Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Лицарі ідеї і чину

Характерною прикметою сьогодення є реконструкція історичної пам’яті, автентичного "образу нас". Це закономірний, хоч запізнілий поворот на дорозі "до себе". Адже надто довго наша історія писалася не для нас і не про нас. І не потрібно її переписувати чи, тим більше, створювати нові міфи – якраз навпаки: мусимо відходити від сумнівних стереотипів радянської історіографії і відновлювати як альтернативу історичній амнезії те, що було (бо було!), зокрема імена тих, хто цю історію творив. І заради їх минулого, і заради нашого майбутнього.

Цього року минає 95 років з часу виникнення першої новітньої військової формації українського народу "Українські Січові Стрільці" – події, якій судилося стати знаковою в історії боротьби України за свободу і соборність. Значущість цього явища справді важко переоцінити: як без визвольних змагань Хмельницького не було б Мазепи, так і без Українських січових стрільців (далі – УСС) не було б Листопадового зриву 1918 р., не було б Акту злуки 21 січня 1919 р. УНР та ЗУНР, не було б визвольних змагань 1918 – 1920 рр. Культ Січового стрілецтва наснажував вояків УПА. Національна історіографія вже оцінила і ще гідно оцінить ці історичні віхи, які об’єднує ідея відновлення державності. Та щоб збагнути феномен Січового стрілецтва, варто подумки повернутися у той доленосний 1914 ий.

Після двостолітньої перерви саме Українські січові стрільці відновили тяглість національних військових традицій, плекання і збереження яких є першоосновою будь-якої державності. В українське життя наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. входило нове покоління, виховане на Франковому імперативі: "Нині вчися побіждати – завтра певно побідиш!". І воно вчилося: багато – у розгалуженій мережі напіввійськових товариств "Січ", "Сокіл", "Пласт", значно менше – у гімназіях, Львівському та ін. університетах. Мілітарний активізм ставав способом життя і мислення патріотично налаштованої галицької молоді, передусім її освіченішої верстви – студентства. Основним рупором нової державницької ідеології молодої генерації став перший український військовий журнал "Відгуки", який формував у свідомості нові ідейно-ціннісні орієнтири. Розуміючи неминучість австрійсько-російського конфлікту, журнал у статті "В передодні іспиту" наголошував: "Мусимо тямити, що гарантією нашого існування, пристановищем нашого нового розвою, може бути тільки власна держава: щоби ж її сотворити – мусимо все бути готові до бою… Нині творім мілітарну силу, готовність і рішучість духа. Нині до зброї, а завтра у похід". Як бачимо, основою формування національно-державницького світогляду була ідея самостійності і незалежності України.

Стрілецькому руху, що набирав розмаху у всій Галичині, довелося на своєму шляху долати різні перешкоди: з одного боку – спротив польських кіл, які блокували нормальний розвиток національного життя (зокрема створення українського університету у Львові, українських військових організацій), що й не дивно; з іншого – відступництво, як казав І.Франко, "патентованих патріотів", що, на жаль, теж не дивно. Внаслідок ментально-світоглядної роздвоєності вони воліли бути трошки австрофілами, трошки українофілами і сподівалися на цісарський жест – надання Галичині національно-культурної чи територіальної автономії. Сповідуваний ними лоялізм до влади сильніших чужинців, який у бажанні їм догодити часто межував із низькопоклонством, породив психологічного двійника – антимілітаризм певної частини українського соціуму. Він проявився у тому, що, за спогадами Андрія Чайковського, "наш загал ненавидів військового однострою, як арештантської сірятини. Ніхто з тодішніх кермуючих в українських колах не подумав про те, що може колись наспіти час, що вищих старшин українців нам буде треба. Наш загал думав тоді, що Австрія буде вічна, що Габсбурги ніколи не переведуться, а ми добудемо національні права граматиками та словниками". Мабуть, така психологія і поведінка, якої дотримувалися тогочасні "кермуючі" і очолювані ними політичні об’єднання національних і соціальних демократів, радикалів, дала підстави українському філософу М.Шлемкевичу нібито устами галичан сказати про себе (так звані автостереотипи): "Ми, галичани, це не плем’я геніїв і героїв, але плем’я організованої пересічі. Наша роль служебна…". Як будь-яка стереотипна характеристика, ця теж видається надто спрощеною, однополюсною. Бо, з іншого боку, згадана вище "організована пересіч" спромоглася організувати невдовзі і Українську Галицьку армію, і УВО та ОУН, і УПА. Зайве казати, наскільки непересічними особистостями були і провідники: Є.Коновалець, С.Бандера, Р.Шухевич…

Зрештою, настрої сервілізму, пораженства, провінційності, які Д.Донцов називав "провансальством", були неприйнятними для новітнього політичного мислення. Край таким психоментальним комплексам поклала молода генерація інтелігенції, бойове покоління Українських січових стрільців, світоглядно виплеканих передусім Іваном Франком. Саме ця інтелектуально-мілітарна сила стала прологом модерної української нації, втілюючи в життя його "ідеал національної самостійності". "Ту команду дав Іван Франко: "Має бути Україна!" – писав пізніше В.Стефаник. Як свідчать уроки історії, синтез знання і зброї завжди давав свої плоди – раніше чи пізніше. В історичному і буттєвому вимірах він показував народу світло у кінці тунелю. Чи не тому цей народ часто намагались (і далі намагаються) відгородити від світла чи принаймні його обмежити? Адже незрячому чи темному важко знайти дорогу. Свою дорогу.

Спорідненість І.Франка зі Стрілецтвом була не тільки духовною. Є щось глибинно символічне в тому, що останні місяці свого життя Франко проводить серед УСС, в "Стрілецьким захисті" у Львові; у рядах УСС воював син поета Петро; Січові стрільці несли домовину свого духовного провідника в його останню земну дорогу; вони сповідалися перед титанічною постаттю Каменяра написом на вінку: "Ми прорубали сю скалу"; усвідомлюючи непоправність втрати, вони у некролозі чітко окреслили місце і значення І.Франка у визвольних змаганнях: "На бойовому шляху України впав перший жовнір першого ряду першої чети каменярської сотні…"

Кожне покоління пише свою історію змагань. Виклики, які постали перед УСС в 1914 р., мали різні вияви: політичний, військовий, культурний. Давши відповідь на центральний – військовий, можна було вирішити два інші. Тож коли на військово-геополітичній шахівниці, де українству відводилася роль пішаків, зіткнулися інтереси двох імперій – Російської й Австро-Угорської, Січове стрілецтво зробило єдино правильний вибір – шлях визвольних змагань за власну державність. Це були перші українські військові частини, які через двісті років після фатальної Полтавської битви виступили зі зброєю за відновлення державності. Вони заклали підвалини для створення національного війська. Молодечий патріотичний порив УСС вселяв І.Франкові "надію, що тяжка історична проба, яку переживаємо тепер у другій половині 1914 р., не вийде на шкоду українського народа, але буде початком нової доби його успішнїйшого розвою" ("В наймах у сусідів"). Опинившись у горнилі битв Першої світової війни (бої на Маківці, над Стрипою, на Лисоні), УСС боролись за ту Україну, яка існувала тоді ще тільки у їхніх серцях. Тягар жорстоких військових буднів поділяло й жіноцтво. Важко уявити Січове стрілецтво без Олени Степанів-Дашкевич, Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Павлини Михайлишин та ін. – цвіту української інтелігенції, що змінила університетські аудиторії на фронтові окопи. Так, Олена Степанів до війни навчалася на філософському факультеті Львівського університету, під час стрілецького руху керувала жіночою чотою (у радянських статутах – "взвод"), а під час війни як хорунжа брала участь у боях, нагороджена медаллю за хоробрість (1914) та військовим хрестом (1918); Софія Галечко закінчила філософський факультет в університеті м.Граца (Австрія), а під час війни була санітаркою, розвідницею, стрільцем, чотарем, згодом – хорунжа УСС, нагороджена медаллю за хоробрість; Ганна Дмитерко – десятник УСС, служила спочатку сестрою милосердя, а пізніше (1915 р.) брала участь у боях в складі куреня Григорія Коссака – майбутнього полковника Української Галицької армії, нашого земляка-дрогобичанина. Це було покоління галичан, які перетворювали Львів на справді український П’ємонт – науковий, культурний, політичний. Чи ж є він таким тепер, як це часто декларується?

Тож не дивно, що саме у Львові 1 листопада 1918 р. група молодших офіцерів, очолювана сотником Дмитром Вітовським, силою 1500 стрільців здійснила героїчний чин: роззброїла львівський гарнізон, захопила урядові установи та встановила над міською ратушею синьо-жовтий стяг. Владу було передано Українській Національній Раді. Через тиждень, 9 листопада, сформувався перший уряд Західноукраїнської Народної Республіки. Непросто цю Українську державу (хай поки і не соборну) було здобути, але ще важче було її втримати. Якби не інертність і неефективність українського політичного проводу, справжній рівень якого, як відомо, перевіряється якраз його здатністю ефективно діяти в складних, історично значущих ситуаціях; якби не антигетьманське повстання, що підштовхнуло Наддніпрянщину у прірву анархії і отаманщини і позбавило Січових стрільців Є.Коновальця можливості прийти на допомогу воякам-галичанам, яким ця допомога так була потрібна; якби не подвійні стандарти (чи лише тоді?) західних демократій (Франції, Чехословаччини, Румунії), що підтримали Польщу… Перелік "якби" можна продовжити, але історія умовного способу не визнає. І не вина УСС, що надто нерівними були сили. Відтак сталося те, що мало статися: одна сила поборола іншу.

Та є невдачі, у яких закладені майбутні перемоги. Цього був свідомий Д.Вітовський, коли казав: "Ми мусимо поборювати всі перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернутись тільки сотка додому, то ми не сміємо зневірюватись, а мусимо виконати свій національний обов’язок у цій війні, який нам доручив наш народ…". Ніби для них цим народом створена гірка і глибока мудрість: "Вмирати збираєшся, а жито сій". Зауважимо, що слово жито походить від праслов’янського žito, що пов’язане з žiti "жити". Відтак незважаючи на гіркоту втрат і розчарувань, УСС сіяли, як і їх Учитель Іван Франко, ті зерна волелюбності, на яких мала прорости українська модерна нація.

Коли читаєш спогади Січових стрільців чи спогади про них, мимоволі усвідомлюєш, що їх поведінка, тобто помисли і дії, набувають виразних ознак донкіхотства, такого старомодного в наші дні. Маємо на увазі не стільки класичне розуміння значення цього слова "поведінку наївного мрійника, фантазера, який марно бореться за нездійсненні, далекі від реального життя ідеали", скільки "тип ставлення до життя", "лейтмотив самопочування в світі", "саму духовну структуру людини". І в цьому сенсі "хіба не донкіхотами були ті незліченні – і голосні, і безіменні – у світовій історії, котрі ставили свою честь і славу своєї землі вище за добробут і саме життя", – запитує Іван Дзюба. Якщо говорити про донкіхотство в сучасних політичних координатах, то це майже на рівні відомого найкоротшого анекдоту: "негр-блондин". Це поняття у системі здевальвованих цінностей просто не котується, не сприймається. Взагалі ознакою нашої апатично-прагматичної дійсності, пронизаної деструктивним впливом масової культури на свідомість мас, є популярний і на кожному кроці чутий слоган: "це твої проблеми". Однак ці словечка-віруси не такі безвинні, як видається на перший погляд. Попри невидимість свого впливу, вони не додають людям психічного здоров’я, тому що заражають їх вірусом байдужості, на підсвідомому і буттєвому рівнях атомізують суспільство. А якщо виникає байдужість, то й вірус грипу (курячого, свинячого, крокодилячого чи якого там ще?) у нас як завжди приходить зненацька: виявляється, цього року знову після осені – зима… І люди, які ще вчора казали "то твої проблеми", залишаються сьогодні віч на віч зі своїми, такими ж проблемами. Це не зовсім ліричний відступ від нашої теми. Це до того, що вислів "це твої проблеми" є близьким за значенням до хронічно українського "моя хата скраю". Чим оберталась в українській історії "хатаскрайність", пояснювати не потрібно. Пригадую теж історичний момент: коли студенти філологічного факультету нашого університету повернулись із помаранчевого Майдану, перша їх стаття-відгук про київські події у факультетській газеті "Форпост" мала назву: "Нам – не по барабану". Мовою Шевченка це означає: "Та не однаково мені…"

Звісна річ, не однаково було і Січовим стрільцям. Тому такими органічними у тексті присяги, яку вони складали, є концепти (ідеї) Батьківщина, честь, слава. Так відновлювались на рівні колективного несвідомого (за К.Г.Юнгом) ті архетипи, які в українській історії наповнювалися своїм змістом. Пригадаймо: ідеї Батьківщини, честі, слави були засадничими для руських княжих воїв, які рушали до бою, "шукаючи собі честі, а князю – слави" ("Слово про похід Ігорів"). Ці концепти пером і шаблею утверджував І.Мазепа: "Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права". Подібні мотиви прозвучали й у молодого Франка в знаменитій поезії "Не пора, не пора, не пора…": "Ми поляжем, щоб волю,і славу, і честь, Рідний краю, здобути тобі". А тепер звернемось до присяги УСС. Щоб відчути енергетику стрілецького слова, наведемо текст повністю:

"Перед Тобою Україно і весь Український Народе по козацькому звичаю, присягаємо чесно, вірно і хоробро служити Тобі Україно під сим прапором та під ним по всїм силам боронити Тебе, не опускати сього прапора в жаднім случаю, з ворогами нїколи не входити в змову, лиш завсіди завзято їх поборювати, поводити ся як славному товариству годить ся, жити чесно і вмерти з честию.

Так поможи нам весь Український Народе!"


Укладачі першого українського військового статуту "Правильник піхотинців": сотник Української Галицької армії О.Демчук (зліва) і сотник УСС О.Семенюк

Текст зафіксовано у військовому статуті УСС "Правильник піхотинцїв" (далі – "Правильник"), виданому 1914 р. Цей документ епохи ствердив поступ українства, як мінімум, у трьох вимірах: соціально-політичному, власне військовому, культурному, зокрема мовному. Присяга і її суспільне втілення засвідчили, що в українському соціумі сформувався історично новий тип людини – воїна-державника. Він генетично пов’язаний із традиціями Запорізької Січі, на що вказують самі назви цих утворень. Як і Козацтво, Січове стрілецтво було приречене історією і усвідомленням свого обов’язку виконувати "обов’язки провідної верстви нації" (Є.Маланюк). В.Липинський називав Козацтво станом аристократичним – не лише "меча", а й "плуга", розуміючи слово "плуг" передусім у державотворчім значенні. Тому гербом тієї доби на переломі ХVІ – ХVІІ ст. могли б бути, на його думку, Острозька Біблія (1581) і закурений порохом мушкет козака-січовика. Подібна символіка характерна й для Січового стрілецтва, чий образ, а точніше – стереотипи поведінки асоціюються в народних уявленнях не лише з крісом, але й з книгою, з якою, як побачимо далі, багато стрільців не розлучалися навіть у жорстоких умовах війни. Як ідейно-духовний наступник "славного козацького товариства", "славне стрілецьке товариство" мислить категоріями соборності й ідентифікує себе оборонцем всього українського народу. Звідси – й ключові слова, які лейтмотивом проходять через присягу: "Україно", "весь український народе". Особовий займенник Тобі (Тобою, Тебе), який передує цим звертанням, надає їм довірливо діалогічного характеру. Власне у звертанні "Весь Український Народе" проявляється енергетика слова, коли воно "стає більшим за самого себе" (П.Флоренський), обрамлюючи текст: цим звертанням присяга починається, ним же – і закінчується.

На війні як на війні. Тим більше вартий уваги закладений у тексті постулат військової культури, який має виразний етнокультурний вияв. Імператив мілітарної дії ("по всім силам боронити Тебе, не опускати свого прапора в жаднім случаю, з ворогами ніколи не входити в змову, лиш завсіди завзято їх поборювати") пов'язаний з моральними категоріями ("присягаємо чесно, вірно і хоробро служити", "поводити ся як славному стрілецькому товариству годить ся, жити чесно і вмерти з честию"). Зрештою, таке розмежування мілітарного й ідейно-морального вимірів є досить умовним, бо інтереси захисту Батьківщини якраз потребують їх злитості.

У військовому аспекті "Правильник" – це фактично перший український військовий документ, у якому скодифіковано права і обов’язки українського вояка. Він став базовим підручником для вишколу піхоти. Але його значення не лише прикладне, але й культурно-історичне: по-перше, "Правильник" започаткував вироблення військових статутів, позаяк на його основі укладено "Правильник піхотинця", виданий Українською Центральною радою (Київ, 1918); по-друге, "Правильник" засвідчив спадкоємність національних військових традицій, відбитих у слові. Звідси – актуалізація лексики, поширеної у часи козацтва (ретротермінології), зокрема у назвах військових рангів і звань: отаман, полковник, курінний, сотник, хорунжий, січовик, пушкар, писар та ін. Деякі з цих термінів бачимо, наприклад, у фрагменті, що передував прийняттю присяги: "На зазив полковника курінні отамани приказують своїм куреням: "Шапку в діл!", "Присягай!" Полковник зі стрільцями свого полку повторює за відпоручником генеральної старшини слова присяги"…

Зафіксована у "Правильнику" новітня військова термінологія, де найбільша питома вага належить термінам-словосполученням (стрілецькі організації, офіцирська школа, рекрутська школа, почетний стріл, боєві вправи, теорія стріляня, склад кріса, віддавати честь прапором тощо) розширювала функціональні можливості української мови, відчутно заповнюючи її номінативно-поняттєві лакуни, що утворилися внаслідок обмежень в умовах бездержавності. Військове слово активно входило у ментальний і мовний простір українства, особливо молоді, заряджало її військовою ідеєю.

Звичайно, "Правильник" – мовний витвір свого часу. Тоді новітня українська військова термінологія робила перші кроки в освоєнні військового термінологічного поля, виробленого в інших мовах, зокрема в німецькій та польській. Саме вони мали найбільший вплив на становлення української військової терміносистеми. Тому Осип Демчук і Осип Семенюк, які укладали "Правильник" на основі австрійського службового правильника "Dienstreglement І", відчували закономірні труднощі у доборі українського відповідника до німецького терміна, хоча, як сказано у Передмові, " покористовували ся українськими виданнями, які вийшли досі в сій области". Відтак певні огріхи "Правильника" (не завжди вдале калькування, графічна та фонетична неусталеність, наявність діалектизмів, росіянізмів тощо) були "запрограмовані" тогочасною соціокультурною і мовною ситуаціями в Україні. Тому радикальних пуристів, що невдоволено поморщаться від поодиноких у тексті присяги росіянізмів (случаю, по всім силам, з честию), можна заспокоїти тим, що в умовах не зовсім сформованої літературної мови, неусталеності мовних норм завжди непросто спрогнозувати, яке слово виявиться життєздатним, а яке не приживеться у мові. У такій ситуації абсолютні філологічні критерії "не спрацьовують". Тим більше, якщо йдеться про укладачів "Правильника" – сотника Української Галицької армії О.Демчука і сотника УСС О.Семенюка: для них більше звичною справою було добре воювати, ніж писати статути.

Адже ще зовсім недавно в українській мові використовувались, та й досі використовуються, такі невластиві для неї форми (так звані інтерсхіднослов’янізми, скопійовані за моделями російської мови) як екіпіровка (замість виряд), оковка (зам. окуття), марширувати (зам. маршувати), обеззброєний (зам. роззброєний), командуючий (зам. командувач), патронник (зам. набійник) тощо. Попри часову відстань "Правильник" УСС і через майже сто років зберігає мовну вартість як джерело відновлення автентичної основи української військової термінології. Невипадково сучасний "Російсько-український словник для військовиків" (Київ – Львів, 1995) А.Бурячка, М.Демського, Б.Якимовича, який відображає тенденцію "відновлення українськості української наукової термінології" (П.Гриценко), актуалізував низку військових команд з "Правильника" УСС: Сотня, – Збірка! (рос. Рота, – Становись!); Право (ліво) – ГЛЯНЬ! (рос. Равнение напра-Во (нале-Во!); Зброєю ЧЕСТЬ (рос. На кра-ул!); Ходом РУШ! (рос. Шагом МАРШ!); Розстрільною! (рос. В цепь!); На баґнети! (рос. В штыки); Спо-ЧИНЬ! (рос. ВОЛЬНО!).

"Українська мова наказів була гордістю УССтрільців, – зауважує автор праці "Українське Січове Стрілецтво" С.Ріпецький і наводить показовий епізод комунікативної поведінки УСС. – Підстаршини німецької армії, що були інструкторами в Вишколі УСС в Розвадові, мусіли навчитись української мови, щоб вести підстаршинський курс або давати муштрові накази. Сталось це після пасивної резистенції (стійкого опору – Я.Я.) стрільців, які не схотіли виконувати наказів у німецькій мові, хоча їх добре розуміли. Був це один з доказів національної характерности і гордости та моральної сили УССтрілецтва", кристалізації стрілецького менталітету загалом. Принагідно зауважимо, що часто вживане сьогодні слово "менталітет" здебільшого трактують як особливості світосприймання і світобачення, які залежать від мисленнєвих стереотипів свідомості, характерних для певної особистості, групи чи народу. Оскільки менталітет проявляється передусім у характері, діях, поведінці, в т.ч. і комунікативній, то етнопсихологи не могли б не помітити тих змін, які відбулися в психології Січового стрілецтва, їх почуттях і думках. Безкритичний юнацький романтизм, молодече стихійне натхнення, що вело у бій на карпатській Маківці, змінилося після двох років війни помітними ознаками критичного мислення чи навіть скепсису. Але в душі вони залишилися все такими ж ідеалістами, якими керували почуття обов’язку та відданість національній ідеї. Якраз ці ознаки цементували національно-державницький світогляд Січових стрільців. Приклади героїзму, виявленого у битвах на Маківці і на подільській горі Лисоня, саме увиразнюють зрілість і високу шляхетність їх чину. Сила духу і волі цих хлопців-відчайдухів викликала захоплення навіть в іноземців. В "Історії українського війська" (Львів, 1992) зафіксовано оцінку австрійського генерала Фляйшмана, команданта дивізії, до складу якої входив корпус УСС: "Українці! З великою гордістю можете дивитися на Ваші геройські вчинки. Кожен мусить бути гордий за належність до Вашого корпусу, який має право називати себе вибраною частиною".

Що ж було джерелом духовно-моральної сили та бойової моці стрілецького характеру? Щоб зрозуміти феномен Стрілецтва, варто збагнути особливості його світовідчуття. Воно певною мірою випрозорюється у стрілецькому слові: публіцистичній статті, поезії, пісні, анекдоті тощо. Наука (когнітивна лінгвістика) доводить: за тим, що людина розповідає (співає), постає те, що вона думає і відчуває, тобто її внутрішній світ (мовна свідомість є частиною когнітивної свідомості). Ще Сократ зауважував: "Заговори, щоб я тебе побачив". Попри всі випробування і втрати залишались непохитними, за спогадами очевидців, "два найсильніші елементи стрілецької душі: перший – це глибока та непохитна віра в свою історичну місію та остаточну перемогу, а друге – це був той життєрадісний стрілецький гумор, бадьорий життєвий оптимізм, молодечий веселий настрій, що яснів на обличчі розсміяного і розспіваного Українського Січового Стрільця та підтримував його в найтяжчих хвилинах боротьби".

Як відомо, пісня – душа народу. У піснях, які створили Січові срільці, образ стрільця постає концептуальною, внутрішньо цілісною особистістю: як думав, так і діяв; що відчував на душі – те виливав у пісні. А душа ця була шляхетна, розлога: вона охоплювала і Батьківщину, яку треба підняти на дусі ("А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!"), і боротьбу за неї ("Йдем за Україну воювати!"), і військове побратимство ("Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирій"), і "свою дівчиноньку…", з якою розлучала війнонька" ("Їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку…"), і жарт ("Бо війна війною … Як не заб’є тебе гостра куля, то копитом, замість кулі, вб’є кобила"; "Мали повернутися з рушниками, але повернулися з гарбузами"), і ще багато чого… Звідси – тематичне багатство пісень (героїко-патріотичних, соціально-побутових, жартівливих), їх різна тональність (пісні ліричні та маршові). Характерна деталь: багато пісень створено в перерві між боями, так само як і анекдотів. Недаремно народ говорив про своїх захисників: "Веселе військо!" і цінував за їх щирість, волелюбність, за дієвий, а не абстрактний патріотизм з притаманною йому пафосною патріотичною риторикою. Коли стрілець добровольцем ішов на війну, він уникав самореклами: про це могла знати дружина, а пізніше – сотник. Як у тому стрілецькому анекдоті, герой якого стрілець Цяпка (нагадує нам бравого вояка Швейка) на запитання сотника "Стрілець Цяпка, коли йдете в бій?" відповідав: "Я доброволець: коли схочу, тоді піду. Я, пане сотник, записався до війська яко охотник. То було так. Я оженився в липні, а війна вибухла в серпні. А я, знаєте, люблю спокій і тому пішов на війну".

Січове стрілецтво було військом унікальним. Це своєрідне військове братство – товариство базувалося не лише на закономірній військовій субординації, але й на тривкій, перевіреній у боях духовній спорідненості. Цьому сприяло багате культурне життя вояків, яке виробляло в них якісно іншу систему цінностей – суб’єкта, а не об’єкта історії. Форми вироблення стрілецької ідеології були різними: збори і дискусії старшин і стрільців, обговорення статей, нарисів, спогадів, відозв, воєнних оглядів, які публікувалися в тодішній українській пресі (зокрема в стрілецькім місячнику "Шляхи"), виступи кращих стрілецьких промовців при різних нагодах (Шевченківських святах, посвяченні стрілецьких могил і пам’ятників, стрілецьких вічах, під час відходу сотень на фронт), і навіть лекції національно-виховного змісту. Їх було кому читати, було й кому слухати, хоча ще й не згадувалося про Болонський освітній процес. Між іншим, багато стрільців носило у своїх наплечниках, крім усього іншого, й улюблені книжки. У польових умовах створювалися мистецькі гуртки, які називали себе Пресовою квартирою. У такій творчій атмосфері, попри постійне дихання війни, влаштовувались вистави, видавались газети, журнали. Ця загартована в боях нова українська генерація дала українській культурі відомих художників (О.Курилас, І.Іванець, Р.Сорохтей, Ю.Буцманюк, Ю.Назарак, І.Кучмак), поетів (Р.Купчинський, Л.Лепкий, В.Бобинський та ін.), з якими співпрацювали кращі київські композитори: М.Леонтович, К.Стеценко, Л.Ревуцький. Разом з композитором УСС М.Гайворонським вони написали співаник для українського війська. Так творився світ української культури.

Справді, Бог любить відважних і відданих. Ті сторінки, які вписали своєю жертовністю Січові стрільці в історію боротьби за свободу і соборність України, доводять незнищенність державницького ідеалу. Вони його утверджували як могли – і словом, і ділом і завдяки жертовній боротьбі закріпилися в нашій пам’яті на висоті, що належить справжнім лицарям ідеї і чину. Тому ці "Франкові сини, його мрії живі" (Б.Стельмах) – наші сучасники. В кожному разі, їх візія України "в нашій хаті наша воля, а всім зайдам зась" своєї актуальності не втратила.

Ярослав ЯРЕМКО ,
доцент кафедри української мови
Дрогобицького державного педагогічного
університету ім.І.Франка



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4