Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Українство: вижити й перемогти!

До політологічної інтернет-конференції

Володимир Вітковський

Анонс інтернет-конференції „Україна перед цивілізаційними викликами ХХІ століття: права перспектива” націлює її потенційних учасників на “пошук позитивної перспективи”. Справді-бо, алярмістські декларації, заяви на тему “все погано” й т. ін., що ними пересичений український інформаційно-інтелектуальний простір, сприяють радше поглибленню руйнівного відчуття безвиході, ніж діловому пошукові шляхів поліпшення ситуації. Проте чи знаходили ми досі в такого штибу деклараціях ґрунтовний аналіз ситуації, в якій опинилося українське суспільство? Вже близько двох десятиліть основною реальністю буття цього суспільства є глибока й усеосяжна криза, але чи багато сказано про природу цієї кризи бодай у документах тих понад 180 політичних партій, які саме у кризовий період з'явилися на політичному кону?

Далебі, зовсім небагато — і не тільки в згаданих документах. Ця обставина уподібнює пошук позитивної перспективи спробі лікування хвороби без правильно поставленого діагнозу. Хоча й такі спроби бувають часом не геть безуспішними, в нормі планові лікування мусить усе ж передувати грамотна діагностика. Звідки ж тягнеться коріння тих кризових явищ, у змаганнях із якими зазнав невдачі вже не один український уряд й які змушують із дедалі більшою тривогою ставити питання про подальшу долю самого українства?


ПРОВАЛ УКРАЇНСЬКОГО ПРОЕКТУ

Кожна етнічна спільнота володіє певною сукупністю рис та ознак, які зумовлюють її своєрідність і неповторність в етнічній мозаїці людства, як-от: генетичний код, мова, релігія, історія, традиції, державність або її елементи, терен проживання, ментальні та культурні особливості... Не існує вичерпного списку компонентів етнічності, співвідношення яких із плином часу змінюється навіть у тієї самої спільноти. Етнічність як система перебуває у стані неперервної еволюції, що за певних історичних обставин може перейти — зрештою, як будь-який інший еволюційний процес — у стадії деградації, розпаду та відмирання... Історично мінливу сукупність тих рис та ознак, які визначають самобутність, неповторність, несхожість на інші етнічні спільноти української нації ми іменуватимемо терміном “українськість”.

В субстратному відношенні можна виділити матеріальний (історичні та культурні цінності), організаційний (суспільні структури й згромадження) та інші важливі компоненти українськості, однак визначальним для живого національного буття є існування та розвиненість її людського субстрату, а саме — множини людей, які своїми чинами та поставою запевняють збереження, відтворення й поступальний розвиток української етнічності. Тих людей, які говорять, думають, творять українською мовою; які заховують українські традиції та світогляд, підтримують українські чинники у суспільному бутті, носять українські строї, готують та споживають українські страви й т. ін. Людське середовище буття українськості, її живу оселю в людських душах ми позначатимемо ключовим для нашого дослідження терміном українство.

Бути носієм останнього довший час означало наражатися на смертельну небезпеку. Українців розпинали й мордували, батожили й спокушали до зради солодкими “пряниками”, вивозили у засвіти й “розводили” чужинцями на власній землі. Українство ототожнювали то із сільською неосвіченістю, то зі злочинами фашизму, зрештою — оголошували просто неіснуючим... Носії українства дедалі переконувалися в неможливості знайти затишний прихисток у будь-чиєму “чужому домі” й доконечній потребі мати для власної правди й волі свою власну державну “хату”.

В 1991-му майже всім їм здавалося, що ця одвічна мрія гнаного й мордованого українства знайшла, зрештою, своє втілення. Новій державі провіщали блискуче майбутнє не лише обставини її постання (одностайне державницьке поривання нації, виявлене у бездоганно демократичній формі), а й численні “козирі”, якими вона диспонувала в майбутніх змаганнях за гідне місце в світовому співтоваристві, як-от: вигідне геополітичне становище, сприятливий клімат, незліченні природні багатства, близька до оптимальної заселеність території, величезний економічний та інтелектуальний потенціал... Натомість те, що настало потім куди більше нагадувало маячню п'яного гекачепіста, ніж натхненні пророцтва лідерів “оксамитної революції” початку 90-х рр.

Феномен провалу українського проекту є таким приголомшливим, а наслідки його саме для українства можуть виявитися такими катастрофічними, що аналіз ситуації ми не вправі обмежити рамками окремих наукових дисциплін та ідеологічних концепцій, рівно ж як і намаганнями нікого не образити абощо. Переглядові підлягають самі засади наших уявлень про природу процесів, які розгорталися на українській землі від початків новітньої незалежності. Отже, в яке середовище потрапило українство зі здобуттям державності й чим реально диспонувало воно для протистояння численним і аж ніяк не жартовним викликам цього середовища?


ШАХІВНИЦЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРИ

а) в світі, який стрімко глобалізується

У світі, який відкрився перед Україною на порозі її незалежності відбуваються надзвичайно різноманітні та суперечливі процеси. Націоналіст і космополіт, ліберал і соціаліст, прогресист і консерватор, анархіст і державник, клерикал і атеїст... - кожний здатний знайти в цьому світі поле для застосування своїх концепцій та численні факти на підтвердження їхньої узасадненості. Проте дедалі більше мислителів та спостерігачів схиляються до думки, що в цьому різнокольоровому світі існує певна магістральна лінія розвитку, пов'язана насамперед із глобалізацією.

Останнім терміном позначають зазвичай процес нівелювання розмаїтих кордонів (не лише географічних та адміністративних, а й економічних, культурних, ментальних), якими спільноти дотепер були відокремлені одні від одних. Глобалізація надає індивідам, структурам та громадам необмежені можливості для пошуку ресурсів поступального розвитку й відтак для прискоренні останнього, але водночас змушує всіх “грати в ту саму гру за тими самими правилами”. Спокуса “сховатися” від спричинених глобалізацією випробувань буває напрочуд потужною, але надійних сховків не існує, та й ненадійних стає дедалі менше. Власне кажучи, для жодної спільноти сьогодні вже не стоїть питання про можливість її неучасті в глобалізаційних процесах. Реальний вибір полягає в іншому: бути суб’єктом цих процесів – себто стороною, яка поводиться активно, розуміється на “правилах гри” та вміло використовує їх для досягнення власних цілей — чи лише їхнім об’єктом. Доля останніх не вельми відрізняється від долі тих націй, які за “доглобалізаційних” часів зазнавали політичного поневолення.

У добу глобалізації надзвичайної гостроти набуває проблема піднесення конкурентоспроможності кожного – індивідуума й родини, фірми й громади, нації й держави. Глобалізація жорстоко карає невдах та аутсайдерів, хоч би якими “поважними” чи скороминущими були причини їхнього відставання. Фермери й шахтарі, бухгалтери й кравчині, програмісти й дизайнери, виробники запальничок чи океанських лайнерів, власник дрібної майстерні та лідер великої країни... - кожний має бути готовими втратити свою працю й дохід, якщо хтось на планеті навчиться робити його справу продуктивніше, якісніше, з меншими видатками. На відміну від попередніх епох, сьогодні навіть слабким державам здебільшого не загрожує втрата формальних атрибутів суверенітету, але їхня злиденна, потворна, безперспективна незалежність виявляється нераз гіркішою за чужинське ярмо.

Глобалізація ставить національні спільноти перед небаченими досі випробуваннями. Пересування інформації, товарів і людей стає дедалі більш вільним та масовим, відтак обшири культур та ментальностей перетворюються на таке ж поле тотальної конкуренції, як і ринки товарів та капіталу. Кордони, митниці, уряди, національні армії, протекціоністські закони перестають бути надійними оберегами етнічності. Право на подальше національне буття залишається за тими етносами, які здатні виживати в умовах відкритого світу із необмеженою мобільністю.

Епоха глобалізації є вочевидь малосприятливою для націєтворення та національного відродження. Згадані процеси, принаймні в їхньому “класичному” вигляді, були пов'язані з ідеологізацією суспільства, посвятою провідників, масовими народними рухами, зрештою — з тим “перехідним” станом суспільної свідомості, коли релігія вже втрачала абсолютну владу над людськими душами, але спосіб сприйняття світу ще багато в чому залишався близьким до релігійного (красномовним свідченням цього є “молитви до батьківщини”, за націоналістичної доби поширені в літературах різних народів). Глобалізація несе з собою зовсім інші цінності та розставляє вектори, нераз прямо протилежні згаданим. Разом із тим успішно долати випробування глобалізацією вдається, як правило, лише спільнотам, котрі пройшли в своєму розвитку стадію творення/відродження нації й добре засвоїли її уроки. Як слід діяти тим, хто не встиг повноцінно сформуватися в націю за більш сприятливих часів? Чи приречені такі спільноти служити лише погноєм для своїх щасливіших сусідів по планеті, а чи мусять шукати новітніх шляхів до повноцінного національного буття?.. “Готових” відповідей на такі питання нема, а часу на їхні пошуки залишається дедалі менше.

Перебуваючи в лоні імперії, українство безпосередньо не стикалася з викликами сучасного світу, тож перед ним незалежність у певному сенсі відчинила скриньку Пандори. Свобода поставила надто багато складних і, будемо відвертими, несподіваних для її палких адептів питань. Утім, і старі, пов'язані з імперсько-російською спадщиною проблеми аж ніяк не відійшли при тому на другий план...


б) Росія, як виклик

Ситуація суперництва між двома найбільшими державами, які постали на руїнах колишньої “імперії зла” виникла великою мірою через об'єктивні обставини. Адже обидві ці держави могли запропонувати довколишньому світові майже однакову, обмежено запитану продукцію, а зовнішні ресурси, яких украй потребували, мусили шукати на тих самих ринках. “Провина” росіян початково полягала хіба в тому, що вони першими зрозуміли цю ситуацію, тоді як українці ще довго розкошували в мареві декларацій про віковічну дружбу та особливе міжслов'янське братерство. Проте висновки зі свого розуміння ситуації Москва зробила в традиційному для неї стилі...

Ідея встановлення російського контролю над процесами розвитку незалежної України народилася буквально по гарячих слідах історичного бенкету в Біловезькій пущі. Щоправда, тодішня охоплена кризою й “стриножена демократією” Росія мала обмежені можливості для активних дій на цьому напрямку. Проте тихцем-бігцем, використовуючи низьку національну свідомість, брак державного досвіду, а нераз і примітивну продажність українських можновладців, росіяни навіть у цей складний для них період досягли неабияких успіхів у підпорядкуванні собі “братньої країни”.

Ситуація докорінно змінилася з приходом до влади у Кремлі В. Путіна. Освічений, розумний і цинічний кагебіст швидко намацав ті важелі, якими можна було бодай частково виштовхати велетенську країну з кризового провалля та виявив уміння висувати стратегічні цілі й послідовно наближатися до них із використанням широкого спектру засобів. Абсолютно незнаний переважній більшості росіян на момент своєї інаугурації, цей діяч за кілька років уже міг тішитися масовою й щирою підтримкою співвітчизників, яким попередня доба демократизації принесла хіба що розгул беззаконня, злидні та національне приниження.

Українська політика нового режиму попервах зводилася до повільного вкорочення повідка, на якому Москва намагалася вести за собою Київ, однак “помаранчева революція” показала, що кремлівські стратеги переоцінили міцність “братніх уз” та недооцінили силу національного духу українців. Після цього українству було оголошено тотальну війну, до якої вчорашні “переможці Майдану” виявилися абсолютно неготовими. Через 5 років правління в Україні буцімто “антиросійських” чинників домінування Московії у всіх сферах буття українського суспільства посилилося настільки, що наступний прихід до влади її політичної креатури став лише визнанням фактичного стану речей. Ведучи мову насамперед про долю українства, мусимо особливо відзначити таке досягнення проросійських сил, як недопущення формування автономного, справді українського інформаційно-культурного простору, сприятливого для формування національної свідомості громадян молодої держави.

Перелік причин, які зумовлюють вампірське зацікавлення Москви Україною забрав би багато місця. Зауважмо лише, що в цьому переліку переплелися навзаєм економіка й політика, демографія та ідеологія, реальні інтереси Росії — з її міфологічними фантазмами, апетити російської верхівки — з настроями широких верств простолюду, який щиро не розуміє, чому “такие же русские люди” відокремилися раптом митницями й кордонами... При тому лише вкрай нечисленні та маловпливові у Росії особи послідовно опонують Кремлеві з позицій безумовного визнання ними української незалежності. Отже, згасання російського експансіонізму українцям сподіватися годі — радше навпаки, він буде дедалі посилюватися.

Украй критичного ставлення потребують апокаліптичні пророцтва щодо майбутнього Росії, якими люблять тішитися “патріотично” налаштовані українські автори. Так, росіяни стоять перед серйозними проблемами — проте мають значні ресурси та сильну волю для їхнього подолання. Опоненти проросійської орієнтації України чомусь не зауважують, що наші північні сусіди “вибірково”, але доволі потужно модернізують свою країну, тим самим збільшуючи її відрив від південної сусідки та привабливість “російського проекту” для широких кіл українського громадянства. (Симптоматичним явищем у цьому плані є спорадична поява на українському виборчому кону “партії політики Путіна”.)

Щораз примарнішими стають сподівання українства на західну підтримку в його протистоянні з Росією. Заклопотаний власними проблемами, неабияк узалежнений від безперебійної доставки російських енергоносіїв і, зрештою, розчарований небажанням українців щиро акцептувати ринково-демократичні цінності, Захід охоче схиляється до ідеї передання молодої держави у “зону відповідальності” Кремля. Гальмує російську експансію радше відсутність в її ідеологів чітких уявлень про кінцеву мету цього процесу. Повне поглинення України, її розчленування (з “возз'єднанням” окремих частин, або ж без такого), утримання сусідки в якості формально незалежної “бананової республіки”... - кожний із можливих варіантів “розв'язання української проблеми” пов'язаний для Москви зі значними витратами та серйозними ризиками, зокрема й непередбачуваними, що викликає незгоду частини російського істеблішменту. До того ж ці варіанти потребують відмінних, часом несумісних навзаєм підходів, тож за відсутності остаточного вибору руки експансіоністів певною мірою залишаються зв'язаними. Проте у кожному разі політика послаблення України та паплюження й нищення в ній усього справді українського є для Кремля “безальтернативною” і з плином часу для її переведення застосовуватимуться дедалі значніші ресурси та новіші “технології”.

На довершення мусимо відзначити, що в російсько-українському протистоянні, попри імперіалістичний характер російської позиції та оборонний — української, обидвом сторонам притаманні низький загальний рівень політичної культури, ірраціональне прагнення “остаточно перемогти” свого опонента і, на жаль, відчуженість від магістральних тенденцій поступального розвитку сучасного світу. “В запіллі” кожної сторони — погано облаштовані терени, заселені бідними, позбавленими реальних прав і свобод людьми... Це робить назване протистояння радше схожим на брутальну “розбірку” між бантустанами, ніж на правдиве змагання між рабством та свободою.

Суворим та малопривітним виявився той “широкий світ”, у який так довго й палко прагнули потрапити прихильники української самостійності. Втім, у цьому негостинному світі десятки націй та країн доволі успішно дають собі раду!.. Для розуміння природи українського провалу ключовим є питання не про зовнішні виклики, хоч би які поважні, а про ті внутрішні потенції, з якими українство ступило на поріг своєї незалежності.


АНАТОМІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ НЕСПРОМОЖНОСТІ

Новітня історія людства минає під знаком політичного унезалежнення дедалі нових територій. Не спромігшись знайти власні шляхи до добробуту й реальної свободи, чимало новоутворених держав надовго застрягли в т. зв. “третьому світі”, але Україні належить сумний пріоритет входження в його злиденне й незатишне лоно способом “стрибок назад”... Через два десятиліття після здобуття молодою державою суверенітету добробут її громадян залишається нижчим, ніж був на його початках. Численні галузі економіки, науки, культури, які під московською кормигою примудрялися процвітати, у суверенній Україні зазнали занепаду чи просто зникли. При тому зросло й набуло потворних форм соціальне розшарування, зійшли нанівець правові та соціальні гарантії, культурний простір опанував агресивний та корисливий маскульт. Як пересічні громадяни, так само й політичні лідери та інтелектуали втратили розуміння сенсу процесів, що відбуваються й не годні запропонувати жодної ідеї, здатної об'єднати спантеличену й строкату державну спільноту.

Названі обставини є вкрай несприятливими для перебігу будь-яких конструктивних процесів, зокрема й національного відродження. В Україні бракує ресурсів для реалізації серйозних проектів, а в душах людей міцно угніздилися почуття ганьби, зрадженості, образи. В такому суспільстві багато хто й що потребує не підтримки в поступі, а просто спасіння — село, малі містечка, заводи, бібліотеки, заповідні ліси, історичні пам'ятки, наука, культура... Українство, що вимирає, з одного боку, логічно вписується в довгий ряд потребуючих спасіння, а з другого — процес його вимирання виламується із загального ряду своєю принциповою незворотністю після переходження певних невидимих меж. Що визначає специфіку останнього процесу? Які обставини змушують нас у цій загалом безперспективній країні з особливою тривогою наголошувати на трагічності долі саме і передовсім українства?


а) об'єктивні чинники неспроможності

Мусимо визнати очевидну, проте для багатьох українських патріотів абсолютно неприйнятну, а відтак палко заперечувану ними істину: Україна, як політико-адміністративне утворення та Україна, як етнонаціональна реальність кардинально не співпадають навзаєм! Історія багатьох регіонів сучасної Української держави наповнена переважно неукраїнськими сенсами й є бідною на власне українські імена та події. Основна маса населення таких регіонів не бажає виводити свій історико-культурний родовід із “шевченкової хати” й чинить послідовний, останнім часом нераз політично оформлений опір усім спробам перегляду звичного для неї мовного й ментального статусу. Причому “проблемні” в сенсі українськості регіони зосереджують значну частину сукупного економічного, демографічного та культурно-інформаційного потенціалів України й роблять найвагоміші внески у державну скарбницю...

Далеко за межі нашої теми обіцяє вийти докладне обговорення причин того, чому більшість населення згаданих регіонів все-таки вважає себе українцями (за винятком Криму) й у 1991-му без особливих вагань зробила вибір на користь української самостійності. Тому для підтвердження думки про засадничо неукраїнську природу частини населення держави наведемо наразі лише два важливі аргументи. По-перше, попри сенсаційні результати референдуму 1 грудня 1991 р., подальші вибори й соцопитування засвідчили, що населення “проблемних” регіонів стало опонує тим варіантам розвитку, які здатні наповнити українську незалежність реальними сенсами. Вибачайте, але на цьому тлі балачки про наших “зашорених та обдурених братів на Сході” пора припинити — “брати” не є дурнішими за нас і, певна річ, краще знають, що саме їм більше підходить! І, по-друге, навіть несмілива, нещира, нераз просто тупа політика “українізації” за два десятиліття мусила спричинити в згаданих регіонах хоч якийсь позитивний відрух, зустрічну хвилю “знизу”, якби... якби відроджувати там справді було що. Але розгледіти ознаки такого відруху можна хіба за вкрай тенденційних підбору та інтерпретації фактів... Тож наразі тезу про існування “неукраїнської України” мусимо прийняти як реальність, котра величезною мірою обнижує той людський і матеріальний ресурс, на який українство може лічити в своїх національних змаганнях.

На теренах України українство розподілено нерівномірно. В цілому “фактор українськості” зростає в напрямку “Південний Схід - Північний Захід”, що, враховуючи помітне зниження економічних потенціалів регіонів у тому самому напрямку, важко визнати позитивною тенденцією. Соціальний розподіл українськості теж не є сприятливим для поступових починань. Українські чинники тяжіють до сіл і дрібних містечок, а відтак — до найбільш упосліджених та найменш соціально, економічно й культурно активних верств населення. Навіть українці-городяни думками та прив'язаннями часто “залишаються на селі”, тоді як неукраїнці практикують суто міський стиль життя й мислення. В багатьох регіонах українські мова й традиції належать радше старшим поколінням, ніж молоді. Здебільшого україномовними є кілька мільйонів відсутніх на рідних теренах бурлак-заробітчан, натомість російська мова та проросійські інтенції панують у підприємництві, надто в його “вищій лізі”, серед власників медійних потуг та “королів” шоу-бізнесу...

Згрубша сучасна Україна об'єднує в своїм державнім тілі дві різні спільноти, між якими до того ж нема чіткої лінії розмежування. В ментальності багатьох груп населення химерно переплетені навзаєм компоненти української та неукраїнської етнічності. Приміром, чисто український за мовою сільський район на Слобожанщині молитися в храмах УПЦ МП й голосує на виборах за політичні сили, які не приховують своїх антиукраїнських інтенцій... Кияни є великими прихильниками політичної незалежності (й свого столичного статусу!), але в мовно-культурному відношенні тримаються впереваж московського спадку... Дніпропетровець може паплюжити й зневажати все українське, а в ресторані, захмелівши, раптом зажадати від музик виконати конче українську пісню...

Хто такий правдивий українець? Шукаючи відповідь на це питання “за аналогією”, придивімося до того, якими є правдивий болгарин, фін, німець, в'єтнамець, єгиптянин чи інший громадянин національної держави. Після чого повернімося в Україну й почнімо шукати в ній людей, які в усіх сферах свого життя користуються лише українською мовою; читають упереваж українські книжки й газети та дивляться впереваж українські телепередачі; чітко відрізняють вітчизняну історію та її діячів від історії та діячів інших народів; ніколи не підтримують політичні сили, ворожі до їхньої нації — й при тому оточені зусібіч іншими людьми зі схожою поставою та поведінкою. Адже правдиві болгари, німці, в'єтнамці тощо чинять саме так, як ми ото описали! По завершенні пошуків доведеться зробити сумний висновок: в Україні, включно з “найбільш націоналістичними” її регіонами, “правдивий українець” є радше ідеальним типом, ніж людиною, яку можна зустріти на вулиці...

Українство існує не як спільнота, а як тенденція! Скажемо більше: як одна з тенденцій... Його ознаки тією чи іншою мірою притаманні представникам певних територіальних та соціальних груп, але вкрай рідко такі ознаки утворюють цілісний комплекс. Здебільшого в носіїв українськості, сказати б, українська душа співіснує з другою, неукраїнською; свої духовні, культурні, етносоціальні потреби вони можуть задовольняти за допомогою українських джерел, але не лише й не конче саме їх. Наслідки такої амбівалентності стають фатальними за умов, коли джерела, альтернативні до українських є незрівнянно потужнішими за ці перші, а воля певних чинників до безальтернативної промоції “альтернативних” джерел — ще більш потужною... При тому маймо на увазі, що поряд із носіями українства існують великі, домінантні в багатьох сферах суспільного буття маси населення, чиє неукраїнство, навпаки, є цілісним, комплексним, довершеним.

Речники українства аж ніяк не представляють “50-мільйонну націю”. Реально за ними стоїть лише частина, можливо навіть меншість українського суспільства, для якої її національні корені мають реальне значення й непроминальну цінність. Утворена у 1991 р. держава для цієї частини суспільства принципово не може бути своєю й надавати останній гарантії погідного національного майбуття. (Це приблизно те саме, якби євреї в Палестині у 1948 р. замість єврейської держави дістали єврейсько-арабську...) У певному сенсі становище носіїв українськості в державі Україна є навіть більш несприятливим, аніж було у СРСР.


б) суб'єктивні чинники неспроможності

Надзвичайна складність ситуації, в якій опинилося нині українство сама по собі ще не є тотожною цілковитій безнадії. Хіба в історії бракне прикладів того, як мізерна, інколи дискримінована меншина з плином часу ставала визначальною більшістю?.. За всіх зовнішніх та історично успадкованих негативних обставин українство ще не перебуває в такому становищі, аби геть не мати змоги успішно боротися за своє виживання й не тільки за виживання. Масові народні здвиги 1991-го й 2004-го наочно показали, яким величезним потенціалом підтримки диспонує українська ідея... Лишається розібратися із тим, якими якостями володіє саме українство, аби реалізувати свій чималий потенціал.

Соціально-психологічні якості національних спільнот — тема вкрай складна й контроверсійна, надто коли висновки аналізу зачіпають почуття частини аудиторії... Говорячи про якості, притаманні спільноті носіїв українства, ми змушено опускатимемо доказову частину, покладаючись на власні спостереження читачів та їхню волю до (взаємо)розуміння. Нечисленні приклади узято впереваж із царини політичного життя українства останніх десятиліть лише з тієї причини, що публічність цієї царини робить події, які в ній відбувалися добре знаними широкому українському загалові; надавати якесь спеціальне значення названій сфері ми жодним чином не схильні.

Почнімо з того, що обов'язковою, хоча зазвичай “невидимою” передумовою реалізації суспільних проектів, зокрема й у сфері національної реконструкції, є взаємна довіра між учасниками цих проектів. Зниження рівня довіри призводить до розвалу або якісної деградації соціальних проектів та змарнування суспільством сприятливих природних, економічних, політичніих передумов поступу. Парламент і уряд, суд і прокуратура, банк та інформаційна агенція, Інститут національної пам’яті й доброчинне згромадження… - за відсутності критичного мінімуму довіри діяльність усіх цих структур цілковито втрачає той сенс, який зафіксовано в їхніх установчих документах.

Фундаментальною рисою сучасного українського суспільства є величезний дефіцит довіри між його членами та складниками. Всебічний опис деструктивного впливу цього чинника на буття української спільноти потребує, далебі, цілої окремої монографії, тож окреслимо лише один момент, особливо важливий для оцінки перспектив національних змагань українства. За своєю природою національне відродження є ідеологічним проектом. Часто чуємо скарги на брак національної ідеї, однак чому тоді жодний із запропонованих варіантів такої ідеї не став предметом масового зацікавленого обговорення? Річ у тім, що носіям ідей не довіряють; у дискусіях, що спалахують час від часу голоси опонентів-українців звучать не менш злостиво й цинічно, ніж відгуки запеклих україножерів. Спільнота перебуває відтак у недієздатному стані ідеологічної атомізації; між нею та її смертельними ворогами годі не те що провести чіткі кордони, а хоч намітити демаркаційні лінії...

Гаразд, чим ще є національне відродження? Цілеспрямованою працею, розрахованою на довший період часу й тривалу перспективу. Виглядає однак, що така праця не до снаги українській спільноті. Українці бувають гарними спринтерами, проте на стаєрських, а тим більше марафонських трасах вони здебільшого сходять із дистанції. Безприкладно потужні народні виступи 1989-91-х та 2004-го не лишили по собі хоч якихось структур, здатних щоденно працювати для наближення мети цих виступів...Серед українських політиків ми бачили низку блискучих тактиків, проте майже жодного талановитого стратега.

Рисою, яка вражає іноземців є невміння українців користуватися досягненнями своїх попередників та їхня готовність щораз починати “з чистого аркуша”. Прихід нового начальства чи то в ЖЕКу, чи в Маріїнському палаці майже завжди означає зміну “правил гри”. Під час таких трансформацій нові хазяї службових кабінетів украй рідко висловлюють намір продовжити ту чи іншу справу, яку було розпочато в цих стінах до їхнього приходу. Оскільки в більшості галузей діяльності серйозні позитивні результати потребують для свого досягнення довшого терміну, ніж виборча каденція, названа “традиція” перетворює демократичний механізм ротації влади на руйнівний чинник.

Динамізмові сучасного світу вочевидь не відповідає консерватизм українства, готовність більшості його представників до останку триматися звиклих та зручних стереотипів мислення й поведінки. За роки незалежності зазнали фіаско тисячі підприємств, установ, громадських структур тощо й, за поодинокими винятками, їхні керівники виявляли дивовижну готовність ліпше допуститися ганебного краху своєї справи, ніж вдатися до нових прийомів та способів поступування... Українці не прагнуть вчитися й скерування на різного роду “курси підвищення” сприймають радше як “другу відпустку”, ніж як період напруженої праці, яка дасть їм нагоду піднятися на вищу сходинку.

Ми вже зазначали, що бізнесова та деякі інші еліти сучасної України за своїм складом є виразно неукраїнськими. На цій підставі окремі “патріотичні” автори натякають на дискримінацію українства, однак у владних структурах останнє представлено цілком навіть “гідно”. Скоріше мова мусить іти про те, що українці уникають певних галузей діяльності й свої кар'єри воліють робити “при владі “. Заниженою є українська потреба у самовираженні — порівняння у цьому плані українців з євреями, росіянами, поляками тощо говорить явно не на користь перших. Що найприкріше, “самовираження по-українськи” передбачає радше “перекривання кисню” здібному колезі, ніж намагання самому досягнути якогось видатного результату. Розумний і активний українець куди частіше зазнає утисків та цькування від власних одноплемінників, ніж із боку ворожих до українства чужинців. Часто спостерігаємо, як найпершою турботою тих діячів, яким випало очолити партії та згромадження стає недопущення появи більш гідних претендентів “на булаву” - за тим клопотом інтереси нації хутко відходять у них на задній план...

Попри свій нібито високий державний статус, сучасне українство по суті не має власної еліти. Про уникання українством бізнесової царини ми вже казали... “Атомізоване” суспільство є плідним полем для маніпуляцій, тож політики-”патріоти” хутко навчилися маніпулювати національними почуттями частини громадянства з вигодою для себе або своїх олігархічних патронів. Ті ж верстви, які могли би претендувати на статус інтелектуальної, моральної, духовної еліт виявилися частково відтиснутими на маргінес реаліями глобалізаційної доби (яка знижує суспільний статус інженера, науковця, літератора тощо), а частково скомпрометували себе підтримкою сумнівних політичних проектів та небажанням визнавати власну провину в розгортанні новітньої національної трагедії... Відтак виглядає, що найбільш українські за складом та інтенціями населення терени сьогодні повторно перетворилися на “край попув і хлопув”.

Близько двадцяти років тому силою щасливого збігу обставин ватажки пробудженого з невільницького сну українства здобули статус ідейних лідерів країни та певний доступ до владних важелів. На якусь мить спантеличене “перестройкой” та зацьковане політичними й економічними провалами громадянство надало цим діячам такий “стартовий майданчик”, про який ті не могли й мріяти. Але хутко виявилося, що названа верства не годна не лише очолювати величезну й у цілому чужу для неї державу, а й дати лад хоча б тим регіонам, які щиро вважали їх своїми. При тому до смутку багато представників політичного українства відверто віддали перевагу власним “шкурним” інтересам перед потребами національного будівництва...

“Бунт” неукраїнської частини поспільства є закономірною реакцією на згадані обставини, але українська (чи то пак “більш українська”) його частина переживає тим часом правдиву трагедію. Зраджена, покинута, безборонна — вона опинилося віч-на-віч із навалою українофобів та русифікаторів, рішуче налаштованих не лишити по українству найменшого живого сліду, а його носіїв “опустить” в найогидніших табірних традиціях, або ж розігнати геть по засвітах... Фахові україножери на кшталт Табачника чи Колесніченка самі по собі не є надто чисельними. Проте за цим “бульдозером” крокують легіони “українобайдужих”, які на наших руїнах облаштовують своє, насичене сенсами “русского мира” й абсолютно непроникне для будь-яких виявів українства життя. Крізь покладений ними бетон вже не проб'ються жодні паростки...


ЧИ Є МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ОПОРУ?

Що робити тим українцям, які рішуче налаштовані не лягати безвільно під бульдозер тотальної русифікації? Гуртувати свої лави й рахувати набої... Себто громадити для опору ті ресурси, якими поки що володіємо чи здатні оволодіти.

Ключ до цих ресурсів — у чіткому розумінні ситуації, яка склалася. Треба врятувати рідну неньку, яку зводить зі світу смертельна хвороба! Для правдивих її дітей жодна “ціна спасіння” не є надмірною; ніяким наймудрішим ескулапам та найдосвідченішим доглядальницям вони не в змозі цілком передовірити цю святу справу... Ми чуємо про марність та недоцільність наших зусиль; про “штучність” українства та “единство русского мира”; про дискредитацію української ідеї 20-ма роками незалежності й, особливо, 5-ма роками “націоналістичної” влади; про небажання самих українців залишатися українцями (скільки гіркої правди в сентенціях останніх двох типів!); про старомодність націоналізму й сувору вимогу залишити його на смітнику перед порогом глобалізованого світу... Не мусимо вступати в дискусії з носіями таких поглядів — але вперто робити свою справу, аж доки вона сама не стане нашим вирішальним аргументом!

Українству пора збайдужіти до ідей “розбудови держави” абощо, бо держава, в якій воно опинилося великою мірою через власну недолугість принципово не може бути його власною державою. (Й жодне змінення кордонів тут не допоможе, якщо нема способу лишити поза новими кордонами найгіршого нашого ворога — внутрішню незгоду!) Щобільше, наразі українству слід триматися осторонь будь-яких політичних проектів, усвідомлюючи відсутність власного політичного класу та актуальних передумов для його появи. Українці мають наважитися визнати принципову хибність та закономірність плачевних наслідків того способу “націєтворення”, який вони обрали близько двох десятиліть тому під впливом патріотів із табірним стажем чи без такого... Виконання згаданих умов засвідчить громадянську й національну зрілість українства та його готовність до виконання програми повномасштабного національного відродження.

Засадничою метою означеного процесу є усунення принципового протиріччя дотеперішнього українського проекту... З одного боку, українство позиціонує себе як нація із найбільшим у Європі тереном проживання, а з другого — воно не володіє по-справжньому жодним клаптиком цього терену, оскільки, як вище було показано, на жодному його клаптику не живе вповні самостійним національним життям. Вороги українства звинувачують ув “оголтелом национализме” людей (маємо на увазі мешканців певних регіонів), які за рівнем національної свідомості, згуртованості та відпірності далеко “не дотягають” до найтолерантніших та найвідкритіших з-поміж європейських націй!.. Отже, мусимо сформувати терен повноцінного українського життя. Не кажемо, що він має бути великий, потужний, густонаселений тощо — кажемо натомість “попервах він просто має бути!” Терен, де російські та зросійщені телепрограми не дивляться не тому, що їх нема в етері, а тому, що свої є набагато якіснішими; де “Комсомольская правда” й “Бульвар Гордона” не продаються не тому, що це заборонено, а тому, що їх там ніхто не купує; де людина, яка не володіє українською мовою почувається неповносправною не тому, що її права обмежує закон, а тому, що “фізично” відчуває негативну реакцію соціального довкілля... Усе це вкрай непросто зробити — але мусимо! Досвід національного відродження кінця ХІХ — початку ХХ ст. є у цій справі гарним дороговказом. Тим, хто переконаний, що в кордонах єдиної, неукраїнської за духом держави схожа “автономія” в принципі не може існувати радимо пригадати досвід країн Балтії під совєтською окупацією...

Утім, наша умовна “автономія” конче мусить відрізнятися від решти державного терену не лише у мовно-культурному сенсі. Умовою sine qua non її успішного буття є економічне й соціальне лідерство цього острівця повнофункціонального українства — чинник, якому дотеперішні ватажки національних змагань приділяли хронічно мало уваги. Там, де ми хочемо відродити українство, мусимо “попутньо” перемогти корупцію, обмежити бюрократичне свавілля, зруйнувати сонний консерватизм, показати громадянам реальні зразки європейського стилю життя... Чи може бути краща реклама для націоналістичного руху, ніж націоналістичні формації, які вступили у смертельний двобій із хабарниками, бюрократами, тупоголовими консерваторами своєї власної нації?

Відколи у полі зору державного загалу опиниться така територія успішного українства (його розбудова — чудова нагода проявити себе новим, “не пов'язаним і незаплямованим” елітам та національним лідерам!), суспільно-політичні процеси в країні підуть у двох протилежних напрямках. В тих регіонах, які зберегли переважно українську духовну та ментальну сутність виникнуть потужні відрухи наслідування звабливого прикладу, гуртування та єднання довкола спільної української мети — й ці відрухи слід вітати та всіляко підтримувати. Проте майже не викликає сумніву, що для певної частини поспільства неприйнятним виявиться навіть найпереконливіший український приклад — бо він є для нього чужим; бо власні інтенції цієї частини громадянства провадять її в зовсім інше “світле майбуття”. Такого плану почуття не слід придушувати — навпаки, дати їм розвинутися природним шляхом і, згідно з результатами цього розвитку, на певному етапі здійснити швидкий та безболісний поділ країни... Втім, повторимо, метою українства аж ніяк не можуть бути поділи та розбірки, а передовсім національне відродження — повноцінне, могутнє, незворотне. Відродження, поза контекстом якого жодні політичні проекти не матимуть сенсу.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4