Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Геополітичні ритми Євразії ХХІ століття і доля України

Саліженко О.В. ,
студ., КНУ ім.Т.Шевченка,
Київ
salizhenko@gmail.com

Сучасні геополітичні ритми у світі та в самій Євразії є відгуком тих геополітичних доктрин, що були сформовані на початку століття, або ж їхніми видозміненими і адаптованими варіантами, які відповідають сучасним вимогам життя людства. Значного впливу зазнала сучасна геополітика після утворення об’єднаної Європи – Європейського союзу як континентального формування, яке мало на меті протистояти впливам США у Старому світі. В даний час геополітичні ритми в Євразії формують одні з найбільших і найактивніших країн-членів Європейського союзу – Німеччина, Франція, Англія. Нове місце на геополітичній шахівниці відводиться імперській Росії з домінуючою у зовнішній політиці концепцією неоєвразійства. Ще одним вагомим гравцем, який все більше непокоїть учасників геополітичної гри є Китай, - з його безмежними сировинними і людськими ресурсами, економічним і політичним потенціалом. Приховані можливості має в своїх надрах Україна, яка ще не розкрила свій могутній потенціал. Україна здатна взяти на себе місію «стрижневої країни» (за С. Хангтінгтоном), навколо якої мають об’єднатись цивілізаційно близькі їй країни [8, с.239]. Україна має культурно-історичні підстави сформувати навколо себе концепцію відродження Середньої Європи як геополітичної і духовно-культурної моделі. Вдало це сформулював у лапідарному вислові Д. Донцов: «Ми були, може, далеким сходом Окциденту, але в жаднім разі не далеким заходом Орієнту» [2, с.86]. Україна зобов’язана відновити ту свою відвічну місію, яку нахабним чином перебрала і експлуатує сучасна Росія; згадати внесок українців в цивілізацію минулого, зрозуміти наше історичне призначення і нашу історичну місію.

Для більш чіткого уявлення про геополітичні ритми Євразії, сучасні тенденції в геополітичній думці і інтеграційні процеси на континенті варто більш детально оглянути найбільш яскраво виражені доктрини, їхні орієнтири та означити специфіку розвитку в різних європейських країнах.


Атлантизм

Загалом доктрина атлантизму полягає в організації жорсткого контролю над береговою смугою Євразії: Європи, арабських країн, Індії, Китаю, Південно-Східної Азії. Тільки жорсткий контроль над цим поясом, на думку антлантистів, принесе кінцеву перемогу в боротьбі континентальних і морських сил в співвідношенні з законом планетарного дуалізму. Концепцію Римленду, яку розробив «батько атлантизму» Н. Спайкмен, розвивав американський політолог, неоатлантист Д. Мейнінг. Атлантисти вважають, що саме територія Римленду має стратегічне значення для контролю над Євразією. Мейнінг всю територію євразійського Римленду ділить на три види, залежно від функціонально-культурної схильності. До першого увійшли Китай, Монголія, Північний В'єтнам, Бангладеш, Афганістан, Східна Європа (включаючи Пруссію), Прибалтика і Карелія — простори, що органічно тяжіють до території Хартленду Маккіндера. Другий вид об'єднав такі країни, як Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія, колишня Югославія, тобто геополітично нейтральні країни. Країни Західної Європи, Грецію, Туреччину, Іран, Пакистан, Таїланд Мейнінг відніс до третього виду, який схильний до таласократичного блоку (зосередження політичного, культурного та економічного життя на морі).

Неоатлантисти також брали за основу своїх ідей культурно-функціональний аналіз Мейнінга. На їхню думку, головну роль мають саме прибережні цивілізації, від яких в середину континенту надходять культурні імпульси. На думку ще одного представника атлантизму, одного з найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США Г.Кіссенджира, політична стратегія США полягає в тому, щоб об’єднати розрізнені берегові зони в одне ціле, що, в свою чергу, дасть змогу антлантистам отримати повний контроль над Євразією. В 90-х р. геополітична думка на Заході розділилась на два напрямки: неоатлантизм С. Хантінгтона і кінець історії Ф. Фукуями. Хантінгтон вважав, що стратегічна перемога антлантистів над євразійцями не є перемогою цивілізаційною, Захід і Схід і надалі далеко стоять один від одного. У своїй праці «Зіткнення цивілізацій» Хантінгтон стверджує, що західна ідеологія перемогла тимчасово, її перемогу підіймають нагору глибинні культурні шари Сходу. Серед потенційно можливих противників Заходу Хантінгтон виокремлював Китай та ісламські країни (Іран, Ірак, Лівію). В той же час, інші представники неоатлантизму (П. Вольфовіц) вважають, що потенційно найбільшою загрозою і противником США є саме євразійська Росія. Для боротьби з можливими загрозами з боку Росії, атлантисти пропонують створити «санітарний кордон», який би включав країни Східної Європи та Прибалтики.


Мондіалізм

Ідеї космополітизму, «єдності людського роду» і братерства лунали з вуст інтелектуалів протягом усієї історії людства. Громадянами Землі, наприклад, називали себе давньогрецький філософ Діоген, класик російської літератури і горезвісний «єретик» Л.Толстой, а також ідеологічний опонент Д. Донцова В. Винниченко. «Все є рідна планета, люба Земля наша, скрізь можна і треба діяти й творити. І любов до рідного краю зовсім не вимагає чужості до інших частин Матері-Землі. Я – громадянин Планети і плюю на тимчасові поділи людей на держави», - зазначає Винниченко [7, c.9]. В геополітичній думці космополітичні ідеї, але в дещо іншій інтерпретації, були втілені в концепції мондіалізму. Дана концепція передбачає інтеграцію (за різних обставин – від економічних імперативів до інстинкту виживання) усього людства в єдину формацію з єдиним світовим правлінням. Вона була взята на озброєння, переважно, американськими науковцями: З. Бжезинським, Ф. Фукуямою. У своїх працях Фукуяма стверджує, що падіння СРСР і перемога в «холодній війні» США призвела до нового етапу існування людства з преважним домінуванням ринку та демократії. Схожу позицію висловив колишній особистий радник французького президента Франсуа Мітерана Жак Атталі. Він також, як і Фукуяма, вважає, що на даному етапі розвитку людства настав час домінування ліберально-демократичної ідеології, вільного ринку і грошей. Останні, на його думку, виступають універсальним еталоном будь-якої цінності і мають вирішальне значення для розвитку ідеального суспільства. На думку деяких європейських та російських науковців, створення таких надурядових структур, як ООН, ЮНЕСКО, їхніх комітетів та комісій є якраз практичною спробою втілення ідей мондіалізму. Саме ці структури своїми заявами, резолюціями та санкціями впливають на політику національних держав і на власний розсуд вирішують їхні долі.


«Прикладна геополітика» лівих інтелектуалів Європи

Термін «прикладної геополітики» був сформований французькими науковцями, які вирішили переорієнтувати геополітику з абстрактно-теоретичної в практично-продуктивну дисципліну. В 1976 році у Франції географ Ів Лакост заснував геополітичний журнал «Геродот» довкола якого сформувалася група лівих інтелектуалів, яка з часом переросла в геополітичний напрямок «внутрішня геополітика». Для самого Лакоста геополітика була не континентальним баченням розвитку історичних процесів, не наукою з фундаментальним планетарним мисленням, заснованою на цивілізаційно-географічному дуалізмі. Методика Лакоста була побудована на зведенні геополітики як вузькоаналітичної дисципліни. Він вважав, що потрібна деглобалізація геополітики як науки, зведення її до вирішення локальних проблем, які мають на планетарний, а локальний характер. Варто також відзначити діяльність ще одного члена редколегії «Геродота», професора геополітики Парижського Еколь Нормаль, Мішеля Фуше, який спеціалізувався на проблемах кордонів. На його думку, кордони виконують три тісно пов'язаних функції: 1) встановлюють межі державного суверенітету; 2) розмежовують у просторі символічні співтовариства, тобто держави, кожне з який має власний прапор, гімн, історію, інститути, що породжують для його громадян специфічні права й обов'язки; 3) розділяють у просторі свою національну територію та чужу – сусідні держави й інший світ.

Ще одним різновидом «прикладної геополітики» стала «електоральна геополітика», яка теж була розроблена французьким теоретиком Андре Зігфрідом. Вона ставила за мету вивчення політичних симпатій та антипатій населення певних територій. Саме такі «політичні території» стали основним місцем зосередження уваги прибічників «електоральної геополітики».


Геополітика у баченні європейських «нових правих»

Середина ХХ ст. була досить продуктивною в інтелектуальному плані для Парижу. У 60-х роках у Франції під егідою філософа і публіциста Алена де Бенуа виникає рух «нових правих». В баченні зовнішньої політики «нові праві» взяли за основу ідеї німецьких та французьких геополітиків-континенталістів (К. Хаусхофер, Шарль де Голь). Для боротьби з прихильниками прозахідних геополітичних концепцій - атлантизму та мондіалізму, «нові праві» вирішили шукати однодумців на Сході – в Росії та Китаї, в чому досить тісно зійшлися з російськими неоєвразійцями. Стратегічним союзником для «нових правих» виступає саме Росія, на яку вони покладають свої надії у спільному протистоянні американському та ісламському експансіонізму. «Нові праві» вважають, що потрібно інтегрувати весь потенціал для впровадження політики утворення «Федеральної імперії» з геополітичним союзом Франція-Німеччина-Москва, в якому кожен отримає велику свободу та право на самовизначення. Головним завданням для «нових правих» у зовнішній політиці є звільнення Європи від американського домінування, вихід європейських країн з НАТО і утворення власних ядерних сил безпеки.Вони також різко виступають проти Євросоюзу, як структури, що нівелює різноманіття культур народів, які населяють Європу і сприяють процесу глобалізації, звільнення від впливу міжнародних фінансових установ і фондів (МВФ, Всесвітній банк). Ален де Бенуа тісно співпрацює з основоположником російської школи геополітики Олександром Дугіним і активно закликає європейські країни до антиглобалістського союзу з Росією. Філософія «нових правих» базується, перш за все, на працях двох титанів традіционалістської думки – француза Р. Генона і італійця Ю. Еволи. Обидва ці філософи розробляли концепцію Третього шляху, відмінного як від капіталізму, так і від комунізму.

Широкої популярності набули також і ідеї бельгійського теоретика Ж. Тіріара, який з 60-х рр. був лідером «Молодої Європи» і вважав себе послідовником К. Хаусхофера. Його ідеї були спрямовані на обґрунтування необхідності володіння державою великих просторів, що забезпечувало б її повноцінний розвиток. Виходячи з цих ідей, Тіріар був прибічником утворення «Європейської імперії», яка мала протистояти могутності США. Однак самого об’єднання Європи для цього протистояння, на думку Тіріара, не вистачило б, а відтак, був необхідний союз Європи з СРСР і утворення «Єврорадянської імперії від Владивостоку до Дубліна». Ідеї Тіріара продовжив австрійський генерал Йордіс фон Лохаузен. Його позиція схожа з ідеями «нових правих» і націонал-більшовиків, однак він надає перевагу далекозорим концепціям і перспективам, засуджує історичну «близорукість». На його думку, політична влада тільки тоді має шанс бути довготривалою коли керівники міркують не тимчасовими категоріями, а «тисячоліттями і континентами». Виходячи з такого розуміння, на відміну від «внутрішньої геополітики» Лакоста, Лохаузен покладає великі надії на геополітику, як науку, яка допоможе визначити довгострокову стратегію. Як і більшість «нових правих», Лохаузен не пов’язує майбутнє Європи з Заходом, на його думку, майбутнє Європи можливе лише в союзі з Росією.


Росія

Засновником російської школи геополітики є нинішній професор Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а раніше один з засновників Націонал-більшовистської партії та ідейно-політичного руху «неоєвразійство», Олександр Дугін. Геополітична концепція та євразійські ідеї були широко підтримані російською владою. Свого часу лекції Дугіна з геополітики слухали військові в Генштабі Росії. Згодом він запропонував ідеї євразійства та консерватизму як ідеологічну платформу російської влади. У 2007 році на замовлення Кремля голова «неоєвразійців» видав підручник з суспільствознавства під назвою «Обществоведение для граждан Новой России», в якій підкреслюється особлива роль російського народу та російської держави у світовій історії. Політико-ідеологічні та геополітичні праці Дугіна спрямовані виключно на створення євразійської імперії через інтеграцію Росії з колишніми радянськими республіками, в першу чергу, з «російськомовними територіями» за межами РФ, особливо Східної України та Криму. Концепція «неоєвразійців» передбачає відновлення «Великої Євразії», в основі якої стояв би союз країн старої Європи і Росії. В цьому відношенні Дугін тісно співпрацює з європейськими континенталістами та представниками «нових правих» (Ален де Бенуа), які для нього також є головними союзниками у веденні ідеологічної боротьби з прозахідними опонентами.

Російська зовнішня політика завжди були спрямована виключно на захоплення і пригнічення інших, її сучасні амбіції викликають лише подив, адже, в той час, як більшість країни лежить в соціально-економічній руїні - в деяких далекосхідних регіонах немає навіть електрики і звичних можливостей комунікації - російська влада провадить політику експансії і військової анексії. Дана картина лише підтверджує номадську психологію і кочівний тип господарювання російської влади, яка, як і монгольські кочівники, ставить на меті лише здобуття територій, без наповнення її творчим змістом і розбудовою нових суспільних форм. Перебування довгий час Московщини під впливом монгольської імперії позначилось на політиці і на типі господарювання сучасної Росії, яка перейняла більшу частину монгольських методів і цінностей. Як стверджує Є. Маланюк, Москва до XV століття була навіть не провінцією, а тільки частиною провінції («улусу») монгольської імперії Чингізхана. Московські землі не чинили жодного спротиву армії хана Батия, в той час, як на просторах Русі тривав грандіозний опір. «Під захистом ханської могутності Москва виховувалася, формувалася і рукою монгольського губернатора Івана Калити з ініціативи і за вказівками ординського хана почалося оте фатальне «собіраніє землі руской» [4 с.319].

Для урало-алтайського типу «чистий політичний ідеал - це звеличення сильної одиниці чи деспота (цар-самодержець, вождь пролетаріату), чи вождя (фюрерство). «Номадська звіроловна, чи пастуша, духовність витворила в родині абсолютне панування найстаршого ловця-батька, а з цілої родини - примітивну комуну, що її члени не мали приватної власности. Врешті, характерним для цього круга є великий нахил до насильства, до безгрунтовної фантазійности, а також і до швидкої тактичної орієнтації... Політична система цього кругу - це скоріш диктаторство, таке, як династія, абсолютизм, як демократизм», - так описує характерний для Москви номадський тип Юрій Липа [3 с.178]. Натомість, «коли полювання, звіроловство і мандри створили номадський круг культури, то хліборобство й осілість дали другий, ще могутніший хліборобський культурний круг. Він найчастіше виявляється в Європі, в егейській і трипільській культурі, він є в підложжі Еллади, України, іберійських, дунайських і балканських держав та в великій мірі імперського Риму» [3, с.179].


Україна

Геополітичне становище українських земель було причиною великих злетів і падінь, воно давало поштовх до реалізації прихованого потенціалу, що криється у надрах української Ойкумени. Протягом історичних зрушень на українській землі вирішувались баталії народів і цілого континенту, ці території завжди були у епіцентрі відвічного Campus Martius (Поля битви) двох культур: європейської та азійської. Вони були своєрідною межею чи заборолом, що стримували навалу чингізханських і більшовицьких орд, які сунули на завоювання все нових просторів. Саме тут проходить межа зіткнення споконвічних культурних антагоністів, або ж, геополітичною мовою, зіткнення двох цивілізацій Заходу і Сходу (з чим погоджується С. Хантінгтон). «Це є образи двох типів цивілізації на земній кулі. Загальноприйнято означати їх двома символами – «Схід» і «Захід». Однак ці символи тільки в певних конкретних випадках мають локально-географічний характер і геополітичний зміст. Насправді символи ці є універсальні і мають передовсім значення філософічне, отже, стисло мовлячи – і абстракційне», - писав у статті «Шкіци до типології культур» Євген Маланюк [4, c.314].

Як і сотні років тому, на українських землях триває конфронтація двох типів світосприйняття: європейської вкоріненості і євразійського номадизму. Будування і творення проти споживацтва і руйнування. «У світлі нашої европейської цивілізації «Схід» і «Захід» як комплекси культурно-історичні проявляються вельми яскраво. З одного боку, Греція та еллінізм, титанічний чин Олександра Македонського, Рим зі стратегічними дорогами його культури і Цезар, римське право і дисципліна духу…З іншого – єгипетські фараони, китайські богдихани, перські падишахи, татарські хани і московські царі. Сатрапи і баскаки. Намет кочівника і караван-сарай. Примусово монгольська рівність і китайський комунізм. Зовнішня декоративність і брак монументальності в спорудах. Монотонна пісня самотности в пустелі й істеричні танці шамана. Це – Атилла і Чингізхан, хан Батий та Іван Грозний, опричники і Чека. Блюзнірське перемішання Церкви і держави. Це Московська Церква, яка будучи формально християнською, возносить мольби в ХІV за бусурмана «царя ординського» і назавжди стає адміністративно-державним знаряддям. Це терор – як система правління. Це інституція тотальної відповідальності («круговая порука»), «опала» (знищення і спалення осель) і «заручники». Це постріл з револьвера в потилицю голови, оглушений шумом автомобільного двигуна», - наголошує Маланюк [4, с.315].

Наразі Україні намагаються накинути закордонні концепції і геополітичні доктрини, які чужі їй по духу і далекі від споконвічних традицій. Створення певного культурного чи геополітичного синтезу на цивілізаційному зламі, який пропонують створити механічно-штучним шляхом помірковані демо-ліберали чи інспіровані активісти, не принесе очікуваних результатів. Про це попереджав ще Є. Маланюк: «Будь-які спроби культурного синтезу поміж «сходом» і «заходом», як це випливає з величезного практичного досвіду на просторах сучасної «Євразії», - позитивного результату не дали, а поєднання це набувало характеру каламутної мішанини, ядучо-вибухової «емульсії» природно чужих собі культур. Позитивне розв’язання проблеми цього синтезу на Сході Європи було б єдино можливе на тих геополітичних просторах, де синтетично-ферментаційні культурні процеси тривають упродовж багатьох віків (хоч, на жаль, фрагментарно і конвульсійно). Терени ці знаходяться поміж Чорним морем і більш-менш північною частиною лісостепу» [5 c.321].

Попередній виклад модерних геополітичних тенденцій, які домінують наразі у світовій геополітиці, лише зайвий раз підтверджує, що більшість доктрин мають на меті інтеграцію держав і культур під патронатом окремого народу до якогось одного уніфікованого об'єднання, в якому, під ширмою рівності та братерства, знівелюються усі національні риси і відмінності. «В суті речі немає різниці між «інтернаціоналізмами» - буржуазним, фувдальним, пролетарським чи новітнім. Закони руху якоїсь сили лежать у ній самій. Так само й закони руху та життя нації лежать у самій нації, в її дусі, географічному положенні тощо, незалежно від того, яка кляса в дану мить націю представляє. Тому то й відносини між націями укладаються не гарними словами, лише взаємовідношенням сил», - стверджував Д. Донцов [1, с.96].

Україна має великі запаси природних, матеріальних і духовних ресурсів. Наша Батьківщина займає одне з перших місць в світі з експорту таких важливих продуктів, як: зернові, соняшникова олія, цукор, метал. Наша держава володіє унікальним географічним розташуванням: найбільша за територією країна Європи (окрім європейської частини Росії), вихід до моря, наявність 9% світових чорноземів (які займають лише 2% суші планети), через територію України проходять найкоротші шляхи з Європи на Близький Схід, за чисельністю населення Україна займає 6 місце в Європі та 25 у світі.

В теперішньому і майбутньому доля України залежить від того, який тип розвитку вона обере і який шлях виходу із теперішньої стагнації переможе - європейський чи євразійський. Будівництво чи руйнування, Одіссей чи Чингізхан? У цьому відношенні яскравою ілюстрацією такої боротьби є слова української письменниці, культуролога Оксани Пахльовської: «Якщо архетипним героєм сьогоднішньої Європи є Одіссей, то архетипним героєм сьогоднішньої Євразії є Чингізхан. Мандрівник проти Номада. Будівник проти Руйнатора. Ординська навала не є подорожжю. Це не спроба вивчити світ, не маніакальна одіссеєва цікавість до невідомих земель, не пошук Ясоном Золотого Руна. Це навала зі Степу – без концепції повернення. Це нищення всього живого на своєму шляху – всього, що непридатне для харчування. Все, що не з’їдене і не знищене, має бути підкорене. Основний критерій – сила, здатність убивати, а не будувати» [6, с.25]. На жаль, наразі тривають процеси останнього, номадизм в українській дійсності переважає. І це не дивно, адже саме він, як писав теоретик українського консерватизму В. Липинський, є «легшим шляхом», він не творить підстав для обов’язку, вірності, прив’язаності людини до певної території. Руйнувати завжди було легше, ніж будувати щось нове і достойне. Це і відрізняло завоювання монголів від завоювань римлян: «Де пройшли римляни, там досі росте трава». Натомість для номадської культури більш характерним є максима: «Де стає мій кінь, там трава не росте» [5, с.315]. Україна наразі стоїть на межі протистояння Європи і Азії, і майбутнє вирішиться тоді, коли якийсь тип обере гору у цьому протистоянні, або ж Україна вибере окремий – Третій шлях. Як зазначає Пахльовська, протистояння Європи і Євразії – це насамперед протистояння вкоріненості й номадизму. Вкоріненість – це джерело знання своєї землі та любові до неї. Номадизм – це паразитарне і споживацьке ставлення до землі. Прийшов, з’їв, поруйнував. Споганив. Оскільки ж погане не полюбиш, пішов шукати деінде, щоб з’їсти і поруйнувати. А споганену землю ще й осміяв. А хто лишився живий на споганеній землі, себе не поважає, заздро дивиться на тих, хто живе інакше. І виглядає Великого Монгола. Під копитами його коня так легко і приємно стати спіраллю піску в пустелі.

Тому, в даному випадку, Україна має, і здатна на це, протиставити закордонним концепціям свою ідею, оперту на споконвічні традиції, національні цінності і притаманну нашій нації мораль. Україна має перетворитись із маленької і мовчазної країни на країну войовничу і бойову (Ukraina combatanta, Ukraina militans), яка боронитиме власну гідність і незалежність, впливатиме на політику континенту, а доля Східної Європи буде вирішуватись на схилах апостольського Києва. Про це писав ще один з теоретиків української геополітики Юрій Липа у своїй трилогії та основоположник української політичної і військової географії Степан Рудницький. Але такі геополітичні цілі будуть досягнуті лише за тієї умови, коли вони будуть сформовані на традиціях і законах, адже «народ без традиції не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти» [3, с.7].

Такі вектори розвитку допоможуть подолати комплекси меншовартості в національній культурі і розкрити весь потенціал українського духу на «світовій шахівниці».



1. Донцов Д. Клич доби, - Лондон: СУБ, 1968. – 96с.
2. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк: ООЧСУ, 1957. – 160 с.
3. Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій (друге видання). – Львів: Українське видавництво, 1941. – 112 с.
4. Липа Ю. Призначення України, - Нью-Йорк: Говерла, 1953. – 305 с.
5. Маланюк Є. Шкіци до типології культур // Вісниківство: літературна традиція та ідеї. – Дрогобич: КОЛО, 2009. – 400 с.
6. Пахльовська О. Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було // Український тиждень № 33-34 (146-147) 13 – 26.08.2010. – 82 с.
7. Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни. Експатріанський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст. – К.: Альтернативи, 2003. – 280 с.
8. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций, - М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 603 с.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4