Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Свобода людини і національна держава

Ігор Вдовичин

Поведінка більшості людей багато в чому визначається їх ідеологічними уподобаннями, не завжди чітко усвідомленими, доктринально структурованими, та від того не менш, а радше більш дієвими, через їх підсвідомий, не завжди раціонально усвідомлюваний характер.

Саме для таких, недостатньо виразних ідеологічних уподобань, характерним є поділ ідеологічних концептів на дві узагальнені ідеї – «ліву» і «праву». Традиційно сформувався в масовій свідомо стереотип, що «ліві» більш «прогресивні» а «праві» - консервативні, якщо не «реакційні». В дійсності переважно навпаки, хоча очевидно, що слід бути обережно з такими абсолютно оціночними поняттями як «прогрес – регрес». Саме становлення новочасної «правого» світогляду розпочалось з критики англійським мислителем Е. Берком терору французької революції, викриття ним фактичного погіршення справ зі свободою, правами людини, всупереч задекларованим гаслам. І загалом, усі найкривавіші режими йшли під гаслами соціальної демагогії – більшовизм, націонал-соціалізм (Німецька націонал-соціалістична робітнича партія), маоїстськи Китай, режим Пол Пота в Кампучії, Північна Корея…

«Короткий оксфордський політичний словник» пропонує таку інтерпретацію поняття «ліві»: «Як політичний термін це слово нині вживають для назви радикальної або прогресивно-соціалістичної частини політичного спектра, проте спершу воно буквально означало просторові відносини. У французьких Генеральних штатах 1789 р. простолюд сидів ліворуч від короля, бо дворянство займало почесне місце, тобто з правого боку… На зборах, які відбувались під час Французької революції, склалася традиція, що представники радикальних та егалітарних напрямків сідали ліворуч (якщо дивитися з боку голови) і трохи вище, тож частина їх дістала назву “гора”».

Відповідно, автори словника зазначають, що точне визначення терміна «лівий» в сучасних умовах дати дуже важко, бо в різних країнах і за різних часів зміст його був неоднаковий, але звичайно це слово асоціюється в нас із такими ідеями та уявленнями, як егалітаризм, обстоювання інтересів (організованого) робітничого класу, курс на націоналізацію промисловості, нетерпимість до ієрархічної структури суспільства, протести проти націоналістичної спрямованості зовнішньої та оборонної політики.

Автори згаданого словника даючи визначення правих ідей зазначають, що це протилежність лівим: «Як і у випадку терміна “лівий”, слово “правий” теж має численні конотації, що варіюються з плином часу, і їх часто можна зрозуміти лиш у конкретному політичному контексті. В розвинених ліберальних демократіях, можливо, більшою мірою, ніж деінде, правих визначили як тих, хто був в опозиції до соціалізму або соціал-демократії. В результаті ідеології й філософії правих політичних партій містили елементи консерватизму, християнської демократії, лібералізму, лібертаріанства й націоналізму, а крайньоправих партій – расизму і фашизму». Подібний підхід поділяє Р. Скратон, зазначаючи, що достатньо зважене тлумачення правої ідеї можна дати через порівняння з лівим підходом: «Через те, що ліві деколи протистоять економічному лібералізму, подеколи – індивідуальному, подекуди – соціальному консерватизму, терміном правий позначають усі ці погляди». Як бачимо, стереотипи характерні і для поважних дослідників, фашизм є в більшій мірі «лівою» ідеєю ніж «правою», як за походженням – значна частина засновників походила з лівого руху, так і за світоглядом і захопленням прикладом більшовиків, лідери націонал-соціалізму відкрито наголошували на цьому.

Класичним втіленням «правого» світогляду є підхід Е. Берка, систематизувані як політична доктрини у книзі «Роздуми про Французьку революцію»

Для Е. Берка держава і суспільство є частиною створеного Богом світопорядку. Форми співжиття і влади встановлені також волею Бога. Тому він висміює думку, що державу можна перебудувати на основі якихось теорій; Французька революція є злочином тому, що спричинилася до розриву з минулим, з традиціями.

Цікаві судження ще одного представника «правої» думки, Ж. де Местра, щодо конституції. Він виходить з ідеї – кожен народ – це живий організм. Відповідно, кожній нації притаманні свої визначальні риси, свій характер, який позначається на її конституції. Конституції зароджуються і вивершуються у незбагненних потаємниках людського життя. Зрештою – їх творить саме Провидіння. І, звичайно ж, конституції якобінського Конвенту чи Директорії не мають до цього ніякого стосунку. «Ці конституції годяться для всіх народів і держав – від Китаю до Женеви, гірко іронізує де Местр, “тобто не годяться ні для кого!” Бо складені вони для “людини взагалі”, а не французів, для людини, якої ніде на світі не побачиш, якої ніде в природі не існує».

На думку Е. Берка, політичні інституції утворюють величезну складну систему прав давності та звичаєвих обрядів; звичаї виростають з минулого й пристосовуються до сьогодення, не уриваючи свого постійного тривання. Адже нація не є ідеєю тільки місцевої протяжності й індивідуально-моментальної скупченості, а ідеєю неперервності, яка має тривалість і в часі, і в чисельності, і в просторі. Її (Конституцію – І.В.) вчиняють особливі обставини, випадки, темпераменти, а ще моральні, громадські та суспільні звичаї народу, які розкриваються тільки у великому часовому просторі. Усі спроби переконати, що механічно зібрана і перемішана спільнота може до творення суспільства вільних людей, прихильних до пошанування прав і свобод є політтехнологією, покликаною забезпечити зовнішнє прикриття для деспотичних режимів. Без моралі, етики, фундаментом для яких є культурна традиція, національна ідентичність, жодна писана норма права не зможе бути дієвою, перетворюється у свою протилежність – інструментарій репресій.

Відповідальні мислителів наполегливо попереджають - найнебезпечніші аргументи для провокування екстремістських соціальних зрушень пропонують ті доктрини, що вважають не тільки за можливе, а навіть за бажане радикальне оновлення, базоване на розриві з традицією, вірі в інтелектуальну спроможність людини запропонувати проект ідеального суспільства. «Марксистська теорія ідеологічних надбудов заснована в кінцевому підсумку на антитрадиціоналістській ворожості її автора до слова і на супутньому їй прославленні насильства. Традиційно у філософії термін “реалізувати філософію” суперечить поняттю зміни світу відповідно до філософії. Теза Маркса припускає, що пояснення передує змінити. Філософське пояснення світу вказує, як саме його треба змінений. Тим самим допускається, що філософія приписує певні правила діяльності, чого жоден філософ ніколи не ставив собі за найважливіше завдання».

Подальша еволюція правої (консервативно) думки виявилась у трактуванні головної складової лібералізму – свободи. Консерватизм вважає більш значущим не заперечувати свободу як цінність, а надати їй такого значення, яке б не загрожувало одній із головних засад – стабільності суспільства й безпеці держави. Консерватизм зосередився на ідеї рівності, глибоко прихованій у ліберальному трактуванні свобод. Доводячи те, що усі люди унікальні та неповторні за своїми талантами і здібностями, тобто нерівні, консерватизм почав трактувати свободу як здатність кожного розвиватися без перешкод відповідно до своєї особистості. В умовах ідейного наступу радикальних соціальних теорій і революційної практики, ґрунтованої на терорі, як захист від них виник класичний політичний консерватизм – гідна ідейно-теоретична і політична відповідь кращих умів Європи і Сполучених Штатів Америки на Велику Авантюру Великої Революції у Франції. У свою чергу можемо зазначити, що саме український консерватизм і націоналізм були правою відповіддю на лівий радикалізм більшовицької революції і розвивали свої ідеї цілком у контексті пошуку можливостей захистити людської свободи від радикальних соціальних екстремістів. Ідеї «правої» української політичної думки перебували у річищі поміркованої консервативної традиції, характерної для таких мислителів як Е. Берк, авторів американської конституції, чи ліберальних мислителів «правого» спрямування – А. де Токвіль, Б. Констан…Основне завдання нашого дослідження полягає саме у розкритті тісного інтелектуального зв’язку між українською правою політичною думкою міжвоєнного періоду та класичною європейською політичною думкою та утвердженню тлумачення ними свободи особи, як поєднання свободи і відповідальністі.

Для правого світогляду характерною є повага до історичної традиції, запропонованого і накопиченого нею емпіричного матеріалу (інтелектуального, політичного, історичного), тому консерватизм і права думка загалом, скептично ставляться до соціальних проектів перебудови суспільства, ґрунтованих виключно на інтелектуальному пошуку, без поправки на практику. «Наука управління є практичною за своєю природою, спрямованою на практичні цілі, а також справою, яка вимагає досвіду, часом набагато більшого, ніж окремішня людина, – нехай найпроникливіша й спостережлива, – спроможна набути протягом усього свого життя».

Логіка такого світорозуміння і характеру світоперетворення виростає з фундаментального постулату консервативної філософії, згідно з яким людський розум не всесильний у своїх можливостях і ніколи не зможе повністю осягнути суспільство. Інтелект завжди обмежений у своїх уявленнях про смисл і цілі соціального прогресу, у визначенні масштабів творчо-перетворювальної діяльності політиків. Е. Берк переконливо довів, що вищою за розум окремого індивіда є моральна традиція, що тільки за умови врахування її впливу на людей політики зможуть продуктивно регулювати суспільні процеси, керувати ними.

Специфіка американського консерватизму (порівняно з консерватизмом європейським) полягала в тому, що від самого початку він захищав наріжні цінності класичного лібералізму від напору радикалів, від надміру демократизму. Такий підхід цілком перебував у річищі консервативної традиції. «Урядування є винаходом людської мудрості для задоволення людських бажань. Люди мають право вимагати, аби ці бажання були розумно задоволені. До цих бажань слід віднести цілком цивілізовану потребу в належному обмеженні всіляких пристрастей».

Іспанський філософ Ортега-і-Гасет вважав, що сподівання на «мудрість мас» нічим не обґрунтовані, і радше загрожують поступу, ніж його утвердженню. Поступ забезпечує конкретна особа через персональне зусилля, нерідко страждання, відмову від особистого благополуччя, чи готова до цього маса? Навряд чи, не усвідомлюючи масштабу проробленого, жертв, зусиль, вважаючи наявне благополуччя природним і гарантованим станом речей. В той час як в дійсності сучасні цивілізація і культура є надзвичайно вразливі і постійно загрожені. «Проста людина, зустрівшись з таким технічно й суспільно досконалим світом, вірить, що його витворила природа, і ніколи не подумає про геніальні зусилля видатних одиниць, яким він завдячує своє існування. Ще менше вона признає думку, що дальше існування цих досягнень залежить від певних нелегких людських чеснот, що їх найменший заник миттю завалив би всю величну споруду».

Автори американської конституції були свідомі того, якими загрозливими для свободи особи є заклики до радикального утвердження справедливості, до проголошення народоправства єдиним інституційним механізмом влади. Демократії вони протиставляли республіканізм. Вони розважливо чинили відповідно до ідей консерваторів, які застерігають: «Новатор ніколи не знає, наскільки близько до серцевинного кореня дерева він рубає».

У тому ж напрямку йшов інтелектуальний пошук української політичної думки після поразки Визвольних змагань 1917–1921 рр., на чому наголошує український дослідник О. Баган: «Результатом цієї бурхливої всебічної діяльності молодої генерації стало критичне переосмислення політичного й ідейного досвіду українського соціалізму і ліберального націонал-демократизму, вихід на ідейні обрії традиціоналізму (консерватизму і націоналізму)».

Намагаючись хоча б частково виправдати злочини радянської влади, як один з аргументів на її захист, пропонують обов’язкову загальну середню освіту. Водночас дослідники вказують чи не як основну причиною поразки Визвольних змагань 1917-1920 рр. – майже повну відсутність еліти, здатної очолити визвольну боротьбу свідому її завдань. Та погляньмо на проблему з іншої сторони: вже в першій половині 20-х рр. ХХ століття, після військової катастрофи були надруковані праці, які незважаючи на увесь масштаб політичних, економічних та світоглядних зрушень, продовжують нести інтелектуальну та духовну напругу, є опертям у нашій сьогоденній розгубленості. Це перш за все Д. Донцова «Підстави нашої політики» (1921 р), «Націоналізм» (1926 р.); В. Липинського «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.); В. Кучабського «Більшовизм і сучасне завдання українського Заходу» (1925 р.); С. Томашівського «Під колесами історії» (1922 р.). В той час як за майже 20 років вже державного життя, ми не можемо піднятися до їхнього рівня осягнення політичних процесів. Також згадаймо національне відродження 20- х рр. на Великій Україні, жодним чином не обумовлене «українізацією», яка лише дозволили реалізувати вже сформований потенціал. Її результати могли забезпечити відновлення незалежності вже в 30-х рр., якщо б духовно-культурні та економічні осягнення (рівень с/г 1928 р. буд досягнутий тільки в 1958 р.), не були перервані репресіями і голодомором. Основним методом утримання влади більшовицький режим обрав геноцид щодо української нації. В підсумку, після розпаду СРСР інтелектуальне і духовне руйнування в українському суспільстві станом на 1991 р. було більшим ніж на 1917 р., після повалення монархії, незважаючи на позірну загальну писемність.

Можна також погодитись із думкою, що прихильність до націоналізму, пріоритет прав нації є іншим важливим компонентом консервативної (правої) течій. Прикладом такого перетину консервативної та національної ідей, формування на їх ґрунті власне «правої» ідеї в українській політичній думці є творчість В. Липинського і Д. Донцова, мислителів які перебували у гострому інтелектуальному й особистому протистоянні, та для неупередженого дослідника очевидною є значна взаємодоповнюваність їх творчості. Коли говорити про В. Липинського і Д. Донцова, які були, без сумніву, великими постатями українського політичного життя, слід звернути увагу на те, що як ідеологічні суперники вони рівночасно і відрізнялися поглядами, й також були дуже подібні між собою.

Таким чином можна достатньо обґрунтовано припустити певну світоглядну єдність українського консерватизму і націоналізму міжвоєнного періоду, що в свою чергу дозволяє об’єднати їх у ширший – «правий» світоглядний концепт, відмінний від «лівого», зорієнтованого на спрощення людської індивідуальності, редукування людини до окремих, переважно тілесних потреб, підтримку егалітаризму та етатизму. Українська права думка однозначно заперечувала руйнування людської свободи, наполягала на її особистісному становленні і функціонуванні, на противагу традиційно ворожому до людської індивідуальності вектору російської історії, навіть у монархічній формі перейнятої багатьма рисами «лівизни». «В общині одиниця цілком гине. Вона не має ніяких прав проти загалу. Ніщо не є її власністю, навіть кусник поля, оброблений власними зусиллями, належить їй тільки на той час, щоб завтра його відібрати від неї. Община може видалити з-поміж себе кожного зі своїх членів за ніякий злочин, тільки за поступок чисто індивідуальної натури, наприклад, за пияцтво. Може змусити його запровадити на його землі культуру, яка їй подобається. Особисте зусилля, особиста думка тут не потрібні та як такі не респектуються».

Д. Донцов обстоює класичні ліберальні цінності, як би це парадоксально не виглядало для багатьох. Перш за все – недоторканість приватної власності як об’єктивної умови людської свободи і засобу самореалізації цієї свободи особою; право на індивідуальність, тобто право на власну, особисту долю, яку визначає сама людина відповідно до своїх цілей. «Викорчуваний моїми виключно зусиллями ліс може на черговім переділі відійти якомусь неробі в ім’я засади рівності всіх перед загалом. […] Прав одиниці, незалежних від комуни, прав, котрих титул – власна праця – община не знає. Так само не знає вона особистих обов’язків. Там, де панує “кругова порука (солідарна відповідальність)”, за податки відповідає не одиниця, тільки загал».

Сенс роздумів мислителя зрозумілий, але і досі панує сприйняття Д. Донцова як прихильника обмеження свободи особи. Справжній сенс його творчості полягав в обстоюванні такої моделі розвитку суспільства, яка зорієнтована на самореалізацію особи, бо лише така модель дає змогу досягати поступу спільноти не через зовнішній примус, а через особисту ініціативу індивіда. Така позиція Д. Донцова однозначно корелює із європейським культурно-цивілізаційним вибором розвитку України, прихильником і апологетом якого і був мислитель.

Історична наука на початку ХХ ст. накопичила достатньо матеріалу, який свідчив про те, що переважна більшість так званих первинних цивілізацій, де б і в який би час вони б не з’явились – в Азії, Європі, Африці, Америці, у своєму розвитку проходили стадії становлення, підйому, апогею, застою, занепаду і розвалу. «Лише християнській західноєвропейській цивілізації вдалося вирватися за межі замкнутого циклу, властивого усім цивілізаціям рентної формації, і набути риси іншої, вищої, капіталістичної формації, яка підкоряється іншим законам функціонування і розвитку». На нашу думку, основним чинником, який зумовив такий напрям історичного розвитку, є вищий ступінь свободи, що дає змогу індивіду робити кроки, не передбачувані владою, не завжди раціональні, але переважно такі, що посилюють людську спільноту завдяки ускладненню духовного життя, удосконаленню технічних засобів, що в підсумку уможливлює виживання такої кількості людей, якої б вже не утримала первісна природа.

Американський дослідник А. Маслоу запропонував застосовувати поняття синергії і щодо характеру взаємин в межах певної спільноти. Він виокремлює культури з низькою синергією, де соціальні структури породжують дії, спрямовані людьми один проти одного, і культури з високою синергією, які народжують дії, взаємно підсилюючі одна одну. Сучасна влада обирає для України варіант суспільства низької соціальної синергії, у відповідності до концепції А. Маслоу. В такому суспільстві вигода одного індивіда повертається перемогою над іншим, і переможена більшість змушена викручуватись на свій страх і ризик. «Я можу охарактеризувати останні дуже стисло, метафорично: це соціальні установки, які гарантують що багатство притягує багатство, що «кому дано, у того не зменшиться», що бідні стають біднішими, а багаті – багатшими». Громадян переконують, що вони повинні жертвувати усіма економічними і політичними ресурсами України для збереження низьких цін на газ. В дійсності вигоду від цього отримує надзвичайно вузька група найзаможніших людей, неспроможних забезпечувати економічну ефективність енергоємних, шкідливих виробництв, з зарплатою працівників на порядок нижчою від європейської. Для України і переважної більшості її жителів вигідна ринкова ціна на газ і транспортування. Це буде стимулювати енергозбереження, розвиток сучасних, наукоємних, високотехнологічних галузей економіки, посилення вимог до якості освіти, відповідального відношення до збереження природного середовища і вирішення соціальних проблем на якісно іншому, вищому рівні. Однак значну частину суспільства зуміли переконати підтримувати дії, що позбавляють майбутнього не тільки їх, але і їхніх дітей. Суспільство втратило найелементірніші основи своєї життєздатності – інстинкт самозбереження і здатність приймати рішення раціонально. Громадяни в результаті соціалістичного експерименту відкинуті у своєму духовно-культурному розвитку ще в гірший стан, ніж це було у часи варварства, значений Т. Гобсом як «війна усіх проти усіх». Природа створила людей різними щодо фізичних і розумових здібностей, зазначав він, і дала кожній людині “право на все”. Але мати це право у природному стані означає не мати жодних прав з уваги на такі ж права інших. Прагнення людини до максимального задоволення своїх пристрастей – слави, багатства, влади не має меж. Щоб задовольнити їх, людина погоджується на злочин, а своїми хижацькими нахилами перевершує навіть найгірших звірів. З іншого боку, людина має інстинкт самозбереження, який змушує шукати порятунку перед смертю, знищенням. Перші прагнення провадять до конфліктів, ненависті та воєн, другі – до захисту свого життя. У природному стані, коли йде неконтрольоване і нерегламентоване взаємне знищення, панує загальний страх, ненависть, нестабільність, зате там є абсолютна свобода, немає жодних обов’язків, крайній суб’єктивізм.

Т. Гобс вважав, що люди, як істоти розумні, неминуче прагнуть вийти із природного стану. Можливість виходу закладена частково у пристрастях, частково у розумі. Страх смерті та інстинкт самозбереження змушують людину рухатися до створення суспільства та держави. Ці інстинкти та пристрасті доповнює голос природного розуму, всі разом вони підказують людині ті умови, на яких може припинитися винищення та руйнування. Ми ж спостерігаємо втрату здатності раціонально оцінювати реальні загрози і давати на них адекватні відповіді. Наслідки цілеспрямованого геноциду українського виявляють свою ефективність у повну силу – навіть базовий, тваринний інстинкт самозбереження втратив захисну функцію, немає волі до життя, панує покора і прагнення задовольнити найелементарніші матеріальні потреби тут і зараз, без найменшої спроби осмислити їх довготривалі наслідки, навіть персонально, для особистого виживання, повністю відсутня регулююча функція духовних чинників.

Очевидно, що спільнота, яка об’єднує осіб, не наділених рисами суб’єктності, не здатна створити доцільну суб’єктність-державність. Власне у цьому і був сенс голодомору-геноциду. Результат найкривавішого соціального експерименту довів можливість редукувати людину навіть у доварварський стан, але це не вирок, а лише виклик нашій спроможності бути людьми. Людина здатна прагнути до індивідуалізації, самостійного прийняття рішення, не перекладаючи на інших тягар за свій вибір, адже це перш за все її власний вибір, в якому є акт творення і творчості, можливість для нового. В той час як позбавлена прагнення до свободи людина, чия поведінка умотивована і закріплене чи то терором чи то психологічним маніпулюванням неспроможна змінювати світ на краще, вона не спроможна вийти за коло тілесних утіх і страху за життя. Водночас зазначимо, що свобода, яка не є хаотичним бунтом не опанованої культурою і совістю свідомості, є відвагою до творення самостійного буття, за яке переймається відповідальність. Е. Фромм щодо цього зауважив: «Порушення заборони, гріхопадіння, в позитивному людському сенсі є першим актом вибору, актом свободи, тобто першим людським актом загалом. Згідно з міфом, формально гріх полягає в тому, що людина вкусила від древа пізнання. Таким чином, акт непокори, акт свободи напряму пов’язаний з початком людського мислення». Отож, людина не є втіленням виключно чеснот. Самореалізуючи власну свободу, вона руйнує вже звичну гармонію і досконалість сьогодення, які є очевидними і безсумнівними у випадку, коли спільнота не знає спроб особи до самореалізації, які можуть бути руйнівними для стабільного світопорядку, сформованого на чіткій ієрархії підпорядкування, не знає права людини на самоідентифікацію, самоініціативу – тобто не знає людини як суб’єкта.

Тому надактивність чинної влади не є свідченням її здатності до свободи а лише підтвердженням слушності ідей З. Фройда. На його думку, тваринним походженням визначаються вихідні, родові, інстинктивні потяги людини. Ці неусвідомлювані тваринні інстинкти, які він (З. Фрейд – І.В.) назвав «Ід», – могутні, антисуспільні та ірраціональні. Фрейд писав: «Ці інстинкти наповнюють Ід енергією, але воно не володіє організацією та єдиною волею, тільки імпульсом до задоволення інстинктивних потреб у відповідності до принципу задоволення. закони логіки (перш за все, закон суперечності) не діє для процесів в Ід. Суперечливі імпульси межують один з одним. Природно, Ід не знає цінностей, добра і зла, моралі»». Вчинки теперішньої влада майже повністю обумовлюються «Ід», і вона не прагне до змін, руйнує навіть найменші досягнення попереднього періоду на шляху до привнесення в суспільну свідомість цінностей і уявлень про існування зла, моралі, вибору, раціональності, відповідальності. Природні інстинкти людини стримуються звичаями та мораллю суспільства, які штучно на неї накладаються. Це поверховий шар відповідальності, названий Фройдом «Супер-его», накладають на дитину її батьки, Ід і Супер-его постійно борються один з одним, і результуюча поведінка виходить з «Его» – тієї частини психіки, яка комбінує сили Ід та Супер-его, щоб визначити дію. В «Нових лекціях по введенню в психоаналіз» Фрейд говорить «Культура, – зазначає він, – приходиться застосовувати найрізноманітніші підкріплення, що вибудувати бар’єри на шляху агресивних інстинктів людей»». Нам пропонують відмовитися від внутрішньої мотивації і самоконтролю, і навзаєм закріпити виключну роль зовнішнього тиску і репресій, як інструментарію регулювання поведінки людини. Західна цивілізація, ще нічого не знаючи про психоаналіз і підсвідомість, завдяки зважено розбудованій культурній еволюції зуміла доречно використати і поєднати вольову енергію Ід і культурне надбання Супер-его, що і забезпечило її домінування і перевагу. Занехаяння будь-якої з цих складових неминуче зруйнує відомий нам світ. Небезпечним є як втрати інстинктивних, емоційних, ірраціональних, вольових складових так і раціональності, логічності, скріплених культурою. Нахил до пасивності оздобленої духовністю призводить до затухання культурного поступу, звільнення від духовно-культурних табу швидко повертає у ще доварварське минуле людської цивілізації, бо агресивні інстинкти без «репресивної культури» швидко себе відновлюють. Намагання звільнити людину від «репресивної» дії цінностей, табу, совісті, моралі в підсумку повертає людину у тваринний стан або створює умови для ліквідації її свободи, бо свободою, як тривалістю, може володіти тільки суб’єкт, спроможний усвідомлено діяти як персонально так і в межах спільноти, спираючись не на агресивність і силу виключно, а й застосовуючи духовний світ, як свій так і інших, для перетворення соціального середовища та інтелектуальної і культурної сфер в напрямку зростаючої безпеки, взаємодії і самореалізації як особистості. «Людина – єдина істота, якій надано можливість зрозуміти світогляд іншої істоти. Проте, володіючи такими виключними властивостями, людина може вважатися людиною в повному розумінні цього слова лишe в тому випадку, якщо вона їх реалізує».

Таким чином, в контексті європейської традиції вільної людини, протилежної доктрині безнаціональної, позакультурної, ірраціональної істоти (мрії тоталітарної влади), можна поставити запитання, чи йде мова про особу-суб’єкта, спраглу нести тягар людини-громадянина, чи про особу-об’єкт, втішену вивільненням її від тягаря сумнівів і труднощів самостійного буття. І знову потрібно звернутись до критики Д. Донцовим моделі тоталітарної відносин, яка саме відсутність суб’єктних прагнень особи вважає слушною і позитивною, гарантом сталого існування спільноти. «Там людина кориться всьому, на що її “Бог нанесе”, всьому, що волею долі “набіжить на неї”. Вона аморальна, бо немає ні поняття права, ні обов’язку до інших. Вона не відповідає за свої вчинки, бо до цього привчило її кріпацтво, коли за неї відповідав “барін” і – община. […] Подібний устрій також інших суспільних груп в Росії. Ні одна з них не існувала через себе і для себе, як на Заході, тільки для трону і для держави. Ні одна не поставала з власного права, тільки покликувалася до життя державою. Ні одна в боротьбі між собою і з троном не розвинула в собі корпоративного духу і станової чести, а привілеї дістала від зверхньої влади без боротьби і старань». Такий підхід, послідовно критикований Д. Донцовим суперечить європейськко-християнській традиції, базованій на активній дії людини. «Загалом ми бачимо людину діяльною, честолюбною, іноді стривоженою, але завжди сповненою рішучості».

Те, що така характеристика не є упередженим підходом Д. Донцова, засвідчують слова німецького дослідника: «Право було найочевиднішим виразом культурного імперіаліз­му, який жодним чином не зважав на традиції своїх підданих. Воно з’явилося в російській дійсності з нічого, як імітація чужоземної пра­вової традиції. Чуже право в російському контексті не мало жодної підтримки. Росія була самодержавною країною. Самодержавство створювало й ухвалювало закони; вони не народжувалися внаслідок консенсусу. Саме тому (попри те, що уряд міг видати все, що йому заманеться) він не міг упровадити це в життя. Правитель самодержав­ної країни був аісторичним та ворожим до традиції, він не орієнту­вався на ті міфи та традиції, котрі надавали законам укорінення, без якого воно не могло б добре функціонувати. Тому, хоч би що впро­ваджували царські бюрократи, хоч би що втілювали в закони, право залишалося мінливим та маніпулятивним, оскільки не ґрунтувалося на правовій свідомості населення».

Таке нігілістичне сприйняття права як виключно зовнішньої норми базованої на зовнішній силі, не може бути ґрунтом для свободи, а є тільки можливістю для застосування юридичних норм із цілком протилежною метою, ніж її формує європейська правова традиція ще з часів Риму.

Застосування права можливе тільки для рівних суб’єктів правовідносин – вільних людей. Самореалізація свободи відбувається тільки завдяки індивідуальним зусиллям особи. «Литовський Статут, Магдебурзьке Право, незалежна від світської влади церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея “лицарства”, що лежала в їх основі, також чисто європейська), становий конституціоналізм, зрештою, приватна власність – усе це були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московськім принципі приказу, тільки на англійсько-европейськім – самоуправи (Selfgovenment). Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці». Як бачимо, перед нами, класичний опис засад громадянського суспільства – як інституційних, так і внутрішньо-змістових, в основі яких перебуває самодіяльність особи. Чітке посилання на ліберальну Америку як можливий взірець для найкращого втілення проекту незалежного політико-правового буття України є виразним свідченням ціннісних орієнтирів Д. Донцова.

Він заперечує не лібералізм, демократію, свободу особи, а демагогічне зловживання цими поняттями, паразитування на них з метою фактичного руйнування фундаменту людської свободи – людської індивідуальності, нації та держави, функціонування якої будується на праві, а не на емоціях натовпу чи деспота.

Д. Донцов так визначає антицивілізаційну спрямованість більшовицького експерименту: «Не проти буржуазної моралі, а проти всякої ідеї, що стоїть понад ідеалами здичавілого егалітаризму і егоїзму, котрі скорше чи пізніше, а завше провадять до абсолютизму. Проти добровільної кооперації, проти організованого колективізму, що спирається на принципи високорозвиненого індивідуалізму. В ім’я ідей, котрих не знали ні европейський абсолютизм, ні европейський соціалізм, і котрі є спільними і царатові, і большевикам».

Д. Донцов аргументовано обстоює думку про трагічно-негативний впливів попереднього деспотичного правління Російської імперії, ворожого свободі особи, на формування певних стандартів суспільної та індивідуальної поведінки опанованих більшовиками мас, і тому психологічно готових визнати тоталітарну доктрину. Хоча очевидно, що не можна абсолютизувати екстраполяцію минулого на перебіг подій у будь-який момент майбутнього, адже воно не є жорстко детермінованим, про що постійно нагадував і Д. Донцов, та, безперечно, минуле має надзвичайно сильний вплив на майбутнє. «В цій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні – в своїй власній державності і культури – цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми. І справді, від долі України в цій боротьбі залежить перемога одного з двох принципів на континенті: европейського або московського».

Слушні думки, але вони б знайшли більше розуміння і підтримки якщо були б сформульовані у дихотомії: правова держава – тоталітаризм, бо саме про це йдеться мова у праці Д. Донцова.

Однак хто у той період так формулював стан речей? Навіть такої прозірливості Д. Донцова достатньо, щоб визнати неслушними закиди проти нього як прихильника авторитарних режимів. Адже весь зміст його інтелектуально-ідеологічної діяльності – боротьба проти деспотизму і за самореалізацію свободи особи. Чітко і лаконічно визначена та обґрунтована українська національна ідея – оборона і захист європейських ідеалів свободи і прав людини. Інші тлумачення поглядів Д. Донцова є несумлінним висмикуванням із загального контексту окремих речень і фраз.

Український консерватизм розумів, що неможливо забезпечити самореалізацію свободи особи поза межами організованої спільноти (держави), і прагнув донести до свідомості суспільства розуміння органічності взаємозв’язку між свободою особи як індивідом і його соціальною роллю в суспільстві, здатною перетворювати свободу у здійсненність чи у фікцію. Найскладніша проблема – донести цю ідею без перекручень і не допустити використання її для цілком протилежної мети – заперечення самореалізації свободи особи як внутрішнього розвитку, дискредитації свободи шляхом доведенням її до абсурду у зовнішніх формах вияву, як ми спостерігаємо на сучасному Заході, чи шляхом демагогічного застосування для виправдання злочинів проти людяності, що широко практикує чинна українська влада.

Українська права думка не поділяла тверджень, що зведення свободи вибору до свободи «від» (солідарності, обов’язку, віри) може визнаватися свободою, а повинна розглядатися як особлива форма прихованого нігілізму, зокрема – правового. Згідно з ідеологемою, поширеною в сучасній політиці і політології, суть свободи полягає у праві індивіда, який має можливість захищати власні інтереси, на незаперечну реалізацію своїх прав без втручання й обмежень зі сторони інших осіб чи соціуму, посилаючись на обмеження його егоїстичного «Я», незважаючи на будь-які негативні соціальні, моральні чи економічні наслідки для суспільства, тим більш не береться до уваги руйнівні впливи в історичній перспективі. При цьому права націй, етнокультурних, конфесійних і цивілізаційних спільнот або повністю ігноруються, або розглядаються як рівноцінні права приватної особи і меншості будь-якого типу. Протистояти цьому виключно правовим інструментарієм надзвичайно складно, якщо зруйнована духовно-культурна традиція, що ми спостерігаємо в сучасній Україні, радше навпаки – формальна норма права виступає прикриттям первинного, гобсівського варварства, осучасненою формою грубої сили.

Ведучи розмову про свободу і її межі слід звернути увагу на позитивну роль християнства у формуванні як ідеї, так і практики самореалізації свободи особи.

З цієї причини у часи «постхристиянської цивілізації» (визначення-вирок, дане А. Дж. Тойнбі) у суперечках про демократію надзвичайно рідко згадують про те, що «тільки пришестя християнства заклало моральні підстави сучасної демократії, наділивши індивіда єдиним моральним статусом синів Божих, – статусом, який з часом трансформувався в суспільний статус, чи соціальну роль». Без цього демократія, як і будь-яка інша «кратія», стає звичайним політичним інструментом, однаково придатним і для порятунку від локальних тираній, і для насадження тотальної тиранії над людиною, суспільством і природою.

Тому зрозуміло, чому саме чи не основною проблемою для української правої думки було забезпечити переосмислення стереотипів масової свідомості, подолати острах перед «прогресивною» термінологією, яка демагогічно дискредитувала майже усі поняття які стосуються свободи людини.

Захист свободи можливий тільки при поєднанні багатьох чинників, та визначальними є два: функціонування певного інституційного механізму, який дає змогу втілювати індивідуальне прагнення до свободи, та наявність громадян свідомих своїх прав і обов’язків. У Стародавній Греції, насамперед в Афінах, цей баланс був досягнутий, але, на жаль, він не був довготривалим, що підірвало полісну демократію. Їй однаково загрожували дві крайнощі: охлократична демократія і тиранія, які мають спільну основу – неповагу до свободи особи. Аристотель теж окреслив цю проблему, характеризуючи першу загрозу свободі особи таким чином: «А ще демагоги, притягаючи до суду посадових осіб, наголошують на тому, нібито судити їх повинен народ (демос). Останній охоче вислуховує їхні пропозиції, через що роль державних інституцій зводиться нанівець». І таким чином декларативно максимально «вільний» громадянин будь-якої миті може виявитись беззахисним перед емоційною стихією, нерідко вміло підігрітою.

Свобода особи вимагає відповідальності. Вона можлива, якщо громадянин має інституційно закріплені, за певною процедурою, права на владні повноваження, і він цих прав і свобод не згідний позбавитись, прагне нести тягар відповідальності свободи. Саме на позбавлення громадян духу свободи і відповідальності спрямовані усі зусилля тирана. «На них спираються усі заходи, щоб утримати владу. Їх можна звести до трьох моментів: 1) внести недовіру між громадянами; 2) позбавити їх сили; 3) довести їх до слабкодухості».

Як бачимо, сучасні «політтехнологи» нічого нового не придумали, і в основному їхні прийоми зосереджуються на обмеженні здатності громадянина самостійно і відповідально приймати рішення. Зрозуміло, що можна вибрати і таку систему цінностей, яка дає змогу уникати прийняття відповідальних рішень чи прямо до цього спонукає. Та тоді слід відкрито засуджувати демократію, як це робив Платон. Спільнота ж, чий політичний механізм вже «інфікований» демократичними процедурами, має виходити з таких засад: «Нас створила природа, і створюючи, наділила владою змінювати світ, передбачати і планувати майбутнє. Ухвалювати далекосяжні рішення, за які ми несемо моральну відповідальність. Таки відповідальність, бо рішення потрапляють у світ природи тільки з нами». А щодо політичної сфери, то виглядає, що інший підхід є тупиковий, бо поза прийняттям рішень індивід не може існувати. Ті політичні доктрини, які прямо чи опосередковано заперечують свободу людини, неминуче спричиняться до деградації спільноти, що вимушено чи добровільно взяла їх собі як підставові. І що складнішою є економічна, соціальна, духовна структура суспільства, то швидшими і більш руйнівними будуть наслідки обмеження свободи і заперечення права індивіда самостійно приймати відповідальні рішення. Саме наявність такої свободи і забезпечила інтелектуальний та духовний розвиток Стародавньої Греції, чий приклад в періоди сумнівів європейської цивілізації щодо вибору власного шляху неодноразово був рятівним.

Ще на одну проблему, з якою зіткнулась афінська демократія, вказав Б. Констан: «Загроза античній свободі полягала в тому, що люди, зайняті виключно забезпеченням розподілу суспільної влади, залишали без належної уваги особисті права і блага. Загроза сучасній свободі полягає у тому, що заклопотані користанням з особистої незалежності і дбаючи про свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитись від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Повільно, але все ж вкорінюється думка, що ідеї про «неминучий і неперервний прогрес» радше становлять небезпеку, ніж стимулюють поступ людства. У реальності історія багатоваріантна, і щоб уникнути загроз тоталітарних режимів, в першу чергу слід не допустити краху демократій. Обмеження свободи особи може набувати найрізноманітніших форм, зокрема «найдемократичніших», коли особа опиняється під фізичним, економічним, моральним тиском загалу. Протистояти тиранії будь-якого типу може тільки вільний громадянин, чия свобода забезпечується певними правовими і політичними інститутами. Стосовно вдосконалення механізму свободи особи і повноважень держави, необхідних для цього, слід мати на увазі, що загроза тиранії є постійною, ніколи не зникає, має здатність набувати нових форм.

У контексті цієї проблеми І. Лисяк-Рудницький слушно зауважував: «Що ж є найтривкішим внеском Липинського до питання про українську державність? З-поміж багатьох прикладів його блискучої прозірливості я виділив би його розуміння того, що устрій майбутньої української держави, якщо вона коли-небудь існуватиме, неминуче повинен бути плюралістичним».

В. Липинський гостро критикував моністичні, редукціоністські ідеології, які, виключаючи великі частини населення України – чи то як т.зв. класових ворогів, чи то як нібито етнічно чужі елементи, – насправді увічнювали неповноту нації, а відтак її постійну без­державність. Тому він висунув концепцію територіального патріотизму, дотримуючись європейської традиції його розуміння.

Термін «патріотизм» (із грец. – земляк, співвітчизник) означає любов до своєї вітчизни, відданість своєму народові, готовність до подвигів і жертв в ім’я інтересів своєї батьківщини.

Головним пунктом в аргументації В. Липинського, пунктом, який досі зберігає чинність, була теза, що українські самостійницькі зма­гання соціально мають опиратися на ті класи – сільськогосподар­ський, промисловий або на обидва, – які контролюють матеріальне виробництво, мають економічну владу й володіють, «основною частиною капіталу в країні». У народницькій концепції боротьба українців за соціальне й національне визволення була боротьбою позбавлених власності мас, тобто головним чином зубожілої, напівпролетарської частини се­лянства, очолюваної інтелігенцією. У відповідь на це В. Липинський іронічно запитував – якими були б перспективи американської революції, якщо б вона була повстанням індіанців і чорних рабів під проводом релігійних місіонерів? Американська революція змогла досягти успіху лише тому, що вона спиралася на заможні елементи колоніального суспільства і втягнула в себе колишні колоніальні еліти. «Силу консерватистів творять, більше у них, ніж у поступовців, розвинені, здержуючі та організуючі прикмети, здобуті в процесі завойовання, зберігання в своїх руках і виконування влади: – при­кмети чести, послуху, вірности і відповідальности, сприяючі – як було вище сказано – скріпленю необхідних для всякої організації: єдности, дисципліни і солідарности».

Оскільки інтелектуали не мають безпосереднього доступу до важелів економічної та військової влади і контролю над ними, то В. Липинський уважав, що вони погано надаються до політичного керівництва й управління. Однак цю критику інтелігенції не слід хибно тлумачити як підставовий антиінтелектуалізм. В. Липинський вірив, що інтелектуали мають життєво важливу функцію – вони повинні творити й охороняти культурні цінності та формулювати суспільно-політичні ідеології. Проте, захоплюючи владу, інтелектуали діють невідповідно до свого властивого покликання, бо прагнуть виконувати роль, для якої їм бракує конечних передумов. Дуже доречне твердження, тому що інтелігенція, залучена до безпосереднього владарювання, може призвести до катастрофічних наслідків, якщо нею опановують безсумнівні істини. Класичний приклад – захоплення влади більшовиками, лідери яких були інтелігентами, у всякому разі, – їхня діяльність не була пов’язана зі сферою виробництва. Водночас слід визнати певну слушність застережень В. Шевчука щодо надто категоричної відмови В. Липинським інтелігенції у державотворчому процесі: «Саме з кіл інтелігенції пішло поширення державотворчої ідеї на “продуцентів” і вже в останню чергу перейшло на військо. […] Цікаво, що більшовики чудово розуміли це, саме тому вони основний удар спрямовували саме на інтелігенцію і боролися з нею всіма силами і найжорстокіше». Водночас слід визнати і рацію В. Липинського. Слабкість результатів державотворчих зусиль в Україні визначається незацікавленістю в них тих, хто володіють, «основною частиною капіталу в країні». Ця незацікавленість викликана як відсутністю виразної духовно-культурної ідентичності (не обов’язково навіть української, домінує варіант «радянської людини», яка і досі інстинктивно уникає усього «антирадянського», бо це означає сигнал небезпеки, що сповіщає про зменшення шансів на фізичне виживання, а інстинктам вони довіряють набагато більше ніж конституції), так і відсутністю найелементарніших уявлень про функціонування такого надскладного механізму держава, яку, як і людину не можуть вичерпно описати найпроникливіші філософи, бо її синергетична якість явно переважає її складові. В іншому випадку вони були б найбільшими патріотами, виходячи навіть виключно з меркантильних інтересів, бо раціонально організована українська держава забезпечує якісно вищі масштаби економічного розвитку і відповідно – дохідність в усіх сферах, та появу нових сфер прикладання капіталу, ще навіть невідомих.

В. Липинський твердив, що досягти успіху можуть лише ті революції, провід яких включає в себе дисидентську частину старої елі­ти. Він виводив цю концепцію зі своїх досліджень доби Б. Хмельницького в Україні XVII ст.; саме участь руських аристократів під­несла козацьку революцію понад рівень просто жакерії і зробила можливим заснування української козацької держави. Поєднання радикальних змін і певної тяглості не перериває культурно-цивілізаційний поступ, забезпечує збереження вже набутих можливостей для самореалізації свободи особи та їх розширення як вислід нових можливостей, що постають в результаті набуття ширшим колом осіб суб’єктних політичних, а отже, і інших прав.

Соціальний плюралізм В. Липинського доповнювався плюралізмом політичним. Його вихідною точкою було тверде переконання, що немає і не може бути раю на землі — досконалого суспільно-політичного ладу. Майбутня українська держава теж не буде утопією; вона неминуче допуститься повної міри помилок, зловживань і несправедливостей. Завданням опозиції буде старати­ся їх виправити. Тому «для опозиції його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні». Тому виключно до ідеологічних штампів минулої епохи, яку сучасна влада прагне повернути, можна віднести слова сумлінного вченого Ю. Римаренка: «Расистське підложжя гетьманської концепції “елітеїзму”, природно, веде до тверджень, з якими “володарі” і “законодавці” знають, що не може бути одного, для всіх однакового права й закону на світі, що кожному дане своє право й закон по заслузі». На це можна відповісти словами Д. Сарторі: «Якби суспільство без проводиря взагалі було можливим, ми б могли тільки радіти, і в цьому аспекті ми нещодавно таки мали успіх. Та якщо відсутність проводиря чи лідера – не розв’язок, тоді наша нинішня зневага до еліт або страх перед ними – анахронізм, що робить нас сліпими до проблем і небезпек, які постають попереду. Що більше ми забуваємо, що демократія – це система врядування, то тяжчими стають наші труднощі й множиться їхнє число».

Чого В. Липинський справді хотів, то це, по-перше – перебороти «смертельну однобічність нації», зміцнюючи недорозвинене до цього часу праве, консервативне крило, і, по-друге – узгодити між собою декілька суспільних течій у рамках об'єднаної політичної системи під владою спільного для всіх закону. У передньому слові В. Липинський звертається до своїх читачів з таким закликом: «Нашу ідею українську переховуймо й поширюймо кожний в своєму класі. Хай українство – боротьба за політичне і культурно-національне унезалежнення Української Землі – перестане бути підприємством декласованих відірванців. Хай в’яжеться воно чимраз міцніше з інстинктивним хотінням класових органічних груп. Хай воно буде хотінням хліборобів, робітників, інтелігентів, військових, промисловців – органів, що творять життя і здоров’я громадянства... Своя влада на Українській Землі – Держава Українська – може бути лише здобута тими, хто осів серед українського громадянства, хто органічно з нього виростає і хто має в ньому опору серед своїх найближчих, в своїм класі».

Таке органічне, еволюційне бачення суспільно-політичних процесів радикально відрізнялоcь від більшовицького експерименту, покликаного забезпечити тріумф добра і гармонії. Більшовицький переворот не приніс очікуваних результатів, а тому слід було сконструювати новий світ відповідно до вказаних у теорії ліній розвитку і перевіряти, щоб результат щомиті відповідав передбаченню. Неминучим ставало застосування примусу у неймовірних масштабах, через спротив консервативної людської природи, нездатної оцінити глобальності майбутнього, неготової розчинити особисту індивідуальність у вселюдському «Ми». Жорстокість стає інструментом. Несамовито утверджуючись, добро заперечує реальність зла. «Тоді страх стає поголовним, поширюється і в самій партії, кожен член якої почуває себе в небезпеці. Всі доносять на всіх, всі зраджують один одного». Неминучим наслідком є суспільна і персональна деградація, базована на заміні дійсності псевдодійсністю. «Залишається скористатися специфічними утіхами, які цей режим надає: безвідповідальністю, ледарюванням, рослинною пасивністю. Люди вже не стараються практикувати дводумність – вони радше пробують зовсім не думати».

Інтелектуальний пошук В. Липинського був спрямований у протилежному напрямку – не допустити успіху утопії, застерегти від захоплення можливістю перекласти відповідальність за власну долю на безособові, об’єктивні процеси.

Здійснювана більшовиками «культурна революція» на практиці мала на меті перетворити підконтрольне населення на масу, придатну суто для забезпечення функціонування тоталітарного режиму. В радянській системі тоталітаризму опанування певною сумою знань передбачало формування людини-функції, придатної виконувати виключно технологічну роль, а не самостійно мислячої особистості, людини здатної на непідконтрольні владі думки і вчинки. Власне з усвідомлення катастрофи українського народу як результату більшовицького тоталітаризму, відповідної тільки катастрофі єврейського народу як наслідку націонал-соціалістичного тоталітаризму, слід було розпочинати державотворення. Відмов від Міжнародного суду над злочинами радянського варіанту тоталітаризму в період 1917-1956 рр. становить загрозу не лише для України але й для усіх, хто визнає як цінності свободу людини, громадянське суспільство, правову державу. Підкреслюю – мова не йде про персональне переслідування, а про юридичне визнання злочинами проти людяності, які не мають терміну давності: більшовицьку окупацію України у 1917-1920 рр. (радянська влада в Україні встановлена шляхом виключно зовнішнього вторгнення, місцеві більшовицькі групи мали маргінальні впливи); встановлення комуністичних режимів в Європі після ІІ світової війни, теж виключно наслідку військового і політичного тиску Радянського Союзу; безперервний політичний терор протягом усього цього періоду, жертвами якого стали мільйони людей від Владивостока до Берліна; штучний голод 1932-1933 рр., як свідомий акт геноциду українського народу.

Сучасна влада обрала за зразок «успішної модернізації» одну з моделей тоталітаризму. Іншим чином не можна зрозуміти постійні слова схвалення щодо масових вбивств, руйнування історичних традицій, культурного і природного середовища, придатного для життя людини, здійснюваних радянським тоталітаризмом. Проблему колективізації вже не будемо згадувати, хто має душу і здатність до роздумів, усвідомив масштаби злочину. Ще як один аргумент на доцільність існування радянського тоталітаризму називають проведення індустріалізації. В дійсності індустріалізація мала такі ж руйнівні наслідки для життя суспільства як і колективізація. В дійсності вона була абсолютно нераціональною, з надзвичайними матеріальними і людськими втратами, без будь-якої економічної доцільності. Основна мета – відірвати людей від звичного кола спілкування, заняття, перетворити їх у гвинтики державної машини. Ханна Арендт наголошує на принциповій ворожості обох тоталітарних режимів економічній доцільності: «Вульгарні євгенічні гасла, в одному випадку, гучне економічне фразерство, в іншому, були прелюдією до «разючого безумства, що перевернуло шкереберть всі правила логіки й принципи економіки»». Щодо економічних осягнень України конкретно уточнюється: «Сталінська війна проти України була на початку 30-х рр. була вдвічі ефективнішою, ніж жахливо криваве німецьке вторгнення й окупація». Крім того, не відповідають історичній послідовності твердження про необхідність індустріалізації як відповіді на загрозу нацизму. Індустріалізація здійснювалась коли радянська влада підтримувала найтісніший контакт як з вермахтом так і німецькою промисловістю. Власне існування радянського тоталітаризму було найбільшою загрозою стабільності у міжвоєнній Європі, дозволило як піднестись націонал-соціалізму, ватажки якого відкрито висловлювали своє захоплення більшовиками, так і розколоти Європу. Одна частина Європи вбачала можливою у боротьбі проти одного виду тоталітаризму на опертись інший, і – навпаки, не розуміючи що перед ними тотожні політичні режими, досі невідомі історії, які в принципі заперечують самостійне буття будь-якої людини, незалежно від її лояльності, так і стабільность самого буття, воно стає постмодерністським, втрачається визначеність що добре і що погано, до цієї влади не можна бути лояльним – їй в першу чергу потрібні не однодумці, а покірні, здатні без роздумів виконати будь-який наказ. «У тоталітарних режимах турбує…знекорінення й нехтування національними інтересами, а не націоналізм». Обидва тоталітарні режими були антинаціональні, збудовані на ідеї універсальності, абсолютного панування над світом, запереченні існуванні іншості. Слід враховувати і таке застереження: «Підкреслю, що громадянин світу, який не має коренів, який не належить до певного місця, який є тільки і просто космополітом, - не такий гарний громадянин світу, як той, хто виріс у сім’ї, в конкретному місці, в родині з визначеною мовою, з визначеною культурою і тому володіє почуттям приналежності, над якою можна надбудовувати більш високі рівні потреб і метапотреб».

Історія свідчить, що поступ людства перш за все досягнутий з поєднання двох чинників – свободи людини і національної держави (не етнічної, а такої, яка усвідомлює певну культурну традицію, її тяглість, проектує своє буття як в минуле так і майбутнє, що вагомо посилює відповідальність суспільства, влади та індивіда. Для прикладу згадаймо ХІХ століття, період масового національного відродження і супутній політичний, технологічний і освітньо-культурний поступ. Не будемо наполягати на виключній ролі у цьому процесі зростаючої національної ідентичності та відповідної їй політичної консолідації у формі держав, та заперечувати цей зв'язок немає підстав. Після розпаду радянського блоку найбільш суттєвих результатів досягли спільноти з виразною національною ідентичністю – країни Балтії, Польща, Угорщина, Чехія…. В той час як Україна, незважаючи на увесь задекларований потенціал, через відсутність чітких духовно-культурних основ, спроможних забезпечити оптимальні умови економічного і політичного реформування знову повертається в тоталітарне минуле. Трагічність ситуації полягає, по-перше, в тому, що уся людська енергія, фізична та інтелектуальна, матеріальні ресурси будуть розтрачені не те що намарно, а призведуть до погіршення ситуації, порівняно з теперішньою дійсності, і по-друге, в абсолютній неспроможності чинної влади це усвідомити, яку не переконують ні трагічний досвід тоталітарного минулого України, ні приклади порівнянь досягнень Південної Кореї і Північної Кореї, Східної Німеччини і ФРН, ні уся теоретична спадщина з критикою тоталітарних варіантів розвитку суспільства, яка може бути зведена до символічних назв: «Втеча від свободи» і «Дорога до рабства». Що праця рабів неефективна визнавав навіть марксизм, і тому є вагомі підстави вважати поведінку влади на руйнування будь-яких перспектив створення в Україні ефективного суспільства свідомою, її реальною метою, інших пояснень самогубної поведінки немає. Найочевидніший приклад – «дегероїзація» С. Бандери і Р. Шухевича, яка повинна задемонструвати ціннісні орієнтири влади - відмову від гідності, честі, права на їх захист і підтримку самоприниження та колаборанства. Тому усі розмови про судову реформу беззмістовні, в ній відсутній основний елемент – громадянин, свідомий прав і обов’язків, спроможний їх виконувати і захищати; і є судді, позбавлені історичної пам’яті і несвідомі свого місця в системі духовних і соціальних зв’язків, а тому неспроможні бути суб’єктами, здатними на розважливе вчинення правосуддя. А найосновніше – схвалення безкарного вбивства тоталітарним режимом мільйонів і виправдання абсолютного заперечення ним прав люди (права на життя, власність і свободу) ліквідовує існування самого принципу правосуддя. Будь-які санкції за менші правопорушення будуть цілком обґрунтовано сприйматися як вибіркове свавілля влади, за принципом «революційної доцільності», особистих симпатій і антипатій, не можуть мати вищої правової аргументації. Вони сприйматимуться лише як втілення брутальної сили, і заперечення і права і держави як матеріалізації принципів справедливості, доцільності, безпеки, розумності, об’єктивності, недоторканості особи і майна, юридичної рівності, змагальності, співмірності злочину і покарання…

Пропаганда ідей, що можливе ефективне проведення реформ виключно на відокремленості від моральності чи цінностей, є лише прикриттям впровадження дезінтеграції суспільства. Погляд на цінності як архаїчність, властивий багатьом «інтелектуалам» і дуже зручний для сучасної влади не співвідноситься з фактами, американський психолог А. Маслоу довів, що вивчення життя видатних індивідів заперечує цей наріжний камінь сучасної «наукової» віри. І навіть успішний науковий пошук без них неможливий, він вимагає професійних, етичних ідеологічних, політичних цінностей.

Ускладнює становище світова тенденція до нівелювання державних суверенітетів, яка напевне має на меті створення глобального суспільства, керованого з єдиного центру, із залученням найбільш компетентних спеціалістів та на основі досконалого права. Спроби вирішити надскладні проблеми сьогодення таким примітивним шляхом нагадує марксистську критику вад капіталізму, результатом якої стало досконале тоталітарним регулюванням – голодомори і концтабори. У випадку реалізації такого проекту виникне тоталітарний режим, порівняно з яким попередні – майже свобода. Зникне вже будь-яка можливість для альтернативи. Тому захист національно державності, релігійного та культурного різноманіття на ґрунті толерантності - основний інструмент гарантувати свободу людини. Якщо ж говорити про конкретну форму правління, то для Україні оптимальною є президентська республіка. Громадяни обирають главу держави і уряду. Несуть відповідальність як громадяни, «бачили очі що купляти», так і глава держави, що формує уряд і його очолює, має законодавчо визначені повноваження, а не узурповані. Президент вже не може розпустити парламент. В депутатів суттєво зменшується спокус перебігати від однієї «сили» до іншої «сили», тому зростає законодавча і контролююча роль парламенту, реалізується принцип поділу влади, парламент затверджує кандидатури, запропонованих президентом на найбільш важливі посади. Громадяни обирають безпосередньо місцевих керівників – губернаторів, голів райадміністрацій, префектів чи як там їх назвуть. Головне – жодних обл-рай виконкомів, бо знову почнеться дрібна біганина і купівля депутатів, а так ми будемо мати відповідальну владу і реальний вплив виборців на неї. За радами зберегти контрольні повноваження і розширити фінансові ( за рахунок закріплення за регіонами більшої економічної самостійності). Зменшити каденції – президента і парламенту до 4 років, місцевих органів влади – 2-3 роки. Запровадити виборність суддів першої інстанції, а без проходження цієї ланки, неможна претендувати на судочинство у вищих судах.

Очевидно, що чинна влада, яка декларує необхідність посилення повноважень президента не піде таким шляхом, бо це вводять його дії в правове поле, нехай широке але чітко окреслене, а найголовніше - звужуються можливість для маніпуляції парламентом, судами, місцевими органами влади і переведення стрілок за власні помилки на інших. І вже в який раз підтвердить очевидну річ – безнаціональна влада принципово ворожа правовій державі і свободі людини.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4