Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Апокаліпсис думок

До участі в конференції

Основний тематичний напрямок конференції : Складнощі взаємодії матеріально-технологічного і духовно-культурного поступів у сучасності: український вектор


Морозенко Марія

Дивуюся, як легко люди відхрещуються своїх власних думок, почувань. Не думати – вибір сучасного суспільства. Апокаліпсис думок – ось реальна картина сьогодення. Те, що народилося коштовним, закинуте подалі від очей. Право на життя, таку спецвізу отримують маловартісні витвори зведених на п'єдестали пошани сучасних псевдо геніїв. Не біда, що ці так звані «геніальні» витвори напхані суцільною половою, з різким в’їдливим запахом прілості. Смердюче мистецтво заполонило всіх і вся. Деградована культура рушила в маси, щоб цілком перекроїти свідомість людства на свій лад. Одна пані, вельми поважна і шанована серед письменства, якось резюмувала з погордою: «І скільки можна говорити про це село? Яка там культура? Місто дає все. Ми несемо культуру в села. Звідси воно іде». Не знаю, що за «воно» іде з міста, але маю чітку впевненість, що через те ми досі не стерті з лиця землі, що в наших душах іще жевріють цвітом надії понівечені тоненькі пагони єдності з культурою, збереженою в щонайменших селах і хуторах України. Доки житиме оця основа, доти й житимемо ми. Для мене це беззаперечна істина. Звісно, що вона зачіпає усіх новомодних постмодерних «геніальних творців», бажаючих стати із щербатим примітивом урбанізму попереду всього. Готових заради цього піти на службу бодай і до чорта. Дехто отримує за вірну службу непогані дивіденди. Але втрачає натомість набагато більше, ніж може собі уявити. Служака ніколи не стане Майстром.

Але штучна подоба майстра можлива. На п'єдесталах пошани у наш час красуються бездарі. Але чого ми сприймаємо їх низько уклінно? В усьому винне мавпування. Ми розучилися вірити самим собі. Тисячі разів одурені, звалені з ніг огромом фальшивої інформації, втратили можливість бачити речі такими, якими вони є насправді. Покірно чекаємо, що скажуть інші. Похвалять Заходи-Сходи, тоді визнаємо ми. Насправді, те, що видається нам благом, для нас самих вочевидь є злом. Усе просто: Заходам і Сходам не вигідне наше прозріння. Так само, як їм зовсім не потрібна наша вищість.

Чого ж ми свідомо піддаємося чужим впливам, чужому баченню?

Чого наше волевиявлення скособочено-відсторонене, ніби й зовсім не наше?

Чого свідомість українського народу підточена хробакуватим апокаліпсисом думок?

Відповідь на це у мене одна: комплекс меншовартості, культивований тоталітарною системою у генах українців століттями, той найстрашніший спрут, проти якого поставали, народжені пробудити націю, зрештою дав трункоподібні сходи – вольнолюбиві українці воліють бути маріонетками. Звідси – потяг до ідолопоклонства, визнання вищості набутого господаря – «нижчі» зазвичай тяжіють до підпорядкування комусь і нерідко чогось, безапеляційне табу на право обговорення будь-яких дій системи. Звідси – комплекс раба і повальний страх, успадкований сторіччями. Звідси – цілковита відсутність на тлі держави національних героїв, світочів епохи. Сьогодні ми не маємо визначних винахідників, всесвітньовідомих діячів мистецтва, бо у закомплексованому суспільстві не народжуються генії. Натомість деградація думок і почуттів доходить крайнього апогею. І коли світ волає про апокаліпсис, презентуючи це як фізичне знищення планети, мусимо розуміти, що це теж своєрідне замовчування правди – фізична смерть це ніщо в порівнянні зі смертю духовною. Вмирала Троя і згасав Вавилон, у вулканічному вогні палала Помпея, але вічність повертала їх із глибини століть. Сама земля відкривала цінні перлини духовності, цим самим застерігаючи людство про нищість матеріального, вищість духовного. Споконвіку справжні мудреці, послані на землю для того, щоби просвітлювати людство, разюче усвідомлювали це. Залишаючи на пергаменті пророчі слова нащадкам, закликали не піддаватися мирській суєті, а, слідуючи духовному призначенню людини навзамін отримати шанс на відродження.

Нині все виглядає складніше. Духовні процеси в нашій державі «заторможені». Стільки мотлоху видається, публікується, тиражується, аби тільки не пробився крізь товщу сміття цілісний елітарний культурний продукт. Низькосортне та дріб'язкове підтримується і рекламується. І це теж політика витіснення вартісного та цінного. Страшним при цьому є те, що національна гордість, загорнута в кукіль, міцно спить, припорошена цвіллю невігластва та байдужості. Але ж без пробудження національної гордості, в повному розумінні цього слова, український народ приречений на апокаліпсис – духовну смерть – цілковите знищення, без права повернення. Нічому і нікому повертатися назад. Велети духу і думки – поза реаліями. Їх не існує, оскільки немає тих, хто вбачає призначення своє у розширенні духовного світового простору, встановлення гармонійного суспільства, в якому ключовими є збереження людської сутності. Ті ж поодинокі самовисуванці, що заздалегідь монтують посеред велелюдних майданів і площ п'єдестали своєї ж пошани, іменуючи себе послідовниками світочів минулого, найперше забувають про те, що кволе мислення у них звужене зашморгом своїх власних потреб і кола ближніх, тих, хто допомагає вдовольнити їм їхні амбіції, не забуваючи при цьому і про свої потреби та свою ж значиннєвість. Шпальти періодичних видань щедро рясніють іменами заслужених, народних та інших почесних творців, а також їхніх протеже – меценатів, продюсерів, достойних «поборників» мистецтва, що насправді, з новим відкриттям бездарної «супер-мега-зірки», дають черговий ляпсус світові, що, безперечно, заслуговує, не більше і не менше, як на інтелектуальний продукт, а не на відхрещений суєтний витвір кустарного промислу, позбавлений не тощо пророчого змісту, а й будь якого змісту загалом.

Опротестовуючи майже канонічне суспільне твердження: «Талант сам собі проб'є дорогу» – мушу зізнатися в єресі. Не вірю! Дзуськи! Постмодерне суспільство доти витинатимете свій вакхалійний танок на скелеті думок і почувань істинного таланту, доки не розтопче вщент всі його вищі думки і почування. Одним словом, втопче в сморідне болото нижчих потреб всі його вищі думки та поривання. Скількох обдарованих молодих людей спостерегла ця доля! Звичайно, можна в цьому звинуватити самих митців. Мовляв, були б істинними творцями, не впали б ниць. Панове, звинувачуючи юних та незрілих, найбільш вразливих (відкритість є першоосновою митця) погляньте на свої руки – навіщо у ваших руках гострі леза? Чи не для того, щоб обтинати крила відчайдухам, які прагнуть вирватися з безликого натовпу? Простіше: ми самі творимо духовний вимір власного суспільства, бо кожен із нас є складовою його частинкою. В нинішньому конаючому суспільстві, так чи інакше талант приречений на повільне вимирання. Деградоване суспільство нищівним опіумом наповнює чашу творення митця, приречуючи його на духовне конання. Голохвастівське амбітне невігластво, як спрут з міцними лещатами, нівечить зазвичай скромний інтелект, виліплюючи кумирів із примітивних вертепних сердючок, посмикуваних імперською рукою нашого східного сусіда і покликаних, відповідно до бажань та волі Москви, формувати світогляд української нації. Справжня наука, позбавлена псевдонаукою всіх привілеїв та спадкових коштовних статків, як упосліджена покритка поселилася на задвірках суспільства. Велика олігархічна драбина влади відтіснила істинне вчення на останні щаблі суспільної градації, підмінивши знання окультизмом та спіритизмом. Екстрасенси та ясновидці взяли верх.

Звісно, такі мої судження не можуть не дратувати наших сучасних горе-партачів культури, іменованих (собою ж) талановитими (ніхто ж не назве себе сам безталанним), чи пак небожителями (пригадуєте, уже мовлене: і людина, забувши заповіді свого Творця, запрагла бути рівною Богу), бо ж уславлені на всіх просторах і усюдах (за рахунок власного ж чи «добросусідського» гаманця), досягнувши небувалих і нечуваних звань та регалій (людська фантазія не має межі, особливо в справах амбіційного пошанування особистого «Я»), вважаючи себе достойними неабиякої шани та поклоніння (о, як легко це купується-продається нині). Продажність – лжепанацея на порядність. У продажному світі все купується і продається. Безперечно, серед всього несусвітнього мотлоху, що тиражується, як власним коштом, так і за сприяння запобігливих друзів, малорозбірливих меценатів (нині ми позбавлені меценатів вищого духовного рівня на кшталт Ґалаґанів), звісно, що із часом «вимальовується» бодай один-єдиний мало-мальськи талановитий витвір мистецтва. Звісно, було б зовсім непогано, щоби таких витворів було більше. Та все ж мусимо розуміти, що «перевалочний» етап культурної кризи не може щедро обдарувати суспільство талантами, оскільки його найперше завдання за своєю суттю є протиріччям основі таланту, покликаному творити, створювати, народжувати. Головним завданням кризового етапу є руйнація усталених поглядів, понять, стереотипів. Втішним є те, що «після» відбувається пробудження. У період оновлення приходить відродження, і лишень тоді з'являється щедре гроно талановитих творців, з-поміж яких і визрівають істинні творці – Генії.

Для нас, українців, найяскравішим виявом пробудження національної думки, є поява 60-десятників, які всупереч системній вузькоспрямованості та нищості висунули свою власну ідею національного відродження, що спонукала народ «і рости, і діяти». Що мусимо знати ми сьогодні? Те, що апокаліпсис думок виявляє себе в елементарному – рівні культурного продукту. Це – література, живопис, музика тощо. Сьогоднішня художня література, картини, музичні твори тощо чітко прокламують деградацію і дебілізацію населення. Спробую пояснити це чіткіше. Розпочнімо із елементарного. Нинішня суспільна деградація веде не до зростання, а до інфікованого пробудження пігмейства. Вкрай розвинуте бажання мати більше (перевага матеріальної сили) закинуло перспективних художників у видавничі проекти, до штампованих стандартів. Сюди ж «прибило» хвилею часу і завбачливих віртуозів словесної творчості, де і перші, й другі, втратили зернятка обдарованості, ставши всього-на-всього кустарними виробниками низькосортної індустрії. Натомість, обдаровані природою горе-музиканти, танцюристи та співаки, розтратили всі свої таланти у шинках, забігайлівках та ресторанах, забавляючи та тішачи гонор пихатих багатіїв, духовний кругозір яких простягається не далі «Мурки» та «Яблучка». І саме через це, і найперше виходячи з цього, суперечний вислів: «Талант сам собі проб'є дорогу» викликає душевне сум'яття.

Найновіші технології піару легко можуть із бездари витворити модного і популярного «генія». Що успішно і робиться. Але ось питання: що може створити бездара? Звісно, що свій бездарний витвір. Що ж відбувається потім? А далі найстрашніше – розрекламована цяцька потрапляє врешті-решт до свого споживача. Пригадуєте: «На кожен товар є свій покупець». Один товар, за ним наступний, іще, іще – ціле скопище деградованого сміття, витвореного деградованими творцями на спецзамовлення замаскованих «ділків культури», наповнює незаймано-чисту свідомість молоді, яка найлегше піддається феєричним піар-компаніям, які спеціально ж для них і розробляються. Зрештою, до чого це призводить? Засилля апокаліптичної культури стає вакциною моральної, духовної, а головне – інтелектуальної деградації суспільства.

Кому це вигідно? Спробуймо разом розібратися в цьому зовні «риторичному питанні». Зазирнімо в його серцевину.

Кого і що прокламують найновіші «шедеври»? Герой нашого часу – бандит, який може безкарно чинити все, що йому заманеться, не переймаючись докорами сумління. Героїня – дівчина, готова на все, без обмежень, заради красивого життя. Кому потрібні такі герої? Звісно, що не українському народу і не нашій країні. З такими будівничими держави далеко не зайдеш і не заїдеш. Щоб зрозуміти, хто заплітає оці штучні тенета, маємо проаналізувати, кому вигідне розтління українського суспільства. Напис «Зроблено в…» мало що нам скаже, бо сліпий виконавець, якому платять за роботу, не вдається до моралі – заробити на будь-чому є координатором його дій. Той, хто стоїть за виконавцем, сам замовник, є також непрямий обвинувачувальний. За ним є третя сторона – закрита від усіх і того не осудна вершина айсберга. Розібратися де початок заплутаного вузла практично неможливо. Вердикт: винних немає. Ось так загалом і працює машина знищення елітарної культури нації. Але, хай там як – сьогодні ви маєте знати більше. «Риба гниє з голови» – так із глибини століть ми отримуємо вірне звинувачення.

Не шукайте далеко винуватців, погляньте перед собою – провина нашого українського державного апарату в тому, що вершителі народної влади, відступившись від моралі, переступивши усіх і вся, дали волю ненаситній своїй потребі збагачення, начхавши на всіх і вся, безборонно і безкарно продають цінні родові надбання, натомість насаджують на своїй рідній землі дешево придбане (он як пощастило!) звалище непотрібного мотлоху та сміття – іменуючи його європейським «і це вже із їхніх слів ого-го яка перевага над рідним!» культурним продуктом.

Вихолощення інтелекту нації провадиться в наш час маловловимими методами. Якими сьогодні ми є насправді? Однозначно, затуманеними. Раніше світла і чиста свідомість, не замулена вакциною чужорідності (доброчесна самосвідомість), врешті-решт піддалася гіпнотичному впливу екстрасенсорики спритних лжепророків-іуд, що залюбки копирсаються в наших мізках, позбавляючи нас можливості мислити реально та адекватно. Відтепер нам підсовують все, що вважають за потрібне (лише не потрібне їм самим), витворивши перед цим міф необхідності саме цього і саме для нас. Ми, перебуваючи під впливом гіпнозу, сприймаємо все це так, а не інакше, хапаємо і насичуємо свідомість всіляким мотлохом і сміттям.

Коло життєвих потреб середньостатистичного українця день за днем звужується. У першості цих потреб чільне місце займає матеріальне. Речовизм натужно і нахабно, як і годиться йому, відтісняє інтелектуальні потреби. Ті часи, коли щойно видрукувана «свіжа» книжка єднала людей у коло спілкування, видаються сьогодні недосяжно-далекими. Звісно, в цьому доля вини престижу української книжки (як і світової), низького рівня як письменства так і читацької аудиторії, головне ж – «вершителі буття» настійно «перемикають» увагу на потреби нижчого ґатунку, приглушуючи духовні цінності. Планомірна урядова політика знищення високоелітарного українського мистецтва та насадження натомість запозичень деградокультури спирається на головний постулат: інтелектуальною нацією не можливо керувати, якщо ти сам не є її складовою, і більше, внутрішньо поступаєшся її духовним перевагам. Деградація суспільства здійснюється псевдоелітою задля «витворення» достойного свого рівня фону – на тлі дурників так легко видаватися інтелектуалом, якщо ти сам далеко не є ним. Не маючи внутрішньої потуги і сили, оці немічні духовні карлики, залучені до державного корита, самі себе ж вінчають абсурдними званнями і регаліями, намагаючись хоча б цим вивищитися. Завдяки нездоровим амбіціям «вершителів» нашого буття – «Я найрозумніший! Я найкращий! Я найдостойніший!..», – горе-правителів із вродженими душогубними інстинктами, ми маємо ось таку картину цинічного катастрофізму: примітивізм сучасної культурної продукції досяг апогею.

Мусимо розуміти: саме псевдокультура є першопричиною інтелектуального та духовного виродження нації. Творці нової держави, такі собі душогубні вертепні ляльки в руках справного майстра чорних справ, позираючи жадібно на нові регалії та лискучі нагороди – «всем по медали, за то что продали», – без вагання стискують зашморг на шиї України. Ці сучасні христопродавці, лжепророки українського виміру – псевдопатріоти, політики-фарисеї та попсова еліта під товстим шаром гриму брехні ретельно приховують катастрофічність нинішнього стану. З огляду на це, вислів: «Талант сам проб'є собі дорогу» не правочинний нині. Він, здається, належить горезвісному чиновнику – тому, який за родом служби мав би опікуватися талановитими людьми, сприяючи усесторонній підтримці мистецьким творам, однак, зважаючи, що державні видатки «на культуру» настільки мізерні, що ніхто й не розгледить їхньої спрямованості на інше – псевдоринкова економіка диктує свої права – отож, цей «ділок культури» сміливо спрямовує державні подаяння на власну справу, на ту, яка дає йому ж реальний прибуток. Що ж до сумління? «Навіщо витрачатися на неприбуткову справу, якою і є мистецтво?» Чим не достойна відповідь служителя, а заодно і вершителя культури?! Що ж до державної кишені – вона так часто латається-перелатується, в ній побувало вже стільки злодійкуватих рук, що, зрештою ніхто й не вгледить грошенят, які посипалися зовсім не туди, куди б мали втрапити.

Даруйте за відвертість – на мою думку, наша примітивно-щербата психологія косить нас, як отаву. Всі цивілізовані країни вкладають значні кошти у свої таланти, приймаючи, що змінне все на землі, а мистецтво – вічне. В ньому (не скособоченому фальшивим світоглядом, а мистецтві істинному) кодекс моралі нації, її непорушні святості та канони. Це – основний ґрунтовний базис, на якому формується суспільний лад. Звідси, ми самі руйнуємо ґрунт, який мали б щедро підживлювати для благодатного майбутнього врожаю.

Я постаю проти сьогоднішньої урядової політики. Я категорично не сприймаю суспільні думки на кшталт: «Перш за все мусимо врегулювати економіку країни, а тоді можемо братися за наведення ладу в культурній сфері». Нізащо! Нізащо ми не станемо країною високорозвинутої цивілізації, якщо не визначимо першочерговим завданням розвитку держави розширення духовної сфери. Більше того, позбавивши себе позитивних орієнтирів, на які якраз і спрямовує справжнє, без усіляких підробок мистецтво, втратимо можливість зберегти себе, як інтелектуальна нація.

Що ми маємо сьогодні? Відхрещення від вищого прояву людської діяльності веде нас до неминучого. Зважаючи, що отой славнозвісний, а водночас й горезвісний постулат: «Мистецтво – основний виховник нації», сьогодні позбавлений свого головного значення, а духовний вимір нації координується силою, яка знищує під корінь розумові здібності народу, – нинішнє українське суспільство скористалося хибними орієнтирами розвитку, звідси – прогресуючі цинізм, жорстокість, фізичне і моральне насилля, злочинність, розпуста, авантюризм та інші моральні вади, які культивує псевдокультура. Систематичний та прогресуючий тиск її на маси призвів до непоправного – модель демократичного суспільства постає перед нами деформованою, з величезним багажем зла та ненависті.

Чого ж народ мудрий та розважливий споконвіку не протидіє цим згубним процесам? Втома тисячолітньої протидії не тільки паралізує опір, а й культивує появу дегенерації. Найпростіше: виродження елітарного народу є наслідком довготривалого депресивного державного стану, коли всі позитивні орієнтири викинуті на звалище, як непотрібний мотлох, а прерогатива у суспільстві належить виключно злу, що потрактовується, як доброчесність та порядність. У скособоченому суспільстві всі процеси мають вивернуте потрактування.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4