Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
ОУН у концептах Дмитра Донцова та Василя Іванишина

Богдан Червак
перший заступник Голови ОУН

Політична катастрофа, що її зазнали проукраїнські сили під час останніх президентських виборів спонукає до глибшого аналізу суспільно-політичної ситуації та вироблення ефективної моделі поведінки на найближчу перспективу.

Закономірно, що цю проблему передусім намагається розв’язати вітчизняний політикум, зокрема та її складова, яку усунули від влади. Час збігає, а дискусія на тему «хто винен» та «що робити» так і не завершилася позитивним результатом.

Спробуємо глянути на дану проблему під дещо іншим ракурсом, зокрема вийти за межі усталеної парадигми, коли ситуація моделюється виключно під кутом зору інтересів партій. Натомість важливіше і цікавіше проаналізувати нашу дійсність у площині інтересів нації і держави.

З-поміж різних політичних проектів, в основі яких лежала українська національна ідея, відносно успішним можна вважати лише один, – створення та діяльність у минулому сторіччі Організації Українських Націоналістів. По-перше, цей проект проіснував більше ніж вісімдесят років; по-друге, він був і залишається суто ідеологічним проектом; по-третє, він не втратив своєї актуальності, що засвідчує значна увага до нього з боку різних політичних сил, громадських і державних інститутів, і навіть зарубіжних країн.

Загалом у суспільстві сформовано декілька дуже живучих уявлень про ОУН, її місце і роль в історії.

Найживучіший стереотип. Він був придуманий в ідеологічних кабінетах КПРС з метою дискредитації національно-визвольного руху у ХХ сторіччі. Для багатьох людей ОУН, це, як правило, колабораціоністська організація, яка у роки Другої світової війни виступала на боці нацистської Німеччини, а її члени боролися із зброєю в руках за так звану «самостійну Україну», планували встановити у ній диктаторський політичний режим, який надав би перевагу етнічним українцям та всіляко дискримінував національні меншини, зокрема росіян.

Націонал-демократичний стереотип. Сформувався на зорі новітньої державності як своєрідна відповідь радянським ідеологам. Його творці із середовища націонал-демократів вважають, що ОУН – це яскравий етап боротьби за незалежність України, «світла» сторінка у нашій історії, але не більше.

Врешті, націонал-патріотичний стереотип. Він активно культивується у патріотичному середовищі, яке вважає, що ОУН є «панацеєю» від усіх сучасних політичних недуг, варто лише «оформити» її як партію і вона неодмінно приведе українських патріотів до влади.

Переконаний, усі три стереотипи не віддзеркалюють суті реальної проблеми, є поверховим осмисленням минулого та неадекватного сприйняття дійсності.

Парадокс полягає у тому, що на тлі значного масиву літератури, документів і свідчень про ОУН, так і не вдалося сформувати реальний образ цієї організації, визначити її справжню роль і місце в історії, а головне у сьогоденні.

Навіть побіжний аналіз публікацій на цю тему вказує, що їх автори, не залежно від свої ідеологічних переконань і політичних поглядів, сконцентровані виключно на переказуваннях та інтерпретаціях історичних фактів на які так багата історія ОУН.

Винятком може слугувати наукова і публіцистична діяльність Василя Іванишина, який для власного аналізу застосовував принципи національно-екзистенціальної методології, коли підставою для рефлексій над минулим і осмисленням сучасності виступає християнський максималізм і національні ідея, які зобов’язують сприймати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації.

При цьому необхідно зауважити, що в основі рефлексій В. Іванишина лежить ідея національного «ордену», яку Дмитро Донцов сформулював і розвинув у праці «Орден не парія». Один із найвідоміших ідеологів українського націоналізму наголошував, що для нації, яка веде боротьбу за свою державність, вкрай необхідно мати організацію орденського типу і не спокуситися «партійництвом»: «Статут партії складається з передискутованих параграфів, статут Чину з догм віри. Партія основана на програмі, Чин на світогляді. Партія зміняється і пристосовується, Чин зі свого шляху не збочує».

Квінтесенція його роздумів на дану тему сконцентрована у працях: «Нація. Державність. Націоналізм», ВФ «Відродження», Дрогобич, 1992р.; «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху», 2000 р; «На розпутті велелюднім» (Вбори-2004: кого, що і для чого вибираємо?), Дрогобич, ВФ «Відродження», 2003 р.; «Орден української надії. До 75-ї річниці Організації Українських Націоналістів».

Спробую виступити лише ретранслятором деяких його концептів.

Ключ до розуміння сутності ОУН лежить у її генезисі. Сама ідея ОУН визріла із розуміння необхідності розв’язати ключове питання для нації: виконання нею історичної місії - здобуття Української Самостійної Соборної Держави.

А тому:

ОУН згуртувала різні націоналістичні об'єднання, але не на партійній основі, не в партію, а в Організацію, яка не була і не збиралася ставати партією, оскільки ті не витворюють ідеї, ідеології, вчення. Вони приймають їх готовими і творяться саме для їхньої реалізації. Це зробило ОУН, безкон’юнктурною, всепроникною і невловимою.

ОУН – не принагідний чи штучний витвір жменьки фанатиків-націоналістів. Вона виникла з усвідомленої історичної необхідності, що сама партійно-парламентська діяльність – навіть дуже патріотичних об’єднань! – не спроможна суттєво вплинути на становище українського народу, докорінно, якісно, революційно змінити його.

ОУН задумувалася не як партія, а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ «попув і хлопув», як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї.

ОУН повинна була стати і стала своєрідним орденом – становим хребтом нації, у який приводить і об'єднує людей сама ідея, готовність присвятити своє життя справі її культивування, поширення та реалізації.

В ОУН плекають ідею постійно, завжди, за будь-яких обставин, а не пристосовують до обставин, умов, можливостей. Тут бережуть її цілісність і повноту, тут людина служить ідеї, а не ідея людині.

Саме тому, що ОУН була задумана, збудована і діяла у відповідності із такими принципами, вона успішно пройшла крізь горнила різних епох та спричинилася до якісних зміни у політикумі.

Насамперед, ОУН піднесла національну і політичну свідомість мас до такого рівня, що сьогодні чимало українських партій змушені декларувати як свою мету реалізацію української національної ідеї – створення української національної держави.

ОУН розмежувала поняття «опозиція» і «вороги». До окупантів та їхніх холуїв була не в опозиції, як усі легальні партії, а в стані постійної війни.

ОУН власним прикладом демонструвала ефективність і корисність для народу тільки високоідейної політики.

ОУН вдалося зорієнтувати своє членство тільки на таку організацію масового руху, коли боротьба за частковості і владу стає елементом боротьби за державність нації.

Боротьба за незалежність і державність – визначалася не як кінцева мета, а необхідний етап на шляху боротьби за власну національну державу.

І найголовніше, залишаючись становим хребтом і провідною силою національно-визвольного руху ОУН довела, що виборює не владу для себе і своїх лідерів, а свободу і державність для цілої нації.

Чи варто, після цього сумніватися у необхідності відродження у ХХІ сторіччі ОУН як провідника української нації на шляху утвердження та розквіту державності? Без зайвого пафосу зазначу: це - історична необхідність і неминучість!

Ця проблема також хвилювала Василя Іванишина. Більше того, він вважав, і переконував у цьому політиків і громадянство, що єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців, – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

Тільки ОУН – цей випробуваний Орден Української Надії – може консолідувати наш пошматований і дезорієнтований політикум, згуртувати народ під прапором української національної ідеї і вивести українців на твердий шлях національної державності, національного відродження і процвітання. І ніякого замінника ОУН ніхто і ніколи не витворить: ОУН єдина і неповторна.

Його кількарічної давності оцінки стану суспільства кореспондуються із нинішньою суспільно-політичною ситуацією.

Ось перед якими загрозами, на його думку, опинилася нація і держава: З одного боку - безправ’я, зневіра, злидні, денаціоналізація, деморалізація, обездуховлення народу, з другого – чужорідна й антиукраїнська влада, корупція, отаманщина, патологічна багатопартійність, політичне шахрайство, виборювання влади різними групами пройдисвітів і злодіїв, загроза неоколоніалізму і глобалізації, небезпека втрати незалежності і державності України.

Висновок напрошується один: ОУН знову стає політичною необхідністю. І чим скоріше це усвідомлять націоналісти і ненаціоналісти, політики і громада, тим швидше ОУН стане визначальним фактором національного державотворення, а український народ – господарем своєї долі на своїй землі.

Василь Іванишин доклав чимало організаційних та інтелектуальних зусиль для осучаснення теорії і практики українського націоналізму, що його репрезентує ОУН. У сконцентрованій формі його міркування викладені в «Програмі реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» (2005р). Зокрема опрацьовано засади ідеології і програми національного державотворення; концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності; концепцію участі націоналістів у владі; концепцію діяльності легальних націоналістичних об’єднань, форми і методи боротьби нації в нинішніх умовах.

Очевидно, що згадана праця заслуговує на окреме дослідження і аналіз. Однак вже зараз можна зробити кілька висновків.

У політичній конструкції незалежної Української держави, як ніколи бракує надійного світоглядного каркасу. Жодна з існуючих партій, політичних груп, інших суспільних інститутів не може ним стати, оскільки не культивує націоналізму як ідеології побудованої на приматі національної ідеї у всіх сферах життя народу. Це аж ніяк не применшує значення зокрема партій. Україні вкрай необхідна одна сильна і впливова націоналістична партія як чинник політичної боротьби за владу.

Але Україні ще більше потрібен «каркас» для всього національного організму, бо тільки так він зможе чинити реальний опір окупантові, виступати ефективним чинником національного державотворення, бути суб’єктом міжнародної геополітики.

У минулому таку місію виконувала ОУН. Ця місія чекає на ОУН сьогодні.

Завершу пересторогою Василя Іванишина: «І жорстко помиляються ті, хто мислить кращу долю України без ОУН. Це ілюзія, за яку українці вже заплатили десятиріччям втрачених можливостей. Може, годі?».



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4