Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Дорожня карта для ОУН

Богдан ЧЕРВАК ,
перший заступник Голови ОУН

Україна як ніколи потребує організованого, впливового й потужного націоналістичного руху. Переконаний, що ідейною базою сучасного націоналістичного руху має стати ідеологія українського націоналізму, виразником якої була Організація Українських Націоналістів, заснована Євгеном Коновальцем у 1929 році. З висоти часу можна давати різні оцінки ОУН як факту і фактору української історії. Однак для будь-якого об’єктивного дослідника ОУН беззаперечними будуть кілька висновків.

Насамперед, треба відзначити, що постання ОУН – це величезна об’єднавча акція українських патріотичних сил, яка і сьогодні може слугувати прикладом для консолідації й співпраці різних українських державницьких формацій. Створення ОУН – це результат кропіткої праці Є. Коновальця та його сподвижників, які за умов політичного хаосу, відчаю та зневіри зуміли виробити методологію об’єднання, яка дала можливість сформувати сильну й авторитетну Організацію.

Сьогодні можна стверджувати, що передумовою для об’єднання в одну монолітну ОУН стала спільність світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея вважалася рушійною в суспільному поступі, а її реалізація – побудова Української Самостійної Соборної держави – кінцевою метою боротьби української нації. Слід також зазначити, що процес об’єднання пройшов попередню фазу ідейного роз’єднання. Не випадково ОУН своїм фактом протиставилася не лише московському більшовизму та польському шовінізму, а й ліберальному угодовству більшості тодішніх легальних українських демократичних партій, які, незважаючи на масові акції геноциду супроти українців, що їх здійснювали окупаційні режими різних країн, усе ж шукали шляхів «порозуміння» з ворогами. Зрештою, ОУН ніколи б не склала «іспит історії» якби не сформувалася і діяла як активна, всеохоплююча із розвиненою мережею і вишколеними кадрами.

«Феномен ОУН» безпосередньо пов'язаний із тим, що її засновникам вдалося не просто створити організацію новітнього типу, а й сформувати її як становий хребет нації, на якому тримається «каркас» всього національного організму, спроможного чинити реальний опір окупантові та виступати ефективним чинником національного державотворення.

«ОУН задумувалася не як партія, а як а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ «попув і хлопув», як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення… ОУН і повинна була стати – становим хребтом нації» (В. Іванишин).

Чи існує сьогодні необхідність відродження в Україні ОУН як носія незмінних та інваріантних світоглядних, ідеологічних, духовних, культурних та політичних істин, що становлять основу, фундамент національної держави? Думаю, що це питання риторичне, оскільки жодний інший суспільний інститут не здатний виконати цю роль. Цього не можуть зробити сучасні партії, оскільки вони за своєю природою віддзеркалюють інтереси лише якоїсь частини суспільства, а в умовах української дійсності перетворилися виключно на «машини» для проведення виборчих кампаній. У нас не сформована національна буржуазія як носій національної ідеї. Наша інтелігенція дезорієнтована й деморалізована. Традиційні християнські церкви перебувають на стадії відродження й здебільшого опікуються виключно релігійними справами, й не переобтяжують себе суспільними функціями.

У незалежній Україні крім ОУН не існує іншого суспільного інституту, який має належний досвід національно-визвольної боротьби, чітку систему світоглядно-ідеологічних цінностей та усвідомлення своєї історичної місії.

Принциповою засадою діяльності ОУН має залишатися надпартійність. Вона випливає із мети ОУН. Такою метою є незалежна й соборна Україна як держава української нації, де українці мають стати повноправними господарями своєї долі на своїй землі. Надпартійність ОУН – це готовність обороняти, сприяти зростанню та державному самовизначенню української нації, а не окремої соціальної верстви, класу чи групи.

Залишаючись надпартійною структурою, ОУН не повинна легковажити боротьбою за владу, оскільки державні важелі - це ефективний механізм для упорядкування суспільного й громадського життя. Однак для ОУН влада - не самоціль. Головне - влада української нації в Українській державі. Тобто ОУН має прагнути, щоб вектор політичних зусиль був спрямований таким чином, щоб боротьба за депутатське місце у Верховній Раді чи органах місцевого самоврядування не заступала проблематики національного державотворення в кожному селі, селищі й місті.

Реальний плюралізм і багатопартійність визначають місце і роль ОУН у політичному спектрі країни. Очевидно, що ОУН пліч-о-пліч має йти до досягнення своєї мети з тими силами, для яких Українська держава і добро української нації є визначальними у їхній повсякденній діяльності. ОУН має бути відкритою для співпраці на рівні громадського життя, політичних акцій, виборчих кампаній із іншими націонал-патріотичними силами, оскільки, хаос і отаманщина руйнують не тільки шляхетні наміри окремо взятої партії чи організації, а, дуже часто, - сподівання цілої нації.

Водночас ОУН й надалі має вести непримиренну боротьбу з тими, хто в різних формах намагається демонтувати Українську незалежність, або поставити під сумнів право українців мати свою національну державу. ОУН не може монополізувати націоналістичної ідеї, а тому в сучасних умовах залишатиметься складовою єдиного націоналістичного руху. Саме від ОУН залежить, щоб націоналістичний рух не збився на манівці та не спокусився на псевдонаціоналістичні гасла, які на рівні теорії і практики деякі нинішні партії, організації та окремі особи видають за націоналізм, тим самим нівелюючи шляхетний зміст цього поняття. Дієвий націоналістичний рух може існувати лише не засадах традиційних вартостей, що їх плекала українська нація впродовж свого історичного становлення і боротьби за власну державність.

При цьому, ОУН і націоналістичний рух мають виступити окремим суб'єктом політичного, громадського і культурного життя, а не бути об’єктом впливу націонал-демократів чи лібералів, як це сьогодні практикується. Його внутрішня і зовнішня політика мають бути взаємопов’язаними й такими, що забезпечують інтереси українців в Україні та за її межами.

Необхідно забезпечити не лише не сприйняття ідеї надання російській мові статусу другої державної чи офіційної, а домінування української мови передусім на сході й півдні України; очевидно, що це ж стосується властивих нації інших культурних і духовних цінностей.

Наш рух має, врешті-решт, розв’язати історичне завдання: не лише на державному рівні добитися визнання ОУН і УПА, але й усіх інших українських політичних та військових формувань, що боролися за незалежність України.

Соціально-економічна модель нашого руху має базуватися не на соціальному популізмі, а ідеї національної і соціальної справедливості. На даному етапі розвитку нації реалізацію цієї ідеї може гарантувати лише сильна національна влада на чолі з президентом-патріотом як керівником уряду.

На зміну пустопорожнім дискусіям про цивілізаційний вибір має прийти чітка позиція, що передбачає збереження національної ідентичності українців. Націоналістичний вектор зовнішньої політики має бути таким, що передбачає збереження національного суверенітету та культурної самобутності українського народу.

Націоналістичний рух виконуватиме функцію санації українського політикуму шляхом усунення з його арени різних антиукраїнських та антидержавних елементів.

Наш рух має бути монолітним, позбавленим внутрішніх протиріч. Якщо націоналісти виступають за національну державність, то самі мають стати зразком національної єдності, послідовності та активності.

Націоналістичний рух має бути структурованим та враховувати проблематику усіх сфер буття української нації. Зрозуміло, що націоналістичний рух має бути включений у боротьбу за владу, при цьому не лише за депутатські місця у Верховній Раді, а й в органах місцевого самоврядування. А тому вкрай необхідне існування однієї, але сильної націоналістичної партії. Партійний плюралізм у націоналістичному русі – явище не припустиме. Водночас існує потреба в існуванні громадських організацій, які з позицій націоналізму впливатимуть на різні соціальні верстви населення: жінок, військовиків, селян, науковців, молодь. Скажімо, конче необхідно, щоб у складі націоналістичного руху був «Тризуб» ім. Степана Бандери. Адже з ворогами української державності інколи треба розмовляти жорстко, тобто тією мовою, яку так чи інакше зрозуміють.

Очевидно, що між усіма структурами націоналістичного руху має існувати чітка координація про форми якої домовляться самі націоналісти. Впливовий націоналістичний рух свідчитиме про появу у «вищій лізі» українського політику якісно інших людей, не обтяжених політичними інтригами, радянським минулим та комплексами національної меншовартості.

А тому на часі - проведення Другого Конгресу українських націоналістів. Якщо перший, установчий Конгрес на якому шляхом об’єднання різних націоналістичних організацій була утворена ОУН, відбувся у 1929 року, на чужині, коли ще не було Української держави, а тривала боротьба за неї, то цілком логічним було б проведення уже в незалежній Україні ІІ Конгресу який б започаткував нову якість у діяльності сучасного націоналістичного руху як консолідованої політичної сили, дієвого і впливового фактора української політики.

Що може стати на заваді організації та діяльності українського націоналістичного руху? Ніщо, коли за цю справу візьмуться люди, які вірять в націоналізм, у велику, сильну й процвітаючу Українську державу!



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4