Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Про духовно-цивілізаційні і геополітичні основи України

Олег Баган

Інтенсивний процес розширення єдиної Європи, геополітичне домінування Америки на планеті й упевнене просування її інформаційно-економічних впливів та американської поп-культури, створення транснаціональних надпотужних фінансово-управлінських організацій (Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.), які окутали своєю мережею цілий світ, сплеск Інтернету як гігантського чинника стандартизації мислення, – усі ці колосальні тенденції ознаменували еру ґлобалізації. З іншого боку, великі держави, які прагнуть стати лідерами своїх цивілізаційних систем і підсистем, – Китай, Індія, Іран, Бразилія, Росія – намагаються створити у своєму геополітичному просторі зони суцільних впливів через розбудову систем свого політичного тиску, через розпоши¬рення своєї культури і заглиблення в духовно-релігійні традиції своїх народів, що дозволяє їм виробляти масштабнішу і переконливішу стратегію наступу, тобто цивілізаційну стратегію. Як наслідок, світ поволі, але неухильно розпадається на кілька цивілізаційних систем зі своїми „полюсами”, які взаємодіють між собою на планетарному рівні. Технічний рівень епохи телекомунікацій дозволяє зробити цю взаємодію особливо прискореною і напружено-тотальною.

У цьому контексті Україна, яка відкололася від Російської імперії-цивілізації (східнохристиянської цивілізації) і не увійшла в структур єдиної Європи (західнохристиянської цивілізації), мала б зосередитися на пошукові вектора свого геополітично-цивілізаційного розвитку. Сьогодні важливо чітко відповісти на кілька великих запитань: яку культурно-цивілізаційну традицію продовжує Україна? Якими є сутності і модифікації східного християнства в Європі? Що може забезпечити надійну перспективу для цілої Європи? І що може принести найбільший геополітичний і духовно-культурний успіх Україні в контексті вищеописаних процесів ґлобалізації?

Найвідомішим і найвпливовішим теоретиком цивілізаційного розвитку світу є сьогодні американський вчений і геополітик Самюел Хантинґтон, чия праця „Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку” (1996) жваво обговорюється в цілому світі, а її накреслення раз у раз знаходять собі підтвердження у міжнародній політиці. У своїх засадах С.Хантинґтон виходить із історіософських концепцій двох знаменитих істориків ХХ ст. – англійця Арнольда Дж.Тойнбі і француза Фернана Броделя. Перший у праці „Дослідження історії” (1934-54) намалював цілісну картину світової історії як розвиток циклічних цивілізацій, які іноді перепліталися-накладалися, але в сутности зберігали свої основні характеристики. Всього, за А.Дж.Тойнбі, було 28 розвинених цивілізацій. Серед них розрізняються завершено-цілісні (наприклад, єгипетська, шумерська чи китайська) і сателітні, тобто залежні у розвитку від перших (хеттська (в Анатолії) – залежна від шумеро-аккадської; італійська – від еллінської, японська - від китайської і т.д.). У Європі розвинулися дві цивілізації: Західна (Католицька) і Візантійська (Православна), які постали на еллінсько-сирійській цивілізаційній основі (тобто, на основі грецького гуманізму і юдео-християнства) 1 .

У Ф.Броделя С.Хантинґтон запозичив ідею про культуру як внутрішню імпульсивну основу розвитку цивілізації. Так, стержнем цивілізаційного піднесення завжди були реліґійні візії та ідеали, мистецькі уявлення і стилі, інтелектуальні накреслення і поривання. Саме вони до-глибинно відрізняють той чи інший тип цивілізації. Важливо, як люди переживають світ, яких художніх форм надають йому, що їх збуджує і захоплює , а не як, вони майструють і торгують, що їдять і в яких умовах живуть.

Отже, в сучасности С.Хантинґтон виділив такі цивілізації: Західну (Європа, США, Канада, Австралія), Латиноамериканську (потенційного союзника Західної), Православну (Росія), Ісламську, Індуїстську (Індія), Синську або Конфуціанську (Китай), Японську і Африканську. Між цими цивілізаційними системами й відбувається головне геополітичне проти-стояння у світі. Зрозуміло, що через або незначні територіяльні можливості (Японська), або через техно-економічне і культурне відставання (Латино¬амери¬канська і Африканська) певні цивілізації займають другорядні позиції і намагаються пристосуватися до панівних тенденцій, знайти для себе зручне геостратегічне місце у контексті геополітичного протистояння іншим. Так формується багатополюсний світ, світ, збалансований мирним, наразі, змаганням осьових держав у цивілізаціях – США, Росії, Індії, Ірану і Китаю. Найбільш антизахідними є Ісламська і Конфуціанська цивілізації через свої ментальні і ціннісні характеристики 2 .

Західна цивілізація, динамічніша і явний лідер у сфері науково-технічного проґресу, назагал домінує над іншими цивілізаціями і, по-суті, постійно нав’язує їм свою систему правил гри і цінностей. Передусім це норми демократії, вільного ринку, свободи слова і совісті, прав людини, ліберально-правових принципів та ідеалів, наступ яких підсилюється колосальним розмахом західної (американської в основному) примітивної маскультури, яка покликана „підготувати ґрунт” (З.Бжезінський) для приходу ліберальних вартощів Заходу.

За визначенням сучасного українського історика і філософа Юрія Павленка, сьогодні весь християнський світ творить собою Макрохристиянську цивілізацію, до якої входять Європа і Північна Америка, Латинська Америка і Православний світ, християнські країни Африки (в основному Центральної і Південної), Австралія, поодинокі християнські країни Азії (Філіппіни, Вірменія) 3 . У цих масштабах і намагаються об’єднати різні держави лідери Заходу, щоб успішно протистояти цивілізаціям, що інтенсивно підносяться. Насамперед Ісламській і Конфуціанській.

Ось як визначає С.Хантинґтон головні, життєвоважливі завдання для Заходу, які покликані „зберегти, захистити й оновити унікальні якості Західної цивілізації” в час, коли її могутність спадає:

„- добитися більшої політичної, економічної і військової інтеґрації й координувати свою політику таким чином, щоб завадити країнам інших цивілізацій використати розбіжності між західними державами.
- прийняти до ЄС і НАТО західні країни Центральної Європи, а саме: країни Вишеґрадської групи, балтійські республіки, Словенію і Хорватію [тобто, всі католицькі і протестантські країни постсоціалістичного світу. – О.Б.].
- підтримувати „вестернізацію” Латинської Америки і, наскільки це можливо, тісне блокування латиноамериканських держав із Заходом.
- стримувати розвиток військової могутности ісламських і синських держав – як звичайних видів зброї, так і засобів масового знищення.
- заповільнити „дрейф” Японії від Заходу в бік пристосування до Китаю.
- визнати Росію як осьову державу православної цивілізації і велику реґіональну країну, яка має законні інтереси в сфері забезпечення спокою своїх південних рубежів.
- зберегти західну технологічну і військову перевагу над іншими цивілізаціями.
- що найважливіше, усвідомити, що втручання Заходу в справи інших цивілізацій є, мабуть, єдиним найнебезпечнішим джерелом нестабільности і потенційного ґлобального конфлікту в поліцивілізаційному світі.” 4

Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому Захід все-таки зважився на війну в Іраку: загроза з боку Ісламського світу надто зросла і її треба було попередити, навіть ризикуючи власними розбіжностями, з яких могли (і пробували) скористати країни інших цивілізацій.

Як бачимо із окресленої гео-цивілізаційної схеми, місце України вимальовується десь між Західною і Православною цивілізаціями, або вона, розділена на уніатську і православну частини, однозначно зачислюється до Російської цивілізаційної системи. С.Хантинґтон категоричний: „Де закінчується Європа?” Європа закінчуються там, де закінчується західне християнство і починається іслам і православ’я. Саме таку відповідь прагнуть почути західні європейці, саме її вони переважною більшістю підтримують sotto voсe [стиха, мовчки – іт.], саме такої точки зору дотримується відкрито більшість інтеліґенції і політиків” 5 . Україну він ділить на дві половини за лінією поділу на греко-католиків і православних, помилково приєднуючи до першої половини православну переважно Волинь. Хоча цей поділ в українських реаліях виглядає дещо спрощеним і неточним, все ж, за великим рахунком, не можна не відзначити його концептуальної рації: Правобережна Україна, тобто та, яку колись доволі міцно охоплювала своїми впливами Католицька Церква, ще й нині „засіяна” кам’яними костьолами, що залишилися тут від епохи Речі Посполитої, зберігає відмінну, значно вищу правосвідомість, пройнята національним традиціоналізмом, порівняно із рештою земель України, де католицькі впливи були меншими.

С.Хантинґтон навіть прогнозує майбутнє „відщепенство” Греції через її православність від структур ЄС і НАТО в контексті того, що це „випадковий” член єдиної Європи, який в нових геополітичних умовах (ліквідація комунізму в Росії і перетворення цієї православної країни в союзника Європи, натиск протестантсько-католицького Заходу на Балкани) може включитися в спільну геополітичну гру разом із єдиновірною Росією та іншими православними країнами Східної Європи 6 .

Зневажливе ставлення західноєвропейців до жителів православної Європи обґрунтовується не лише давніми стереотипами і міфами масової свідомости, базованими на реліґійних уявленнях. Воно пояснюється ще й цілим рядом цілком сучасних проблем і неґативних особливостей, які зринають як забороло, коли йдеться про соціо-культурну і політико-правову дифузію двох цивілізаційних систем: православні суспільства здебільшого заповільнені у своєму прагненні долати посткомуністичну спадщину, менше законослухняні, тяжіють до недемократичних форм упливу, насторожені щодо свободи, замкнуті, підозріливі, громадянсько пасивні, економічно відсталі і т.ін. Наслідком є те, що лише православний середземноморський Кіпр, наразі, отримав запрошення до ЄС. Правда, кандидатами в НАТО вже стали Болгарія і Румунія, однак це швидше пояснюється геополітичними інтересами США, які прагнуть не допустити посилення Росії як імперії в межах Східної Європи, аніж відкритим бажанням Західної Європи „обійняти своїх обділених історією” сусідів.

Отже, якою б мала бути цивілізаційна модель розвитку і геополітична стратегія України, коли вона виявилася в зоні „цивілізаційного розламу”?

На наш погляд, окреслена проблема має дві передумови – історичну і теоретичну (етнологічно-культурологічну), - з’ясування яких не тільки цілком по-новому розв’яже саму проблему, а й намалює зовсім інші контекстуальні перспективи.

Історичний аспект. Глибина неправильно зміщеного ракурсу бачення минулого Східної Європи сягає ще, очевидно, часів Ренесансу (XV-XVI ст.), коли у західноєвропейців почав чітко формуватися європоцентричний погляд на історію. У своїй історіософії вони намагалися відштовхнутися від двох субстанцій: від греко-римської Античности, Давнього Світу, який вже був у минулому і який колосальним чином впливав на розвиток західної самосвідомости і культури багатством своїх ідей, змагань, мистецьких досягнень і чуттям людської гідности, і від ворожого до них південного мусульманського світу, який постійно загрожував їх знищити своєю дивовижною нетолерантністю. Ментальність західноєвропейців, що постала у ХІ-XV ст. як синтез германської і кельтської душ, надто звикла була дивитися на цивілізацію Середземномор’я як на чарівливий, звабливий і водночас буремний світ, що обдаровував, збуджував, гартував і насторожував заразом. Хоча вони й узяли дуже багато у культурному плані від Візантії – постантичної, справді розвинутої на свій час цивілізації, - все ж зв’язки із нею не могли переважити того містичного спілкування Півночі з Півднем, яке тривало як діалог захоплених своїм розмахом лісистих рівнин Європи із неймовірно прекрасними скелястими берегами найпрекраснішого у світі моря – Середземного. Візантія, позбавлена вітальної легкости й закоханости в красу античних греків, замкнута у панцирі свого державницького бюрократизму і цезаропапізму, порівняно із гордовитим розмахом і шляхетною доблестю імперіального Риму, видавався їм за злісний уламок колись чогось величного і не більше. Підсвідомо усі вони ненавиділи її: бо інтуїтивно відчували, що це не їхня Мрія, не той лет Духу, що народив філософію Платона і Аристотеля, пластику Праксителя і Мілона, поезію Горація і Верґілія, мудрість Лівія і Цицерона. Ґотична душа нової Європи, що народжувалася, потребувала більшої героїки, аніж візантійська затятість, більшої містики, аніж візантійська догматика, більшої пристрасти і мистецької вишуканости, аніж візантійська схильність до пишноти. Тому з такою одержимістю захвату західноєвропейці поринають у глибини античної духовности і культури, з такою завзятою наполегливістю вгризаються в скрижалі греко-римської науки і філософії. Ця методична праця духу невгавно триває у християнських монастирях в Середні віки, а в епоху Ренесансу шанувальники античности об’єднуються у всеєвропейське товариство посвячених і перейнятих особливою місією людей, які завершують ще один ґрандіозний синтез Історії: назавжди прищеплюють ментально-духовні структури і форми латино-еллінської цивілізації до германо-кельтського етнічного ґрунту.

В іншій частині Середземномор’я – на сході – тим часом розвивається інший процес. Еллінська основа щораз більше наповнюється культурно-ментальними впливами Сходу. Але Сходу у різних його етно-цивілізаційних аспектах і вимірах. У новій модифікації відроджується культура і ментальність корінних арійських народів Анатолії – півострова, що з прадавніх часів був пов’язаний з Елладою, - тобто фрігійців, лідійців, понтійців, каппадокійців, кілікійців, які, хоч і засимільовані етнічно, відтепер (від V ст.) об’єднані християнством і грецькою культурою і тому можуть з новою силою вивільнити свою життєву і творчу енерґію. Два великі кавказькі християнські народи – вірмени і грузини – від того ж V ст., зазнаючи тиску з різних боків на своїй землі, часто переорієнтовують свою активність в бік єдиновірної Візантії. Так відбувається зближення двох прадавніх цивілізацій – Кавказу і Анатолії, - які сумарно творять свою модель світу, бадьоро черпаючи зі ще повного мегакратера грецької культури.

Водночас східні християнські традиції – монофізитство, несторіанство, Александрійська, Єрусалимська і Антиохійська Церкви – від VІІ ст., під тиском мусульман з півдня, а потім номадів-тюрків зі сходу, здійснюють свій вплив на культуру і духовність Візантії. І цей вплив вже йде на етнічній основі сирійців, юдеїв, іранців, парфян, курдів, арамеїв – тих народів, що частково тоді прийняли християнство.

На Балканах, в епіцентрі еллінської цивілізації, (теж від V ст.), відбуваються ще кардинальніші етно- і психо-цивілізаційні процеси-трансформації. Майже весь півострів доволі густо заселяють нові переселенці-завойовники – слов’яни. Практично тільки величний Константинополь і його найближчі околиці та острови Егейського моря не зазнали впливу слов’ян. Слов’яни ж не тільки по-новому вивільняють життєву енерґію попередніх мешканців Балкан, яких вони поступово асимілюють, - іллірійців, фракійців і кельтів, а й створюють незабаром свою концепцію культури, візію свого духовного світу і соціального укладу . Культура новопосталих царств Болгарії, Сербії і Хорватії у ІХ-ХІV ст. є настільки зрілою, що перевершує у багатьох аспектах культури інших великих народів Европи. І найголовніше – слов’яни створюють свою самобутню церковно-реліґійну традицію , яка потужним струменем вливається у християнство, збагачуючи його новими настроєвими та світоглядними гранями. Так стається ще один ґрандіозний синтез етно-цивілізаційного змісту: еллінізму і слов’янства .

Узагальнимо: співіснування в рамках Візантійської імперії протягом V-ХV ст. кількох ментально-цивілізаційних і етнічних систем – Анатолійської, Кавказької, Сирійської і Слов’янської – витворило абсолютно самобутню культурну і духовну традицію на грецькому ґрунті. У своєму симбіозі цей світ кардинально відрізняється від західноєвропейського світу. І поглиблювали їхні відмінності зовсім відмінні ритми історичного розвитку. Кожна фаза того розвитку тільки урізноманітнювала ці відмінності. Коли візантійці тяжіли до щораз більших абстракцій у своїй філософії, то західноєвропейці сприймали це за втечу від проблем буття, коли візантійці в мистецтві зосереджувалися на деталях, щоб цим подолати непотрібну предметність, то західноєвропейці вважали це за безідейність, коли візантійці в суспільному бутті вже мали візію божественної соборности, то західноєвропейці вбачали в ній втрату індивідуалізму.

Як відомо, візантійський світ не сягнув своєї повноти, не перейшов у наступну фазу розвитку, оскільки був знищений майже повністю натиском войовничого ісламу і кочівників-тюрків з Азії. У цьому й зосереджена проблема історичної і духовно-культурної нереалізованости візантійства. Через різні політичні і геополітичні обставини народи, що сприйняли візантійську традицію, – серби, болгари, македонці, румуни (волохи), албанці, українці, білоруси, росіяни, грузини, вірмени – виявилися від XV ст. у стані суспільно-політичного пригнічення, цивілізаційної ізоляції, культурно-інтелектуальної стаґнації. Головною причиною цього (окрім випадку Росії) було політичне пригнічення цих народів з боку мусульманської Оттоманської імперії і католицьких гегемоністських держав – Австрії та Речі Посполитої. Якщо оцінити цю ситуацію з геополітичної точки зору, то можна вивести таке узагальнення: Причорноморський геополітичний макрореґіон як цілісність, епіцентром якого була елліністично-візантійська культурно-цивілізаційна та духовна традиція, був розірваний через фатальне зіткнення в його просторі геополітичних інтересів двох інших великих цивілізаційних систем – західноєвропейської і близькосхідної. Візантійська імперія впала, бо не зуміла виробити перспективну стратегію свого геополітичного розвитку, а саме поєднати інтереси Південного і Північного Причорномор’я, народів Балкан і Кавказу. З цілого ряду причин, об’єктивних і суб’єктивних, Візантія не стала притягальним геополітичним центром для тих народів, які прийняли від неї православ’я або зберігали з нею церковні зв’язки, як Грузія і Вірменія. Тому весь середньо- і східноєвропейський православний світ виявився розщепленим, несконденсованим перед ударами Азії (араби, турки, печеніги, половці, монголи; Чингізхан, Баязед, Та мерлан – як страшні символи цього розгрому) і перед методично-впертим наступом Заходу. Після військових поразок від кочівників прийшло стрімке цивілізаційне піднесення Заходу, що вибухнув у епоху Ґотики (XI-XV ст.), і цим справа історичного занепаду і відставання православного світу була довершена. Від XVІ ст. Захід дивився на Схід Європи тільки зверхньо.

У XV ст. лише закинуте в північних пущах Східної Європи Московське князівство, яке щойно звільнилося з-під влади Золотої Орди, представляло православний світ як незалежну цивілізацію. Ще на півночі Балкан пробували консолідувати сили православних проти войовничого ісламу напівавтономні Волоське і Молдавське князівства. На всіх інших кордонах православного світу його цивілізаційно-культурні сили маліли і відступали. Поступовий перелом стався лише у XVII ст., коли наступ католицтва був зупинений на Україні (діяльність Братств, Петро Могила, Києво-Могилянська Академія, повстання Хмельницького), на березі Адріатики зміцніла Чорногорія, посилила свою експансію в різні боки Московія.

Кардинально змінилася ситуація у XVIII ст., коли під впливом ідей Романтизму та націоналізму Французької революції почалося національне відродження на всьому просторі Середньо-Східної Європи, передусім серед слов’ян, які надали цьому відродженню цивілізаційного характеру. Символічною в цьому контексті є назва підпільної української організації – Кирило-Мефодіївське братство, – яка ставила собі за мету саме понаднаціональне об’єднання православних народів для успішного цивілізаційного піднесення цілої Середньої Європи і тому апелювала до ідеї візантійської традиції, до нового переживання ідеалів і настроїв елліністичного християнства.

Культурно-етнологічний аспект . Історія Середньо-Східної Європи ставить, принаймні, одне складне запитання: чому для народів поствізантійського культурно-конфесійного простору одновірна Росія була радше тягарем, аніж союзником? Чому її посилення не сприяло духовному піднесенню православних народів, а, навпаки, лише гнітило їх і змушувало вдаватися до різних суспільно-політичних трансформацій, до затьмарювання власних традицій з тим, щоб здобути історичну перспективу?

По-суті, відповідь на ці питання є і її дали самі росіяни устами своїх найбільших філософів і культурників. Справа лише в тім, що адекватна оцінка цієї відповіді, оцінка Росії як цивілізації, не набула ще концептуального узагальнення.

Однак спочатку вдамося знову до історії. Коли православне християнство помандрувало через Київ у північні простори Східної Європи, на майбутню Московщину, то там воно відкрито зустрілося із двома великими народами, які зберігали типову євразійську ментальність, – угро-фінами і тюрками. Слов’яни-русичі, що були головними колонізаторами простору від Двіни до Волги, виявилися лише тоненьким покривалом спочатку серед угро-фінів, а потім, коли з півдня і зі сходу в цей простір почали напливати різні племена номадів, – серед тюрків. Реально саме ці етноси становили більшість у князівствах майбутньої московської держави, хоча за культурним, духовним та військовим потенціалами вони й поступилися слов’янам. Так сформувалася російська душа – фінно-тюркська . Відповідно, вся російська державність, суспільні характеристики, культура поступово, особливо після 200-річного панування Золотої Орди, набули євразійських ознак. Це відзначають всі історики і культурологи (окрім радянських, зрозуміло, які чомусь встидалися азійського походження своєї країни). На XVI ст. етнічна домішка тюрків була настільки значною, що можна говорити про тюркський характер московської держави і суспільства. „Московського придворного часів Івана Грозного швидше назвали би Теміром чи Булґаком, аніж Володимиром, Глібом чи Всеволодом” 7 . Московія набула під цим впливом таких визначальних рис, як деспотизм влади, рабська покірність соціуму, фанатична екзальтованість у віруваннях, хаотичне багатоманіття в художніх уявленнях. Як наслідок, московська держава обрала політику ізоляціонізму (бо влада боялася незнайомого і все-таки вільнішого європейського світу), вона так і не витворила жодних форм громадянського життя (бо її народ був просто паралізований неволею, татарською за суттю), Москва із самозасліпленням перейнялася місією-фікцією „істинного православ’я”, „Третього Риму” (щире християнство ніяк не могло наповнити і визначити цю наскрізь рабську євразійську країну), її мистецтво набуло дивовижної інерції калькування, вторинности (тому для розвитку російської культури завжди були життєво потрібними широкі штучні запозичення в Європи – знамените „вікно в Європу” Петра І місто Петербурґ, – і вона в значній мірі є здобутком переважно інородців – „арапа” Пушкіна, шотландця Лермонтова, україно-білоруса Достоєвського і т.д.).

Закономірно, що за кілька століть після прийняття християнства фінно-тюркська Московія вже у XVI ст. відчула себе абсолютно чужою Європі. Так з’явилася її славна державницька концепція про „поганство” Європи аж до її комуністичної модифікації ХХ ст.: „гнилий буржуазний Захід”. Назагал, саме комуністична Росія є ідеальним втіленням московської суспільно-державницької ідеології: повна диктатура і тероризм, повне безправ’я народу, сліпа віра в порожніх кумирів та ідейні фантоми (що засвідчило неглибокість проникнення християнства у фінно-тюркську євразійську товщу), повне калькування і неорганічність культури – знаменита теорія „соцреалізму”. Деспотизм Сталіна тоді до дріб’язків нагадував деспотизм Івана IV Грозного.

„Прорив” Петра І в Європу був лише вдалою спробою талановитого державника вирвати країну із стаґнації, але він не змінив її справжньої сутности. Євразія завжди і в усьому перемагала в Московщині .

Однак звернемося до думок самих російських мислителів. У ХІХ ст., підводячи підсумок пошукам Росії, визначаючи її геополітичну місію, один з ідейних лідерів „слов’янофілів” Константин Лєонтьєв зі здивуванням зауважив: „Я бачив багато різних народів на світі й читав, зрозуміло, як читають інші. В Криму, в Малоросії, в Туреччині, в Австрії, в Німеччині, всюди я зустрічав те ж. Я виявив, що майже всі іноземні народи, не тільки німці й англійці (це вже надто відомо), а й багато інших: малороси, греки, болгари, серби... навіть турки, набагато родинніші за нас, великоросів” 8 . Цілою концепцією своєї знаменитої книжки „Візантизм і слов’янство” (1875) він доводив, що всі православні і слов’янські народи Середньої Європи є абсолютно чужі російському духові, що ніякої єдности між ними і Росією бути не може, що вони лише розкладають Росію своїми впливами, які є за своїми сутностями традиційно європейськими, суперечливими щодо московської євразійської психології та світогляду. Спеціально про українців він відзначив: „Малороси, наприклад, довели, що вони воліють поєднання з Великоросією [як і всі російські імперіалісти, К.Лєонтьєв вірив у добровільність українсько-російського „возз’єднання” XVII ст. – О.Б.] на противагу польському союзові, але не можна не погодитися, що в побуті їхньому, в культурних звичках було завжди багато польського, з московським цілком не подібного” 9 .

Виходячи з цього, К.Лєонтьєв робить такий несподіваний на перший погляд, але закономірний історіософськи, висновок: „...ми, росіяни, незважаючи на таку кількість війн і на давній антагонізм з Туреччиною, більше подобаємося багатьом туркам і особистим, і державним характером нашим, аніж західні європейці. Церковний характер нашої Імперії викликає у них шану і вони вбачають у цій рисі багато подібного з релігійним характером їхнього народу. Наша дисципліна, наша поштивість і покірність захоплюють їх, вони кажуть, що це наша сила, заздрять нам і показують один одному на нас, як на гарний приклад. Якби турецька влада пішла з Босфора, а турки б пішли не всі за нею з Балканського півострова, то, зрозуміло, вони завжди б надіялися на нас як на захисників перед вчорашніми рабами своїми, юґослов’янами і греками, загалом досить жорстокими і грубими” 10 .

Цей пасаж К.Лєонтьєва дуже проникливо оцінив історичні перспективи росіян як сутнісно євразійської нації, спорідненої в цьому аспекті з тюркськими народами. Саме з цієї тези філософа виходили пізніше всі російські теоретики євразійства - Н.Трубецкой, Л.Карсавін, П.Савіцкій, Н.Алєксєєв, Г.Фроловський, Н.Ґумільов і сучасний його найбільший теоретик Алєксандр Дуґін 11 . Всі вони розуміли і уповали на „братерство духу” між росіянами-слов’янами і росіянами-тюрками, оскільки саме цей синтез дозволяє зберегти національну сутність Московщини як євразійщини, дозволяє продукувати її історичний енерґетизм і водночас зглиблення його дозволяє зрозуміти історичні закони і ментальні закономірності Росії як держави і суспільства, зрозуміти їхні внутрішні потреби, духовні характеристики, психологічні архетипи і стереотипи. Не випадково Ф.Достоєвський у центральному своєму творі „Брати Карамазови” дав своїм улюбленим і значущим героям таке тюрко-слов’янське прізвище: він розумів, де криється найбільша загадка Росії як душі.

Ще раніше перед К.Лєонтьєвим, у 1869 р., знаменитий ідеолог „слов’янофілів” та історіософ Ніколай Данілєвський у своїй праці „Росія і Європа” поставив кардинальну межу між двома світами – європейським і євразійським. Він, спираючись на історіософські та культурологічні положення німецького історика Гайнриха Рюккерта, висунув цілісну концепцію існування „культурно-історичних типів”, тобто замкнутих цивілізаційно-ментальних і духовно-культурних етнічних спільнот. Всього Н.Данілєвський нараховував 10 таких цивілізацій. Спеціально виділяв „слов’янський тип”, який найповніше реалізував себе нібито в російській нації і культурі, і проголошував його велике майбутнє. Глибока відмінність російської душі від європейської, власне, закорінена, на його думку, у євразійських, православних архетипах Московії. Н.Данілєвський узагальнює: „Як у давньому світі історія Греції та історія Персії, наприклад, залишаються цілком окремими, за винятком зовнішніх війн, що приводили до чисто зовнішніх дотичностей, так само і в новий час історія Росії або історія магометанського Сходу має, по-суті, тільки тимчасові, випадкові точки дотику з історією Європи; і будь-які намагання пов’язати історичне життя Росії внутрішнім органічним зв’язком із життям Європи постійно вело лише до жертвування найістотнішими інтересами Росії” 12 .

Доля візантійського православ’я в Росії також виявилася неоднозначною. Попри всі запевняння російських „слов’янофілів”, „євразійців”, „ґрунтівців” та ін., що саме Росія стала істинним спадкоємцем візантійської духовної традиції, на тій нібито основі, що вона, як і Візантія, теж євразійська країна. На нашу думку, саме в цьому духовно-культурологічному і цивілізаційному моменті й захована велика дезорієнтація і світової, і російської, і української зокрема, наукової думки. Міф про „Третій Рим” зрозуміло для чого був потрібний Москві: вона від самих своїх початків хворіла ненатлим імперіалізмом, закутаним у крикливе месіанство, які вона набула від татарської Золотої Орди – справжньої прабатьківщини російського духу і російської політики, і на цьому наполягає найбільший російський етнолог 13 . Ідея про спадкоємність Москви стосовно Візантії, Константинополя була потрібна, щоб надати своїй державности якогось привабливішого блиску, маєстату, традиційности. Однак насправді Москва наслідувала від Візантії лише зовнішню форму, не сутність, а лише оболонку .

Геніальний здогад у цій темі зробив російський релігійний філософ Владімір Соловйов. У праці „Візантизм і Росія” він зауважив про епоху Івана IV Грозного: „У сфері власне релігійній і побутовій в цю епоху двовір’я російського народу ... є справою відомою. Менше звертало на себе увагу те характерне явище, властиве саме російській народній свідомости, починаючи від ХV ст., саме те, що я називаю політичним двовір’ям, – одночасне визнання двох непримиренних ідеалів царства: з одного боку – християнський ідеал царя як земного втілення і знаряддя Божої правди й милости – ідеал, який підтримувала пам’ять про ліпших з великих князів київської і монгольської епохи, а з другого боку – чисто язичницький образ володаря, як втілення лютої, всепереможної, нічим морально не обумовленої сили, – ідеал римського кесаря, оживлений й посилений впливом найближчих ординських вражень” 14 . На нашу думку, в цьому прозрінні великого мислителя, який в інших своїх працях так наполегливо доводив, що Росія не має морального і духовного права „відвойовувати Константинополь” заради якогось вимріяного великого православного царства 15 , лежить серцевина розуміння сутности російського православ’я, православної свідомости: вони за духом своїм євразійські й абсолютно відірвані від справжніх традицій еллінського (візантійського) християнства.

Долю елліністично-візантійського християнства в Росії можна порівняти із долею несторіанства – вчення Східної Церкви (V ст.), яке спочатку потрапило в Іран, далі в Середню Азію, Китай і там пережило ряд сутнісних модифікацій і трансформацій, набувши ознак секти і увібравши масу азійських елементів. Як і несторіанство, російське православ’я – це лише зовнішня обрядовість, це церковний формалізм, декларативна сутність, а не Дух, не органічне Богонаслідування. Євразійські ментально-культурні основи Росії міцно переробили православну традицію на свій лад. Теологам ще треба буде тільки піддати цю тему і проблему скрупульозному аналізові тому ми залишаємо їх відкритими. Тут зазначимо: замість елліністичного любомудрія, софійности Росія в своїй релігійности розвинула велику настороженість щодо інтелектуальности (не беремо до уваги великих російських релігійних філософів ХІХ-ХХ ст. – І.Кірієвського, А.Хомякова, П.Юркевича, В.Соловйова, С.Булґакова, Н.Бердяєва, П.Флоренського, І.Ільїна, С.Франка, Ґ.Шпета та ін., оскільки їхня традиція більше викликана духовно-інтелектуальною зустріччю Росії із Заходом, аніж власним „візантійством” 16 ); замість візантійської глибокої інтимности в культі Росія дала сувору казенщину; замість високого рівня мистецької інкультурованости обряду – порожню пишноту; замість тужливо-проникливого погляду Одигітрії – суворі очі нового Саваофа; замість церковної єдности суспільства – його духовно-єрархічну розщепленість перед владою; замість ідеї сконденсованої праці для Христа - ідею „втечі від миру” і полишення владі права і обов’язку „ширити православ’я”; замість органічного поєднання християнина-місіонера і мирянина дала ідею пасивности „стада”, яке надіється тільки на „пастирів”; замість високої культури діалогу прищепила своїй Церкві тільки пошану до наказу; замість ідеї інонаціональних Церков-сестер вона завжди сповідувала ідею „істинно російського православ’я”, що вилилося у перманентне несприйняття інших православних Церков і боротьбу з ними (ліквідація Української незалежної Церкви у 1686 р., утиски Грузинської і Вірменської Церков у ХІХ ст., численні заборони на живі контакти і церковні книги з європейських православних країн і т. ін.).

Цікавім узагальнення на цю тему зробив Ніколай Бердяєв: „Є відповідність між неохопленістю, безмежністю, нескінченністю російської землі і російської душі, між географією фізичного і географією душевною. В душі російського народу є така ж неохопленість, безмежність, устремління до нескінченного, як і в російській рівнині. Тому російському народові важко було оволодіти цими величезними просторами і оформити їх. У російського народу була велика сила стихії і порівняна слабкість форми. Російський народ не був народом культури переважно, як народи Західної Європи, він був більше народом прозрінь і натхнень, він не знав міри і легко впадав у крайнощі” 17 . І далі: „Київська Русь не була замкнута від Заходу, була сприйнятливою і вільнішою аніж Московія, в задушливій атмосфері якої загасала навіть святість” 15 .

З посиланням на російсього історика Церкви Дмітрія Оболєнського знаменитий сучасний британський історик Норман Дейвіс узагальнює: “Насправді, хоч візантійські форми збереглися, сам візантійський дух був утрачений. Московські ідеологи мало цікавилися всесвітніми та екуменічними ідеями східного християнства. Найвидатніші історики цих питань характеризували ідеологію “Третього Риму” як мішурний суроґат. “Християнський універсалізм Візантії зазнав перекручень, обернувшись на вузькі рамки Московського націоналізму”. 19

І сьогодні, коли світ звільнився від тягаря комуністичної диктатури, Російська Православна Церква цілком закономірно не стала притягальним центром для православного світу, вона є лише гігантським фактором розростання конфліктности, насамперед в Україні, у православ’ї. Вона й далі залишається зручним знаряддям лише в руках російської завжди імперіалістичної влади.

Наведені факти і думки, гадаємо, логічно розв’язують проблему: важливими чинниками життєдіяльности релігії були і будуть її ментально-етнічна і культурно-цивілізаційна основи; у випадку православ’я сталося його велике роздвоєння – на середньоєвропейський (Причорноморський) і євразійський світи; це роздвоєння привело до закономірного конфлікту відмінних ментально-цивілізаційних систем – власне візантійської (середньоєвропейської), яку на сьогодні представляють грецька, македонська, болгарська, сербська, албанська, румунська, українська, білоруська, вірменська і грузинська Православні Церкви, і євразійської, яку представляє Російська Православна Церква. Неврахування цього приведе науковців і богословів знов до хибних висновків, як, наприклад, класика А.Дж.Тойнбі чи сучасників С.Хантинґтона і Ю.Павленка, які об’єднують в одну цивілізацію – Східнохристиянську – різні і відмінні насправді цивілізаційні світи.

Загальні висновки . Україна виявилася історично на самій межі цивілізаційних розламів Європи і тому не змогла міцно сформуватися у культурному і релігійному аспектах як цілісність. Однак сучасність дає колосальний шанс і Україні, і всім православним народам Середньо-Східної Європи сказати своє нове Слово – виробити якісно іншу і ориґінальну модель цивілізаційного розвитку. Центральною ідеєю в цьому розвитку має бути нове прочитання і нове наповнення його візантійською духовно-культурною традицією. Цей процес мало б супроводжувати нове зближення країн чорноморського реґіону (включно з мусульманськими, оскільки вони також несуть в собі цивілізаційні характеристики єдиного геополітичного і культурного простору), великий географічний чотирикутник Балкани-Північне Причорномор’я-Кавказ-Анатолія – тут набирає містичного значення як середовище зародження прадавніх цивілізацій – Хеттської, Егейської, Скіфської, Кавказької (Урарту), Еллінсько-Візантійської. Такий розвиток подій глибше обґрунтовує тезу Папи Івана Павла ІІ про „другу легеню Європи” – православну гілку християнства, яка може стати органічною частиною єдиної Європи тільки у такому – поствізантійському, – а не у євразійському вимірі. Російське православ’я і російська держава, які ніколи не зможуть позбутися своїх євразійських цивілізаційних основ і ментально-культурних характеристик, зрозуміло, ніяк не зможуть стати стабільною і надійною основою Європи.

У цьому контексті нового звучання можуть набути й інші великі ідеї. Передусім ідея Київської Церкви, Києво-Галицького Патріархату, яка б реалізувала об’єднання трьох українських Церков візантійсько-православної традиції (УПЦ, УГКЦ і УАПЦ) і розпочала б з цих позицій повний діалог із іншими православними Церквами Середньо-Східної Європи. Українські Церкви, як найбільші за кількістю віруючих у православному світі, мали б відчути свою місію дати новий поштовх поствізантійському (Причорноморському) світові до великого його цивілізаційного синтезу, поліфонічної модифікації з ідеєю Унії із Західним християнством.

У етно-цивілізаційному вимірі важливим чинником оновлення Середньої Європи могла б стати поновлена ідея слов’янського націоналізму, очищена від теоретизувань російського (імперського у своїй суті) „слов’янофільства”. Слов’янські народи Європи, і католицькі, і православні, мали б усвідомити, що саме від їхньої позиції, від їхнього союзу нині залежить великою мірою діалог між Сходом і Заходом Європи. Те, що частина слов’ян належить до Латинської Церкви (хорвати, словенці, чехи, словаки, поляки), а частина до православної (болгари, македонці, серби, українці, білоруси), сьогодні може стати гігантським чинником стабілізації і пробудження духу екуменізму між європейцями. Звільнені від москвоцентризму, слов’янські народи могли б вийти на вищий рівень взаємопізнання і взаємодоповнення у сфері релігійности, соціальної ідеології. Пробудження слов’янського націоналізму потрібне і для того, щоб Східна Європа позбулася відчуття принижености, неповноцінности перед Західною. Цей переможний наступ західних (матеріалістичних і безбожницьких у своїй сутности) цивілізаційних цінностей, західної примітивної маскультури у вимірах ґлобалізації, які є зароджені передусім духом постпротестантського світу, мають бути зупинені як неґативні диявольські знаки епохи. Єдиним надійним заборолом для цього можуть стати на Сході Європи справджені і змодифіковані традиції візантійського християнства і слов’янського націоналізму.

Лише спершись на такі основи Україна зможе відповісти на виклики часу. 1) Якщо нам не вдасться увійти до ЄС, що вже прогнозують авторитетні західні політики, то на цей випадок ми матимемо цілісну геополітичну концепцію консолідації країн Чорноморського простору. 2) Якщо геополітичне домінування Америки в світі і тенденції ґлобалізації кардинально загрожуватимуть збереженню самобутности Середньої Європи (і України в тому числі, зрозуміло), то ми зможемо розгорнути плідну теорію середньоєвропейської (слов’янської) консолідації і цивілізаційної самобутности. 3) Якщо надмірно посиляться впливи російської євразійської цивілізації та політичний імперіалізм Москви (що явно передбачається з огляду на її військову доктрину, ідею ЄЕП, спроби закріпитися у просторі СНД і, загалом, з огляду на великодержавний шовінізм, притаманний і її „еліті”, і суспільству), то ми зможемо відповісти на них і розвиненою ідеєю нашої цивілізаційної самобутности (візантійство як середньоєвропейський феномен), і стратегією посилення геополітичного значення і впливів Чорноморського блоку держав, і реальними здобутками слов’янського (українського) націоналізму, який завжди зміцнює і мобілізує суспільства. У таких вимірах Україна одержує шанс не тільки зберегти свою ґарантовану незалежність, не тільки посприяти стабілізації Сходу Європи, а й стати ще одним геополітично-цивілізаційним полюсом планети, який би збалансовував і гармонізував майбутнє співіснування світових цивілізаційних систем і підсистем – Західної (США, Західна Європа, Латинська Америка, Австралія), Євразійської (Росія, Казахстан, Монґолія), Конфуціанської (Китай, Корея, Японія, потенційно буддистські країни Індокитаю – В’єтнам, Таїланд, Лаос, Камбоджа, Малайзія, М’янма), Індуїстської (Індія), Ісламської (простір від Мароко до Пакистану) та Африканської (країни Центральної та Південної Африки).

Отже, стержнем нової цивілізаційно-геополітичної орієнтації України мала би стати духовна візантійська традиція, яку треба було б звільнити від тенденційних кліше та інтерпретацій, показати в усьому багатоманітні та різних етно-культурних вимірах. Для цього потрібні, на нашу думку, такі перші кроки:

1) організувати серію видань головних, класичних богословських творів візантійської традиції від Василія Великого і Григорія Богослова до Христоса Яннараса;
2) систематизувати канони візантійського богослов’я на спеціальних богословських конференціях;
3) вивчити історичний досвід всіх європейських Церков православної традиції і унаочнити його серією спеціальних видань;
4) налагодити богословський діалог із середньоєвро¬пей¬ськими православними Церквами у плані пошуку консенсусу для спільного духовно-цивілізаційного поступу у ХХІ ст. і вреґулювання богословських канонів;
5) розпочати систематичні наукові конференції з участю світських науковців під умовною назвою „Українська культура між Римом і Візантією” з метою ширшої інкультурації релігійної ідеї унійности Української Церкви в суспільстві.

Вельми важливим було б налагодження ширших контактів і запозичення досвіду саме Румунської Православної Церкви, бо як зауважив Мирослав Маринович, „...щораз активнішим стає румунське богослов’я, яке при всій своїй православности не боїться вступити із Заходом у повноцінний діалог – від чого тільки збагачується” 20 . Лише маючи тверду основу власної релігійно-цивілізаційної традиції, маючи візію духовно-ціннісного об’єднання цілого геополітичного макрореґіону (Причорно¬мор’я), маючи натхненні ідеї нового наднаціонального відродження (консолідація Середньої Європи і слов’янства), наше суспільство зможе переможно увійти в еру ґлобалізації.

2005р.

Примітки


1 Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Т 1-2. – К.: Основи, 1994. – С.374-375.
2 Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М.: Издательство АСТ, 2003. – С.323-395.
3 Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К.: Либідь, 2000. – С.318-338.
4 Хантингтон С. Там само. – С.514.
5 Там само. – С.244.
6 Там само. – С.251.
7 Кінан Е. Російські історичні міфи. –К.: Критика, 2001. –С.18.
8 Леонтьев К. Византизм и славянство // Византизм и славянство. Великий спор. – М.: ЭКСМО-пресс, 2001. – С.35.
9 Там само. – С.68.
10 Там само. – С.47.
11 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея-центр, 2000. Див. також збірник: Основы евразийства. – М.: Арктогея-центр, 2002.
12 Данилевский Н.Россия и Европа // Византизм и славянство. Великий спор. – М.: ЭКСМО-пресс, 2001. – С.469-470.
13 Гумилёв Л. От Руси к России. – М: ООО „Издательство АСТ”, 2002. – С.110-171; С.213-248; С.329-335.
14 Соловьёв В. Византизм и Россия // Соловьёв В. Сочинения в двух томах. Т.2. – М.: Правда, 1989. – С.572.
15 Соловьёв В. Русская идея // Там само. – С.226.
16 Валіцький А. Див. токож: Бердяев Н. „Руская идея”// „Візантизм и славянства”. – С. 515- 516; 550-553. В полоні консервативної утопії. Структура і видозміни російського слов’янофільства. – К.: Основи, 1998.
17 Бердяев Н. Русская идея. // Византизм и славянство. – С.490.
18 Там само. – С.491.
19 Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основи, 2001. – С.481.
20 Маринович М. Ґлобалізація і церковний контекст України // Ї. – 2000. – №19. – С.100.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4