Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
МОДЕРНЕ МОСКОВОФІЛЬСТВО

Je n’ignore pas que ces hommes apatique, qu’on appelle des hommes raisonnables,
desapprouvent la chaleur, avec laquelle j’ai plaidela cause de la nation;
mais est-ce ma faute, s’ils n’ont point d’âme?

Jean Paul MARAT (“Offrande a la patrie”)

Я знаю, чому ці байдужі люди, що їх називають розумними,
не приймають щирість, з якою я боронив справу нації;
та чи це моя провина, що вони немудрі?

Жан-Поль Марат («Дар для нації»)

Ніхто не заперечить, що наш край переживає переломову добу своєї історії. Положена між Заходом і Сходом, Україна завше була об'єктом спору між двома культурами: західноевропейською (спадкоємницею Риму) і московською (спадкоємницею Візантії). Тріюмф сеї останньої на наших землях, здавалося б, такий блискучий, осліпив навіть колишніх її найбільш упертих ворогів – поляків. У розпачливих шуканнях за новим modus'oм vivendi для своєї нації майже ціла громадська думка польска з респектом затримується над Німаном і Бугом: простір земель, що лежить за сими межами – то є признана сфера культурних впливів Росії.

Не инакше думають і в Европі. Не инакше і в Росії.

В останні роки, роки повільного, але невпинного відродження української нації, навіть люди, які ніколи ні в чім не сумнівалися, мусили поставити собі питання: якою буде та культура, що її, очевидно, творить собі новий нарід, що виступає на арену історії? Де шукатиме він собі взірців?

Старий спір двох цивілізацій лишив богато слідів у життю української нації: в її мові, психиці, мистецтві, літературі, релігії – на цілій його культурі. Великі історичні бурі заносили на нашу землю насіння як зі сходу, так і з заходу, і тепер, коли се насіння зачинає проростати, ми¬моволі насувається поставлене мною вгорі питання.

У сю критичну для цілої будучини нашої нації хвилину в нашій суспільності бере, здається, гору течія, варта того, аби їй присвятити пильну увагу.

Не галицьке москвофільство маю на увазі, не про нього говоритиму, лише про одно дуже характерне явище в самім українстві, для якого иншої назви, на жаль, дібрати не вмію Розуміється, підкреслюю се, з тим, що зви¬чайно звуть у нас москвофільством, се явище нічого спільного не має.

Ми, що ще напровесні виступили на сцену українського політичного життя, не можемо з байдужим оком перейти попри ідеї і течії, що прок¬ладають собі дорогу в українськім міщанськім (Вживаю се слово не в його російськім, трохи погордливім значенню, а замість французського „bourgeois") суспільстві. Ціла наша культура, що постає під впливом сих ідей, буде, прецінь, довший час і культурою широких українських мас, а зосібна тої верстви, ідеологами якої ми були і бути хочемо. Опріч того, в національнім русі україн¬ського народу певна координація всіх його груп не є виключена. Тому з подвійним зацікавленням маємо приглядатися до всього, що робиться в табopi наших можливих союзників.

Під модерним москвофільством я розумію поширену в певних колах нашої інтелігенції безмежну пошану до російської культури і якусь дивну духову залежність від поглядів, що панують у поступових російських колах.

Ся залежність і досі тяжіє як над нашою літературою, так і над громадською думкою і публічним життям. Ся залежність не дає українству й досі вийти з пелюшок і стати на власні ноги, ослаблюючи його відпорну силу в боротьбі зі сторонніми впливами.

Майже ціле життя українське до того ступеня пересякнуто російськістью, що кожному, хто має свій одмінний погляд на російську культуру, доводиться душитися в нім, як у густім, важкім тумані.

Инколи се ідейне розпущення українства в «російськім морі» межує просто з затратою власного національного обличчя. Читаючи українську пресу, не раз здається, що богато з так званих свідомих українців ще й досі не розв’язали собі старого питання: яка в них душа – «хохлацкая или русская»?

Ось, наприклад, перша-ліпша цитата з одної української газети: «Українська інтелігенція працюватиме для добра свого народу, не забуваючи про відданість і любов до спільної вітчизни і бра¬терського союзу з усіма вітками руского народу» (одне з липневих чисел «Ради», 1911 р.).

І се не є ляпсус. Подібних фраз можна навести не один десяток. Більше! Деякі українці з обуренням відкидають усяку спробу зачислити їх до категорії самостійних націй! Така трагікомедія сталася, як відомо, зі знаним циркуляром Столипіна про «інородців». Чого б, здавалося, зи¬чити собі ще нам, «мазепинцям», «сепаратистам», «партикуляристам» etc?! В офіційнім документі визнано нас нарешті за осібну націю!

Однак українці образилися.

Образився один українець у минулому році на земському з'їзді на п. Гурка за те, що сей, очевидно, пам'ятаючи про циркуляр прем'єра, назвав українців «інородцями». Протестант компетентно пояснив зборам, що «малороссы также русскаго племени» («Рада», ч. 195, 11 р.). Другий українець, і досить знаний, вважає «нечуваним фактом, що по 1905 р. уряд в офіційнім акті проголосив українців, себто одну третю часть російського племени, інородцями» (цитую з «Діла», 9/II, 12 р.).

Цікавий факт, який свідчить про той самий низький рівень національної свідомости серед українських інтелігентів, наводить проф. Здзє¬ховський у своїй знаній, видрукованій в 1911 році в «Gazet-i Narodow-ій статті під заголовком «Trójje¬dyna Ruś». Проф. Здзєховський оповідає про мо¬сковський з'їзд відпоручників земств і міст у ве¬ресні 1905 р. На однім із засідань обговорювано питання децентралізації. «П. Неміровський, сара¬товський делегат, в різких і прикрих виразах запе¬речував існування якоїсь української або мало¬руської нації, а рівно ж права українців на авто¬номію». Від імени українців промовляли два знані суспільні діячі. «Жоден із них, – пише далі проф. Здзєховський, – не запротестував проти образливих для української нації слів п. Неміровського. Обидва обмежилися доказами шкідливости від зосеред¬кування всіх державних питань у центрі, виводячи звідси конечність поділу імперії на автономні краї. Чи можна собі уявити, – питається автор далі, – поляка, шведа або фіна, який в аналогічнім становищі не засудив би обрáзу, заподіяну йому і його нації».

Чи маємо право припускати, що проф. Здзєховський оповідає неправдоподібні речі? Чи ми не чули промов українських послів у III Думі?

Або, ще ліпше, чи ми не чули, як вони мовчали, коли б мусили говорити? Чи ми не знаємо, що їхня поведінка в Думі не раз стягала на них незадоволення навіть у нашій поміркованій пресі? Хіба на з'їзді ліги освіти в 1909 р. знайшовся хоч один українець, який дав би належну відправу не¬пристойним промовим таких Рутценів і прочих лібералів?

Думаю, що кожний із читачів міг би значно поповнити колекцію наведених фактів, взятих із власних спостережень.

Очевидно, тут маємо до діла не з якимись винятками, тільки з тим почуттям спільности з «братнім народом», що, як писало свого часу «Діло», є «складовою частиною національної свідомости російських українців». І то деяких свідомих українців. То є, безперечно, сумний, але факт, що богато з сих останніх, які кплять із «тоже малороссов», у суті речі, набогато є ближчі з ними, як самі гадають. Богато з них, думаючи, що зруйнували старих богів, самі того не знаючи, поклоняються тим самим кумирам; як паломни¬ки, що цілують ногу св. Петра в Римі, ледве чи знають, що перед ними бронзова статуя Юпітера.

Сеї двоїстости української національної вдачі не можна недооцінювати, бо в ній треба шукати причини неясности і нездекларованости програми сучасного українського міщанства.

Відворотною стороною того самого явища є якась інстинктивна ворожість до всього польського. Коли в наших галицьких земляків се аж занадто зрозуміле, то у нас ся засліплена ворожість межує вже з якимсь політичним ата¬візмом.

«українці, – пише вже цитований проф. Здзєховський, – чують себе членами осібної нації лише як стрічаються з поляками. При зустрічі ж із росіянами в тій хвилині обертаються на малоросів».

Може, се й не зовсім так, але думка, що лягла в основу сього твердження, є, безперечно, слушна: пересічний інтелігентний українець інтенсивніше чує свою окремішність у стосунку до по¬ляка, як до росіянина.

Сей політичний атавізм, що свідчить про притуплення у нас почуття дійсности, спостерігається не лише в щоденнім життю, а й у літера¬турі. Візьмімо, напр., нашу драму. Богато там знайдемо речий, присвячених тим самим, скажу символічно, темам, що й Шевченкові «Гай¬дамаки». А чи богато наслідувачів знайшли собі в нашій літературі такі поезії, як «Сон»?

Богато маємо драм із часів Хмельниччини. Тим часом, коли повна своєрідного понурого трагґізму історія Гетьманщини далеко не такою мірою збуджує натхнення наших письменників. Мало збуджує його і одна із найдраматичніших фігур нашої історії, оспівана в німецькій, польскій, шведській, англійській і французькій лїтературах. І се не є припадок ані не «незалежні обста¬вини»: писав же Шевченко свої вірші і Рилєєв свого «Войнаровського»! Ні, якби наші письмен¬ники жили своїми думками більше в теперішно¬сті, як у минулому, якби їх голови не були під неподільним впливом ідеї «триєдиної Руси», вони б і в історії інстинктивно шукали инших тем...

Разом із сим національним гермафродитизмом панує в певних колах нашої інтелігенції якесь рабське «padam do nоg» перед російською культурою. А тим часом вплив сеї останньої зовсім не є такий уже спасенний, як богато хто думає.

Скорше навідворот. Сей вплив виявляється в трьох напрямах. По-перше, він відриває нас від безпосереднього контакту з европейським культурним світом. По-друге, сьому впливові завдячуємо ми те абсолютне нерозуміння природи соціяльно-політичних явищ, яке є так характерне для країни з нерозвиненим політичним життям і яке так фатально відбинається на цілій ідеології сучасного українського міщанства. Про се говоритиму далі, а тепер зупинюся на третім результаті діяння російської культури. Маю на увазі виховувані нею спеціфічні риси російської вдачі, що, як соціяльні цінності, мають, безперечно, негативне значення.

Твердження, що російська культура, особливо ж література, є провідником у маси ідей соціяльної рівности і демократизму, можна прийняти лише з великими застереженнями. Візьмімо хоч би ту саму літературу. Солодкаво-сентиментальне ставлення до «меншого брата», високою мірою для нього образливе (народницька література) і апотеоза некультурности (Л. Толстой) – ось один полюс російської літератури). Апотеза босяцтва (не пролетарства!), себто знову тієї ж таки некуль¬турности (М. Ґорькій) – її другий полюс.

Демократизм, який проповідує російська література, – се є демократизм «барскій», «кающагося дворянина», з одного боку, індивідуалі¬стичний демократизм апаша – з другого. У кожнім разі зовсім не той, на якому полягає бу¬дучина Европи і який будується на високороз¬виненім почуттю власної гідности і громадянської дисципліни індивіда.

Додатній вплив сього специфічного демократизму, найліпшим виразником якого є російська література, на маси (оскільки він вказує на со¬ціяльну несправедливість) не дасться заперечити, але рівно ж не можна негувати те спустошення, яке його лихі сторони залишають у психиці широ¬кого загалу.

Не заперечую ні генія Толстого, ні великого таланту Ґоркого. Їх я згадав лише для того, щоб показати, що навіть велеині російської літератури є все ж росіяни, себто не в стані позбутися свого специфічного «русскаго духа», вихо¬ваного тисячолітньою історією. Фатальний вплив духу російської культури на цілу вирослу на ній інтелігенцію Росії можна обсервувати щоденно.

Брак різко зазначеного почуття власної гідности і поважання инших (так звана російська «душевность»), якась психічна вайлуватість і не¬дисциплінованість (так звана «широта русской натуры») – ось що вирізняє кождого росіянина – на¬віть із зовнішнього боку від европейця, до того вирізняє, що серед тисячної европейської юрби пізнати його за тридцять кроків.

На сі – з позгляду громадського – шкідливі сторони «русскаго духа», які через культуру прищеплюються всім мешканцям Росії, звернула вже увагу польська преса. Недавно в одній із галицько-польських газет (Nowa Reforma», 15/XI) з'я¬вилася алярмуюча стаття на тему того «мораль¬ного підбою», який доконує на польській душі чужа їй культура. «Німці, – писала ся газета, – мо¬жуть нас нищити, ламати, гнітити, але ніколи не потрафлять вони сягнути до глибини нашої гро¬мадської психіки, не потрафлять знищити польського типу. Натомість Росія діє на нас зсере¬дини... У співжиттю з Росією збережемо нашу мову,... але що тією мовою писати і думати будемо, то перестане бути польським... Тип розмовляючого по-польськи росіянина вже існує, і то не в та¬кім малім числі, як то могло б здаватися нашим оптимістам».

У нас до типу росіян, що говорять по-українськи можна було ще недавно зачислити ледве не цілу інтелігенцію, але статей, подібних до цитованої вище, у нас не стрічаємо...

Ті риси «русскаго духа», на які я вказав угорі, не є, зрештою, видумані мною. Подібну – ще гострійшу – характеристику їх дали свого часу «Вехи».

Так само проф. Здзєховський в однім відчиті в листопаді минулого року на ту ж тему найяскравішу рису російської вдачі бачить у нездатності до тривалого, довшого виявлення енергії (терор!). Дозволю собі ще навести думку в ciй справі од¬ного англійця, скорше приятеля, ніж ворога росіян. У своїй книзі «Russian people» п. Maurice Baring головними дефектами російської натури вважає «брак оригінальности», «конвульсійну (spasmodic) енергію» і «страх віддповідальности». «Росіянин, – каже п. Barning, – скоро переходить від апатії до енергії, від бунту до покори». Врешті згадує автор і про «брак дисципліни», як про одну з найважливіших рис російської натури (Maurice Baring – Russian people. – London, 1911).

Сі негативні сторони російської натури, яких не може не спостерігти хоч трохи уважливий обсерватор і які особливо шкідливі в соціяльнім життю, мали б, здається, змусити нас з більшою резервою ставитися до тої культури, чиєю еманацією є згадані вище риси російської вдачі. Тим часом бачимо у нас щось зовсім протилежне.

Високість російської культури є догматом у нас. Жодна стаття, що трактує про російсько-українські теми, не обійдеться без низеньких реверансів на адресу сеї культури, без запевнень у своїй глибокій пошані перед нею.

Навіть на активнішу частину нашої інтелігенції робить ся культура такий величезний вплив, що, читаючи, напр., нашу пресу, не раз здається, що се переклад з російської: до того все там російське – і думки, і цілий світогляд, і навіть мова!

Прошу ось, наприклад, вирази й слова, взяті з одної тільки – слово чести, української! – статті: «напрасно» (в сенсі «даремно»), «невобразно», «благодушествовать», «давати маху», «чоловік з поніманієм» – і все се без знаків наведення! (ЛНВ. – 1910. – ІІ. – С. 330).

Невже се все по-українськи?! У другій статті знаходимо, правда, вже в наведенню, такі вирази, як «валяй, смоли», «попечительноє начальство», «по какой причине шум» і под. (ibidem. – 1909. – І. – С. 119).

Се не дріб’язковість – вишукувати такі цитати. Подібної статті – а їх пишеться десятками! – писані такою «українською» мовою, де можна стрінути цитати із Щедріна, із Пушкіна і ніколи, напр., з Руданського, або коли латинські, то акурат ті самі, що й у російських газетах. Усе се свідчить, у якій рабській залежності є ціла психіка сучасного нашого інтелігента від сторонніх впливів. Поляки вже додумалися до конечности боротьби з непожаданими впливами. У нас їх навіть не помічають. У нас майже всяку еманацію російського «духа» – хоч би то був блазенський тон російської публіцистики – вважають за взірець, гідний наслідування!

А втім віра в єдиносенність російської культури замикає нам дорогу до першого джерела всякої культури – до Заходу.

Ціла західна культура йде до нас via Петербург або Москва. В нашій популярній літературі, наприклад, богато перекладається або переробляється з російської і майже нічого з польської або німецької. Хіба се не смішно, напр., що українці, які закидають (і цілком слушно) росіянам ігноранцію в національних питаннях, перекладають і видають книжечку про автономію пані Пімєнової – росіянки!

Перекладна наукова література рівно ж береться з російської, а коли й з чужоземної, то знову остільки, оскільки вже є російський переклад. Мені знаний є, напр., один український переклад відомого німецького економіста, зроблений звичайно з російської і який точно копіює всі випуски, які хотілося зробити в тексті російському видавцеві, і яких не було в оригіналі. Про федерацію у нас зачали писати не скорше, як з’явилися відповідні російські книжки. З книжкою про се питання Л. Кульчицького в широких колах нашої інтелігенції також зазнайомилися лише з російського перекладу. Те саме дасться сказати щодо книжки Р. Люксембурґ про економічний розвиток Королівства Польського.

Як у зачарованім колі крутяться у нас у сфері тих ідей, які вважає потрібним піднести своїй публиці російська преса.

Навіть у сфері, що нас особливо близько обходить, у національнім питанню, здані ми на її ласку або неласку.

З О. Бауером у нас пізналися лише з російських перекладів, рівно ж із Бернгардтом і Реннером, так само, як і з Каутським. А скільки дуже вартісних творів із тої ж области німця Самасси, румуна Поповічі, англійця Вотсона та инших зостануться зовсім не знані нашій публіці? Хіба що росіяни здогадаються їх перекласти. Рівно ж рідко хто з нашої інтелігенції знає, напр., книжки поляків Кульчицького і Мархлєвського. Загалом знання польської (не лише наукової) літератури так мало поширене серед російських українців. А тим часом знання, напр., польської белетристики могло б мати велике виховне значення як літератури народу з високо розвиненим почуттям національної свідомости. Деякі твори Міцкевича здалися б нашим підростаючим генераціям більше, як, напр., сатири Салтикова, який бичує всякі дефекти російської дійсности, опріч націоналізму, або як «Клеветнікам Росії» чи «Полтава» Пушкіна.

Не ліпше стоїть справа і з нашою перекладною белетристикою. Хай читач пригадає собі деякі переклади чужих авторів у «Літературно-Науковому Вістнику». Більша частина їх, про які перекладачі скромно промовчують, з якої саме мови зроблено переклад, при трохи уважнішім досліді, виявляються перекладеними з мови, за словами одного журналу, «наиболее симпатичнаго нам народа». Деякі речі перекладаються, здається, з оригіналу, як напр., «Острів пінгвінів» А. Франса. Але й тут не обійшлося без невільничого наслідування: в нас переклали сю річ ледве чи не тому, що спершу її переклали на російську. Навіть кара, накладена за се на російський журнал (а пізнійше й на Л.-Н.В.), не втримала його українського колегу від заманіфестування своєї ідейної залежности від «наиболее симпатичнаго нам народа».

Чи богато і що саме виграє наша публічність від чужого посередництва в засвоєнню західної культури? – на се не потребую відповідати.

Надзвичайно характеристичне, що в нашій суспільності не лише не помітно охоти скинути сю залежність, але навідворот. Лунають навіть голоси задоволення з існуючого status quo!

Стрічаємо навіть жалі, що західна культура таки, мимо всього, проникає до нас, «а одновременно, къ сожаленію (!), ослабляется великорусское вліяніе» («Украинская Жизнь», кн. VI). «Історія українського письменства» С. Єфремова з кепсько укритою нехіттю ставиться до тої частини нашої літератури, яка розвивалася під західноевропейськими впливами. А ось що, напр., вийшло з-під пера одного з найвизначніших і гідних всякої поваги українських діячів: «Я не сумніваюся, що якби Україна була визволена від примусового московського централізму і нівеляції, то в ній розвинулися б вільні потяги до великоруського світу як найбільш близького, тісно зв’язаного культурною спільністю, історичними традиціями і спадщиною Києва» (ЛНВ. – 1909. – VІ. – С. 1128).

Коли так пишуть проводирі українства, то що ж думають і почувають маси нашої інтелігенції?

Очевидно, нема навіть охоти вийти з чисто добровільної залежности від чужих культурних впливів.

А не треба забувати, що ся залежність – шановний автор із ЛНВ має рацію! – безперечно зростатиме в міру ослаблення українофобської політики.

Не в «близькості» тут розуміється річ. Недавно один поляк опублікував у Кракові німецьку брошуру «Polnische Metamorphose», в якій висловлює свою щиру подяку гакатистам; бо їх політика, за автором, збудила національне почуття в найтемніших верствах польської громади в Прусії і зробила з оспалого познанського хлопа одважного борця за «польську справу». Противно, толерантна польська політика Прусії перших років по анексії – викликала такий потяг поляків до німчизни, що, за автором, «як би ся політика тривала й досі, познанські поляки стояли б на найліпшій дорозі до повної германізації. Щось подібного бачимо ми і у нас, а власне, в Галичині, де в останніх літах сильно зріс російський культурний вплив. Не кажу про москвофілів: що спільного з культурою вони мають?

Говорю про те зацікавлення всім російським, яке виявляє навіть українська галицька інтелігенція. Перекладаються російські наукові твори, коли під боком є ліпші німецькі, вчаться російської мови, газети заповняються перекладами з російської, не маючи часто (як оповідання п. Аверченка, напр.) жодної літературної вартости і т.п.

Чужий світогляд торує собі таким чином дорогу навіть до Галичини, де нема примусової русифікації. Коли б я хотів бути парадоксальним, то я б закликав українську суспільність складати жертви на пам’ятник Савенкові: він грає, прецінь, у нас роль пруських гакатистів! Але парадоксами не зарадити лихові, над яким варто застановитися всім, хто не вважає вплив, про який мова, за vis maior або за річ, з якої треба лише тішитися.

Наведені мною вгорі факти нашого літературного невільництва можуть видатися відірваними, але взяті разом роблять просто гнітюче враження. Не треба, прецінь, забувати, що визнання універсальности російщини з конечністю допроваджує до зредукування, до приниження цілей українського руху, до відживлення старих теорій «для хатнього вжитку».

І фактично декотрі модерні москвофіли договорюються вже до таких горендальних речей, що завданням українського руху є «пріобщать (нас) къ органу русской культуры, русскому языку» («Укр. Ж.» І, 46) або «принять посильное участіе в общерусской культуре» (Іbidem. C. 51). Отже, за українським рухом признається би під сими словами не лиш редактор «Русской Мысли», але й «Галичанина»? А згадати, напр., відповідь п. «Старого українця» Струве в «Русской Мысли»: скільки там було місць, за які кожний українець мусив, читаючи, паленіти зі встиду!

Такі і їм подібні погляди, які можна стрінути в нашій пресі, свідчать, як у багатьох українців різні «автономії» є лише мало продумані «офіціяльні», парадні пункти їхньої програми, яка в суті речі є зовсім инша. Вони показують рівно ж, як основно забули у нас слова Драгоманова: «Українська література доти не стане на свої міцні ноги, поки українські письменники не будуть брати всесвітні просвітні ідеї безпосередньо з західної Европи, а не через Петербург і Москву».

Особливо відчувається вплив російськости в громадськім життю нашого краю, скорше в характері політичних ідеологій, у нім існуючих. Неможливість довший час брати участь у публічнім життю зродила в російській суспільності найдивніші теорії суспільного розвою, найдивніші поняття про механіку соціяльного життя. Се незрозуміння рушійних причин історії виявляється передусім у безоглядній вірі в силу одиниці (терор), по-друге – в силу людського слова, в силу проповіді, все одно, моралістичної (Толстой), чи революційної (Лєнін), чи загалом політичної (так зв. «парламентський кретинізм»). Між усіма сими явищами, за всієї їх розбіжности, богато спільного. Л. Толстой думав, що проповіддю «любови» можна перевернути догори ногами тисячолітні інституції і звичаї; «парламентські кретини» є свято переконані, що людська проповідь і красномовність викликають великі історичні перевороти; лєнінці і досі вірять, що маси позискуються для нових ідей не через свій власний досвід, лише виключно проповіддю і гаслами, що кидає в них стороння орґанізована сила (звідси – бойкот Думи). Спільне всім сим ідеологіям нерозуміння рушійних сил історії і наївна віра в міць людського слова.

Не зостали сі ідеї без впливу і на українську публічність. Згідно з думками, що стрічаються ще й тепер у нашій пресі, головним чинником історії є не боротьба інтересів різних суспільних груп, лише боротьба ідей. Тому, коли якусь «гарну» («хорошу») ідею не засвоєно ще всіма, то се не тому, що вона суперечить інтересам певних груп, а тому, що з нею ще не зазнайомилися як слід і не «переконалися» в її корисності для «всіх». Відповідно до того, українське питання представляється як «чистокультурне» або навіть педагогічне, розв’язання якого залежить від переконувальної сили всяких філологічних і антропологічних аргументів.

Ані трохи не перебільшую!

Ось що можна було прочитати в однім українськім органі: «украинская школа съ обученіемъ въ ней на родномъ языке – вопросъ времени, и только времени. Это понятно всемъ, кто внимательно следитъ за эволюціей, которая совершается въ вопросах воспитанія и обученія» («Украинская Жизнь», V, ст. 114).

Отже, за автором сих слів, величезний політичний переворот (а ним, безперечно, була б націоналізація нашої школи) знайде свою причину в... поступі педагогіки! Незла теорія, на жаль, лише не може нам пояснити, чому, мимо «эволюціи въ вопросахъ воспитанія и обученія», в познанських школах і досі вчать польських дітей чужою мовою?

У другім місці довідуємося, що українізація школи буде осягнута «одной силой педагогическихъ аргументовъ» (ibidem, VІ, ст. 34).

Просто не знаєш, як се все назвати...

Очевидно, коли українське питання є чисто педагогічне, щось як питання про скасування «твердаго знака» або «букви ять», то й метода його розв’язання мусить бути відповідною.

Для всякого, хто дивиться на національну проблему, як на проблему, від розв’язання якої залежать інтереси цілих суспільних груп, розв’язання сеї проблеми доведеться шукати в силі, свідомості і карності сих груп.

Инакше думають наші модерні москвофіли. Для них питання, напр., українізації школи є питання педагогіки і доцільности. Ergo, здійснення їх жадань ставиться в залежність від того, чи їм удасться переконати своїх противників у доцільності сих вимог, чи ні?

«Незнання», «непоінформованість» противників – ось причини всіх лих!

Повторюю, я не перебільшую.

Цитую: «Зовсім не треба бути ані українцем, ані прихильником українського руху, щоб пристати до сих практичних постулатів. Кожне скаже, що коли вчитель і школа говорять иншими мовами, то се абсурд» («Рада», 1917, 17/Х).

Отже, коли Маркови й Шульґіни не хочуть сього зрозуміти, то лише через слабкість їх логіки, яка не може зрозуміти «абсурдности» їхніх позицій. Треба їх лиш «переконати» в «практичності» українських постулатів так, як переконується, напр., у більшій практичності чорного костюма в порівнанню з ясним – і все буде гаразд.

Така спрощена філософія модерного москвофільства.

В іншім числі та ж газета висловлює свій жаль з тої причини, що російський прем’єр «з переконання або несвідомо (!) гальмував чисто культурний (?) національний рух одної з віток (!!) руського народу, народу українського» (1911. Ч. 202).

Та ж газета вважає переслідування українства «одним із многих непорозумінь нашої переходової доби» (Ч. 205).

Отже, підкладом одного з найважливіших фактів суспільного життя – національної боротьби є, за нашими доморослими соціологами, «непорозуміння»!

Инший український орган бачить у сих переслідуваннях «прискорбное заблужденіе, которое объясняется очень плохой осведомленностью русскаго общества относительно истинно культурныхъ стремленій украинскаго движенія» («Укаинская Жизнь», VI, с. 26). Цілком консеквентно до сеї ідеології пише инший журнал про гр. Бобринського: «Але сей ворог ще не злий, лише засліплений, і коли йому пощастить зрештою пережувати ту їжу, якою його нагодували українські Вергуни в Галичині, то, може, він подивиться ще на українське питання иншими очима» (ЛНВ. – 1909. – ІІІ. – С. 673).

Просто зворушлива наївність!

Не давно нам доводилося читати, що ворогам українців дуже легко стати їх приятелями. Треба лише «покласти руку на серце й дослухатися до своєї совісти... І коли ся совість ще хоч жевріє в них на дні запамороченої душі, то вона дасть певну відповідь» («Рада», 1912, Ч. 252).

Чи не просто? Автор мусив би опатентувати свій винахід для лікування соціяльних хвороб!

Инший українець висловлював переконання, що «користь від реалізації української ідеї зрозуміють усі (?!)» та що українство переможе «внутрішньою ідейною правдою» («Рада», 1911, Ч. 255).

Gerade zum Küssen, не правда?

У тій самій газеті (1911, Ч. 264) читаємо, що ігнорування українського погляду в холмській справі з боку російських лібералів пояснюється «не лише реакційностю 3-ої Думи, але й тим, що богато послів просто не знали й не знають, з якими величезного практичного значення питаннями звела їх доля».

Правда, від того часу вияснилося, що посол Нікольский чудово самими ж таки українцями був «осведомленъ» про український погляд на холмську справу, а все ж зістав при своїй думці. Не раз «інформувався» знову самими ж таки українцями і славнозвісний п. Кашкаров із «Утра Россіи», а все ж своїх думок про «мазепинство» не кинув.

Але сі всі факти проходять попри наших москвофілів без жодних результатів, а завтра знову зачинається стара пісня про «непоінформованість», «совість», «ідейну правду» й инші дурниці.

Можна і треба інформувати чужу пресу про нас, але не можна бути настільки наївним, щоб бачити в сім інформуванню якусь панацею, що виліковує українофобів з їхньої хвороби. Час уже знати, що політичні конфлікти не рішаться апеляцією до «совісті» противника і що немає такої сили, яка б із графа Бобринського зробила українофіла і змусила людей іти проти власних політичних інтересів.

А саме наші модерні москвофіли і переконані, що се можливо. Говорячи про нагороди української преси на хліборобській виставі, одна українська газета не може вийти зі здивування, що «прості собі хазяї та хлібороби, тільки що добре знайомі з місцевими обставинами й потребами місцевої людности, більш об’єктивно й справедливо оцінюють вагу й значення українського вільного слова, ніж особи державного розуму» («Рада», 1911. – Ч. 205).

То мусили б сміятися сі «особи», якби вони читали українську пресу!

В іншому числі (202) не годна зрозуміти газета, як можуть закривати «Просвіти» «після того, коли така безстороння й авторитетна державна інституція, як Імператорська Академія Наук, дала цілком прихильне для українства пояснення мети і засобів українського національно-культурного руху».

І се все пишуть не діти, а дорослі люди...

Клемансо колись сказав: «und beaue diskours a parfois chage mon opinion, mais jamais mon vote» (добра дискусія часом зміняла мою думку, але ніколи мій вотум), і сим висловив досить просту думку, що кожна політична група приймає чи відкидає якусь ідею, отже і українську, не задля її «внутрішньої правди», а відповідно до того, чи вона інтересам сеї групи суперечить, чи ні.

Усе се так просто, і все се є для модерних москвофілів китайською грамотою.

Політичний анальфабетизм певної частини нашої інтелігенції сумно відбивається на розумінню нею сучасних завдань українства, особливо ж його ставлення до російського лібералізму.

Дивне загалом є се ставлення. Замовчують ліберали українське питання, ergo, спочувають, – думають багато українців. Виступить на сцену Струве, говорять про «виняток», не розуміючи, що се й, справді, був би виняток, якби решта російської поступової преси виявляла прихильність до нас. Коли ж ся решта заховує мовчанку, тоді подібні «винятки» набирають дуже симптоматичне значення. А вже коли якийсь «поважний» росіянин додумається до геніяльної ідеї про потребу, напр., для нас початкової, і то лише початкової, школи, то не баштанину дістає він в українській пресі, а навпаки – признання. («Рада». – 1912. – Ч. 264).

Не з аналізи групових інтересів російського лібералізму виводять у нас його ставлення до українства і навідворот, а цілком з чого иншого.

«Сучасне становище українців, цілком незвичайне (30-мільйонний нарід не може користуватися рідною мовою в школі), може вдержатися тільки за великої байдужости російського громадянства до українства – байдужости й несвідомости» (ох!).

Се виривок з одної газети.

А ось з іншої: «Українці вірять, що російське суспільство, а з ним і уряд, коли не тепер, то в скорій будучині зрозуміє цілу несправедливість і шкоду для Росії насильної русіфікації 27 міл. російських українців».

Читач, напевно, буде трохи здивований, коли я скажу, що перша цитата взята з «Ради», а друга з «Кіева» п. Локотя.

Отже, для обох ціла причина ворожости російської суспільности – в непоінформованості! Треба лише «непорозуміння» розсіяти, і все буде гаразд.

Пробують ще наші модерні москвофіли шукати чисто містичних причин для вияснення позиції російського лібералізму в українськім питанню. «Мне всегда казалась несообразною мысль о совмещеніи непріязни къ украинскому національноному д7лу со стойкой защитой интересовъ Польши и Финляндіи» («Украинская Жизнь», ІІ, с. 23).

Отже, довідуємося, що політичні програми і симпатії випливають не з інтересів груп, лише... з душі!

Ох, які «несообразности» знайшов би автор сих рядків, напр., в Австрії, в «душі» німецького інтелігента» «Неприязнь» до українців і «стойкая защита» поляків. «Непріязнь до румунів і «стойкая защита» мадярів. А «душа» – та сама! Для пояснення всіх сих «несообразностей» авторові, з погляду своєї теорії, довелося б хіба звернутися до психіатра.

Віра в «душу» «хорошаго» російського інтелігента так вкоренилася в нашій суспільности, що всяка спроба підійти до неї з більш прозаїчного боку все напотикаєть ся на опір des hommes raisonnabies. Так «Снопу» недавно уділено публичної догани за те, що його погляди на сю «душу» – «врядъ ли поведутъ къ установленію желательныхъ добрыхъ отношеній» між двома народами («Украинская Жизнь», VІ, ст. 99).

Сим у нас і обмежують ся. Заглянути глибше в соціяльно-політичний підклад національних симпатій і антипатій і відповідно до того намітити лінію своєї політики у нас не пробують. Усе кінчиться на аналізі «душі» і тому подібних містеріях.

Я не припадково зачислив сю основану на нерозумінню механіки суспільного життя віру в «преображенє» російського ліберала – до того ж «москвофільства». Бо подібні наївні погляди на природу суспільних з’явищ характерні для сучасного мало політично вихованого російського суспільства. На Заході можна стрінути й опортуністів, і лоялістів, навіть до непристойности. Але ніколи там не знайти людини (розуміється, дорослої), яка думає, що політичні, ergo і національні, конфлікти, рішаються «осведомленіемъ» і апеляцією до «совісти» противника. Подібна політична безграмотність – продукт чисто російської культури.

Її ж продуктом є і сучасний аполітизм українського міщанського руху. Ціла міщанська преса майже згідно оповіщає urbi et orbi, що українство – «чисто культурний» рух із політикою не має нічого спільного. Так, як би ідея, за якої входять у гру інтереси цілих суспільних класів, може бути чужа політиці. Правда, у нас говорять часом про автономію. Але чи ж можуть се гасло брати поважно люди, переконані, що «русское прогресивное общество должно поголовно всеми силами поддерживать украинское движеніе»? Скоро є зичливість до нас сього «общества», так вірить ся, то пощо нам усякі правні гарантії у вигляді автономії, тощо? Яка загалом може бути задекларована політична програма у людей, які бачать завдання українства в «пріобщеніи къ русской культуре»?

«Ціла наша політика в сучасній добі повинна замикати ся в праці і стремліннях культурних. Поза тими розпростирається глуха пустка, або зачинається сфера небезпечних авантюр».

Так писав у 80-х роках один із видатних поляків, коли не помиляюся, Свєнтоховській. Повні розигнації і зневіри, сі слова були сказані в Польщі в один із найреакційнійших і найсмутніших часів для польського народу. У нас під ними підписалися б десятки людей у момент відродження краю!

Правда, ще недавно, в той час, коли «плавким багаттям вал на гору наступав», наше міщанство вміло співати инші пісні. Але ті часи давно минули. Настала пора «органічна», а з нею і нова політика, безцільовість якої що далі, то ясніше впадає у вічі. Бо, з одного боку, повстання проти наших «культурників» опозиції з лівішої частини нашої громади, з другої – не вірять їм і Савенки!

І тепер, коли «утихла буря», наші «культурники» опинилися в позиції, яку найліпше дасться схарактерізувати словами поетики:

Зоставсь на дрібних хвилях марний шум,

Та дрібні камінці безсило торохтіли.

Нещасні камінці! той побережний тлум

Ні море, ні гора приймати не хотіли!»

Коли у ставленню до російського лібералізму українство все ж здобувається на слово критики, то зате в инших громадських проблемах воно цілком ідентифікує себе з російською суспільністю, беручи багато пануючих у ній ідей за аксіоми. Напр., ще Гулак-Артемовський впадав у захват від Паскевича, що «видушив із ляхів весь жир». «Патріотичні» вірші писали й Метлинський, Корсун, й Чужбинський. Історичні твори Костомарова пересякнуті офіціяльним патріотизмом. «Рада» недавно угледіла «щось гарного» у факті, проти якого написано стільки вогненних віршів Шевченка (1911, Ч. 35).

До недавнього часу література в Росії була одинокою провідницею громадської думки. І коли б наша суспільність дійсно не розпустила ся ідейно в чужім морю, се б знайшло свій вираз і в нашій літературі. Чому, напр., польська суспільність потрафила віддати одушевляючі її почуття і настрої в творах Міцкевіча, Словацького, Виспянського, Красінського? Та й тепер віддає у творах Жеромського, Катерлі, Конопніцької?

А кого можемо ми – в сім аспекті – протиставити їм? Шевченка, і лише його. А замість «Rоzy» i «Nocy Listopadowej» можемо хіба похвалитися «Покликом до братів Слов’ян» М. Старицького, віршем, за своєю наївністю ще не перевищеним в українській літературі, або москвофільськими романами Мордовця? Або справді талановитою історичною повістю, написаною з метою «виставить во всей выразительной олицетворенности исторіи причины политическаго ничтожества Малоросіи»...

Не можна твердити, щоб у нас бракувало відповідних тем, знаходили ж їх чужинці (Байрон, Рилєєв)! Ні, все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить із нього раба чужих ідеологій.

Се рабство виявляється на кожнім кроці. Візьмімо хоч би ставлення нашої міщанської преси до балканської війни. Ані тіні спроби подивитися на неї з погляду українських інтересів! Наші публіцісти нічого в сій війні не добачили, опріч конфлікту «хреста з півмісяцем»: трафаретна філософія, гідна Дорошевича або Немировича-Данченка.

У Македонії майже половина людности – мусульмани, більшість албанців – теж мусульмани, в Косовськім вілайєті 64% мусульман і лише 19% сербів. І мимо всього сього, в бандитськім нападі Балканського Союзу на Туреччину, у варварствах сербської армії, перед якими бліднуть погроми Абдуль-Гаміда, наші публіцісти угляділи «боротьбу за волю!» («Рада», 1912, Ч. 264).

Та сама рабська залежність від чужих ідеологій, та сама нездатність подивитися на речі не через чужі шкла...

Або візьмімо наше ставлення до панславізму. З одного боку, в нас ніби розуміють, що там українцям шукати нема чого, а між тим – наводжу слова проф. Грушевського – «почасти по традиції..., почасти просто з чужих голосів, повторялися у нас, українців, шаблонові фрази про слов’янську єдність, братання, взаємність і т.д.» (ЛНВ. 1909, І. – С. 119).

Хто як хто, а, здається, українці мали б уже пізнатися на неославізмі. А проте треба лиш чехам зробити німецький погром у Празі, і в наший пресі друкуються кореспонденції про «німецьку провокацію», треба лише чеському «соколу» наговорити на українських зборах дурниць про «спільного ворога», який нам досі ще нічого злого не зробив, і зала гуде від оплесків.

Українське питання в останні часи, безперечно, переростає рамки, в яких його хотілося б замкнути «Утру Росіи» або багатьом «поважним» російским «симпатикам» українства. В числі чинників, від яких тепер залежить доля сього питання, знаходимо богато таких, про існування яких і припускати не можна було донедавна. І ось наша міщанська преса кожну критичну, що відбігає від шаблонів спробу розібратися в новій ситуації, плямує як злочин!

Не вимагаємо, аби українська преса наражала себе на неприємності, се було б просто глупо, але... бодай би вже мовчала!

Бодай би не говорила, що всяка чесна спроба розв’язати – nach besten Wissen und Gewissen – прокляті проблеми нашого життя – «не має ніякого зв’язку з реальними потребами й інтересами українства» («Рада», 1911, Ч. 251). (цитовані слова стосуються до одної статті в «Krytyc-і»).

Бодай за кожне активне бажання увільнитися від змори чужих ідеологій, не накидувалися з такими статтями, як вступна, вміщена в «Раді» 19 листопада минулого року ніби то в обороні – зжалься, Боже! – «культури»! Протестується навіть проти «зайвих галицько-польських і галицько-німецьких впливів». Так, як би сі впливи були чимсь новим для нас. А коли хтось зачне розвивати думки, висловлені проф. Погодіним на кінці його статті в «Украинской Жизни» (ІІІ кн.), коли хтось скаже, що ми, властиво, нічого б не втратили, якби були в тіснішім контакті з західною культурою, та що се було б лише restitutio in integrum, тоді... тоді les hommes raisonnabes кричать про провокацію!

Не хочу сказати, що ціла наша міщанська преса заражена модерним москвофільством. Деякі орґани стараються взяти новий курс. Навіть у цитованих мною органах зайдуться инші, здоровіші думки. Але все се не міняє суті: домінантний напрям наших провідних орґанів публічної опінії є власне той, який я назвав тут модерним москвофільством.

Розуміється, се явище має свої причини. «Національна самосвідомість може бути зрозуміла лише з національного буття, а не навідворот» (О. Bauer. Die Nationalitаtenfrage und die Sozialdemokratie. – Wien. – 1908. – S. 42.)

Cе значить у даному разі, що російський українець занадто ще живе російською культурою, щоб навіть у своїй свідомості не бути трохи росіянином.

Біологи твердять, що кожний організм у час свого ембріонального розвою рекапітулює цілу історію свого видового розвою, підкреслюючи подібність цього виду до инших, з яких він постав. Чи не могла б нам аналогія між біологічними і національними організмами пояснити теперішню двоїстість української психіки?

Пояснити можливо, але не виправдати.

Ми не сміємо сидіти, склавши руки, аж поки ембріон не розвинеться.

Особливо ж марксівська інтелігенція. Бо модерне москвофільство є поважною небезпекою передусім для нас. Брак почуття національної свідомости, що видає нас на поталу стороннім впливам, китайський мур від Европи, що тамує розвій самостійної національної культури, звуження цілі й розмаху руху, рецидив костомаровщини – ось що несе нам модерне москвофільство. Се все, а також нерозуміння природи національних відносин і шляхів, що ведуть до національного визволення широких мас, не зостане без впливу на сі маси і, зокрема, на клас, репрезентантами якого ми були й хочемо бути.

Цілу ж націю ся течія грозить законсервувати на почеснім амплуа нації-гермафродита.

Тому боротися з модерним москвофільством є нашим завданням.

Але також і лівіших елементів міщанського українства.

Бо всякий помітний поступ українського руху – навіть у чисто культурній сфері – страшно задержуватиметься, поки в нас не перестануть бити чолом перед чужими ідеологіями, які мають вплив лише через те, що, за словами Локка, «мають паспорт минулих віків». Від сеї залежности від чужих впливів – чи то у сфері культурній, чи в иншій – мусимо звільнитися.

Наші українці люблять називати себе представниками цілого народу. Ну, так хай уже в своїй програмі і діяльності оглядаються на інтереси сього народу, і лише його інтереси.

Нашим обов’язком є відкинути набік теорію аполітично-культурно-національно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних стосунків у Росії і вільну від впливів чужих концепцій.

Українство – навіть міщанське – потребує нової орієнтації!

Коли воно не хоче, розуміється, зостати навіки російським провансальством.

Ся нова орієнтація потрібна особливо в нашу тривожну добу, коли, за словами п. Струве, який має тонкий нюх, «скрізь зріють великі проблеми і сіються великі бурі».



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4