Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Пророк про пророка: Т. Шевченко в публіцистичній спадщині Дмитра Донцова

Олександр Музичко,
кандидат історичних наук, доцент
Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова,
член правління одеської «Просвіти»

В історії кожного народу, в тому числі українського, є визначні дати. Вони є приводом для відзначення та осмислення видатних історичних подій, важливим чинником формування суспільної історичної свідомості, як частини національної. Серед цих подій чільне місце займають дати народження чи смерті видатних українських діячів. Березень місяць є особливим – це місяць, в якому народився та помер великий український поет та художник Тарас Григорович Шевченко. В цьому ж місяці, 30 числа 1973 року, пішла з життя ще одна знакова постать української історії – видатний публіцист, політик, ідеолог, літературознавець Дмитро Іванович Донцов (1883-1973).

Сьогодні постать Т. Шевченка є так би мовити «одержавленою». Свою повагу до нього демонструють представники всіх політичних сил України. Проте всі вони по різному, часто своєрідно розуміють значення для українців їх великого поета. Можна навіть говорити про пряме використання авторитету Т. Шевченка у власних цілях, підлаштування його поглядів під специфіку кожної з ідеологій. Національні сили розглядають Т. Шевченка як національного пророка, апостола новітньої української нації, підкреслюють національний аспект його творчості. Ліві сили услід за радянською пропагандою переважно наголошують на анти панському спрямуванні поезії великого Тараса, її атеїстичних мотивах, підкреслюють його позитивне ставлення до російської культури. Останнім часом бачимо й більш ганебні вчинки – написи на пам’ятниках «Шевченко за русский язик!», відверту ненависть до нашого національного генія. Як вірно зауважив голова одеської обласної організації Національної спілки письменників Геннадій Щипківський ставлення до Тараса Шевченка свідчить про громадянську сутність кожного українця (Думська площа. - 24. 03. 2006).

В очищенні творчості Т. Шевченка від прорадянських та проросійських фальсифікацій велике значення має вивчення думок Дмитра Донцова, одного з найталановитіших українських публіцистів. Для значної частини українців, особливо у 1920-1940-х роках в Західній Україні його думки мали не менш пророче звучання, ніж Т. Шевченка. Ними були перейняті засновники ОУН та УПА. Його твори й зараз не ігнорують українські патріоти, але й ненавидять проросійські сили, що їх так картав Д. Донцов. Більшість прогнозів та застережень Д. Донцова щодо розвитку України справдилися. Проте, на жаль, Д. Донцов й досі не зайняв поважне місце в українському національному пантеоні. Якщо образ Т. Шевченка так сяк засвоєний українською елітою, то постать Д. Донцова є майже для всіх її представників справжньою «терра інкогніта». Вивчення праць Д. Донцова дасть їм та широкому колу українських громадян подвійний урок: розуміння Т. Шевченка та ознайомлення з поглядами самого Д. Донцова.

Д. Донцов виріс у російській родині у Мелітополі. Але саме Т. Шевченко та деякі інші українські митці зробили з нього українця, про що він зазначав у 1931 році у листі до свого товариша видатного українського поета Є. Маланюка. Ця обставина зумовила подальше зацікавлення постаттю Тараса Шевченка, що існувало в Д. Донцова до кінця його життя, було своєрідною одержимістю, за визначенням біографа Д. Донцова М. Сосновського. Постать Т. Шевченка у вигляді цитат, переказів, прямих характеристик присутня в більшості творів Д. Донцова, що стали основою українського націоналізму. Присвятив він великому поету й низку спеціальних розвідок.

У статті «Сучасне політичне положення нації та наші завдання» (1913) Д. Донцов підкреслював, що у 1840-х поет був під гіпнозом величі Росії. Як і в Костомарова, Драгоманова, ідеї Шевченка значною мірою просякнуті концепціями панмосковитізму. Однак, в подальшому погляди Д. Донцова змінюються. Т. Шевченко стає для нього разом з Лесею Українкою чи не єдиними постатями серед української інтелігенції, що уникли комплексу національної меншовартості, москвофільства. Він наполягав на тому, що Т. Шевченко став національним пророком, але українська інтелігенція спримітивізувала його, не побачила в його поглядах політичний ідеал нації, а тільки класову боротьбу. Протягом багатьох років він захищав націоналістичний дух Т. Шевченка від правих та лівих. Він картав українських лібералів за витравлення ними з Т. Шевченка психології непримиримої активності. Він вдало визначив сутність операції, що була зроблена над постаттю Шевченка в радянський час (і до певної міри триває і досі): «Обкраяного, спотвореного, обляпаного блекотою московською, втягнули москалі лже-Шевченка до бісівського Пантеону Москви, як її „друга”, - не поруч, а під ріжноранговим московським чортовинням – Бєлінським, Чернишевським, Леніном, - „друга” вже їм нешкідливого».

Найбільш виразно Д. Донцов протиставив Шевченка іншим діячам його доби у статтях «Два антагоністи (Куліш і Шевченко)» та «Шевченко і Драгоманов» (збірка «Дві літератури нашої доби»). На думку публіциста, Т. Шевченко, на відміну від інших народолюбців, був Бояном українського лицарства, який картав однаково і звироднілих панів, і недолугих „плебеїв-гречкосіїв”, але не гребував „козацьким панством” колишньої України, ні його гідними, хоч і нечисленними нащадками, як князь Репнин, Варвара Репнина, Де-Бальмен, Кухаренко та ін. Великий поет стояв обома ногами у великій минувшині України, а братчики з Кулішем, в напівзмосковщеній Малоросії, як би тепер сказали – в «реальній, сучасній Україні».

Д.Донцов підкреслював органічний зв’язок Т. Шевченка з найкращими українськими традиціями: «Шевченка ненавиділи за те, що він був завершений тип аристократа, в якім втілилися всі прикмети й чесноти козацтва. Козацтва не - як уявляють матеріалісти - , з оселедцем та шаблюкою, а передовсім як духовного типу. Гордість, почуття власної і національної гідності, невміння згинати шию перед насильником, відраза до всіх плебейських прикмет «лакейської вдачі», прив’язання не до земних благ, а до свого великого ідеалу і до свого Бога, готовність боротися за них проти всіх сил диявола, - ось були прикмети Шевченка, які відштовхували від нього Куліша, а які відкрили йому двері рештків „козацького панства”, як Репніни і Капністи, налаштованих національно і самостійницькі». В статті «Козацька жінка у Шевченка» (1952) Д. Донцов зазначав, що «у нього вона не тільки покритка, бідна, а жінка провідної верстви: вихователька нового покоління оборонців країни та її володарів».

Головну відмінність між Т. Шевченком та його сучасниками Д. Донцов вбачав в тому, що «поет думав, що коли рацію має сильніший, то значить треба самому стати сильнішим, насамперед духом, який домінує і змушує служити собі матерію. В ім’я цієї ідеї нації, Шевченко горів і згорів, залишивши, як фізично згасла зоря, своє світло вікам потомним».

Відмінність Т. Шевченка від М. Драгоманова полягала у різному спрямування їхньої думки – у Шевченка на силу власного народу, його дух, історію, а у Драгоманова – в західноєвропейському вченні. Д. Донцов наголошував на тому, що не можна слідувати одночасно і Драгоманову і Шевченку: «Це були два антиподи. Це були два джерела, з яких потекли дві течії нашої духовності: одна Шевченкова, животворча, терпка і гаряча, і друга Драгоманова – млява, літепла, отруйна для всякої живої думки і живого почуття і відважного чину. Це були представники двох різних каст: панської героїчної володарської (козацько-лицарської) і – касти духових плебеїв, які в тяжку перерву нашої історії – уявили собі, що мають право зайняти місце першої. Претензії, з якими треба раз на все скінчити».

В доповіді проголошеній на Шевченківській академії в Торонто 9 березня 1950 року під назвою «Заповіт Шевченка» Д. Донцов прагнув показати великого Пророка як принципову людину, що вміла любити та ненавидіти, наголосив на заповітах, що залишив поет нащадкам. Промовець зазначив, що Шевченко «ненавидів силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона та зрадників своєї землі. Тих, що кували кайдани – проклинав. Тих, що їх несли покірно – жалів. А тих, що їх рвали – любив!». Звертаючись до тих, хто виступав за примирення з ворогами, каже про даремність боротьби, повстанської романтики, він зазначав: «але романтики, фантасти рухали вперед історію. Шевченко був романтик до глибини душі. І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього – плює на Шевченка». Наче сучасним прибічникам єднання всіх політичних сил України за будь-яку ціну адресований заклик Д. Донцова: «Наказом Шевченка було любити «свою правду». Не можна любити все: трохи синьо-жовте, трохи червоне, трохи тризуб, трохи серп з молотом і з катом за ними. Об’єднуватися можна тільки людям спільного духу».

У статті «Від містики до політики» Д. Донцов підкреслив релігійність Т. Шевченка: «Геніально схопив Шевченко єдино джерело духовності України – Біблію. Його концепція Бога-Отця різниться від концепції охлялого, безвольного покоління його віку. Його Бог милосердний і довготерпеливий, але й караючий Бог».

В сучасній України, де українець перебуває у стані напівколоніальної залежності надзвичайно повчальними є такі слова Д. Донцова: «Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи не був він таким актуальним, як у нас час. Ніколи не було між нами стільки глухих, стільки сліпих».

Отже, наведені думки Д. Донцова підкріплювали його знамените гасло «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає» . Т. Шевченко був для нього символом майбутнього українця, що як і поет зможе піднятися над віковічним національним комплексом, виховати в собі гідність, аристократизм духу. Тільки на цій духовній основі можливий успішний духовний розвиток справді незалежної України. Завдання української інтелігенції полягає в донесенні справжнього змісту слів Т. Шевченка до його багатьох змалоросіянізованих нащадків.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4