Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Дух і воля у світогляді українського націоналізму

Халамендик Вікторія Борисівна

доктор філософських наук,
завідувач кафедри філософії МАУП

Виступ на Міжнародній науково-практичній конференції “Спадщина Дмитра Донцова: актуальність філософсько-політичних та літературних візій”


Націоналізм сьогодні постає як життєва необхідність не лише для української, а і для європейської спільноти. Неконтрольована імміграція, занепад національних цінностей і втрата незалежності європейськими державами викликають до життя націоналістичний рух по всій Європі.

«Глобальна культура, – пише Ентоні Сміт, – схоже, не спромоглася забезпечити людей колективною вірою, почуттям власної гідності й надією, які може надати лише «сурогат релігії» з його перспективою територіальної культурної спільноти крізь покоління. Понад і поза будь-якими політичними чи економічними вигодами, які може дати етнічний націоналізм, саме ця обіцянка колективного, але земного безсмертя, що зухвало протистоїть смерті й забуттю, допомогла утримати так багато націй і національних держав в епоху безпрецедентних соціальних змін і оновитися багатьом етнічним меншинам, які здавалися приреченими зникнути в епоху технологічного одноманіття і корпоративної ефективності»[10, с. 221].

З виникненням націй формується і націоналізм як певна етнічно-політична реальність, стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика. Звернення до концепту «націоналізм» дає підстави для висновку, що в загальному сенсі націоналізм – це явище соціальне, загальнокультурне, важливий вектор цивілізаційного розвитку людства. Теоретично націоналізм є одним з напрямків розвитку світової культури, одним із шляхів людської цивілізації. А оскільки майбутнє завжди турбувало людство, націоналізм, як суспільно-політична дійсність та певна модель подальшого розвитку соціуму, має важливе значення, а тому і значне коло прихильників. «Національний фронт» у Франції, Шотландська Націоналістична Партія, «Атака» у Болгарії, «Справжні фіни», «Шинн Фейн»(з ірландської – «Ми самі!» (Ірландія)), «Фламандський блок» – бельгійська націоналістична партія, «Спілка за майбутнє Австрії» – ці сучасні європейські націоналістичні партії набирають політичної ваги, про що свідчать результати виборів. Приміром, за підсумками дострокових виборів 28 вересня 2008 року Партія Свободи (Австрія) отримала в новому парламенті 14 додаткових мандатів. Її лідер Хайнц Христиан Штрахе заявляв, що отримані його партією 18% голосів виборців – це історичний результат. Альянс за майбутнє Австрії отримав 11% голосів. За словами його лідера Йорга Хайдера це свідчення того, що країна хоче, аби націоналісти увійшли до уряду. Також про впливовість націоналістичних сил сучасного світу свідчать смерті їх лідерів – в Австрії – загибель засновника партії Йорґа Хайдера одразу після виборів, голландського націоналіста Піма Фортайна – напередодні виборів у 2002-му році, українського націоналіста В’ячеслава Чорновола – 1999 року, напередодні виборів президента України. Як світоглядний принцип націоналізм найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави. Як наголошує Е.Сміт, «нація і націоналізм залишаються єдиною реальною основою для вільного товариства держав у сучасному світі»[10,с.206].

Кожен народ зберігає і захищає себе завдяки почуттю націоналізму, що робить його сильним, здатним створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і міцності народу. Феномен націоналізму має неабиякий вплив на поведінку людини в суспільстві та на розвиток суспільства в цілому. Жодна людина не може бути поза національною. З моменту свого народження вона є часткою спільноти, певного етносу, національного співтовариства, що відрізняється від інших етносів не лише мовою спілкування, а й певними генно-психологічними особливостями. Ми не вибираємо нашу національність, ми не спроможні ані позбутися її, ані прийняти. Батьківщину – землю своїх батьків, – не вибирають, як не вибирають батька й матір. Наголосимо на тому, що ідея батьківщини найцупкіше трималася в українській духовності навіть за найтяжчих для неї періодів. Василь Симоненко в поезії «Лебеді материнства» писав: «Можеш вибирати друзів і дружину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину / Можна вибрать друга і по духу брата, / Та не можна рідну матір вибирати. / <...> Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Процеси ідентифікації себе з певною нацією відбуваються не лише в індивідуальній, а й у колективній свідомості після народження певного етносу. Точніше, після усвідомлення себе певною окремою суспільною одиницею – нацією. Формування такої «відмінної» свідомості – процес довготривалий, пов’язаний з історичними традиціями, національним характером етносу, з діяльністю його провідників, роллю та місцем етносу в цивілізаційному розвитку людства. Все це можна охарактеризувати як феномен націоналізму. Саме тому націоналізм як явище, впливає на розвиток не лише світогляду людини, світосприйняття певного етносу, а й розвитку суспільства в цілому.

Проблема націоналізму та його теоретичних засад лежить в площині тих дослідницьких питань, якими цікавляться представники соціально-гуманітарних наук. Серед західних дослідників, внесок яких у дослідження націй і націоналізму є найвагомішим – Ганс Кон, Карл Дойч, Г’ю Сетон-Вотсон, Бойд Шейфер, Джон Армстронг, Ентоні Сміт, Ернест Ґелнер, Луї Снайдер, Бенедикт Андерсон, Лії Ґрінфельд.

В українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і націоналізму має досить поважну історію як у сфері ідеологічних розробок (Д.Донцов, В.Липинський, М.Сціборський, Ю.Вассіян, Ю.Бойко та ін.), так і в наукових дослідженнях (О.Бочковський, В.Старосольський, І.Лисяк-Рудницький, М.Прокоп, Г.Касьянов та ін.). «Націоналізм» Дмитра Донцова, «Націократія» Миколи Сціборського та «Призначення України» Юрія Липи називають українською націоналістичною трилогією.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його переконанням щодо виключності та зверхності «своєї» зростаючої нації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Як слушно зазначав Микола Сціборський, український націоналізм розглядає націю як « найвищу органічну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний неповторний внутрішній і духовний зміст , творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільноти, її моральної єдності та устремління здійснювати свої власні історичні завдання»[11,с.67].

Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм. Питання патріотичного виховання молодого покоління (адже саме від молоді більшою мірою залежить розвиток соціуму) тісно пов’язане з розвитком націоналізму. Що повинна вивчати дитина, перебуваючи в дитячому садку, за шкільною партою, які зразки має наслідувати молодь, аби зберегти свою національну ідентичність? Як виховати молодь, яка би прагнула і мала здатності (можливості) змінювати своє життя, відчуваючи сили для боротьби за існування і визначення власної нації?

Сьогодні в українському суспільстві спостерігається втрата інтересу молоді до навчання, пасивність, байдужість. Щодо цих проблем, майже за століття ситуація не змінилася – 1905 року «Одвертим листом до галицької української молодежі» Іван Франко звернувся до молоді, до галицького студентського середовища, маючи глибоке переконання, що тільки нове покоління зможе змінити ситуацію в українській патріотичній громаді – аморфній, безвольній і дезорієнтованій космополітичними ідеологіями соціалізму та лібералізму. «Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть понести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов’язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!»[14,с.568].

Зважаючи на це, думається, що наразі ідея націоналізму як засіб лікування означених нами вище суспільних хвороб є надзвичайно актуальною. Адже маючи незалежну Україну сьогодні, необхідно пам’ятати слова В’ячеслава Чорновола: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі»[7].

Досягнути великих цілей можна тільки за умови повного підпорядкування фізичних та інтелектуальних сил на їх досягнення. Повна самовідданість справі можлива, коли мета вироблена власним світоглядом, бажана людині і не суперечить її моральним переконанням. Цілеспрямованість інтелектуальних сил і моральність мети наповнюються змістом лише завдяки волі, її активному виявові. Маємо багато патріотів, які чудово розуміють проблеми нашої державності і необхідність боротьби із загрозами їй, але їм бракує волі мобілізувати свої здібності до необхідної праці. Одразу спадають на згадку поезії «На печі», «Патріоти», «Патріота Іван» Володимира Самійленка: «Ще стоїть Україна! / Не вмерла вона / І вмирати не має охоти. / Кожна піч українська – фортеця міцна, / Там на чатах лежать патріоти».

Людська воля – це сила свідомої обдуманої дії; це здатність (дар) за допомогою якої мислячий розум обирає дії для досягнення своїх цілей, та керує зусиллями у виконанні своїх прагнень[3]. Що більша мета, то сильнішої волі вона потребує. За вольовими показниками люди знаходяться на різних щаблях: коли людина не має амбіцій, ні на що не претендує і пливе за течією, вона виявляє мінімальну силу волі, і навпаки, люди, що перебувають на вершечку вольової драбини, спроможні витримувати неймовірні тортури аж до того, що вмирають не зламавшись, не поступившись ідеалами. Сила волі визначається, по-перше, розумовим усвідомленням важливості, справедливості і моральності мети та почуттям особистої відповідальності за спільну справу, по-друге, природною силою психічної конструкції людини, її характером. Перше піддається вихованню, гартуванню, удосконаленню, друге майже непідвладне змінам. У Лесі Українки:

«Не раз мій голос дико залуна, / Немов серед безлюдної пустині, / І я подумаю, що в світі все мана / І на землі нігде нема святині. / <..> я знаю се і жду страшних ночей, / І жду, що серед них вогонь той загориться, / Де жевріє залізо для мечей, / Гартується ясна і тверда криця. / Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, / Скажіть тоді: нова людина народилась; / А як зломлюсь, не плачте по мені! / Пожалуйте, чому раніше не зломилась!»[13,с.45].

В основі української духовності лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духовну особистість визначає виразний і сильний бойовий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід’ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху.

Варто згадати тих, хто не зломився, представників провідної верстви української нації – наших шістдесятників, які виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники і поети Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Євген Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Підставою світогляду таких людей є енергетична мотивація волі. Це творці, впевнені у тому, що «вічний шал творчості обертає нудний світ в хаос, а з хаосу створює новий всесвіт»(Д.Донцов). Для них метою вольового зусилля є не максимум почуття задоволення, а нормальне виявлення життєвої активності, життєвої енергії. Приналежність до цієї верстви зумовлюється не класовими й становими ознаками, а лише національною посвятою, здоровим духом, твердою волею, активністю і творчими властивостями її представників.

Що більшою і яскравішою є мета, то легше досягнути найбільшого зосередження всієї психічної енергії в одному напруженому промені. Таким чином національний дух (як первинна сила, що спричиняє рух і розвиток, притаманну всьому живому, а у деяких культурах – і неживому) поглиблює національну свідомість до інтуїтивного відчуття правильності (і правоти) свого національного шляху, виробляє психічну установку і спрямовує сконцентровану волю на втілення в життя великої національної ідеї. «Не самі матеріальні підвалини існування, лише насамперед дух і воля нації постійно проявлювані в її творчості й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст і характер. Отже націоналістичне розуміння нації (у відмінність до ідеологій демократів, соціалістів і комуністів) ґрунтується на спіритуально-волюнтаристичному світогляді , себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби», – писав Микола Сціборський[12,с.67].

Отже, воля і дух є найголовнішими складовими українського національного світогляду. Чи не ці енергетичні чинники спричинили появу на український землі такого феномену як характерники? Козак-характерник, галдо́вник (« галдувати » – чаклувати) або заморо́чник (вмів напускати « морок » – туман, сон) – назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який не був лише ворожбитом, але й лікував поранених козаків, опікувався їх фізичною та психічною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і відомі полковники були характерниками. Серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них – Іван Сірко. За час свого отаманування – з 1659 по 1680 роки – Сірко брав участь у 55 битвах (не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів) і скрізь виходив переможцем. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати. Під час бою міг перекинутися на хорта, вовка чи шуліку або заклясти вороже військо. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Цей вільний дух козацтва настрашив багатьох загарбників, що прийшли на українську землю. Існує легенда, що козаки п’ять років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає здобувати перемогу. А згодом – відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!»[15].

В історичній минувшині черпає силу націоналізм, вважає Ентоні Сміт (його праця «Нації та націоналізм у глобальну епоху»), аналізуючи процес його відродження. Авторова аргументація полягає в тому, що націоналістична ідеологія може пустити корені в конкретний ґрунт, тільки якщо вона зачіпає народну струну, її підхоплюють, а вона надихає певні соціальні групи й верстви.

Дозволимо собі припущення, що після земного буття людини (вольової, сильної духом), її енергія, незломний дух залишаються в цьому, земному світі. Адже енергія (від гр. еnergeia – діяльність) має подвійний прояв – як загальна міра різних видів руху і взаємодії, тобто фізична енергія , та як діяльна сила людини, її наполегливість, рішучість у досягненні поставленої мети, тобто людська енергія , що об’єктивується як у всесвіт, так і в іншу людину. Енергія відіграє роль посередника у взаємодії матеріального та духовного світів. П’єр Шарден в роботі «Феномен людини» писав: «Поза сумнівом, матеріальна й духовна енергія чимось пов’язані між собою і продовжують одна одну. В самій основі якимось чином повинна існувати й діяти у світі єдина енергія. І перше, що спадає на думку, – це уявити собі «душу» як фокус перетворення, в якому сходяться через різні канали природи, зосереджуються потужності тіл, для того, щоб тут сублімуватися в красу та істину»[16,с.60]. Синтез фізичної і духовної енергії створює нову реальність – соціальний світ.

Активність, максималізм, здоровий глузд, любов до свого, нетерпимість до ворожого – це цеглини, що створюють ідеологію націоналізму. За думкою Д.Донцова, мораль активності, апологію афекту до українського націоналізму внесла вперше поезія Лесі Українки. Роздвоєні душі її сучасників шукали виправдання та порятунку в інтернаціональній ідеї, в «законі», у формах людського генія, в «інтересах культури», у вимогах педагогіки, навіть у «добре зрозумілих» інтересах переможців. Поети – в ідеалі «правди і справедливості», в «щасті всіх», що можливе лише у визволеній нації. Для Лесі Українки нація повинна жити не для того, що се потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче – і більше ні для чого[5,с.67].

Утопісти та мрійники вчили і вчать роздумувати та порівнювати утопію з дійсністю, Леся Українка ж, забуваючи рефлексію, вчила бажати волі, хотіти свободи: «Над давнім лихом України / Жалкуєм-тужим в кождий час, / з плачем ждемо тії години, / Коли спадуть кайдани з нас. / <..> Нащо даремнії скорботи? / Назад нема нам вороття! / Берімось краще до роботи, / Змагаймось за нове життя!»[13,с.21].

Цим закладала в світогляд українців волюнтаристичну рису, що є ознакою модерного націоналізму. Викресана немов з бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була чимось зовсім новим – замість пацифізму вона сповідувала ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі, не шукаючи виправдання ні в інтересах «поступу», ні «загалу», ні в «щасті» на цьому чи на тому світі. Замість раціоналізму і утопізму, що видумував «кращі ідеали», – волюнтаризм. Поширеному в нашій поезії почуттю жалю протиставляє ніцшівське Werdet hart! Еволюція поступається революції. Її ідеї були адресовані не світові сучасників, а світові нащадків. Її люди були не святими, а героями. В її розумінні націоналізму були присутні ірраціональні складові – воля і дух, апофеоз нестримного пориву, цього вічного запалу життя (за А.Бергсоном).

Вияву українського націоналізму страшенно боялися і продовжують боятися ті, хто розглядав і розглядає Україну лише як ресурс, полігон і не більше. Ось як це ілюструє Василь Шкляр в своєму культовому романі «Чорний ворон», цитуючи «Інструкцію агітаторам-комуністам на Україні»: «Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей – поляков, русских, татар и турок…»[17,с.26].

В «обранні засобів визволення Української Нації, націоналізм не обмежує себе ніякими "загальнолюдськими" приписами "справедливості", милосердя й гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності . Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів – вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює - це основна заповідь ідеології українського націоналізму »[11,с.70].

Завершуючи рефлексії з приводу феномену українського націоналізму в сучасних умовах, визначення місця і ролі в його світогляді таких понять і явищ як «дух» і «воля», доходимо висновку про необхідність в умовах сьогодення мобілізації творчого духу і діючої волі нації, які вважаємо шляхами в прийдешність.

Список використаних джерел

1.Бабич Василь. Огляд сучасних націоналістичних партій Европи [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://h.ua/story/339626/

2.«Вихор» Максим. Націоналізм – молодість Європи [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/foreign/49451697a05e9/

3.Воля [Електронний ресурс] / Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. / Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Воля

4.Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. – 300 с. – (Ex professo). – Бібліогр.: с. 191-192. Ernest Gellner. Nations and nationalism. Nationalism. [Ґеллнер, Гелнер, Геллнер].

5.Донцов Дмитро. Літературна есеїстка. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2009. – 688 с. – (Серія «Вісниківська бібліотека»).

6.Дух [Електронний ресурс] / Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. / Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Дух

7.Іжик Ольга. В’ячеслав Чорновіл: «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні» (вибірка цитат з праць, інтерв’ю, виступів) 11/08/2011 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://interviewer.com.ua/life-position/vyacheslav-chornovil/

8.Лук’яненко Левко. Національна ідея і національна воля. – К.: МАУП, 2003. – 296 с.

9.Націоналізм [Електронний ресурс] / Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. / Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Націоналізм

10.Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. М.Климчука і Т.Цимбала. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 320 с. – (Серія «Зміна парадигми»; Вип. 11).

11.Сціборський М. Націократія. –Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2007. – 112 с.

12.Труфан Михайло. Дещо про націоналізм. Теорія і практика / Урок ідеології/ Європейська Галичина [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://eurorukh-if.org.ua.

13.Українка Леся. Усі твори в одному томі / В.Т.Бусел (уклад.), М.І.Литвинець (передм.). – К.; Ірпінь: Перун, 2008. – 1376с.

14.Франко І. Вибрані твори: В 3-х т. / Іван Франко. Т. 3: Літературознавство, публіцистика. – [2-е вид., доп.]. – Дрогобич: Коло, 2005. – 690 с.

15.Характерник [Електронний ресурс] / Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. / Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Характерник

16.Шарден Пьер Тейяр де. Феномен человека / Н. А. Садовский (пер. с фр.), А. С. Раутиан (предисл. и прим.). – М.: Устойчивый мир, 2001. – 231 с.

17.Шкляр В. Чорний ворон / Василь Шкляр. – К.: «Ярославів Вал», 2009. – 356с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4