Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ідейна еволюція Дмитра Донцова у ранній, соціалістичний, період творчості (до 1913 року)

Баган Олег Романович

кандидат філологічних наук,
доцент кафедри теорії та історії української літератури
Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка

Виступ на Міжнародній науково-практичній конференції “Спадщина Дмитра Донцова: актуальність філософсько-політичних та літературних візій”


Протягом 1907-1913 рр. Д.Донцов друкувався у кількох українських соціялістичних часописах: «Наша дума» (Петербург), «Слово», «Український студент», «Дзвін», (усі – Київ), «Слово», «Праця», «Наш голос», «Земля і воля», «Добра новина» (Львів). Окрім того, в цей час він публікувався в часописах «Рада», «Літературно-науковий вістник», «Українська хата» (Київ), «Молода Україна» (Львів), у польськомовному «Dziennik Peterburski» (Петербург) та німецькомовному «Ukrainische Rundschau» (Відень). Найбільше його публікацій з’явилося у львівських газетах «Праця» і «Наш голос».

У цей період Д.Донцов перетворився на одного з найяскравіших українських публіцистів, став інтелектуальним лідером молодого покоління. У 1909 році він познайомився у польському курорті Закопане із провідним українським ідейним консерватором нової хвилі та визначним істориком В’ячеславом Липинським. Цей момент можна вважати вирішальним в біографії Д.Донцова: очевидно, В.Липинський змінив його погляди на історію, на проблему суспільних змін і класової боротьби, скерував на засвоєння правих, традиціоналістських ідеологем та принципів. Про значимість цього моменту свідчить псевдонім, який з’явився у Д.Донцова: Закопанець (ще він користувався псевдонімом Дмитро Чорний, Д.Чорний, криптонімами Дм.-ов, Дм.Д., Д.Д.). З кожним роком у статтях Д.Донцова ускладнюється бачення політичної і національної проблематики, питань суспільного прогресу і морального розвитку. Він щораз критичніше дивиться на соціялістичну ідеологію і практику політичної боротьби, врешті виявляє в ній непослідовності, поверховість та відсутність реальної вкорінености в національне життя.

Коли узагальнено переглянемо всі основні публікації Д.Донцова в соціялістичній пресі 1909-1911 років, то легко виявимо, що їхньою центральною темою є проблема національної мобілізації українства – від соціяльної самоорганізації до культурного піднесення. Так, наприклад, у великій статті «На черзі» («Праця», 1910 р., ч.2-3) під псевдонімом Д.Чорний він роздумує про засоби і форми національного увиразнення української соціял-демократії, про потребу співдії із «Просвітою», яку соціялісти систематично висміювали за угодовство, вузьке культурництво, примітивність агітації та аполітизм. Наголошує, що завдяки послідовности у відстоюванні української культурної специфіки і піднесенню рівня бойовитости українських соціялістів про них, як про важливий фактор заговорив ідейний лідер російських соціял-демократів Ґеорґій Плєханов. [8, С.7]. І далі Д.Донцов робить такі висновки: «Національний момент мусить знайти належне йому місце в нашій політичнй акції…. В боротьбі української суспільности за національне визволення український пролетаріят виступить не під синьо-жовтою корогвою всеукраїнства, а під червоним прапором соціял-демократії!» [8, С.8] Ця остання фраза – це типова саламаха ідей і положень, в якій плутався тоді український соціялістичний рух: він усвідомлював, що конформізмом, лоялізмом, дрібними завданнями, які так характеризували українську націонал-демократію на Наддніпрянщині, нічого не можна буде досягти у боротьбі з монархією і плутократією; водночас він відчував, що голим практицизмом, класовими гаслами неможливо розбудити містику національної боротьби, неможливо захистити національну своєрідність українського руху. Д.Донцов, який мріяв про велику демократичну революцію, про очисний порив народу до свободи, писав про українське поступовство: «Ми йдемо в «Просвіти» не для співділання з ен-децією, повторяємо ще раз, а для боротьби з її впливом на маси, для ширення в масах своїх думок і поглядів в справі національній.

…Ми лишаємося в «Просвітах» доти, доки ся робота є можливою, і ні хвилини довше. Бо співділання з ен-децією, видавання книжок «про грім і блискавку», або відчити про Антона Головатого, може, саме в собі, і є роботою, гідною всякої поваги, але з завданнями соціял-демократії не має нічого спільного».[8. C.8]

Подібні думки, але гостріше й концептуальніше Д.Донцов розвиває у статті «Новий революційний фактор і соціял-демократія».[3] Головний акцент публікації – ствердження вирішальної сили національного в соціяльно-визвольній боротьбі всіх народів. Автор передрікав, що український національний рух є «великим революційним фактором», а на перешкоді йому стоять російська шляхта (поміщики) і плутократія [3. C.12]. Закінчувалася стаття таким патетичним пасажем: «Нашим завданням є: розв’язати ту національно-політичну революцію, котра вже жиє, хоч не свідома, в почуваннях широких мас нашого народу, створити могутній національний рух, злити всі невеличкі струмочки національного незадоволення в великий революційний потік, який знесе всі ті греблі, які правительство царське протягом двохсот літ нагатило на дорозі свобідного національного розвитку українського народу» [3, C.18].

У статті «Російська революція і український національний проблєм» [5] Д.Донцов логічно переконував земляків, що український визвольний (соціялістичний) рух тоді лише стане масовим і сильним, коли позбудеться дрібничкової просвітянщини й угодовства, а стане послідовно політичним, наступальним і національним за змістом [5, C.79]. Правда, тут же він узгоджував це положення з ідеологічною засадою соціялізму, але стратегічно, мріючи про повноцінну українську націю: «Та ж революція, котра прискорить момент національного визволення на Україні і перетворить «малороссів» в модерну націю з її поділом на класи, створить ео ipso і умови для нормальної класової боротьби українського пролетаріяту» [5, C.83]. Автор закликав покінчити з культурництвом як із міражем, який постійно заманює українців на шлях закономірних поразок.

Вершиною полеміки Д.Ддонцова із російською соціял-демократією в ранній період творчости в рамках його діяльности в соціялістичному русі можна вважати статтю «Українське питання і російська соціял-демократія». Тут він докладно проаналізував виступи і політику російських соціял-демократів, нібито найпринциповіших свободолюбців і прихильників загальної рівности, від 1902 р.; зокрема проаналізував протоколи партійних з’їздів, політичні заяви, теоретичні статті провідних діячів (в т.ч. Мартова, Плєханова, Троцького та ін.), позицію головної соціял-демократичної газети «Іскра». Відтак автор виявив дивовижну суголосність і послідовність російських революціонерів в одному питання: в невизнанні за українськими соціял-демократами права на автономію, в ігноруванні особливостей української культури і, відповідно, небажання вести пропаганду українською мовою, в невизнанні самої української національности як такої. Д.Донцов делікатно підводив до думки, що російські соціял-демократи в українській темі наближаються до офіційних російських шовіністів і реакціонерів, із «Союза русского народа», до традиційної великодержавницької політики царату. Він послідовно опирався на думки і принципи визначних австрійських соціялістичних теоретиків – Отто Бауера, Карла Каутського та Карла Реннера, які першими так глибоко і всебічно осмислили національну проблематику з позицій соціялістичного світогляду і висунули концепцію національних автономій в соціялістичному русі. Д.Донцов ущипливо дивувався у своїй статті: «Навіть для «Союза руського народа», навіть для чорносотенних земств на Україні вже стає поволі ясним, що вбити якусь ідею українському хлопові чи робітникові успішно можна лише тоді, коли її буде пояснено в його мові. Російські соціял-демократи того ще не розуміють. Всі свої відозви вони видають на Україні в тій самій мові, в якій говорять в Архангельській губернії або на Сахаліні, і думають, що вони «розвивають класову свідомість українського пролетаріяту» [6, C.182].

Отже, ми можемо зробити перший загальний висновок про соціялістичну практику Д.Донцова в ранні роки його діляльности: він виявив нечесність і шовіністичну упередженість російських соціял-демократів в українському питанні, їхній імперський спосіб мислення і водночас намагався захищати українські національні інтереси в рамках революційного соціялістичного руху, який тоді вважав єдиною реальною ідейною та політичною силою, яка завзято й категорично боролася із царатом та цілою реакційною системою державного визиску і гніту. Однак при цьому Д.Донцов зрозумів, що українська національна проблематика значно складніша за спрощені матеріялістично-класові соціялістичні теорії і що її не можна розв’язати з допомогою лише концепції прогресу та солідарности трудящих. Власне до розв’язання української проблематики він підійшов через аналіз проблематики єврейської. Д.Донцов побачив, що столітні упередження до євреїв дають підстави сучасним соціял-демократам і різним прогресистам вважати єврейський національний рух реакційним. Він писав: «Свого часу, коли велася боротьба межи російською партією і Бундом про умови їх з’єднання, «Іскра» перенесла сей чисто організаційний спір на ґрунт загальних дебатів про жидівську національність. Аби довести своє право на певну організаційну самостійність, Бунд доводив, що жиди є нацією, з своїми специфічними прикметами: мовою, особливим складом соціяльних сил і т.і. Збити сі докази Бунда старалися «Іскра», яка твердила, що (див.ч.51) «ідея жидівської «національности» має виразно реакційний характер» і ще до того «є в противенстві до інтересів жидівського пролетаріяту» [6, C.169].

Прикметно, що у попередньому числі «Нашого голосу» Д.Донцов публікує свій переклад статті австрійського соціялістичного теоретика В.Медема «Новочасний антисемітизм в Росії» [7]. Ця стаття була світлою і полум’яною обороною єврейських національних і культурних прав як перед старим реакціонерством, так і перед хибними теоріями новітніх революціонерів, які сприяли асиміляції євреїв в розвинуті великі нації під приводом об’єктивної закономірности поступу.

У цьому ж 3-у числі «Нашого голосу» Д.Донцов друкує свою статтю «Праве українство» [4], в якій ґрунтовно розглядає причини антисемітизму в Европі і Росії, критикує антисемітські виступи часописів «Київ» і «Рідний край», захищає право недержавних народів, передусім євреїв та українців, на захист своїх національно-культурних інтересів. Зауважимо, що під «правим українством» він мав на увазі промонархістські середовища і патріярхально-шляхетські тенденції в суспільстві, а не ті ідеї і рухи, які прийнято називати «правими» в сучасній політології.

Цікаво, що саме під час діяльности і творчости в соціялістичному русі Д.Донцов здійснює два стратегічні кроки у своїй особистій ідейній еволюції і в переорієнтації українського суспільства: він пояснює категоричність українсько-російського протистояння і пораженську сутність українського культурного малоросійства . До цих істин, що є закономірним, доходить він завдяки вивченню спадщини Т.Шевченка. У статті «Шевченко і патріоти» Д.Донцов береться осмислити парадоксальний феномен: з якою винахідливістю різні ідейні табори перекручували і переінакшували особу й позицію Т.Шевченка, залежно від конкретної політичної ситуації. І тут він дає такий теоретичний засновок: «Так було з Богданом Хмельницьким: з чоловіка, котрого, якби він умер о рік пізніше, проклинала б тепер Православна Церква, як Мазепу, – з сього чоловіка зробили героя «єдиної і неподільної Росії». Такою була і доля Маркса: нема такого ревізіоніста, котрий би найбільшу свою дурницю не старався виправдати цитатами з «Капіталу» [2, C.218]. Автор підіймає давню суперечну тезу: як сприймати Шевченка – як «чистого поета» чи ідеологічного трибуна нації? І відповідає: «Нас поучали, що «надуживати шевченківську музу в політичних цілях – непростимий гріх». Наївні люди або лицеміри! Забувають вони, що в краю, де ідея національної самостійности нашого народу є державним злочином, так одверте проголошення сеї ідеї, яке ми стрічаємо у Шевченка, – є політикою! Вони забувають, що у народа, котрий не знаходить інших шляхів для маніфестації своїх політичних й опозиційних думок – як лише в літературі – шевченківська поезія мусила стати політичною Біблією для всіх, що прагнуть своєму краєві національної свободи. Прийдуть часи, коли кайдани національної і політичної неволі спадуть з України, – і тоді шевченківське свято стане чисто літературним святом. Але поки сі кайдани не зняті, поезія Шевченка носитиме всі прикмети політичного злочину, а її культ буде політичною, передусім політичною, маніфестацією » [2, C.219].

Полемізуючи з позицією українських націонал-демократів, зокрема газети «Рада», яка завжди вирізнялася демонстративним лоялізмом, лякалася чітких самостійницьких політичних маніфестацій, обмежуючись ідеологією культурного автономізму України, Д.Донцов робив свій категоричний висновок: «…український національний рух є ворожий російській державности і в рамках існуючого політичного режиму для сього руху не можна знайти жодного modus vivendі » [2, C.222]. Ця стаття чітко показує, через що Д.Донцов до 1914 р. не приймав політики українських націонал-демократів Наддніпрянщини (в Галичині націонал-демократи були дещо наступальнішими і все-таки самостійниками і саме під їхнім впливом він врешті поступово перейшов до правого табору): його дратувала у їхній тактиці дрібничковість дій і завдань, відсутність революційного духу, наївне культурництво, тобто страх перед чіткою позицією самостійництва і звичайна яловість громадянської поведінки. Д.Донцов закінчував свою статтю таким ось саркастичним пасажем: «Так. Не є жодною ганьбою впасти в нерівній боротьбі . Се правда. Але є, рівно ж, правдою, що відмова від всякої боротьби, від тіні протесту є симптомом морального пониження і розкладу.

«Діло» (провідна галицька націонал-демократична газета – О.Б.) має рацію: пасивний опір російських українців не заслуговує на дешеве іронізування. Він заслуговує на погорду.

…До такої моральної прострації український буржуазний демократизм ще ніколи не опускався» [2, C.223].

Це вельми символічно, що саме через поглиблене осмислення Шевченкових морально-ідейних художніх заповітів Д.Донцов дійшов до розуміння історичного і національного волюнтаризму як головних рушійних сил розвитку людства. Тобто він самостійно зробив ті історіософські та націософські висновки, які пізніше знайшов у своїх ідейних кумирів періоду активного розвитку ідеології модерного українського націоналізму, – у Ніколо Мак’явеллі, Жан-Поля Марата, Алессандро Мадзіні, Людвіґа Берне, Йозефа Ґерреса, Артура Шопенгавера, Томаса Карлайла, Ґюстава Лебона, Шарля Морра, Мориса Барре, Фридриха Ніцше, Вільгельма Дільтея, Вернера Зомбарта та ін. Коли ми переглянемо список авторів, які цитуються у статтях Д.Донцова в період 1909-1914 рр., то помітимо ось цю тенденцію зліва направо в його світоглядній еволюції, тенденцію, яка невдовзі буде визначати інтелектуальну моду і ціннісні орієнтації нового покоління українських політичних діячів після 1920 р., насамперед в Західній Україні і на еміграції.

Другий стратегічний ідеологічно-інтелектуальний крок, здійснений Д.Донцовим ще в рамках соціялістичного руху, полягав у виявленні двох мегапроблем, які стояли перед українством: подолання ментального малоросійства і цивілізаційно-культурного конфлікту з Росією . Парадоксально (і це ще раз свідчить про стихійний глибокий націоналізм Д.Донцова), що він свої націософські висновки робив, користуючись методологією суспільного аналізу та критеріями оцінок раціоналістичної теорії соціялізму, яка, як відомо, не заглиблювалася в сутності і закони духовного й етнічного буття. Вінцем цих роздумів Д.Донцова про таємниці і причини млявости й слабкости українського національного руху є стаття «Національні гермафродити», в якій ми подибуємо в сконцентрованому вигляді майже всі головні проблеми його майбутньої аналітичної та пропагандивної праці: проблеми національного характеру і динаміки історії, можливої національної героїчности і задавненої охлялости, культурної вторинности і провінційности українства, подолання стереотипів провансальства («костомарівщини») і створення войовничої, гордої психології нового українства. Серцевиною і першопричиною української слабкости Д.Донцов вважає специфічне українське гермафродитство , тобто роздвоєність національну , затерте відчуття національної гідности і патологічне, неусвідомлюване прагнення прихилитися до якоїсь сильнішої цивілізації, культури і політико-державної традиції. Зауважимо, що з цим гермафродитством, провансальством він буде боротися усе життя, виявляючи його в різноманітних образах, скритих формах,в найнесподіваніших політичних і культурних ідеях та тенденціях. Пізніше він означуватиме це гермафродитство «драгоманівщиною», «винниченківщиною», «рутенством», «скрипниківщиною», але в сутності розумітиме одне і те ж: неухильну здібність українських еліт, навіть вельми інтелектуальних і культурно вирафінованих осіб та середовищ, до роздвоєности стермлінь, безвольного тупцювання на місці, до хаотичности і деструктивности дій, наївної благодушности і тупого примиренства, самокастрації героїчного в етиці нації та витягування на поверхню усього дріб’язкового, хворобливого, безбарвного.

Д.Донцов загострює національну проблематику у такий спосіб: «Кожного, хоч би поверхневого, обсерватора українського руху в Росії мусить вразити дивний факт: з одної сторони, безперечний поступ сього руху, захоплення ним чим раз ширших верств суспільности, з другої ж, застрашаючий занепад політичної думки в кругах ідейних провідників буржуазного українства. Рівень політичної зрілости сучасного українства не лише нижчий від того, на котрім стояло українство в ХVII i XVIII вв., але його не можна порівнювати навіть з ідеями кирило-мефодіївців» [1, C.417]. Головною причиною української національної стагнації він вважає дивовижний аполітизм мислення українських еліт, тобто нездібність до щоденної громадянської самоорганізації, відсутність державницької мети, невміння бачити стратегічні цілі, небажання боротися, уперто й завзято, буквально щоденно, невпинно нарощуючи революційну енергію мас. Власне, це, за зізнанням самого автора у примітці, й спричинило його симпатію до українського соціялістичного руху, який завжди ставив собі передусім політичні цілі. Зауважимо, що це застереження Д.Донцова про політичну сліпоту і невмілість українських еліт підтвердила Історія у трагічних 1917-1920 рр., коли саме через політичну безпорадність і наївність «драго манівців», які замість розбудови армії і держави будували «соціялістичну солідарність» з Росією, нація програла все.

Другого фатального причиною української закостенілости є інтелектуальне, моральне та культурне пасування перед усім російським. В Україні, на думку автора, витворився унікальний суспільно-ментальний феномен малоросійської схильности до розчинення в сусідній, слов’янській та православній, російській цивілізації (джерела і стимули якого, додамо від себе, треба, очевидно, шукати в степовій ментальності українців як нащадків скіфів і сарматів – кочових народів, що звикли були переймати щось чуже, культурно вище, оскільки створене осілими народами). Д.Донцов наводить спостереження польського консервативного філософа Мар’яна Здєховського про те, що українці при зіткненні з поляками відразу згадують свою національність і опираються їхнім впливам, натомість при зіткненні з росіянами чомусь пасивно приймають чужі впливи і уподібнюються до них.

Аналізуючи українську пресу, поведінку українських політдіячів високого рівня, українські соціяльні стереотипи, Д.Донцов робить висновок про просто хворобливу сліпоту нації, про невміння її розрізняти добро і зло в політиці, натомість стале прагнення по-рабськи хилитися до своїх катів. Згадуючи шовінізм і руїнництво Росії на Україні, автор дивується, що все це терплячий український народ схильний легко забути. Він наводить історичні приклади інших народів, зокрема поляків, які свою затяту боротьбу з Москвою опоетизували в чудовій героїчній художній літературі (Міцкевич, Словацький, Крашевський, Жеромський, Конопніцька та ін.). Водночас українці, які більше потерпіли від Москви, не створили навіть близько подібного героїчного епосу в своїй літературі, а те, що й з’явилося (антимосковство Т.Шевченка, наприклад), забули.

Д.Донцов так увиразнює проблему: «Ціле сучасне українство – преса, література, наука, публічне життя – є під гіпнозом застарілої і високо шкідливої ідеї «триєдиної Руси», елементи якої можна дослідити майже в кожного українця. Ціле воно живе не в теперішности, для котрої воно не має зрозуміння, лише в минувшині; звідти воно черпає і свої симпатії і свої антипатії…

Pium desiderium Kaтерини ІІ, аби українці покинули «развратноє мнєніє» – вважати себе за самостійну націю – сталося фактом. І тепер ми маємо на Україні замість нації, колись вільної …«вєтвь русскаго народа», котра в кожній сміливій політичній думці, ворожій Росії, бачить зраду інтересів «спільної батьківщини» [1, C.425-426].

Таким чином, Д.Донцов найглибше і найгостріше серед сучасників і для сучасників усвідомив як політичний публіцист загрозу Росії, і то не лише як імперії, а й як цивілізаційної і культурно-ментальної потуги. Відповідно, він вивів наступний категоричний імператив для нації: «Сучасне ідейне українство не піднесло до себе масу. Воно само спустилося до хаотичної національної «свідомости» темних, задурених віковою русифікаторською політикою мас українського мужицтва. На щастя, внутрішня логіка українського руху є сильніша за його туподумних провідників.

Найвищий час для всіх українців, котрі розуміють велику політичну вагу українського питання, котрі не бажають позістати в ролі провансальців, зачати акцію проти новітнього русофільства. Сучасне виключне «національно-культурне» і «поступово-безпартійне» українство мусить вмерти. На його місце має прийти політичне українство. Пора знати, що тепер російський патріотизм і український націоналізм виключають одно друге…

Національний гермафродитизм, як і фізичний, може бути цікавим об’єктом дослідів для біолога або соціолога, але до ролі виконавця і керманича публічної опінії він рішуче не надається» [1, C.426].

Отже, ми проаналізували ранній, соціялістичний, період творчости Дмитра Донцова, що дає нам підстави визначити його як пристрасного шукача нових ефективних шляхів для утвердження українства, як вельми здібного журналіста, який зумів суттєво розширити й ускладнити проблематику національного поступу, яскраво вибиваючись як поза рамки традиційного суспільно-культурного народництва, так і поза рамки модерного соціялізму. Він не цурався ризикованої підпільної діяльности революціонера, і тому організовував страйки і зі зброєю в руках пильнував за прядком під час масових акцій протесту чи в нічних протистояннях каральним акціям реакційного царського режиму. Та все-таки найприкметнішою рисою його громадянської поведінки і позиції є принциповість характеру . Мабуть, Д.Донцова можна вважати другим великим українцем після І.Франка, який би так сміливо і вперто відважувався піти проти пануючих ідейно-політичних і культурних течій доби, який би з таким завзяттям і яскравістю інтелектуальної творчости взявся переосмислювати й переорієнтовувати націю, коли зрозумів, що вона застрягла в безвиході хаосу і приземлености почувань.

Ще два роки – 1912-го і 1913-го – Д.Донцов перебуватиме в лавах соціялістичного руху, нагадаємо, найбільш революційного тоді в Україні, однак з кожним днем, з кожним ускладненням суспільної ситуації в Україні він розходитиметься з цим рухом та його ідеями. Власне, його твори цього часу ілюструють подальшу ідейну й світоглядну еволюцію автора, спочатку – до консерватизму, коли Д.Донцов стане у 1918 р. членом партії українських хліборобів-демократів, а потім – до вольового націоналізму, коли він створить у 1923 р. і надихатиме підпільну Українську партію національної роботи (революції).

Список використаних джерел

1. Донцов Д. Національні гермафродити // Наш голос. – 1911. – № 7. – С.417-426.

2. Донцов Д. Шевченко і патріоти // Наш голос. – 1911. – № 5. – С.218-223.

3. Закопанець Д. Новий революційний фактор і соціял-демократія // Наш голос. – 1910. – № 2. – С.11-18.

4. Закопанець Д. Праве українство // Наш голос. – 1911. – № 3. – С.135-148.

5. Закопанець Д. Російська революція і український національний проблєм // Наш голос. – 1911. – № 1. – С.75-84.

6. Закопанець Д. Українське питанє і російська соціял-демократія // Наш голос. – 1911. – № 2. – С.169-188.

7. Медем В. Новочасний антисемітизм в Росії // Наш голос. – 1911. – № 3. – С.156-161.

8. Чорний Д. На черзі // Праця. – 1910. – № 2-3. – С.7-16.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4