Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Галичофобія

За останні кілька років, приблизно від часу акції “Україна проти Кучми”, тобто від 2001 року, в українських і російських засобах масової інформації набула повторного розмаху антигалицька пропаґанда. Перша її фаза припала на 1989 – 1994 р.р., коли саме Галичина була епіцентром руху за національне відродження і державотворення. В обидвох випадках це була аґресивна реакція москвофільської і малоросійської частин українського суспільства на ідейно-політичні “поштовхи” з Галичини. В обидвох випадках це було звернення до старих російських стереотипів і міфів, в яких галичани і Галичина малювалися як щось абсолютно чуже Україні, вороже, деструктивне, “буржуазно-націоналістичне” і т. ін. І тоді, і тепер насправді Галичина фігурувала як символ-замінник цілого українського національного руху, бо саме його завжди найбільше боялася і боїться Москва у своїх імперських амбіціях і претензіях. Демонізувати Галичину - завжди означало й означає намагання виставити український рух якимось марґінальним, патологічним, загрозливим.

Сьогоднішній сплеск антигалицької компанії у засобах масової інформації насамперед пояснюється двома факторами. По-перше, зовнішня пропаґанда Партії Реґіонів, на жаль, щоб бути ефективною, побудована на реанімації старих радянських міфів антиукраїнського змісту з підняттям на прапор гасел типу “Геть фашистських прислужників” і “Ні буржуазному націоналізмові” (хоч і одне, і друге гасла є повною нісенітницею з погляду історичної правди і національної логіки). По-друге, в останні роки (після приходу до влади в Росії В.Путіна) розгорнулося геополітичне стратегічне змагання за Україну, в якому саме національне послаблення нашої держави займає чи не найважливішу позицію. Якщо Партія Реґіонів використовує антигалицьку (читай - антиукраїнську) попаґанду переважно ситуативно, бо передусім сподівається на розбурхування емоцій і симпатій до себе з боку російських і зрусифіковоних мешканців Східної і Південної України, в свідомості яких збереглося ще багато антиукраїнських стереотипів, то Москва “розкручує” антигалицький маховик зі стратегічною метою – реґіонально розколоти Україну, ослабити її внутрішнім конфліктом.

Треба визнати, що антигалицькі суспільні стереотипи мають в Україні й глибше коріння. Насамперед це пояснюється довготривалим перебуванням нації під нівеляційним пресом Російської імперії – добре відлагодженої системи з “перемелюванням” народів – і витвореним цим специфічним феноменом українського малоросійства (“креольства” – за М. Рябчуком). У значної частини українського соціуму, домінуючої частини, яка визначально впливає на формування сучасної державної політики, модерної культури і соціальних вартощів і перебуває під затяжним ментально-ідейним і культурним впливом Росії, сформувалося стійке несприйняття органічно соціальних традицій, які виражає Галичина. Цим пояснюється існування латентних (прихованих) установок проти галичан і всього галицького: відсіювання галицьких політиків, блокування господарсько-ділових зв’язків з реґіоном, тенденційна дезінформація, коли у центральних ЗМІ (не кажучи вже про східно- і південноукраїнські медіа) про Галичину подається переважно неґативна або, у кращому випадку, нейтральна інформація, але ніколи – позитивної. Так плекається загальне уявлення про край “майже цілковитого занепаду”, “відставання”, “безнадійної провінційності” і т.ін. З одного боку, це об’єктивне явище, бо різниця між креольською (постімперською, національно ущербною) свідомістю і галицькою (націоцентричною, громадянською) свідомістю є надто великою, щоб цього прихованого протистояння не було. Та з іншого боку, це несе в собі загрозливі імпульси до розколу нації.

У пресі, науковій літературі, на телебаченні за останні роки з’явилося так багато антигалицьких матеріалів, що сам огляд їх потребує, мабуть, спеціальної монографії. Тому ми спробуємо проаналізувати лише основні, найбільш усталені аґітаційні стереотипи, які деформують образ і сутність Галичини в інформаційно-політичному і культурному просторі України. Вони переважно закорінені в традиціях російської державно-імперської ідеології, тому вимагають історико-наукового аналізу. Заразом спробуємо розглянути Галичину і як самобутній культурно-ментальний феномен.

Отже, головними стереотипами неґативної оцінки і сприйняття Галичини і галичан є наступні:

1) Галичина у цивілізаційному, ментальному плані є чужою, загрозливою для східнослов’янської (читай російської) цивілізації і культури і в її контексті – для України;
2) Галичина є відвічним середовищем Унії, надто відкрита до Заходу, надто середньоєвропейська, і тому вона розкладово впливає на східнослов’янську, православну цивілізацію;
3) Галичина і галичани занадто зіпсуті впливом польської культури, мови і тому залишаються фатально чужими для решти України;
4) Галичина у XIX ст. стала осередком, своєрідною “лабораторією” творення модерної української нації, “заразила” націоналізмом решту України і через це розірвала “священну” єдність російського й українського народів;
5) В останній чверті XIX – на початку XXст. в Галичині був викорінений москвофільський рух – ідеологія і політика “істинних поборників братерської єдности слов’янських народів” і цим було завдано непоправного удару по монолітності східнослов’янського союзу;
6) Галицькі письменники і культурні діячі неґативно вплинули на нову українську культуру, “забруднили” українську мову чужими їй галицькими діалектама, принесли в її річище “неорганічні” естетичні складові;
7) У міжвоєнну добу і під час Другої світової війни в Галичині сформувався дуже “аґресивний буржуазно-націоналістичний рух” ОУН – УПА, який співпрацював з німецькими окупантами, нещадно боровся з СРСР і цим заслужив собі гіркої слави “зрадників” і “братовбивців”;
8) Галичина, будучи отруєною вищезгаданими “ядами” – середньоєвропейства (“австро-венгерства”), уніятства, польскості, націоналізму і категоричного антимосковства – й у радянський період психологічно не покорилася Москві, зберегла свої традиції і самобутність й не була русифікована передусім ментально, вона зміцнилася як така собі “Хорватія у Карпатах” – відвічний бастіон і ворог православно-східнослов’янського світу (дарма, що тоді цей світ виступав у вигляді атеїстично-комуністичного СРСР).

У такій же послідовності ми пояснимо причини та ідеологічні засади антигалицьких стереотипів.

1.Справді, у ментальному і цивілізаційному планах Галичина є загрозою для “східнослов’янської цивілізації” , але лише в тому сенсі, що такої цивілізації не існує. Штучна візія такої цивілізації була витворена в імперській ідеології російських слов’янофілів XIXст. (І.Кірєєвський, А.Хом’яков, К.Аксаков, Н.Данілєвський та ін.), які намагалися обґрунтувати право Росії володіти Середньою Європою (від Польщі до Балкан), розвивали ідеологему “Москви – Третього Риму” з її претензіями “єдиного центра православ’я” і правом воювати за Константинополь (Стамбул), тобто правом вести аґресивну зовнішню політику. Що для цього траба було цілковито асимілювати два інші великі слов’янські народи імперії – українців і білорусів, – самозрозуміле питання. Тому ні до кого іншого, як до цих двох народів (хоч ніби-то й “братів”) імперська доктрина не плекала такої зневаги й відрази. Адже вони “заважали” внутрішній єдності імперії.

Насправді “східнослов’янська цивілізація”, тобто Київська Русь – ненадовго об’єднана варягами (норманами, які тоді в Європі згуртували своїми завоюваннями кілька держав) супердержава – втратила єдність в XII ст., коли від центрального Київського князівства почергово відійшли три великі геополітичні центри – Полоцьке князівство, Новгородська земля і Володимиро-Суздальське князівство. В усіх трьох головних вимірах – геополітичному, націологічному і ментально-цивілізаційному –це був закономірний акт. Балтійське геополітичне коло “відтягнуло” Полоцьк і Новгород, Велика східноєвропейська рівнина стала основою для майбутнього Московського князівства, а Причорномор’я сформувало майбутній простір України. В етнологічному плані білоруси (тоді ще полочани і дреговичі) були симбіозом балтійських і слов’янських етносів, новгородці – сумішшю балтійців, венедів - словенів, протофінів, московити – слов’ян і різних фінно-угорських народів, а українці – симбіозом слов’ян і скіфо-сарматів. У ментально-цивілізаційному вимірі на Полоцьк і Новгород особливо впливала культура Балтійського макрореґіону і Скандинавії, на Московію – світ тюркських кочівників, на Україну – культурні віяння із Середземномор’я (Візантія) і Середньої Європи (Балкани, Угорщина, Польща).

Особливо поглибилось розходження між Московією й Україною та Білоруссю у XIV-XVIIст., коли дві останні входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Тоді Україна і Білорусь зазнали потужного впливу католицизму, ідей Ренесансу і культури Бароко. Сформувалася етика шляхти – специфічний моральний кодекс і аристократично-лицарський дух Заходу, розвинулася міська культура (Маґдебурське право). Усього цього Московія не пережила. Хоча близькість трьох східнослов’янських мов і збереглася, але це пояснювалося великою роллю церковнослов’янської духовної, культурної і мовно-писемної традиції, а не якоюсь містичною близькістю цих народів. Збереження близькості мов з великою культурною традицією – це типове явище у світовій історії. Наприклад, вельми близькими між собою є романські мови (італійська, іспанська, портуґальська, французька і румунська), арабська мова є спільною для дуже відмінних народів на просторі від Мароко до Перської затоки і т.ін.

Проблемою і Білорусі, і Україні стало тільки те, що після приєднання їх до Росії у XVIII ст. усі ці суспільно-культурні і духовні традиції були нещадно знищені Москвою і їм насильно була нав’язана російська мова і культура. Галичина в цьому просторі (поряд із Закарпаттям і Буковиною) залишалась єдиним острівцем (передусім завдяки приєднанню реґіону до Австрійської імперії у 1772р.), вільним від примусових російських “впливів”. Тому і впадає в вічі її цивілізаційна та ментальна відмінність від решти гіганського зрусифікованого простору. Однак, це природна відмінність органічно середньоєвропейської соціальної структури і культури, відмінність духовного феномену Середньої Європи – світу між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем. Коріння цього світу перебувають в глибинах народної душі і тому різні “інакшості” білорусів і українців постійно проростали і проростатимуть, як тільки російський “прес” послаблюється.

2. Другий міф –“прокляте” уніатство Галичини . Оцінка і сприйняття Унії в Росії, дійсно, мають якийсь містичний, забобонно-фанатичний характер. Це пояснюється тим, що Москва занадто щиро, до самозасліплення засвоїла повчання утікачів-греків про свою виняткову “місію” в порятунку православного світу від “латинників” і “невірних”. Така геополітична роль добре підігравала ідеологемі “Третього Риму”, тобто стратегії творення визначального імперського політичного євразійського центру в Москві. Тому Унія завжди розумілася в Росії як найпідступніший і найефективніший удар по єдності і міцності православного світу. Тож все, пов’язане з Унією, буквально демонізувалося, кваліфікувалося як “святотатство”, містичний “злочин” проти духовних основ православ’я. При цьому іґнорувалося, що Унія майже для всіх народів Середньої Європи була явищем органічним, таким, що виходило з їх ментальних і світоглядних засад, засад відкритості до Заходу і Сходу. Ще у XII ст. в Київській Русі серед князівсько-боярської еліти існувала концепція діалогу з Римською Церквою. Ідеологія Унії майже не переривалася в українському церковному середовищі протягом XIII-XVII ст. Прийняття Унії у Бересті у 1596 р. – це був якісний стратегічний крок української Церкви до подолання викликів Історії: Церква засвоїла західну теолого-навчальну школу, яка була тоді набагато якіснішою за православну, відкрилася до передових світових ідей, синтезувала ренесансні віяння культури (з чого зродився феномен українського Бароко) і водночас зберегла свій візантійський обряд, звичаї, літургіку, мову, стала визначальним фактором українського націотворення.

Унійна Церква не стала, як цього сподівалася польська політична верхівка, “містком” для переходу українців і білорусів в католицтво, а, навпаки, зцементувала, зробила мобільнішим українсько-білоруський соціум. Унійна Церква перетворилася справді на національну церкву. Навіть той факт, що після Хмельниччини, коли вона була суттєво розгромлена козаками, ця Церква відновилася структурно і поступово завоювала домінуючі позиції на всій Правобережній Україні, говорить про особливу організаційну динаміку і здорові напрямні її розвитку. Вже у XVIII ст. і Польща, і Росія бачили саме в Унійній Церкві головну загрозу своєму пануванню на Україні і тому послідовно нищили її.

Протягом XIX ст. і особливо у міжвоєнну добу XX ст. Греко-Католицька Церква була не тільки надійним бастіоном української духовності та національної ідеї, а й розрослася у вельми дієву, значущу релігійну структуру, яка за рівнем освіти священнослужителів, за рівнем розвитку теологічної думки, якісної обрядовості в сенсі живої євангелізації суспільства стояла в одному ряді з найсильнішими національними церквами Середньої Європи. І це в той час, коли на території решти України саме Російська Православна Церква була головним знаряддям та ідеологом масової денаціоналізації українства. Тож “поганим”, “розкладовим” вплив Унії на Україну міг бути лише в тому сенсі, що давав живий приклад динамічної національної Церкви як джерела зростання духовності нації.

3. Третій міф – польська “зіпсутість” Галичини . Галичина настільки ж “зіпсута” Польщею, наскільки Словаччина “зіпсута” Угорщиною, яка панувала над слов’янською нацією понад 1000 років, наскільки Чехія “зіпсута” Німеччиною, Словенія і Хорватія – Австрією, Болгарія – Туреччиною, Ірландія – Англією і т. ін. В усіх цих випадках багатосотлітні підкорення народів промовляють лише про те, як довго могли вони опиратись тискові домінуючих націй і врешті здобути не тільки незалежність, а й створити самобутню культуру, загартувати свій національний характер, зберегти високий рівень духовності і соціальної мобільності. Те, що підкорені народи перейняли від завойовників якісь ментальні, соціяльно-поведінкові, культурні і мовні риси, але при цьому зберегли глибинні національні властивості і традиції, говорить про складність і багатогранність їхньої етнічної структури, а не про її “ущербність” чи “загальмованість”. Адже сьогодні колишні підневільні нації нічим не поступаються за соціально-політичною мобільністю та творчим потенціалом колись пануючим націям.

Іншими словами, Галичина увібрала польських соціальних і культурних впливів стільки, що це не завадило їй зберегти всі свої глибинні українські сутності, вона змогла вистояти супроти надзвичайно сильного асиміляційного тиску поляків і загартувати свій національний характер. За великим рахунком, усі народи розвиваються у постійному широкому діалогові між собою, тому часто чужі культурні впливи відіграють позитивну, збуджувальну, збагачувальну функцію. Скільки культурного багатства у свій час Англія взяла від своїх завойовників – франко-норманів, Франція – від культурних віянь з Італії, Іспанія – від арабів і т.д. Лише засліплено-ксенофобський світогляд окремих верств може сприймати духовно-суспільні взаємодії народів за “хворобу”, “втрату” і т.ін., не бачачи в цьому великої стимулюючої функції міжнародного буття. Міфологема про польську “заразу” (згадаймо хоча б твори великого імперського російського письменника М. Достоєвського, де всі герої-поляки зображені просто демонічними ворогами “православного світу”, якимись жалюгідними “хлюпіками”) здобула таку вагу і популярність в російській імперсько-шовіністичний пропаґанді тому, що Польща з її надзвичайно розвинутою культурою, з завзятим духом католицизму, з її блискучою і войовничою аристократією і шляхтою була головною перешкодою для панування Росії над Середньою Європою. Тобто справа не в “поганості” поляків, а в імперських претензіях Росії.

4. Звинувачення Галичини в поширенні націоналізму по усій Україні є нелогічним тому, що перші й головні імпульси до національного розвитку Галичина якраз отримала від Наддніпрянської України. І.Котляревський, поети-романтики, М. Максимович, Т. Шевченко, П. Куліш, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Грушевський – ось головні вчителі і натхненники галицького національного відродження XIXст. У XX ст. до них долучилися Д. Донцов, В. Липинський, Є. Маланюк , Ю Липа, О. Ольжич та ін. Галичина стала осередком національного руху тільки тому, що тут було більше свободи в умовах австрійської конституційної монархії і не було такого нищівного імперського тиску з боку Росії, ніби-то “найбільшого слов’янського брата” українців. В усіх аспектах галичани здійснили ту націотворчу програму, яку виконав кожен народ Європи, який був понищений чужими завоюваннями і пригнічений. І чехи, і словаки, і литовці, й естонці, латвійці, болгари, румуни і т.д. у свій час реалізували такі ж форми і методи національної мобілізації і культурного відродження, щоб стати повновартісними націями. Ніякого специфічного “вовчого” націоналізму в Галичині не було. ЇЇ націоналізм був настільки войовничим, наскільки аґресивним був репресивний тиск завойовників.

5. Закономірно, що ідейний і моральний розгром москвофільського руху в Галичині кладеться на карб галичанам як їхній “найбільший злочин ” супроти священної єдності слов’янських народів-братів. Власне, в цьому проглядається не так туга за тим вельми примітивним і ретроґрадним суспільно-політичним рухом, як свідомість того, що Галичина набула в історії якогось “імунітету” до панславістських і, зокрема, русофільських ідеологій і впливів. Самі ж москвофіли, які сформувалися в середині XIX ст. під впливом слов’янофільських ідей і на російські державні кошти (лідери – Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Б. Дідицький, І. Наумович та ін.), були явищем сумним і безрадним. Люди вкрай провінційні, без світогляду, вони заперечували факт існування української нації і мови, обґрунтовували холуйство перед Росією і водночас підлабузництво перед Віднем. Розбудувавши за царські гроші потужну соціально-культурну систему, вони майже не залишили жодного сліду в науці і літературі, не дивно, що найбільший галицький інтелект – Іван Франко – уже в своїх ранніх художніх сатирах змалював москвофілів як карикатуру на здоровий глузд і цивілізаційну працю. Вони програли історичне змагання галицьким націонал-демократам (народовцям) і соціалістам, тому що цілковито не відповідали політичним, культурним і національним запитам галицького суспільства, а не тому, що їх “розгромила австрійська влада”, як змальовується ця ганебна поразка звичайних пристосуванців у російській імперській міфології. Адже в Росії, і в інших європейських державах, наприклад, соціалісти-революціонери перебували під ще більшим державним терором влади, але ж, однак, здобулися і на масовість, і навіть на перемоги. Тож і ця версія демонізації Галичини виглядає звичайним історіографічним ляпсусом, коли придивитися до неї уважніше.

6. Спроба представити Галичину як явище “культурно ненормальне” на загальному полі української і “слов’янської” духовності є настільки вульґарною фальсифікацією, що важко визначити, чого в ній більше: елементарного незнання історії української культури чи засліпленої ненависті? Часто ця міфологема будується на виявленні цілком природної реґіональної галицької ментальності і діалектних особливостей мови, що й відображає часто галицька література, наприклад. Але відмінності і в мові, і в психології між галичанами і мешканцями інших реґіонів України є настільки мізерними, коли для порівняння зіставити реґіональні відмінності таких країн, як Іспанія, Італія чи Німеччина, що подібні міфологеми сприймаються тільки як звичайне зло. У кожній великій за територією країні діалектно-культурні відмінності є явищем звичайним і закономірним. Це, власне, не стільки проблема, скільки духовне багатство певної країни. Інакші ментальність, мистецькі архетипи, мовна образність – це нові грані бачення й переосмислення світу, а не якась “загроза” чи “патологічне відхилення”. Уявімо, якою однотипною була б, наприклад, іспанська література, якби вона не відображала лицарський дух кастильців, замріяність ґалісійців, посилену емоційність андалузійців, середземноморську радість і буттєвий оптимізм валенсійців чи витончено-химерний творчий дух каталонців! Існування галицької традиції в українському письменстві з її романтикою гір, раціоналістичною наполегливістю в розбудові мистецьких мостів до Заходу, з її глибинним, майже містичним традиціоналізмом, чарівною поетикою провінційного життя, філософською увагою до деталей, з її прекрасним відчуттям пограниччя культур і народів – хіба це “ущербність”, “мінус” для цілої української культури?

“Галиция как дырка от бублика” так назвав колись своє есе в “Новом литературном обозрении” (2000, №45) відомий російський письменник і критик, походженням з України, Ігор Клєх. (Див. http:// magazines. russ. ru/2000/45/ main 17 – p.r.html). Назва символічна і показова для людини, сповненої імперської зверхності до краю, в якому довелося жити і формуватися. Вона водночас передає усю кардинальність небажання бачити і сприймати Галичину, яка є справді суттєвою перешкодою для поширення російського імперського мислення. Цікаво, що І. Клєх доповнює галицькі “гріхи” ще й темою єврейства, мовляв, Галичина історично була переповнена євреями, всі визначні єврейські таланти цього краю (Бруно Шульц, Захер-Мазох, Ґеорґ Тракль, Йозеф Рот та ін.) виражали якусь духовну “мутність”, моральний “бруд”, інтелектуальну штучну химерність. Ця зверхність чомусь видається за “перевагу” носія “чистої імперської культури”, а не якоїсь там “австро-вергенской” каламутності.

7. Міжвоєнна і воєна історія Галичини – це “найчорніший” період її розвитку в російській іінтерпретації. Не випадково у радянський час 99% галицької історії і культури цієї доби було просто заборонено. Пояснюється це тим, що після війни за незалежність і державності Західноукраїнської Народної Республіки почалося дивовижне піднесення у всіх сферах галицького суспільства. Динаміка політичних партій, зростання національної свідомості мас, бурхливий розвиток журналістики, науки, культури, визначна роль УГКЦ, функціонування якісних ідеологій – ось його основні складові. І головне, галицьке суспільство було особливо мобілізоване, “наелектризоване” націоналізмом – діяльність пільпільної ОУН. Десятки тисяч молодих людей – пристрасних, вольовитих, дієвих – влилися до підпільного революційного руху, а потім до УПА, пройняті фанатичним героїзмом, культом свободи і національної гідності. Спочатку боротьба проти польської влади, потім - проти радянської влади і німецької окупації надзвичайно загартувала ціле покоління. Замість тарадиційного типу політично активного українця - приземленого і дрібничкового, дещо малороса – прийшло покоління романтиків революції, людей залізних характером і жертовних натурою, пройнятих мрією по величне, прикрасне і доленосне для цілої Європи воскресіння України. Вони знали, за що умирали: за відродження Припонтійської цивілізації, за якісно нову геополітичну долю Східної Європи, за нові історичні можливості для української нації, століттями “запертої в льох” позаісторичного небуття.

Те, що націоналістичний рух в СРСР був так суперкатегорично і аж фантазійно очорнюваний і оббріхуваний, має своє логічне пояснення. Москва завжди розуміла, що моральної перемоги над ним вона так і не здобула (відомий факт: реґулярні частини Червоної Армії майже не воювали проти УПА, бо їх “розкладала” ідейна і моральна позиція українського підпілля, з УПА воювали в основному спеціальні війська НКВД). Вольовий націоналізм ОУН - це був той камінь, який - навіть розтрощений і розпорошений з водою проникав в ґрунт і там знову тверднув. Тому в радянській міфології спеціально була поширена абсурдна і цілковито неісторична міфологема про “колаборацію і запроданство ОУН німецькому фашизмові”. Сьогодні вже видруковано в Україні достатньо наукової літератури, щоб повністю заперечити і розвіяти цей міф. Тут назвемо лише одне видання: “Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів.” Т. 1-4/ Зібрав і впорядкував В. Косик. –Львів, 1997-1998рр. З цих документів чітко видно, що німецька окупаційна влада на західноукраїнських землях головним своїм ворогом і небезпекою вважала ОУН С. Бандери і нещадно боролася з нею. Цинізм радянської антиукраїнської пропаґандистської міфотворчості виявляється ще й при іншому узагальненні: фактично УПА була найбільшою і найдієвішою партизанською армією в усій тогочасній Європі, яка повністю самостійно, без будь-якої зовнішньої підтримки боролася проти нацистської Німеччини (у піковий час – 1944 р. – її чисельність сягала 100 тис.). Всі інші масові партизанські рухи опору, в тому числі й найбільші – у Франції та Югославії – отримували матеріальну і військову підтримку ззовні, українців не підтримував ніхто – ні Захід, ні Схід, зрозуміло. У неймовірно важких умовах, протидіючи у кілька разів чисельно більшій тоталітарно-репресивній силі, український націоналістичний рух протримався ще майже 10 років після закінчення війни у 1945 р. Цим він “законсервував” моральний та психологічний опір радянській системі та ідеології в Галичині. Чи могло таке відбутися без широкої народної підтримки, без справді органічного злиття ОУН-УПА із західноукраїнським суспільством у захисті та утвердженні його національних інтересів та ідеалів?

8. І останні “злочини” Галичини і галичан: вони так ніколи і не “вписалися” в радянську систему цінностей , суспільно-ідейних орієнтацій та ментальних стереотипів. Це був, поряд з країнами Балтії, Грузією і Вірменією, один з найбільших “островів” нерадянськості і незрусифікованості на гіганському просторі СРСР (країни Середньої Азії і Північного Кавказу мали свою специфіку і це треба аналізувати окремо). СРСР, його політична і соціальна структура, ідеологія, геополітичне значення були для Москви ідеальною формою і засобом русифікації інших народів. Тому будь-який опір цьому процесові сприймався на російських “верхах” як “абсолютне зло”, щось цілком вороже і для майбутньої історії непотрібне. Неґативні стереотипи були запущені і в масову свідомість радянського суспільства. Згадаймо, скільки зневаги, нетолерантності і глибинної підозри було вкладено у поняття “чурки”, “западенцы”, “прибалты”. Це справді був внутрішній цивілізаційний конфлікт в СРСР. Бо ця держава з її офіційною ідеологією деспотизму, зневаги до законності, аґресивності щодо Заходу (Європи), плекання отарних інстинктів в масах, і водночас з великою самозакоханістю (“Мы самая передовая страна в мире!” – типове гасло радянської пропаґанди), замкнутістю від зовнішніх впливів, безгосподарністю, з орієнтацією на примітивність побуту і т.ін. виражала всі основні засади і ментальні архетипи євразійської цивілізації , а не східнослов’янсько-православної цивілізації. Євразійство – це зовнішня європейська культура і суспільні форми і внутрішня схильність народу до громадянської пасивності, безвідповідальності і сліпої покори. До речі, всі визначні ідеологи сьогоднішньої путінської Росії визнають за доцільну саме цю форму цивілізаційного розвитку імперії: європейська культура, технології і соціяльні структурні форми як засоби розвитку при одночасному збереженні головних умов російського “порядку” (читай деспотії), традицій (читай політичної покірності мас) і духовних субстанцій (читай плекання ксенофобії і самозакоханості, неймовірної зверхності та амбіційності щодо інших, “малих” народів ).

Отже, ми з’ясували, що анигалицька пропаґанда є складовою великої ідеолого-інформаційної програми російського імперіалізму. Вона будується майже націльних історичних, національних та теоретико-політологічних фальсифікаціях, перекручуваннях і змовчуваннях. Насправді вся “злочинність” Галичини полягає тільки в тому, що в цьому реґіоні українцям вдалося здобути більш-менш якісні історичні можливості для розбудови своєї органічної духовності, культури і національності. Тут випадок з Галичиною можна порівняти до ситуації в Римській імперії у I – II ст. н.е. Тоді на всьому велетенському просторі від Атлантики до Месопотамії залишилося лише два народи, які вберегли свою повноцінну національну ідентичність від імперської асиміляції, – це греки і юдеї. Римлянам вдалося асимілювати за якихось 100 – 200 років після завоювання великі народи з войовничим світоглядом і розвиненою самобутньою культурою – іберів, кельтів, даків та ін.; їм вдалося розчинити і морально покорити народи, які мали тисячолітні державницькі традиції і самобутню духовність та релігію – єгиптян, карфагенян, сирійців-арамеїв та ін. Однак вони нічого не могли зробити з національною ідентичністю греків і юдеїв (тому зажди усіляко зневажливо обзивали їх: саме слово “грек” має специфічно-латинське зневажливе значення, воно поширилось замість традиційного етноніма “еллін”). Ні політичні переманювання, ні терор, ні культурне синтезування не діяли. А все тому, що обидва підкорені народи, на відміну від інших, пройшли повний цикл націоґенезу . Їхня національна непорушність будувалася не тільки на високій культурі, державницьких традиціях, релігійності, а, передусім і головне, на містичній переконаності творити свою окрему національну місію , на високому почутті власної гідності , на пристрасному бажанні розмовляти своєю духовною мовою з Вічністю, з Богом. Бо висока культура “перекривається” ще вищою, державницькі традиції забуваються в умовах неволі або їх затьмарюють досконаліші державні форми інших, релігійна свідомість має властивість запозичувати, збагачуватися релігійними уявленнями і церковно-культовими формами інших народів, тому найміцнішим каменем в бутті народів завжди залишається національне вольове зусилля . Котрий народ виробляв собі таку свідомість, - той отримував вічність. Іноді це міг бути й народ із примітивною культурою і соціальною структурою.

Історія України, як випливає з наведених фактів, підказує одну аксіоматичну формулу: “послаблення Галичини завжди веде до послаблення всієї України” і навпаки. Було б добре, якби цю формулу збагнули сучасні політики, які прагнуть реалізувати національно-державні інтереси України. Безумовно, сьогодні Галичині можна дорікати за те, що вона у 1990-і роки не стала П’ємонтом для України, що вона не є аванґардом розвитку української культури, що вона замало політично активна й неорганізована так, як інші середньоєвропейські нації, що вона задуже провінційна в ментальному плані, задуже інертна у соціальному плані, задуже пасивна і “м’яка” при виробленні актуальних інтелектуально-аналітичних концепцій та ідеологій. І все ж, саме Галичина наразі залишається найнадійнішим бастіоном українства, найпродуктивнішим “ґенератором” національної енерґетики, найефективнішим гігантським “сенсором”, що найтонше відчуває загрози й руйнування щодо національного організму. Це відбувається тому, що галицька українська ідентичність сягнула тієї національної глибини, коли на рівні інтуїції, інстинкту люди відчувають потребу і якість національної дії . І в цьому сенсі галичан сьогодні не змінить ніхто. Усі ж намагання дискредитувати Галичину в момент розсипляться, коли до них застосувати принципи і критерії національних інтересів українства. Тоді виявиться, що будь-які форми галичофобії є лише прикриттям для малоросійських і антиукраїнських сил у їхніх деструктивних тактиках і стратегіях.

Олег БАГАН

2007р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4