Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Росія без загадок

Щойно Дрогобицький Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова разом із київським Центром національного відродження ім. С. Бандери реалізували свій черговий проект: світ побачила оригінальна культурологічна студія Дмитра Донцова “Дух Росії”, яка вперше вийшла німецькою мовою в Мюнхені 1961 р. Про це актуальне і резонансне видання нам розповів керівник НІЦ ім. Д. Донцова, відповідальний редактор, упорядник та автор передмови до книги Олег Баган .

– Це видання ми готували майже рік: над перекладом працювали викладачі-германісти Дрогобицького педуніверситету Володимир Вишинський та Іван Зимомря, за що ми складаємо їм велику подяку, літературне редагування тексту здійснив відомий мовознавець Ярослав Радевич-Винницький, коректорську роботу виконала філолог Ольга Грица. У підсумку ми отримали чудове перевтілення складної німецької стилістики автора в досконалий варіант сучасної української мови, блискуче передання динамічності та експресивності думки Д. Донцова, компактний трактат про ідейні, ментальні, культурні основи фатального російського імперіалізму, що ось уже три століття жахіттям нависає над Європою і несе у світ гноблення, руїни, шовінізм та дестабілізації на просторі всієї Євразії.

Ця книжка, безумовно, має вельми актуальне звучання, хоч і була написана ще в епоху “холодної війни”. У ній зібрані думки, ідеї, художні візії російських політиків, філософів, культурників і письменників переважно 19 ст., які переконливо увиразнюють стратегію розвитку Росії як цивілізації, геополітичного утворення, духовності: внутрішній деспотизм і крайні вияви морального рабства, захланний і бездумний імперіалізм та ненависть, хвороблива настороженість майже до всіх форм європейської культури, соціального і громадянського життя. У своєму стислому трактаті Д. Донцов намалював дуже яскраву інтелектуальну картину розвитку російської національної ідеології. Вона сформувалася на основі поліетнічної суміші євразійських етносів, що не зазнала глибокого проникнення християнства; її психологію визначили монголо-татарська жорстокість, нецінування людського життя і одночасне схиляння до рабства та візантійські напівфанатичні ідеологеми про “православне призначення”, ненависть і підозри до Заходу, поклоніння перед владою; вона концептуалізувалася на основі великих територіальних загарбань Івана ІV Грозного і Петра І як розпалена пожадливість до охоплення нових і нових просторів з метою світового домінування; вона отримала різнобічне теоретичне, філософське і навіть естетичне обґрунтування різних авторів 19 ст. – від Бєлінського до Толстого, від Бенкендорфа і Аракчеєва до Ґорького і Блока – як ідеологія “перемелювання” інших народів, культивування і наступу брутальності, глумлення нід свободою і правом, над гідністю іншого і несприйняття форм громадянської самоорганізації.

На численних прикладах Д. Донцов переконує, що поява і перемога большевизму в Росії як варіанту найжахливішої диктатури та масового терору була не випадковістю, а закономірністю: в різних аспектах, на різних рівнях, у різних формах її готували російські державники, ідеологи та письменники, часто не підозрюючи про це, а виходячи тільки з ментальних уподобань свого народу, який фатально сам прагнув рабства, грубощів – у соціальному житті, бруду – в моралі яко язичник. Тому навіть такі витончені естети, як письменник Лев Толстой, наче заворожені, чомусь любувалися брудом у своїх творах; тому такі шляхетні політичні мислителі-ліберали, як Александр Герцен, закликали зруйнувати Європу; такі пристрасні християни, як Федор Достоєвський чи Костянтин Лєонтьєв, проповідували ненависть до інших народів і виправдовували всі самодурства російської монархії.

Твір Д. Донцова зможе пояснити і сучасні тенденції Росії, тобто “путінізм” як нову форму поширення деспотизму і шовінізму в Росії. Адже український автор виходив у своїх висновках із джерел російської історії і культури, він уважно простудіював ідейну і психологічну серцевину у творах найталановитіших російських авторів.

Зауважу, що Д. Донцов протягом усього життя писав про російську проблематику й особливо гостро аналізував питання російських впливів на Україну. Як журналіст він почав писати ще у 1906 р. Вже протягом 1909 – 1911 рр., виступаючи у соціалістичній українській пресі, інтернаціоналістській за духом, він першим зважився говорити про загрози російського імперіалізму для демократії і власне соціалізму як нібито щиро народного руху. Через це Д. Донцова викинули із українських соціалістичних середовищ, його знелюбили такі авторитети тодішньої української культури, як В. Винниченко і С. Єфремов, М. Грушевський і М. Шаповал, вони демонізували його ім’я, що й відбилося на пізнішому сприйнятті спадщини і постаті Д. Донцова. Насправді ж він був пророчо правий: роки 1914 – 1920-ті підтвердили, що російські монархісти, консерватори, ліберали, соціалісти і комуністи в українському питанні діяли однаково – з цілковитою нетолерантністю до України і українства; ті ж українці, що проповідували “порозуміння” з Росією, фактично вели Україну до поразки і руїни.

Ще до 1-ї світової війни Д. Донцов опублікував кілька статей і брошур (“Російські впливи на українську психіку”, “Історія однієї єресі”, “Модерне москвофільство”), в яких показав загрози впливів російської культури, українського малоросійства, що боялося своїх героїчних традицій і гнулося перед усім чужим, та російського імперіалізму, що тупо знищував усе, що заважало його бездумному й безцільному розмахові.

У статтях 1914 – 1918 рр., часто написаних німецькою мовою для світу, а також на сторінках тодішнього єдиного самостійницького українського журналу “Шляхи” (Львів), Д. Донцов показав, що російський лібералізм і демократизм є занадто слабкими, російський соціалізм перетворився на тоталітарну доктрину і знову веде імперію до диктатури. Зокрема в одній статті про В. Лєніна – “Російський Торквемада” – він проникливо визначив сутність російської революції 1917 р.: фанатизований тоталітаризм.

У кількох книжках того часу – “Похід Карла ХІІ на Україну”, “Міжнародне положення України і Росія”, “Культура примітивізму: головні підстави російської культури”, “Мазепа і мазепинство” – Д. Донцов широко, в аспектах історіософії та культурології, окреслив проблематику російсько-українських стосунків як відвічне змагання двох доглибинно відмінних цивілізаційних світів – Середньої Європи, якої органічною частиною є Україна, і Євразії, всі ознаки якої несе в собі Росія. Цей конфлікт отримав містичне забарвлення, яке відчував ще М. Гоголь, оскільки відбувається він у всіх головних сферах національного буття: у психології народів – як конфлікт землеробства і козівництва, у геополітиці – як розлам тектонічних плит Причорномор’я і Приуралля, у культурі – як взаємовідштовхування духовностей християнської та псевдохристиянсько-неоязичницької, ієрархічної та охлократичної.

Ці думки були увиразнені в наступній книжці автора – “Підстави нашої політики” (Відень, 1921), що стала віхою в розвитку української політичної та культурологічної думки, фундаментально вплинувши на свідомість та ідеологію нового націоналістичного покоління – учасників боротьби УВО-ОУН. Власне, багато теоретичних засад і матеріалу з цієї книжки послужили основою для студії “Дух Росії” 1961 р.

Відзначу, що Д. Донцов як популярний редактор журналів “Літературно-науковий вісник” і “Вісник” залишався й 1920-30-ті рр. найбільшим критиком Росії, викривачем її імперіалізму та заразливого деспотизму. Тоді він написав десятки блискучих статей, в яких висвітлив різноманітні спекти російсько-совєтського буття. На жаль, на сьогодні ці праці не перевидані й не спопуляризовані, хоча за глибиною і точністю аналітики вони набагато перевершують усі студії західних політологів-русистів.

У післявоєнний період свою есеїстику на російську тематику Д. Донцов видав окремою збіркою “Московська отрута” (Торонто, 1955). Ця книга поступалася попереднім студіям аналітизмом, але містила вельми цікаві й широкі узагальнення культурологічного плану.

Сьогодні у світі відомі критичні концептуальні узагальнення про російську політику та історію З. Бжезинського, Р. Пайпса, А. Безансон, Н. Дейвіса та деяких інших, але небагатьох, відомих мислителів, які відважуються давати гострі й викривальні оцінки Росії як цивілізації. Наприклад, наскільки проникливо визначив природу російського імперіалізму як “bulimia politika” (невситимість політична) Норман Дейвіс у своїй знаменитій книзі “Європа. Історія”. І в Україні часто люблять цитувати цих авторів як політики, так і політологи. Однак, і їм, і нашому суспільству вартувало б знати, що ще на початку ХХ ст. жив і творив блискучий публіцист та аналітик, який усі проблеми російського буття осмислював набагато глибше й точніше, і посилання на його доробок зробили б нам, українця, тільки більшу честь і більшу впевненість у своїх політичних змаганнях. Гадаю, наше видання відкриє ще один шлях до цього.

Насамкінець зауважу, що зараз НІЦ ім. Д. Донцова веде масштабну роботу над виданням багатотомника творів Д. Донцова, який охопить також цілком незнані сторінки його спадщини. Окремі томи обсягом 500-600 сторінок включатимуть його праці за темами: політологія, ідеологія, культурологія, історіософія, літературна есеїстика і критика. Цей проект стане, мабуть, найважливішим пам’ятником мислителеві, який створив нового після 1920 року, року, коли ми, здавалося, програли майже все.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4