге» Карла фон Клявзенвіца, аніж «Дас Капіталь» другого Карла – Маркса, був, розуміється на десять голів вище від наших центрально-радянських Грушевських і Винниченків, що були в тій області майже немовлятами». Як і Д. Донцов, Є. Маланюк підкреслив російсько-імперське підґрунтя постаті В. Леніна: «Російський інтелігент татарського походження. За присадкуватою постаттю Леніна все виразніше виростає довготіла постать несамовитого Петра І»21.

У трактаті «Московство» (1968) П. Штепа прагнув довести дві думки: про російський націоналізм та посередність В. Леніна22. Повну солідарність з першою тезою Д. Донцова раніше задекларував Є. Онацький23. Наголошуючи ж на посередньості Леніна, П. Штепа розходився з Д. Донцовим. У цьому аспекті позиція П. Штепи перегукується з позицією сучасного французького історика А. Безансона. Водночас А. Безансон вважав, що як людський тип, як характер, В. Ленін вислизає від всіх спроб національної класифікації24. На тактичній гнучкості В. Леніна, його прагненні мати владу за будь-яку ціну подібно до Д. Донцова наголошував політолог В. Голубничий (1928-1977). Натомість на відміну від Д. Донцова та Є. Маланюка він не перебільшував російський націоналізм лідера більшовиків. На його думку, «російським шовіністом Ленін не був, бо вважав що це шкодить інтересам і єдності Росії. Ленін вчив росіян на словах співчувати українцям та іншим національним меншинам, визнавати їх минулі кривди, заподіяні царатом, обіцяти їм свободу національної культури, мови тощо і в такий спосіб їх ідейно роззброювати та притягати до себе»25.

Один з провідних істориків з української діаспори І. Лисяк-Рудницький (1919-1984) не присвятив постаті В. Леніна великої уваги. Але з огляду на впливовість цього історика, оригінальність його поглядів, його думки, розосереджені в цілій низці статей, заслуговують на розгляд. Певною мірою вони підсумовують українську інтелектуальну традицію у сприйнятті постаті В. Леніна у першій половині та третьої чверті ХХ ст. Слід відзначити, що на відміну від згаданих авторів І. Лисяк-Рудницький намагався вийти поза межі політичних уподобань і оцінювати діяльність В. Леніна виходячи з інструментарію історичної науки.

Розмірковуючи над поширеним поглядом на В. Леніна як на російського шовініста, історик зазначав, що «річ не в тому, що Ленін був більший російський шовініст, аніж його попередник Керенський. Навпаки, серед російських керівників того часу Ленін відзначався найширшим поглядом на національне питання і був найбільш реалістичним у сприйнятті України як політичної сили. Але система, що її очолював Ленін, від самого початку була позначена диктаторськими та терористичними рисами. Вживаючи пізнішого терміну, це була тоталітарна система у зародку»26. Зауважимо, що навряд чи можна визнати вірним таке штучне розведення В. Леніна та політичної системи, яку він фактично створив. Подібно до попередників історик виводив коріння більшовизму з традицій російського абсолютизму, заглиблюючи їх вглиб століть: «великі російські реформатори, Петро І і Ленін, перебудовували фасаду держави, але не торкнулися цього (монгольського фундаменту)»27. В такому вимірі І. Лисяк-Рудницький вважав за доцільне порівнювати соціальні умови якобінізму та більшовизму28. Продовжуючи паралель між більшовицькою та французькою революціями історик зазначав, що Робесп’єр і Леніні були практиками, які спиралися на теоретичні побудови Руссо та Маркса29. Як і Д. Донцов та Є. Маланюк, І. Лисяк-Рудницький виступав проти позбавлення В. Леніна статусу видатного діяча: «очевидно, що – в певному сенсі – Ленін дійсно був контрреволюціонер: він загнуздав революційну анархію та відновив порядок у країні. Але він саме через це великий державний муж Росії, наслідник не Стенькі Разіна й Пугачова, але Грозного й Петра»30.

Отже, наведені погляди представників української інтелектуальної еліти на постать В. Леніна, попри специфіку кожного з них, містять певні спільні риси, що дозволяє виокремити українську інтелектуальну та історіографічну традицію в «ленініані». Природно, що головною її ознакою є особлива увага українських авторів до національних поглядів та політики В. Леніна, адже цей аспект виводив їх на розгляд теми «Ленін та Україна». Згадані автори відзначали, що ця політика, попри гасла, ґрунтувалася на традиційному московському імперіалізмі. З іншого боку, більшість українських авторів підкреслювали сильні сторони В. Леніна як політика, попри своє негативне ставлення до побудованої ним політичної системи. Вони протиставляли В. Леніна своїм недалекоглядним українським політикам. Водночас українські автори відзначали антиморальність політики В. Леніна, її історичну безперспективність. Загалом, українські автори негативно ставилися до постаті В. Леніна, що відрізняє українську традицію від російської (не більшовицької), де були наявні найрізноманітніші оцінки – від різко негативних до глорифікуючих. В той же час наголос на аморальності, жорстокості, підступництві В. Леніна, порівняння його з такими постатями російської історії як Іван Грозний та Петро І, як і загалом виведення постаті В. Леніна з усієї попередньої російської державно-культурної традиції, споріднюють українських авторів з багатьма російськими (наприклад, М. Бердяєвим, С. Португейсом, І. Солоневичем та іншими)31.

Подальші дослідження можуть суттєво доповнити дані про сприйняття постаті В. Леніна в українськими інтелектуалами. Перспективним напрямком досліджень є перш за все відповідне студіювання листування українських діячів, щоденників та інших приватних матеріалів (це особливо актуально у випадку з совецькими інтелектуалами), вивчення праць інтелектуалів з української діаспори. Думки видатних представників української інтелектуальної еліти ХХ ст. повинні стати підґрунтям сучасних розробок біографії В. Леніна в Україні, загалом українського погляду на природу більшовизму.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.Безансон А. Интеллектуальные истоки Ленинизма. – М., 1998. - С. 189-199; 2. Тумаркин Н. Культ Ленина в Советской России. – Санкт-Петербург, 1997. – 285 с.; 3. Яскравий приклад цього з найновішої повсякденності див.: У Заліссі «оновили» Леніна // День. – 2006. - 13 квітня; 4. Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. – Нью-Йорк: Прологом, 1967. - С. 282; 5. Скоропадський П. Спогади. – К.-Філадельфія, 1995. – С. 150; 6. Федченко П. Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і художню творчість В. Винниченка // Київ. – 1987. - № 12. – С. 50; 7. Винниченко В. Щоденник. 1921-1925. – Т. 2. – Ред. Г. Костюк. – Едмонтон-Нью-Йорк, 1983. – С. 64; 8. Цит. за: М. Жулинський Голгофа українця Володимира Винниченка // Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. - С. 126; 9. Винниченко В. Щоденник. 1921-1925. – Т. 2. – Ред. Г. Костюк. – Едмонтон-Нью-Йорк, 1983. – С. 284; 10. Там само. – С. 382; 11. Там само. – С. 657; 12. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. - Т. 1. – Едмонтон-Нью-Йорк, 1980. – С. 435; 13. Там само. - С. 249; 14. Донцов Д. В. Лєнін // Літературно-науковий вісник. – 1924. – Т. 82(83). – С. 322-333; 15. Докл. див.: Музичко О.Є. Рецепція постаті В. Леніна та ленінізму в ідейній спадщині Дмитра Донцова // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Серія: історія. - Вип. 6. / Голова ред. кол. Г.І. Гончарук. - Одеса: Астропринт, 2006. - С. 152-164; 16. Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992. – С. 27; 17. Єфремов С.О. Щоденник. 1923-1929/ За ред. Е.С. Соловей. – К.: Рада, 1997; 18. Там само. - С. 60-61; 19. Липинський В. Листи до братів- хліборобів. – 1926 – С. 39; 20. Липинський В. Архів. – Т. 7. – Листи О. Назарука до В. Липинського /ред. Лисяк-Рудницький. – Філадельфія, 1976.– С. 181-183; 21. Маланюк Є. До проблеми більшовизму // Маланюк Є. Книга спостережень. – Т. 2. – 1966, Торонто. – С. 166-167, 169; 22. Штепа П. Московство. – Дрогобич, 2005. – С. 255, 321; 23. Ленін В. // Онацький Є. Українська мала енциклопедія. – Т. 4. – Кн. 7. – Буенос-Айрес. – 1960. – С. 823-825; 24. Безансон А. Вказ. праця. – М., 1998. - С. 195-196; 25. Голубничий В. Ленін і Ленінізм // ЕУ - Т. 4. - 1994. - С.1282-1284; 26. Лисяк-Рудницький І. Четвертий універсал та його ідеологічні попередники // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 1. - К.: Основи, 1994. - С. 13; 27. Лисяк-Рудницький І. Проти Росії чи проти радянської системи // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 1. - К.: Основи, 1994. - С. 322; 28. Лисяк-Рудницький І. Французька і совєтська революції // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 1. - К.: Основи, 1994. - С. 31; 29. Лисяк-Рудницький І. Обережно з утопіями // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 1. - К.: Основи, 1994. - С. 358; 30. Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. 1. - К.: Основи, 1994. - С. 61; 31. Кара-Мурза А.А., Поляков Л.В. Русские о большевизме. Опыт аналитической антологии. – СПБ: РХГИ, 1999. – 440 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4