Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Романтичний характер літературно-критичної спадщини Д.Донцова

Колкутіна Вікторія Вікторівна
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української та зарубіжної літератур
Південноукраїнського національного педагогічного університету
імені К.Д. Ушинського (Одеса)

Виступ на Міжнародній науково-практичній конференції “Спадщина Дмитра Донцова: актуальність філософсько-політичних та літературних візій”

У перші десятиліття ХХ століття відбувається глибокий структурний переворот у мистецькому мисленні й свідомості, пов'язаний із плідним відкриттям романтиків в галузі художнього мислення. З кінця ХУ111 століття в Україні розгорнуто національне відродження, котре, як й у більшості слов’янських народів, розвивалося за романтичною моделлю. Романтики були "збурювані ідеєю національного відродження" [2,с.113]. Згідно з цією концепцією національної свідомості, позбавлена державності нація покликана логікою всесвітньої історії явити себе у слові. Звідси віра в особливу культурологічну функцію національного слова, тенденція до романтичної традиції у національному художньому розвитку. Романтики вперше визначили справжню ціну історії, розуміючи, що історична ретроспектива надавала можливості простежити явище у розвитку, від найменших рушійних чинників.

Феномен Д.Донцова перебуває на межі різнопланових сфер суспільного буття й творчої діяльності – історії, літератури, публіцистики, політики передусім тому, що усі ці сфери об’єднує, у проекції до світогляду мислителя, українська ідея. Епоха, в яку він жив та творив, характеризувалася формуванням нового світогляду, серцевиною якого була національна ідея. Мислитель стояв біля витоків творення філософії української ідеї, якій ще бракувало… ««цілком нового духу» ..Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям…» [4].

Така українська ідея повинна народитися як результат рефлексії національної самосвідомості та розв’язати життєві питання щодо буття, самовизначення і самореалізації нації: «…змагання до найвищої форми самоозначення нації, щоби ціла нація могла в повнім об’ємі виступити як самостійний, ні від кого не залежний чинник» [5,с.56]. Ще в епоху романтизму – наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. в Україні розпочалися спроби філософської рефлексії над національною ідеєю. Насамперед це помітне в публіцистиці та художній літературі, тобто в усіх видах словесної культури, в яких національна самосвідомість ставить собі смисложиттєві питання, що зачіпають не лише інтелект, а є питаннями реального буття як окремої людини, так і національної чи етнічної спільноти.

Багато форм художнього мислення в літературі та есеїстиці ХХ століття розроблені крізь призму романтичних моделей. Яскраво цей процес виявляється у літературно-критичній творчості Д.Донцова ще раннього періоду. Дух неспокою, напруженого пошуку, експерименту значною мірою визначає психологію творчої думки письменника, яку досліджує критик крізь призму романтичного світобачення і світорозуміння (статті «Леся Українка», «Гетьман Мазепа в європейській літературі»). Наприклад, найкращими рисами творчості Лесі Українки він вважає «дух непримиренного індивідуалізму», духовно-романтичний аристократизм, символізм, протест проти загальної апатії в суспільстві, антихристиянізм, європеїзм її творчого кредо.

Імпульсом і водночас стимулом для Д.Донцова була переоцінка традицій української культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Виходячи з цього, він звертається до духовних надбань культури тих країн, які знаходились в аналогічному становищі і змогли знайти вихід з цієї кризи. Початок формування ідеологічних та естетичних поглядів Д.Донцова зумовлювався вичерпаністю філософії позитивізму, на засадах якої ґрунтувався класичний гуманізм, започаткований ще італійським Ренесансом. То був час зламу, переходу - утвердження нової концепції осмислення людини і суспільства, що формувалася під впливом ідеалістичної філософії А.Берґсона, Ф.Ніцше, А.Шопенґауера, психоаналізу З.Фройда, з орієнтацією на проникнення до глибини ірраціонального, підсвідомого.

Літературна есеїстика митця просякнута ідеями та романтичними гаслами епохи Рисорджименто як рушія політичного, і водночас духовного об’єднання Італії: «Жорж Сорель, говорячи про ідеологію «молодої Італії» і її творця Мацціні, каже: «Без Мацціні ніколи не стала б Італія великою державою, бо зробив він для італійської єдності далеко більше, як Кавур і всі політики його віку». Пересада? Можливо, але не пересадна в сих словах думка про величезну вагу ясно сформульованого національного credo для суспільності національної а к ц і ї» (підкреслення Д.Донцова) [5,с. 54].

Ентузіазм ранніх європейських романтиків тотожний до усвідомлення Д.Донцовим суті, «цілей експресіонізму» [5,с.109]. Їх об’єднує спрямованість до свого Я, незвичайна спрага вираження духу людини, яка стає предметом філософського осмислення та художньої практики, захопленість ідеями нового часу, екзальтація почуттів, художньої думки і мови, захоплене ставлення до Творця, захопленість ідеєю творіння: «Він ...- експресіонізм (В.К.) - не дає себе уярмити об’єктові, лише відчиняє його свому Я, для якого об’єкт є лише засобом для виразу своєї емоції. Стараючись відтворити ірраціональне, напівсвідоме, він не зважає на закони перспективи і логіки об’єктивного світу. Віддати се ірраціональне є першою річчю для нього, щойно потім іде об’єктивна дійсність зовнішнього світу або душевного стану» [5,с.109]. Настрій «нового ентузіазму, який збагатив нас» [5,с.189], домінуючий у статтях «Поетка українського Рисорджименто», «Марко Черемшина», «Май 1871-Май 1931», «Микола Хвильовий», «Post Scriptum». Тут переважають: «новий патос» [5, с.189], ейфорія боротьби («порив і бунт» [5,с.106]), репрезентація художньої свідомості невеликої обраної групи людей («історичні постаті» [5,с.327]), формування людей героїчної конструктивної психіки («людина характерна» [5, с.328]), творче будівництво («Для того ентузіазму творчості, яким горіли в нас лише немногі вибранці Слави» [5, с.189]).

У проекції до історико-політичних та культурологічних подій та зрушень України Д.Донцову імпонувала мета нового Відродження в Італії - визволення італійських територій, об’єднання роздробленої держави, заохочення науки, літератури, мистецтва всіма можливими засобами сприяти духовному і політичному з’єднанню країни, про яке мріяв ще Данте, до світогляду і творчості якого неодноразово звертатиметься Д.Донцов (студії «Пам’яті великого вигнанця», «Про молодих», «Поетка українського Рісорджименто»).

Період нового відродження в Італії сягав початку Х1Х століття і проходив під знаком романтичного світогляду. Найбільшим виразником цієї новї ідеології став відомий міланський журнал «Кончильяторе». У статтях оригінального літературного критика Ермеса Віконті, поета Джовані Берше, філософа Д. Романьозі, драматурга Сильвію Пелліко висувалася думка про нерозривний зв'язок літературної справи з цивільною (letterario-civile), що стала однією з провідних ідей століття [13, с. 56].

Ентузіасти «Кончильяторе» намагались включити Італію до загальноєвропейського культурного руху, подолати її замкненість та відсталість. Саме культура відігравала винятково важливу роль у справі забезпечення гуманістичних, мистецьких, патріотичних та естетичних потреб італійської національної спільноти. У цьому полягала одна з характерних рис національно-історичного розвитку Італії. В.Шишмарьов так охарактеризував цей важливий момент: «Італійське мистецтво, література, наука та літературна мова і стали для італійця тією «великою вітчизною», яка замінила йому все те, чого бракувало в житті. Культурне об’єднання італійців тривалий час була єдино можливою формою єднання народу. Це було єднання в ідеальному плані» [3,с.6]. Натхненні європейським романтичним рухом ентузіасти «Кончильяторе» не відривались від рідного ґрунту, традицій, але, вирішуючи злободенні проблеми, завжди мали на увазі головну мету своєї політичної та літературної діяльності – долю вітчизни, яку прагнули кардинально змінити [15,с.494]. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали своє ставлення до складної сучасності. Вони звернулися до вивчення національної історії, щоб зрозуміти історичні причини занепаду Італії, передумови «применшення італійської нації» [13,с. 56].

Головним завданням літератури та мистецтва італійські романтики вважали виховання національної свідомості. Романтики означили нову літературу передусім як «літературу дійсності», повсякчас підкреслюючи необхідність правдивого відображення життя у творах літератури та мистецтва [15,с.494]. Така думка була близькою до ідеології українського мислителя. С.Квіт зазначає: «Література для Дмитра Донцова є індикатором духовної і політичної дійсності» [10,с.9]. Д.Донцова та відомих діячів італійського відродження Берше, Віконті і особливо Мандзоні споріднює спільне уявлення про мету письменства – у віддзеркаленні і осмисленні долі свого народу, умінні влучно уловити і висунути в літературі найважливіші проблеми народного життя [14, с.55-56]. Наприклад, на думку дослідника У.Боско, Берше закликав італійців, що позбулися політичної батьківщини, створити «єдину літературну вітчизну» [16,с.121]. Найвагомішу роль у цьому процесі відігравала не лише художня література, а й критика: знаний діяч Рисорджименто, літератор й критик Дж. Мадзіні, прихильник (як і пізніше – Д.Донцов) творчості Гете й гетевської естетики, своїми статтями сприяв формуванню єдності Італії, що виходила на простір «світової літератури». Очевидно, що подібно до Дж. Мадзіні, в уявленні Д.Донцова публіцистика визначатиме процес «самоозначення нації» [5,с.56], формуватиме нову добу українського модерного націєтворення.

Центральними персонажами творів, на думку цих критиків, повинні стати ідеальні герої, які б могли служити сучасникам взірцями мужності і вірності революційному ідеалу. Можливо тому ці діячі особливо возвеличували суспільно-політичну лірику, що мала сугестивну, об’єднувальну силу та впливала на процес виховання молодого покоління. Така трансформація уможливлює з’явлення й ідеалізацію головного героя – символу ідей автора, наділеного непохитним характером, міцними ідейними переконаннями, шляхетністю і душевним благородством, безстрашною ризикованою натурою. Герої ранніх романтиків, як і персонажі донцовського дослідження , – це носії відповідних ідей, за М.Бахтіним, – «виразники ідей». Д.Донцов ставить питання про протиставлення у творах митців ідеалів особистості і маси.

Гіпотетично романтичний стрижень есеїстики Д.Донцова організовувався як мистецтво вільне від різних догм, але з певною темою, колізією й еклектичне за своєю суттю, бо у його студіях науковці знаходять романтичні, неоромантичні, барокові та готичні впливи. Однак, «Дмитра Донцова неможливо зрозуміти поза романтизмом. До такої методології нас наближають слова одного з найяскравіших представ¬ників українського націоналістичного резистансу, з покоління, вихова¬ного "на Донцові", його однодумцях і послідовниках, нашого сучасника Зеновія Красівського: "Моє розуміння Добра і Зла, Правди і Кривди, Радощів та печалей, політичної наснаги певної категорії людей, народу матеріялізувалися у слові. Постійна боротьба за збереження свого націо¬нального, політичного, просто людського "я" вимагала ґранично чіткого розмежування і стала домінантою мойого політичного вираження"» [8, с.7].

Думки й ідеї мислителя довгий час намагались ввібрати в заздалегідь задане, ідеологічно обумовлене лекало. Заполітизованість, бажання оцінити доробок видатного ідеолога крізь призму тенденційно сконструйованої характеристики особи митця, невиправдані фактологічні помилки, невизначеність у трактуванні історичних і політичних концепцій значно ускладнили процес реконструювання його ідеології й естетики. У результаті в історичній і політичній науці був штучно створений заідеологізований міф про Д.Донцова, змодельований на неграмотному або замовному перекрученні термінів «буржуазний націоналізм», «чинний націоналізм», «інтегральний націоналізм», «тоталітаризм».

Ідеологічний дискурс об’єктивує в комунікативному плані варіації конототивного поля смислів. Усі вказані терміни базуються на неточному розумінні слова «нація». На наш погляд, варто взяти до уваги вислів Еко: «Слово «нація» відсилає нас до певного комплексу моральних і політичних переконань, і це так, тому що сам спосіб іменування пов'язаний з напрямом думок і конкретних уявлень про суспільство й державу. Фашистський націоналіст узнає побратима по тому, як він називає країну, у якій живе, «нацією». Звичайно, тут відіграють більшу роль обставини комунікації, так, слово «нація», сказане в мові, присвяченій епосі Рисорджименто, привносить інші конотації й відсилає до іншої ідеології, що має мало загального з націоналізмом ХХ століття. Подібним чином обставини, в яких здійснюється комунікація, можуть вплинути й спотворити зміст повідомлення..» (підкреслення наше – В.К.) [6,с.137-138]. Вважаємо, що основоположні рисорджиментальні поняття, дух тогочасного нового руху – здатність протистояти загалу, тяжіння до волі, бажання влади, фанатизм заради високих ідей, самопожертва, боротьба, «героїчний ідеал життя, героїчне його сприймання» [5,с.495] стали романтичними засадами ідеологічного дискурсу мислителя. Спосіб мислення і відчуття ризику, емоційно-чуттєвий пафос, тяжіння до боротьби, «акція», романтика боротьби суголосні з «духом нового життя» та духом італійського Рисорджименто, яке спровокувало глибоку культурну революцію, що надихнула італійців до національного єднання [17].

Репрезентацію результатів рисорджиментального досвіду в естетичному модусі ідеологічного мислення публіциста констатуємо як безпосередній феномен, потужний механізм формування ідеологічного дискурсу, де виокремлюємо аксіологічний ізоморфізм ідеологеми влади. Ця ідеологема функціонує на певних ідеологічно заангажованих бінерах свідомості зло/добро, ми/вони, буття/небуття, правда/кривда.

Боротьба за владу, за визволення, за державність, боротьба проти «масовізму» [5,с.218] і примітивізму – це ще й зіткнення двох світоглядних позицій, двох «романтик»: «романтики плебса» й романтики боротьби, романтики степу [5,с.218] й неба, романтики комунізму [5, 211] й бунту. У центрі такого зіткнення – «розколоті» душі [5, 221]: М.Гоголь, Микола Хвильовий, І.Франко, «творчу індивідуальність і творчий інтелект» [5,с.219], яких публіцист досліджує крізь призму власної ідеологічної доктрини.

Вважаємо, що критик дещо перейняв як від рис «романтики вітаїзму», так від романтики героїки, романтики революції, якою була багата література 20 років ХХ століття. Тому, на нашу думку, можна говорити про формування такого явища, як «донцовський» романтизм, що характеризувався вираженим вольовим імпульсом, домінуючими настановами життєствердження, ідеалом активної людини, здатність змінити світ навколо себе, запереченням сірості, спонуканням до динаміки в ім’я розбудови нації, бо «ч е р е з р о м а н т и з м п е р е х о д и в м а й ж е к о ж н и й н а ц і о н а л ь н и й р у х…Сьому романтизмові завдячуємо ми не лиш оселедці й вишивані сорочки, але й «Тараса Бульбу» і «Гайдамаків»….С е й р о м а н т и з м т р е б а б у л о т і л ь к и з м о д е р н і з у в а т и…» (підкреслення Д.Донцова) [5,с.127]. Його вабила передусім героїка, розмах боротьби народу проти завойовників, високий злет бойового духу. Тому буденність і дріб’язковість не зацікавила Д.Донцова. Отже, романтичний дух видобутий критиком із перипетій реальних історико-суспільних карколомних подій і водночас романтичного імпульсу, жадоби суттєвих змін, які б зрушили пасивність народу.

Завдяки засадам романтизму Д.Донцов прагнув проникнути в суть героїки життя і довести, що тільки в єдності поривів до свободи з’являються титани прометеївського типу. У цьому вбачаємо ґенезу виникнення комплексу вічних ідей в рецепції Д.Донцова - літературного критика. З набутої ним скарбниці художніх ідей романтизму критик формував свій творчий метод, розвивав і в окремих моментах поглиблював досить своєрідний матеріалом дійсності, що його оточувала, та не менш багатим особистим життєвим досвідом. Його літературна критика розглядала питання літератури в тісному зв’язку з політичними зрушеннями і національними питаннями дійсності. Ідеї, порушені в його літературознавчих статтях, належали до нового періоду в розвитку літератури, що почався осмисленням її національної специфіки. І хоча Д.Донцову як літературному критику не вдалося систематизувати й упорядкувати літературний процес, це був крок уперед у виробленні нових естетичних засад мистецтва й літератури, базованих на освоєнні та переосмисленні західноєвропейських філософських учень і теорій у світлі суспільно-політичних потреб країни.

Д.Донцов як романтичний мислитель завжди критикує, а тому дискутує, опонує, провокує до діалогу-диспуту. Цим увиразнюється модель романтичного донцовського літературно-критичного аналізу, яка базується на дихотонії минулого ( ідеал) і сучасного (реальна дійсність). Людина і світ мають минуле, сучасне і майбутнє, що проявляються в індивідуально-історичних формах. Не існує іншого виду самопізнання, на думку мислителя, крім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, не можна наростити у самій духовності українців нового світовідчуття, нових ідей. Національна ідея, позначена героїзмом і самопожертвою минулих поколінь, стає здобутком українців із приспаною національною свідомістю. Тільки переосмислення знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Формування романтичного історизму посилює інтерес до козацько-старшинських часів.

З позиції минулого, мислителем ідеалізуються, підносяться характери, типи, риси, завзяття, засади козаччини і гетьманщини, бо «кожна історична доба відбивається в письменстві своїм стилем і світоглядом, типами і дієвими особами. Старокиївська доба в нашім письменстві була епосом лицарства і літератури морально-релігійної. Подібно доба козацько-гетьманська» [5, с.330]. Так формується ідеал провідної козацької верстви [5, с.347], ідеал провідника-характерника [5,с.352], лицаря, що гонить світами за своїм ідеалом, своєю химерою, фантоном» [5,с.353]. Функціонування цього ідеалу неможливе без обов’язкової асоціації або проекції на сучасність, яка в архітектоніці статей критика почасти виступає завершальною частиною. Наприклад, розвідка «Провідна верства козацька у І.Котляревського» закінчується пересторогою: «Дуже актуальна поема – «Енеїда» в наші дні, які криком кричать за новими Енеями Котляревського, які імперативно вимагають усунути з провідних становищ сьогоднішніх Латинів чи Турнів, які – особливо перші – в постаті Шейків нахабно хапають соєю плебейською рукою за керму національного корабля» [5, с.358].

Таким чином, думка Д.Донцова-романтика стає полем, на якому суперечливо співіснують старе і нове: з одного боку, величезна традиція культурної історії, з іншого - найостанніший досвід історії, зміни, зрушення в ній та безпосереднє переживання, що відбувається з романтиком. Одне реально збагачується іншим: досвід історії вливається в романтичний ідеал. В результаті такого суперечливого співіснування формується конфлікт, що виступає стрижнем та композиційним центром фактично усіх літературознавчих розвідок критика. Цей конфлікт – зіткнення двох полярних ідеологій: лицарського та провансальського. Ідеологія тут невіддільна від естетики, але й естетика тут невіддільна від ідеології: як лицарський, так і «гречкосійний» світогляд - ще й естетичний образ, побудований мислителем й художньо-метафорично, й ідеологічно-метафорично.

Отже, літературна есеїстика Д.Донцова є проявом рецепції загальноєвропейського романтизму на український грунт. Його сентенції абсорбували в себе філософію національної ідеї, котра є результатом рефлексії відповідної свідомості і розв’язує життєві питання щодо буття, самовизначення і самореалізації нації. Літературну творчість ідеолог українського націоналізму розцінював як могутній засіб боротьби проти національного гноблення за умов усвідомленої бездержавності, дезінтеграції української нації. Якісно та кількісно означені внутрішні процеси, що охопили сфери політики та культури, супроводжувались кардинальними змінами у свідомості людства. Як ідеолог Д.Донцов усвідомлював, що в часи бездержавності майже завжди консолідуючу роль брало на себе мистецтво слова. Його національний месіанізм (визначення С.Квіта) трансформується в іншу площину – літературну.

Список використаних джерел

1. Баган О. Вічний будитель нації (до 125-ї річниці від дня народження Дмитра Донцова) / О. Баган // Дивослово. – 2008. – № 9. – С.56-59.

2. Бовсунівська Т. Парадокси романтичного історизму / Т.Бовсунівська - Вітчизна. – 1997. – № 3. – С. 110-116.

3. Володина И.П. История итальянской литературы Х1Х-ХХвеков: [навч. посібник / И.П. Володина и др. – М. : Высшая школа, 1990. – 286с.

4. Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму [Електронний ресурс] / Д.Донцов. – Режим доступу: http://dontsov-nic.org.ua/files/img/dontsov.png" border ="0"> .

5. Донцов Д. Літературна есеїстка: [монографія] / Д.Донцов. – Дрогобич: Відродження, 2009. – 688с.

6. ЭкоУ. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / У.Эко. – СПб.: symposiums, 2004. – 544с.

7. Іванишин П. “Естетика Шевченка” як сутність герменевтики Дмитра Донцова / П. Іванишин // Дивослово. – 2008. – № 10. – С.52-56.

8. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : [монографія] / С.Квіт – К.: ВЦ "Ки¬ївський університет", 2000. – 260 с.

9. Квіт С.М. Дмитро Донцов та ,,Літературно-Науковий Вісник” (,,Вісник”) на тлі розвитку української літератури й журналістики. Ідеологічний, естетичний та організаційний принципи: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. філол. наук: спец. 10.01.08 ,,Журналістика” / С.М.Квіт. – Київ, 2000. – 28с.

10. Квіт С. Література вогняних меж в есеїстиці Дмитра Донцова / С.Квіт // Донцов Д. Літературна есеїстка. – Дрогобич, 2009. – С.3-20.

11. Кучма Н.З. Стан і функціонування літературної критики в Західній Україні 20-30-х рр. ХХ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук: спец. 10.01.01 ,,Українська література” / Н.З. Кучма. – Львів, 1999. – 19с.

12. Леськова М.П. “Літературно-науковий вісник” як культурологічне джерело духовного відродження української нації (20-40рр ХХ століття) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.01.08 “Журналістика” / М.П. Леськова – Київ, 1996. – 18 с.

13. Парфенчук Н.В. Духовна культура епохи Рісорджименто як двигун політичного об’єднання країни / Н.В.Парфенчук // Вісник Черкаського університету. Суспільні науки. – 2008. – № 5. – С.56-59.

14. Рутенбург В.И. Истоки Рисорджименто: Италия в ХУ11-ХУ111вв./ В. Рутенбург. – Л.:Наука, Ленинградское отделение, 1980. – 303с.

15. Сказкин С.Д. История Италии. В 3-х томах: [навч. посібник] / С.Д. Сказкин и др. – М. : Наука, 1971. – Т.2. – 605с.

16. Bosco U. Aspetti del romanticismo italsano. / U. Bosco. – Roma, 1942 – 121р.

17. Storia d’Italia. Annali. Vol. I1 Pisorgimento. – Enaudi, 2007. – 883р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4