Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чому нас водять колами?

Післявиборна ситуація в Україні увиразнила кілька системних та глибинних проблем, які постійно повторюються у нашому політикумі. Власне ідеться про те, що основні політично-партійні сили формуються як електорально-агітаційні проекти, а не ідейно-принципові суб’єкти політики. Уся сучасна політична тактика вибудовується довкола особистих “харизм” та посадових зацікавлень, за якими насправді стоять інтереси великих фінансово-капіталістичних груп. Тому складається враження броунівського руху нашого розвитку, якщо подивитися на ситуацію збоку.

Перший аспект (моральний). Післявиборна ситуація ще більше оголила найболючіше питання українського суспільства: віддалення (щораз цинічніше і категоричніше) політикуму від народу. Партії чи, власне, блоки, створені на основі розрахунків олігархічних кланів, абсолютно байдужі до реальних проблем громади, водночас, сильні завдяки капіталістичним спромогам і безкарні через моральну розбалансованість державної системи, вони бачать свою головну мету в захопленні щораз більшого числа управлінських структур в країні, але тільки з метою особистої наживи керівників, перерозподілу фінансових потоків, безконтрольної приватизації і т.ін. Саме цим пояснюється, чому так довго “утрісаються” питання портфелів, “доходних місць”, важелів впливу. Це ми зараз вже чітко бачимо: на верхах цілком не йдеться про щось принципове, стратегічно важливе, насущне для цілісного розвитку суспільства, держави, економіки. Йдеться тільки про якомога більший шмат державного пирога. При чому в самого суспільства ані морально-ідейної наснаги, ані механізмів упливу і тиску на верхи не залишилося.

Другий аспект (управлінський). Наші партії хибно (це найм’якше слово в цьому питанні) сформовані не тільки на низах, що дає змогу постійно «продератила» наверх відвертим демагогам і тільки демагогам. Уся система управління в країні має ненормальну ментальну основу. А саме: у нас домінує принцип, що начальникові «все можна», «він виконує місію», «без його твердої руки все розпадеться» і подібні міфологеми тоталітарної закваски. У результаті систематично виходить так, що кожна партійна, адміністративна верхівка стає майже відразу безконтрольною. На кожному рівні влади формується свій утаємничено-вирішальний клан. У всіх підвладних, відповідно, відразу формується психологічне чуття абсолютного вірнопідданства (аж до містицизму і сакралізації вищого начальника: «Він все може», «Він сам це сказав» і под., аж до завертання очей до стелі: мовляв, це – звідти). Тому, як тільки клан зміцнюється на новому місці, він відразу «забуває» про ті принципи та ідеї, які нижчі партійці і якийсь там «народ» послали його втілювати у владі. Думаю, зайве говорити, що така система думання і поведінки є нормою у таких напів тоталітаристських (з компартійною школою) утвореннях, як Партія регіонів, КПУ чи Соцпартія. Вражає ось свіжий приклад політичної поведінки у «кість від кості» нібито «демократичній» «Нашій Україні» і всенародно обраного Президента: ось уже кілька тижнів відмовляються підписати політичну угоду з БЮТ (про що домовлялися напередодні виборів) всього кілька (але чільних) людей з пропрезидентського блоку: голова президентської адміністрації Віктор Балога, Іван Плющ і два закарпатські побратими В.Балоги – В.Петьовка та І.Кріль. Усе це тривалий час діється на очах усієї країни, усі розуміють, що під «прикриттям» Президента ці люди ведуть секретні переговори з нібито «ворожою» Партією регіонів (яку всі націонал-демократи перед виборами клялися поборювати). Очевидно, що у такий спосіб ігноруються думки та ідеали десятків тисяч партійних учасників блоку «Наша Україна – Народна Самооборона», голоси і погляди мільйонів національно мислячих українців. Але «братія мовчить собі, нехай, - каже, - може, так і треба». Тобто залізно спрацьовує тоталітаристський ментальний закон: він (вони) там, наверху, все знають і вирішать питання, як треба. Чи відважилися б так цинічно поводити себе названі політики, якби знали, що фактична зрада принципів відразу викличе бурю критики і незадоволення серед їхніх партійців і в громаді? – питання риторичне.

Третій аспект (стратегічний). Кожна політична сила, якщо вона хоче змінити країну, розвинути суспільство, розбудувати націю, повинна мати якусь стратегію. Стратегію, як активізувати й гармонізувати країну, як мобілізувати громадян, навчити і привчити їх ефективно діяти в системі конкретних правил і законів, як пробудити великі і творчі національні почуття, посприяти національній культурі, поглибити й універсалізувати національну ідентичність і т.ін. Власне, описані перші два проблемні аспекти українського політикуму підказують, що ніякої стратегії сучасні наші великі партії мати не можуть у принципі. Лише тому, що вони про неї, бідну, просто не думають. А навіщо це?

Знову наведу приклад із дій тієї політичної сили, яка насамперед втілює наші, галицькі, політичні ідеали, - «Нашої України – Народної Самооборони», бо ідеологічно цей блок означує себе як націонал-демократичне утворення. І то візьмемо лише один напрям: здавалося б, усім зрозуміло, що Партія регіонів зараз ослаблена в багатьох моментах (і це потвердили результати виборів, коли її електорат посунувся ще далі на схід і навіть на сході змалів), чому б не розпочати, маючи за плечима потужну владу Президента, стратегічний наступ на цього малоросійсько-постсовєтського гібрида, щоб остаточно розбити його або хоча б послабити в можливостях? Адже з розтрощенням Партії регіонів для України і для української нації зникне багато проблем. Сьогодні щораз більше мешканців Сходу усвідомлюють, що ПР – це винятково олігархічне утворення, цілком байдуже до їхньої долі (треба лише пропагандивно й інформаційно натиснути «на педалі» і посилити це освідомлення); між самими олігархами Сходу України почалися розходження (треба лише підіграти цим тенденціям); прем’єрське урядування В.Януковича потягнуло за собою масу надуживань і колосальних промахів (чи звичайних «відкатів»?), що все суспільство відчуває щоденно, йдучи в магазини за продуктами і товарами (але чомусь так мало аналітичної критики чути про це від пропрезидентських середовищ). Або ось систематичні аварії на шахтах Донбасу (до речі, як про це пишуть світові агенції, найгірших у світі за технологічним забезпеченням), - чому, здавалося б, не використати ці факти для остаточної дискредитації ПР, адже це вона урядує в цьому регіоні останні роки і до чого довела провідну галузь? Зрештою, сама малоросійська ідеологія (і свідомість) дрібніє, проросійські інтенції ПР у ширших вимірах виявилися кроками в нікуди. От би використати нагоду і вдарити по цій, такій «ворожій» партії? А ні: ведуться з нею секретні переговори, наверху ж знають, що робити (і всі дружньо закочують очі до стелі…).

І четвертий аспект (національний). Від 1989 р. (відколи почалися реальні громадянські і політичні зрушення в СРСР) українство перебуває в систематичному політичному обмані. Боротьба за національне утвердження українців у їхній же ж державі (від 1991 р., принаймні) була підмінена боротьбою за ліберальні цінності і демократію. Ми, справді, зараз маємо дуже багато ліберальницької економічної і політичної свободи, функціонує (хоч і морально спрофанована) система демократії, але боротьба за національні ідеали або припинилася, або ведеться спорадично, стихійно (часто всупереч волі пануючих політичних партій (кланів). Українське суспільство втратило позитивний, наступальний емоційний заряд (а ми ж говоримо про потребу «національного відродження»), втратило відчуття «своєї правди», з якою можна перемагати. Т.зв. «національно-демократичні» партії, які насправді є класичними ліберальними партіями, постійно прагнули завести активну частину громади у соціальну проблематику, наголошуючи, що лише «через економіку ми прийдемо до національної свободи» (що є повним абсурдом, бо сучасний капітал в Україні й не думає ставати національним, така ілюзія сновигає тільки в головах безвідповідальних ліберальницьких демагогів, капітал стане національним тоді, коли нація політично змусить його бути таким, тобто ідеологічно, силою сформує його на ґрунті національного розвитку як пріоритету). Очікування економічних змін паралізувало націю. Цим скористалися ідейно ненаціональні й космополітичні стратуми, які зрослися з олігархією, і послідовно руйнують будь-які спроби створити масову політичну силу націозахисного спрямування. Цьому почала підігрувати сучасна постмодерністська і масовістська культура західного зразка (ліберальні часописи «Критика», «Книжник-rewiev», «Коментарі» та ін., деякі видавництва, наукові, аналітичні центри, літгрупи типу «Бу-Ба-Бу» і под.), яка теж розвивається здебільшого за рахунок оліхархічних (в т.ч. західних) «капіталовливань». (Недавно на сторінках газети «День» провідний постмодерний письменник, особистий протеже Ю.Андруховича, Сергій Жадан заявив, що Україні потрібен анархізм в дусі Н. Махна. Логічно.). Тому сучасний український політикум у принципі не може розв’язувати стратегічних націотворчих питань ( на що ми всі так наївно уповаємо на виборах), а це загалом, об’єктивно веде до тотального цинічного профанаторства політики, до безнастанних політичних ігор, крутійств, розграбувань країни і т.ін., до постійного ходіння колом.

Але як розірвати це фатальне коло самообману і порожнього імітаторства?
Відповідь дамо за пунктами .

1) Політикам, громадським активістам, журналістам треба систематично націлювати суспільство на моральний бойкот цинічних політиків верхнього ешелону (тут приклад, як «прокатали» українці на виборах О.Мороза і соціалістів за зраду, є чудовим зразком і уроком).

2) Партійним діячам демократичного типу за головний принцип своєї діяльності треба взяти критичність, сувору вимогу звітності щодо партійного керівництва, яке має в нас неухильну тенденцію до моральної корупції, ідейного опортунізму. Це великий парадокс і ганьба, посміховище перед світом (про це недавно говорив посол Німеччини в Україні п. В. Штюдеманн), що в найбіднішій країні Европи постійно до парламенту обирають мільйонерів і мільярдерів. Що такі люди роблять у “демократичних”, тобто зв’язаних нібито з народом, партіях?.

3) Інтелектуальна, пропагандистська (медійна), ідеологічна частина українського суспільства повинна бути наполегливішою і критичнішою щодо дій влади й істеблішменту, які майже не вилазять із демагогії, повинна усіляко дискредитувати в очах громади дрібні, провальні, профанаторські, “тупцювальні” кроки верхів з тим, щоб вони більше не повторювалися. Політикани мають завстидатися свого “шоуменства”, тобто показушного патріотизму. І водночас ідейно громада повинна активніше підтримувати такі стратегічно важливі ініціативи Президента, як боротьба за визнання Голодомору геноцидом української нації на міжнародному рівні, як правдива оцінка історії України (визнання заслуг ОУН-УПА), збереження і пропаганда культурно-історичної спадщини українців і т. ін. Тому важливо створювати і підтримувати різні інтелектуальні центри, щоб на їхньому тлі маліли партійні безідейні демагоги, які водять націю по колу лжесподівань. Дамо формулу: “Інтелект нації має перемогти її традиційний інстинкт кар’єризму та вірнопідданства, набуті в довгі часи неволі”.

4) Нарешті для нормального розвитку української політики треба збагнути одну велику істину: лібералізм – це ідеологія вільного розвитку капіталу насамперед. Тому його ідейні принципи та вартощі мають лише дотичне значення до проблем національної консолідації, відродження та визволення-утвердження, чим би мали передусім займатися українці, якщо вони хочуть жити в нормальній національній державі, а не у “державі для олігархів”. Тож без масштабного ідеологічного переструктурування українського політикуму ми не ступимо кроку в перед. Тобто без широкого усвідомлення в українському суспільстві ролі та завдань консервативних, націоналістичних, християнсько-традиціоналістських партій та ідеологій ми й надалі будемо будувати державу й економіку переважно для неукраїнців.

Якщо образно підсумувати сказане, то звернуся до недавніх кадрів на світових каналах телебачення: під час напруження ситуації на кордоні з Іраком щодо курдів уся Туреччина була залита гігантськими 100-тисячними і ще чисельнішими мітингами на підтримку турецької армії і рішучих дій влади. Урок: Туреччина сьогодні настільки швидко розвивається у всіх напрямках, її національним інтересам настільки реально мало хтось загрожує, що різниця між нею і Україною дорівнює різниці між небом і землею. Але ця нація прагне жити в постійному напруженні, прагне ще і ще пристрасно доводити своє право будувати свою національну державу і ніякі “міжнародні норми”, “ліберальні цінності”, “перспективи Евросоюзу” і т.ін. у цьому прагненні для неї не стають перешкодою чи бодай гальмом для бурхливого розвитку її націоналізму. Ось коли рівень національної свідомості українців досягне такої міри, такого рівня готовності боротися вже і кардинально за стратегічно важливі принципи і завдання, тоді багато з наших теперішніх проблем вирішаться самі собою.

Олег БАГАН
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4