Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Підкоп ідеї націоналізму

Дмитро Донцов

Що хотів сказати Шевченко словами, що: "Україну злії люди присплять, лукаві, і в вогні її окраденую збудять?"

Вогонь як символ, завше уявлявся Шевченкові, коли він малював сцени війни, і взагалі боротьби. Він знав, що пробудження нації, зрив її в змагу до волі, — завше йшов не мирним шляхом, лише шляхом війни, кривавого обрахунку з насильником, з пожарами, з димом і з кров’ю. Він знав теж, що вийти на це "криваве залицяння" здолають люди, до нього дозрілі і готові духово; ті "запеклі", яких і "вогонь не пече". Знав, що тих борців треба підготовляти заздалегідь, щоб не впала на них несподівано буря.

Тому й був він проти тих, які замість відчинити очі його поколінню на неминучість і конечність "понести кров ворожу у синє море", — заколисували його і присипляли наївними байками; які "за шмат гнилої ковбаси" і для "святого спокою" думали зрадою заслужити на ласку ворога.

Драгоманівська інтелігенція останньої чверти 19-го віку (Драгоманів, Куліш) старалася розвінчати Шевченка та його ідеї, а за нею пішли їх сини і внуки. Тому, так зване українське "відродження" кінця того віку і початків 20-го, ішло властиво під знаком присипляння України. Драгоманівство намагалося вщепити в нашу інтелігенцію думку, що плекати в собі войовничий дух, збуджувати комбативний дух козацтва — це значило бути "ретроградом", що проповідувати ненависть до насильника — було "шовінізмом"; що гаряча любов до свого краю, яка виключала любов до гнобителя — це був "фанатизм", нетерпимість; що, навпаки, треба любити всі народи, навіть ті, які загнуздали нас в ярмо, бо ж між демократіями нема і не може бути непорозуміння; що волю Україна здобуде не в боротьба, а шляхом порозуміння з теперішніми насильниками, яких для того вистачить лише щиро переконати; нарешті, що остаточна наша мета є не якесь там самостійництво — "вузький провінціалізм" або "вузькоглядне національство", а братерський союз народів, а передусім нашого народу в державній спілці з Москвою...

А коли ті "лукаві люди" ось так приспали духово націю, їм же ж і довелося її збудити "в огні"! Коли на духово роззброєну, ідилічну, віруючу в марева вічного миру і братерської згоди, націю напав і "мертвим ухватом" в неї вчепився північний розбишака, — та сама інтелігенція мусіла стати на чолі його збройної боротьби, мусіла збудити націю в вогні серед грому гармат і заграви пожежі — сплячу і не передчуваючу катастрофи! І то треба признати, що — коли не соціалістична інтелігенція — то маси народні, виказали — як на той стан "оспалости", в якому їх тримали, — подиву гідне завзяття і свідомість...

Як реакція на соціалістичне драгоманівство з’явилася зараз же по першій війні, ідея українського націоналізму (Донцова — поза СССР, Хвильового — на Україні наддніпрянській, а ще перед ними — М. Міхновського). Ідея націоналізму вчила, — що права свої нація виборе не "автоматичним поступом", не "переконуванням" насильника, не кооперацією з "братнім соціалізмом", — дише довгою, затяжною боротьбою. Націоналізм вчив, що наш світ не ідилічна Утопія, а світ пралісу, повний хижаків, з якими не дамо собі ради, коли плекатимемо в собі овечі чесноти; що мусимо самі бути сильнішими за тих хижаків, сильнішими духово, морально, інтелектуально і фізично. Націоналізм вчив, що наша мета — коли хочемо бути вільними, є "в своїй хаті" своя правда, і сила, і воля", — не в чужій, не в тій чи іншій "федерації" чи в "союзі" з "московською Русю". Націоналізм вчив, що здобути ту волю зможуть лише духові нащадки хмельничан і мазепинців, люди нового духа, нової віри і нової моралі, як окрема верства нового "лицарства", якій не по дорозі з капітулянтами, трусами і просто каналіями.

Катастрофа другої війни принесла з собою два явища. Перше — це скріплення того націоналістичного духа в масах нації (УПА) і друге — гостра реакція на це з боку недобитків драгоманівщини, яка — слушно — в тім новім націоналістичнім дусі — уздріла для себе смертельну небезпеку. Так, оглядаючи пресу емігрантську — таборову, і на американськім континенті, і політичні посунення і гуртування емігрантські, — ми ствердимо, що йде підкоп націоналістичної ідеї з боку всіх загрожених нею сил старого українства, при чім вдалося частинно внести розклад в самі націоналістичні ряди.

Всі живі трупи драгоманівщини гуртом взялися за підміновання, за нищення засадничих ідей націоналізму і "вивіндовування" — разом із збанкрутованими політиками — старих думок "незабутнього Михайла Петровича", які якраз привели нас до катастрофи 1920-21 р.

Дуже спритно і вміло ведеться насамперед підкоп під ідею самостійности. Політики, які в своїх універсалах — навіть, коли від імперії російської залишився труп — боялися проголосити ідею самостійности, — тепер починають привчати емігрантський загал, що говорити виключно про ідею власної державности, — це "смішно!" Таж, живемо, мовляв, в часи союзів, уній ("од Алтая до Балта")! Таж як говоритимемо лише про самостійність, то ніхто нас слухати не буде, а нам же ж треба передусім приподобатися сильним світу цього!

Другі, вторуючи їм, спритно доводять, що Україна, за яку нація кривавилася в 1917-21 pp., це була вузькопровінціальна ідея "гопацько-шараварницької неньки", старомодна і "непрогресивна", та що такої України не може бути (Шерех); отже треба й не думати про неї, а про — "реальну". А реальна яка? — Bсі ми знаємо, але про це не говориться... Інші ще (Багряний), розвінчують Шевченка знов таки за його героїчну, невгнуту, бойову Україну, навертаючи від нього до... Донбасу і московської "розбудови України". І все це в соусі пишних патріотичних фраз — "щоб не догадався".

Треті (Самчук) переконують, що нам не треба ніяких нових "лицарів", що не можемо зносити тиранії "одної доктрини", а що їх треба нараз десять мати, тоді легше відітхне "синтетична" душа безсмертного хохла.

Інші знову провадять систематичну (разом з большевиками) кампанію проти "вісниківства" якраз за те, що прагнуло воно збудити в нації давній непримиримий войовничий дух. А все, що не пахнуло рідним Санчо-Панчівством, охрещують новодрагоманівці духом "хижацтва" і "фанатизму". При тім "вісниківству" закидаються ті самі прогріхи, які Драгоманов закидав Шевченкові: що шукає воно свого ідеалу не напереді, а позаду себе, в минулих часах, замість іти за "современними огнями" соціалізму Маркса, спільного божка большевизму і наших марксистів.

А натомість? Натомість висувають ідею "осягнення лише можливого", як за політичного небіжчика Керенського, коли брали чотири губернії "під Україну" як більше не давали; коли в розгар революції боялися зійти зі "шляху легальности". А деякі ("Новий Шлях") мріють про те, щоб знову увійти з поляками і москалями в одну братню "сім`ю народів"... (тут же збоку лаючи за це саме Тичину!). Інші високомудрі політики плетуть про "нездійснимість фантому повної суверенности" України. Інші знову (Курдидик) просто благають нових варягів: прийдіте і володійте нами, бо ми дурні і самі собі ради не дамо! А інші захвалюють колхози большевицькі! І многі, многі — заїло, нікчемно і тупо ведуть одверту або закаптурену кампанію проти найкращого героїчного, що видала повоєнна Україна, проти українського повстанського руху, проти УПА — бо є це, "неактуальна романтика". Зневажається ідею самостійности, підкопується її, зневажається новий боєвий дух нашої доби, зневажається її найкращий боєвий чин. Зневажається давню, вічно традиційну Україну, виеліміновується ідею Божого маєстату з політики і громадського життя. А натомість?

Натомість потиху намагаються знову винести наверх старе барахло драгоманівщини під новими наліпками: "підлизування до всякої сили" ("досяжні завдання", приподобатися тій силі), політика не виборювання, а вижебрування і вихитрування України по чужих передпокоях, плекання як типа політика — замість тих, що єдино на потребу — замість святих і героїв, — типа політичного шахрая і крутія.

І що найстрашніше, ця гангрена пролізла подекуди в ряди націоналістів! В націоналістичних часописах бачимо рекламу новій "Назустрічі" (вона тепер зветься "Аркою), бачимо статті найгірших ворогів націоналістичної ідеї. Бачимо декларації, повні ідей і фразеології найгіршої драгоманівщини ("трудовой народ", "республіка", вже не держава, не нація — а якийсь "прогрес"), навіть захвалювання скандальної і згубної соціалістичної політики Центральної Ради! І — яко вінець всього — перекреслення основної ідеї націоналізму: що справу нації, її визволення можуть довершити лише луччі люди, орден кращих, нових хмельничан і мазепинців, не збіговиско ("об’єднання"!) банкротів, з якими можна лиш справу скомпромітувати й згубити...

Час бити на сполох! Все — в царині ідеї, в царині чину, все що здобуло в тяжкій боротьбі за останні 30 літ нове націоналістичне українство в боротьбі з ідеологією большевизму і з рідною колтунерією, знову ставиться під знаком запитання, щоб навернути нас знову до старого розбитого корита трусости, імпотенції, а може й зради, до капітулянтського духа Грушевщини і Винниченківщини.

Час бити на сполох! Час припинити вакханалію політичних спекулянтів.

«Вісник ООЧСУ» ч. 10, 1948 р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4