Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Дрібні діла дрібних людей, або Чому стривожилися ліберали?

28 листопада у дрогобицькому Народному домі відбулася зустріч з активістами т.зв. «Зарваницької групи» – ініціативи громадських діячів, які виступили за формування нібито якісно нової української опозиції. Як повідомлялося у спеціальній програмній брошурі цієї акції, така ініціатива зародилася у травні – червні 2010 р. в сакральній місцині Західної України – Зарваниці, тож тепер автори цього заходу роз’їжджають регіонами і підіймають народ.

Головним агітатором на акції виступив відомий політик і неодноразовий депутат Верховної Ради, Тарас Стецьків. Дрогобицька громада, за закономірністю провінційного міста, мешканці якого завжди збираються масово, коли приїжджає хтось із «столиці», наповнила Народний дім вщерть.

І що ж почула громада? Почула звичний набір банальних і поверхових гасел та характеристик політичної ситуації в країні. Впадало в око, що і текст програмної брошури, і виступи трьох агітаторів (промотором акції була дрогобицька «Пора») писалися і планувалися сумбурно. Політик Т.Стецьків, якого всі знають як завзятого ліберала, раптом заговорив про віру, християнські і національні традиції, приклади національної самоорганізації в міжвоєнній Польщі і т.ін. Однак усі ці вартощі, які підносилися промовцем, ніколи не визнавалися українськими лібералами. Це ж вони упродовж 1990-х і 2000-х рр. охаювали українську традицію як «відсталість» і «ретроградство», обзивали боротьбу ОУН «зоологічним націоналізмом», іронізували з Церкви і реалізовували програму цілковитої секуляризації суспільства в дусі західних неоліберальних атеїстичних принципів. З якого дива тепер ліберали заговорили про віру, віталися націоналістичним гаслом «Слава Україні!», цитували «Декалог» ОУН, закликали наслідувати досвід 1920-1930-х рр.? Що за вишукане фарисейство?

Диво дуже просте: програвши все, що тільки можна було програти, цілковито втративши авторитет в громаді, ті, що ще вчора лякали нас «печерним націоналізмом» і водили всю Галичину за ніс багато років, тепер, нарешті, «зрозуміли» вартість цього націоналізму. Зрозуміли, коли націоналістична «Свобода» перемогла на виборах в Галичині і цим спонукала лібералів змінювати гасла й орієнтації, щоб лишитися «на плаву». Тому вони раптово кинулися рятувати «українську ідентичність», як було сказано у програмній брошурі. Чомусь така очевидна проблема не хвилювала їх увесь період української незалежності.

Загалом вражав примітивний рівень пропозицій народної самоорганізації: розбудовувати громадянське суспільство (цей космополітичний проект ми вже реалізовуємо 20 останніх років), організовувати народні школи за зразком «Просвіти» (та ж сучасні наші «Просвіти», покинуті великою політикою, вже давно перетворилися в шахові клуби, не маючи жодного стосунку до творення національної культури чи її захисту), починати з себе (от провідні політики, загалом люди не бідні, почали б організовувати видавництва, книгарні, кіноцентри і т.ін., що реально вберігає українську ідентичність від космополітичного тиску і русифікації). Такі собі дрібні діла дрібних людей…

З усього видно було, що ліберальний табір в Україні розгублений. Ще б пак! Такими примарами виявилися західна демократія і західний капіталізм, які мали змести усіх ворогів України. Ці «вороги» взяли і самі стали демократами і капіталістами і захопили владу в країні. Виявилося, що боротися з ворогами України можна було тільки з позицій національної солідарності, з ідеєю національної боротьби і наступальності, з мораллю героїки, а не «прогресивного прагматизму». Ось і прийшла коза до воза. Та чи не пізно? Чи не занадто довго панове-ліберали дурили народ?

От хоч би лідер. п.Стецьків: усі політичні проекти, які він створював як ідеолог і співорганізатор – ліберальна «Нова хвиля» (середина 1990-х), прокучмівська НДП (кінець 1990-х), невиразна «Реформи і порядок» (початок 2000-х), популістська «Народна самооборона» (кінець 2000-х) – усі з тріском провалилися. Чи має моральне право лідер з таким доробком знову очолювати якесь громадське об’єднання і змагання?

Те, що національна риторика є чужою і неорганічною для лібералів, підтверджували елементарні помилки ораторів в темі історії, наприклад, знамените гасло чеських націоналістів ХІХ ст. «Свій до свого по своє» вони чомусь приписали А.Шептицькому, і це при тому, що самі так багато говорили про «історичну пам’ять».

Єдине, що позитивно вражало у промовців – це ентузіазм. Явно було видно, що хлопці мають завдання перехопити ініціативу. Перехопити у «Свободи»: ну, як же ж можна допустити, щоб Західна Україна нарешті стала націоналістичною? Подумалося: постійно лякаючи галичан, що націоналізм стане прірвою для зв’язків із рештою України, хтось копає ще глибшу і смертельнішу прірву для української справи, систематично розмиваючи космополітизмом, дезорієнтаціями і лібералізмом національні основи Галичини.

Прес-служба
Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4