Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Під зіркою Петра Скунця

Протягом двох днів, 7 – 8 жовтня, в Ужгороді відбулося відразу кілька культурних акцій: презентація в центральній міській бібліотеці двох наукових книжок про визначного закарпатського поета Петра Скунця (1942-2007), презентація цілої низки книг Видавничої фірми «Відродження», зустріч із викладачами і студентами Ужгородського національного університету, культурологічний круглий стіл на тему «Сучасна українська література і критика: оцінки і тенденції», виступ в телеефірі. Учасниками цих акцій були науковці з галицького міста Дрогобича: професор Петро Іванишин, завідувач кафедри теорії та історії Дрогобицького педуніверситету ім.І.Франка і керівник Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова Олег Баган. Тож пропонуємо нашим читачам розмову з науковцями про мету і наповненість їхньої культурницької діяльності.


Серед науковців Ужгородського університету

- Пане Петре, як у Вас з’явилась ідея досліджувати творчість Петра Скунця і як би Ви окреслили оригінальність його творчості?

- Творчістю Петра Скунця був страшенно захоплений мій батько, доцент Дрогобицького педуніверситету Василь Іванишин. Саме він прищепив мені любов до поезії цього автора і ще в студентські роки скерував на її інтерпретацію. Так вже під час навчання в університеті, була написана і в 1999 році опублікована моя перша монографія цього шістдесятника “Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи”. Згодом я поглиблював вивчення цього автора, написав і в 2000-му році захистив кандидатську дисертацію на тему “Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)”, що побачила світ у 2003 році. Мені приємно, що, враховуючи ґрунтовні останні монографічні роботи Т.Салиги та О.Ігнатович, а також статті різних авторів, сучасне скунцезнавство активно розвивається.

Що стосується оригінальності, то у виступах перед ужгородською громадою, студентами і викладачами, у телеефірі я намагався окреслити своє бачення неповторності, феномену Петра Скунця. Йдеться про унікального поета-шістдесятника, який деже швидко пройшов світоглядну еволюцію від радянської імперської свідомості, через націонал-комуністичне та, частково, демоліберальне світорозуміння, до цілком скристалізованого націоцентричного світогляду шевченківського зразка, свідченням чого стала блискуча поема 1968 року “На границі епох”. Тобто Скунць в ідейно-естетичному плані виражав національно-екзистенціальну, націоналістичну традицію художнього мислення та естетики, творчо розвиваючи спадщину Кобзаря, І.Франка, Лесі Українки, Є.Маланюка та ін. Ідеться про художню творчість, котра стоїть на засадах захисту, розвитку та утвердження рідної нації. Так П.Скунць, органічно вписався у ту групу шістдесятників, які доречно окреслювати як неофіційних нонконформістів (ідейно близьких до офіційних – дисидентів, емігрантів та в’язнів): Л.Костенко, В.Симоненка, Вал. Шевчука, М.Вінграновського та ін. Оте філософсько-естетичне доростання до національної ідеї, осмислення з україноцентричних позицій національного буття, дозволило в останній період життя Скунцеві виявити найосновнішу політичну проблему пострадянської України – отієї “держави іржавої”, “країни-холуїни”, “каганату”, де правлять “гендлярі”, хохли, “патріоти-іскаріоти”, бандити. Йдеться про брак національної державності, про безправ’я українського народу на своїй власній землі, про розбудову в Україні неоколонії. Погодьтеся, на жаль, не так багато політиків, політологів та публіцистів сучасної України здатні мислити на такому об’єктивному рівні. Напевно, наше життя відчутно змінилося б у кращий бік, якби культурно-політичне мислення сучасного покоління проходило під зіркою національної ідеї, а значить – під зіркою Петра Скунця.

- Пане Олеже, окресліть мету і напрямки діяльності Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова, формації, яку ще мало знають в Україні, але яка вже встигла здійснити низку ґрунтовних видань і акцій.

- Наш Центр носить ім’я вельми знакової постаті в історії України: Дмитра Донцова – політичного мислителя, блискучого публіциста, літературного критика, визначного редактора впливових журналів «Літературно-науковий вісник» і «Вісник» (1920-30-і рр.), ідеолога українського націоналізму. Ім’я Д.Донцова (1883 – 1973) є символічним: він народився на південному сході України, в м.Мелітополі, але більшу частину свого творчого життя провів на Заході країни, в Галичині, і цим ніби стратегічно об’єднав український простір, бо був вельми впливовим у свій час, передусім як головний пропагатор української самостійності (ще до 1918 р.), критик соціалістичних теорій, виразник ідей українського традиціоналізму (консерватизму) і вольового націоналізму. У міжвоєнну добу Д.Донцов створив кілька «ядер» ідейного й естетичного впливу на українську політику і культуру: він розвинув філософію і мораль нового націоналізму для підпільних УВО і ОУН; став найпопулярнішим публіцистом для всієї Західної України (в т.ч. і для Закарпаття) та еміграції; формував як редактор цілу літературну течію – вісниківство, творчість письменників, які стояли на ідейних засадах національного героїзму, окциденталізму, вольового неоромантизму (а це Є.Маланюк, Л.Мосендз, Ю.Липа, У Самчук, О.Ольжич, О.Теліга, І.Ірлявський – ті, що найповніше і найяскравіше виразили настрої і поетику доби). До слова, Петро Скунць, найбільший закарпатський поет 2-ї пол. ХХ ст. великою мірою розвивав у своїй творчості естетику вісниківства.

Заснували ми НІЦ ім.Д.Донцова у 2007 р., однак реально ще від 1989 – 90 рр. в Дрогобичі гуртувалася під ідейним проводом Василя Іванишина група інтелігентів, які взялися пропагувати і розвивати ідеї традиційного українського націоналізму. Тоді вдалося відкрити першу в Україні недержавну видавничу фірму «Відродження» (керівником став Петро Бобик, а В.Іванишин «наповнював» її ідейно-культурним змістом). Відтак великими накладами вийшли важливі книги з історії та ідеології націоналізму-консерватизму, актуальні політологічні й публіцистичні книжки нині широко знаних в Україні авторів – В.Іванишина, Я.Радевича-Винницького, Б.Червака, І.Набитовича.

Сьогодні своєю програмою НІЦ ім.Д.Донцова має вивчення і публікацію насамперед творів Д.Донцова, інших авторів-класиків націоналістичної думки ХХ ст., системне вивчення і популяризацію вісниківсства як поліфонічного явища (у 2008 р. ми започаткували регулярні наукові конференції про вісниківство й однойменний науковий збірник); виступи з політологічними аналізами поточного суспільного і культурного життя (щойно ми завершили інтернет-конференцію на тему: «Цивілізаційні виклики перед Україною ХХ ст.: права перспектива»). Якщо сказати коротко: НІЦ ім.Д.Донцова – це один з інтелектуальних осередків актуалізації в Україні право-консервативних і націоналістичних ідей, які ще не мають належного поширення, на жаль, і, вважаємо, через це наша держава так кволо розвивається у планах національної змобілізованості, наступальності, соціальної дисципліни й відповідальності, цивілізаційної й культурної повноти.

- Пане Петре, на круглому столі і на зустрічах із інтелігенцією Ви піднімали питання про сучасний український літературний процес та критику. Чому, на Вашу думку, вони інколи виглядають кволо, вульгарно, нецікаво?

- Причин багато і вони різноаспектні. Однак ми говорили про одну із найосновніших в культурологічному плані. Йдеться про утвердження в українській постімперській науці та мистецтві (не без впливу фінансованих Заходом інтелектуальних середовищ та ЗМІ) постмодернізму. Таке утвердження не було б чимось небезпечним, якби постмодернізм був суто культурним феноменом. Однак у випадку із ним ми маємо явище типологічно близьке до незабутнього радянського соцреалізму. Тільки, якщо соцреалізм спонукав письменників та вчених до фальшування дійсності в інтересах комуністичної ідеології, то постмодерн змушує своїх адептів фальшувати дійсність в інтересах іншої політичної доктрини – ідеології ліберальної демократії. Але результати використання їхніх нігілістичних ідей в якості наукових чи творчих методів дуже подібні – денаціоналізація (“традицій підрізація” (П.Тичина)), обездуховлення, примітивізація мислення, антинаціональна політична тенденційність, висміювання і знищення різних національних цінностей, розмивання критеріїв художності (звідси процвітання в постмодерному “письмі” відвертої графоманії, вульгарщини, цинізму, пропагування насильства, збочень, деструкції) та ін. Чого вартують лише фальшування постмодерністками-феміністками у своїх працях творчих досвідів українських класиків: Шевченко, виявляється, “шаман-міфотворець” і “відьмак”, Франко – психічно хворий “масон”, Леся Українка – збочена “лесбійка”, Ліна Костенко – “ракова пухлина” нашої літератури, і взагалі українське письменство, як цікаво висловилася в своїй останній книжці Тамара Гундрова, – це переважно “кітч”. Шкода, що талановиті люди чомусь стають на шлях війни із власною культурою, стають заручниками культурного імперіалізму. На щастя, і в сучасній українській науці, і в літературі існують цілком інші течії, які успішно виражають і українську “наукову іскру” (Л.Білецький), і українське художнє мислення. Детальніше про це можна прочитати у працях моїх колег (В.Дончика, Т.Салиги, Г.Клочека, О.Багана, Д.Дроздовського та ін.) та власних роботах: “Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка”, “Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)”, “Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана” та ін.

- Пане Олеже, Ви презентували в Ужгороді кілька книг НІЦ ім.Д.Донцова і ВФ «Відродження», до яких Ви писали передмови, коментарі, здійснювали редагування. Окресліть стратегію ваших видань.

- Від 2007 р. ми визначили для видавництва кілька стратегічних серій, які повинні розкрити якісь незнані грані української культури. Серія «Український модерн», в якій вийшли маловідомі твори Ірини Вільде і Наталени Королевої, мала б про акцентувати ті імена і твори, на які з певних причин звертають менше уваги науковці і читачі. У серії «Cogito: навчальна класика», де вже вийшли вибрані праці М.Зерова, В.Домбровського, М.Рудницького й очікуються студії Б.Якубського, плануємо популяризувати класичні літературознавчі твори забутих чи напівзабутих авторів, які насправді залишаються дуже потрібними для національної культури. В серії «Золота Франкіяна» плануємо видавати малознані, але потрібні твори нашого великого земляка – Івана Франка (наразі тут вийшла лише одна книжка: «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. З остатніх десятиліть ХІХ в.»). Кожна з книг двох останніх серій – це своєрідний підручник для студентів-філологів і культурологів.

Серія «Ідеї і постаті» передбачає публікацію творів якихось знакових авторів, книги яких по-особливому прозвучали у ХХ ст. Так у нас вийшли дві книги Павла Шпети, українця з Кубані і великого послідовника ідей Д.Донцова, «Московство» (8 видань!) і «Українець і москвин» (2 видання).

І, нарешті, наша центральна серія – «Вісникіська бібліотека», в якій плануємо видавати твори найважливіших авторів із середовища журналів Д.Донцова 1922 – 39-го рр. «Літературно-науковий вісник» і «Вісник». Тут вже з’явилися вибрані твори У.Самчука «Кулак. Месники. Віднайдений рай» і щойно побачив світ великий том творів Д.Донцова «Літературна есеїстка», який має особливе звучання і значення. По-перше, тут опубліковано 90 % творів, які ще не перевидавалися в Україні, по-друге, вперше в такому великому обсязі виходить літературна есеїстика Д.Донцова, а це означає, що кардинально зміниться бачення його культурної ваги як літературного критика; і по-третє, у передмові до книги науковця Сергія Квіта, нині президента Києво-Могилянської Академії, в моїх коментарях і післямові проінтерпретовано й проакцентовано такі моменти й аспекти з теорії питання «Д.Донцов і українська культура ХХ ст.», що надалі неможливими будуть, гадаю, різні фальсифікації в цій темі з боку заангажованих науковців-лібералів, які постійно приписують Д.Донцову «тоталітаризм мислення», «прямолінійність думки», «невибагливість стилю» і т.ін.

Незабаром в цій серії вийде збірник «Національні лідери Європи», це будуть портрети визначних історичних діячів, які видавав Д.Донцов у своїй серії-додатку до ж. «Вісник» «Книгозбірня Вісника».

- Пане Петре, чи вдалося Вам поглибити наукову співпрацю між Вашим університетом та ужгородськими вченими?

- Звичайно. Як завідувач кафедри я не можу не бути зацікавленим у налагодженні нормальних, творчих стосунків із іншими вченими та науковими осередками. Мені дуже приємно, що в Ужгороді ми поглибили нашу співпрацю із чудовим видавництвом “Ґражда” (зокрема, Іваном та Наталею Ребриками), яке започаткувало унікальний, всеукраїнського значення десятитомних творів Петра Скунця, а також розширили співпрацю із кафедрою української літератури Ужгородського національного університету (на чолі з професором Валентиною Барчан), представників якої знають і шанують далеко за межами Закарпаття. Сподіваємось ці стосунки розвивати у подальшому, виношуємо плани інших спільних наукових та культурних акцій. Наприклад, уже в грудні збираємось спільно з ужгородцями провести всеукраїнську конференцію, присвячену закарпатській літературі та вісниківській традиції.

- Ви, п.Олеже, сказали про вплив Д.Донцова на культуру Закарпаття в міжвоєнну добу. Як Вам бачиться взаємодія між Галичиною і Закарпаттям колись і тепер?

- Хоча Д.Донцов мало бував на Закарпатті, але цей український регіон постійно був у сфері його посиленої уваги: сам кілька разів писав про суспільно-політичну ситуацію на Закарпатті, друкував і підтримував закарпатських авторів на сторінках своїх журналів, регулярно подавав рецензії на різні закарпатські видання, і головне, саме Д.Донцов сформував і визначив стратегію діяльності і творчості для цілої генерації авторів, які працювали в Закарпатті, писали про Закарпаття, творили його культуру. Тут назву імена Леоніда Мосендза, Уласа Самчука, Олега Ольжича, а також власне закарпатських авторів – Степана Росоху, Івана Ірлявського, Миколу Лелекача, Івана Рогача, Юлія Боршоша-Кум’ятського, Василя Ґренджі-Донського, Зореслава, Івана Колоса (Кошана) та ін. Найкращий тодішній закарпатський літературно-суспільний журнал – «Пробоєм» (1933 – 1943), – як довели науковці, Василь Ґабор зокрема, був прямим ідейно-естетичним продовженням журналів Д.Донцова «Літературно-науковий вісник» і «Вісник». Гадаю, без ідей Д.Донцова не зміг би з’явитися з-під пера Уласа Самчука такий прекрасний волюнтаристський роман про Закарпаття, як «Гори говорять». Ну, а роль націоналістів-оунівців у подіях Карпатської України 1938 – 1939-го років загальновідома, а все це були переважно ідейні вихованці Д.Донцова.

Сьогодні, на жаль, культурні взаємозв’язки між Галичиною і Закарпаттям є не настільки інтенсивними, якими б мали бути для всеукраїнського добра. Бракує спільних наукових проектів між університетами, книжкових взаємопотоків, спільних культурних акцій; немає жодної важливої газети чи журналу, які б з однаковою інтенсивністю читали в усій Західній Україні, тобто ще й на Волині і Буковині; закарпатські телеканали, як і галицькі, замкнуті самі в собі, в своїх дрібніших проблемах, натомість їм потрібно виходити на ширші обрії культурологічної і суспільно-політичної проблематики. Західна Україна має особливу цивілізаційну вагу для цілої нашої держави: це специфічна традиціоналістська ментальність мешканців наших регіонів, вищий рівень національної свідомості і прив’язаності до духовних джерел культури, винятково значуща культурно-конфесійна роль Унійної Церкви, символами якої є два великі Андрії – Бачинський і Шептицький, переплетеність культури і ментальності Західної України із історичною долею й цивілізаційними особливостями Середньої Європи, здатність наших регіонів позитивно взаємодіяти із цим простором і через це стимулююче впливати на всю Україну. Тож можна побажати, щоб насамперед інтелігенція Закарпаття і Галичини, її творчі верстви активніше долучалися до вироблення спільної стратегії розвитку цілого Карпатського макрорегіону, до посилення його звучання в українській культурі і політиці.

Розмовляла Мар’яна Нейметі



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4