Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Непокора мислення

Богдан Пастух (Львів)

[Дмитро Донцов. Літературна есеїстка. −
Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2009. − 688 с.]

Література мусить годувати нове покоління
лев’ячим молоком. Все інше буде отрутою.

Станіслав Бжозовський

Культурна ситуація в Україні міжвоєнного періоду у всій своїй повноті з низки причин довший час не ставала об’єктом фундаментальних досліджень у вітчизняному літературознавстві. Причини ці є різного походження. З одного боку радянська ідеологія, з іншого (в наступному етапі) − ліберально-демократичні цінності; люди, які їх сповідували опирались не на традицію активного націоналізму, а насамперед на примарні ідеали щастя, добра, справедливості сукупно всіх націй, не беручи до уваги, що “єдиний закон для лева і вола − це вже гноблення” (Блейк “Притча про пекло”). Звісно, була частина ентузіастів, які намагались прописати в історію літературного процесу творчість поетів-вісниківців, та представити певні ідейно-естетичні ґрані “Вістника”, редактором якого був Дмитро Донцов. Ім’я це і до нинішніх днів у певних колах є кліше, яке асоціюється з ідеологією фашизму, терором і всілякими інші неприємними європейській спільноті поняттями. Відповідна культурна погода створена штучно, з метою усунення націоналістичного вектору з історії розвитку національної свідомості. Цей вектор − модерний чинний націоналізм, його автор − Дмитро Донцов. З цим іменем пов’язана ціла культурна епоха в історії розвитку ідей в Україні. Замовчування або неґація цієї персони призводить лише до неповноти висновків та втрати цілого мегаепізоду з процесу передачі духовного досвіду між поколіннями.

Дрогобицький Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова взявся за досить складну, але благородну роботу − створити серію видань “Вісниківська бібліотека”. Це прагнення, вочевидь, мотивоване насамперед тим, аби представити ідейно-естетичні параметри такого явища як “Вісниківство”. Важливим моментом тут є також те, що термін “вісниківці” у нинішній літературознавчій практиці зазнає певного спрощення. Мова йде про те, що на противагу цьому терміну, Володимиром Державиним створений інший − “Празька школа”, з метою знівелювати особливе значення “Вістника” та його головного редактора у викшталтуванні ідейно-естетичного наснаження поетів “нового, відважного мистецтва”. “Вісниківство” − це окрема величезна поетикальна (в широкому розумінні) традиція, яку можна фіксувати, аналізуючи творчість Є. Маланюка, О. Стефановича, О. Ольжича, Ю. Липи та ін. І зводити назву лише до топосного значення (Праги), забуваючи про джерела художніх проб, є, м’яко кажучи, досить невиважено.

У 2009 році вийшов том творів Уласа Самчука, де вміщено роман “Кулак” та цикли оповідань письменника. Нагадаю, що згаданий твір Олена Теліга виділяла з його творчості як найсильнішу епічну пробу автора (спогади “На білому коні” та “На коні вороному”). Тепер відбулось продовження цієї серії.

Видання праць Донцова має свою історію. У 2001 році, у видавництві “Кальварія”, вийшов перший том (треба зауважити − досить ошатний) геополітичних та ідеологічних праць Донцова. Туди увійшли роботи “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, “Підстави нашої політики”, “Націоналізм”. Одну з передмов написав, світлої пам’яті, Ярослав Дашкевич, де без реверансів і пом’якшень розкрив механізми замовчування та викривлення ідей публіциста. На жаль, це видання не мало продовження. Стартовий поштовх у новітньому представленні творів публіциста дав Науково-ідеолоігчний центр імені Дмитра Донцова, який очолює один із знавців українського міжвоєнного періоду − Олег Баган. Власне під його та Ярослава Радевича-Винницького редакторством вийшов том літературної есеїстики Д. Донцова у серії “Вісниківська бібліотека”. Це можна вважати своєрідною перемогою над досить довгим затишшям у цій справі. Історія видань у певний період подібної літератури говорить про те, що саме цікавить читача, його читацький інтерес. Повернення до творчості Дмитра Донцова, своєрідним чином виказує певні суспільні загострення у плані збереження національних цінностей. Цього автора потрібно повертати в український культурний простір, повертати повагом, фундаментально і глибоко.

“Хто пише кров’ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам’ять” (Фрідріх Ніцше “Так казав Заратустра”). Ці слова могли би стати прелюдією до вивчення творчості Дмитра Донцова. Агресивність, впевненість та колючість його ідеології чинного націоналізму були сприйняті мілітарною молоддю січового руху, а згодом УПА як те, що повертає до прадавніх джерел усвідомлення свого місця на своїй землі. Для вступу в ОУН “послушник” мав скласти іспит з кількох праць Донцова, серед яких були і літературознавчі. Його роботи фактично ідейно сформували молоде мілітарне міжвоєнне покоління. Але що важливо, він особливу роль у власних культурологічних та політологічних роздумах відводив літературі. Літературознавча концепція у Дмитра Донцова має чітку націотворчу природу, але потрібно наголосити на тому, що його ідеї формування нації досить далекі від сентиментальної українофілії, пафосного заспіву, шароварщини. Його часто звинувачували (це триває і далі) у патетиці, поверховості та штучному притягуванні ідей, крім того, опоненти намагались показати, що авторові не йдеться про естетику у творчості − його інтерес насамперед ідеологія, яка в інтерпретації художніх творів часто займає перше місце. Майже все це можемо знайти у статті Юрія Шереха “Донцов ховає Донцова”. Закиди були також з боку Уласа Самчука та низки інших діячів. Аби відповідати чи спростовувати, а скоріше самому розібратись у динамічних діалогах Донцова та його опонентів, потрібно було по рисочці діставати роботи автора з численних тогочасних видань: “Вістник”, “Визвольний шлях”, “Українська думка”, “Patriot”, “Гомін України”, “Українець”, “На варті” та багато інших часописів. Їхня географія досить широка, відповідно позбутись присутності негативної тіні Донцова, яка ходить за ним в українському інтелектуальному просторі, було складно. Йдеться про те, аби пояснити, що закиди в сторону публіциста є, здебільшого, звичайною провокацією. З виданням тому “Літературної есеїстики” (левова частка тут матеріалів з “Літературно-наукового вістника”), думаю, справа посунеться і перейде з мовчазної фази у режим активної співдії з читачем.

Матеріали у книзі розміщено за хронологічним принципом. У коментарях вказано рік виходу статті, назву часопису, дано певні пояснення персонам, виданням, важливим датам історії. Крім того, в кінці тому є словник рідковживаних лексем та переклад іншомовних слів і виразів, якими пересипав свої тексти Донцов.

“Літературна есеїстика” Дмитра Донцова складається з шести корпусів. Відкриває цю споруду розділ “Ранні статті” публіциста, наступний, доволі розлогий − “Есеїстка вісниківського періоду”, далі йде праця “Правда прадідів великих”, “Поетка вогняних меж: Олена Теліга” − монографічний корпус про поетесу, “Туга за героїчним” та “Вибрані статті післявоєнного періоду”.

Том розпочинається з вступної статті Сергія Квіта − дослідника та пропагатора творчості Донцова. Тут поставлена насамперед проблема “Донцов і оточення”, розкриті принципи критичних оцінок публіциста: “Донцовська літературна критика есеїстична, така, що спирається на смак і почуття. Його аргументи бувають ефемерними, проте завжди слушними, дотичними до сутності проблеми” [1; 7]. Парадоксальність суджень критика Сергій Квіт ілюструє матеріалом про Марка Черемшину, де Донцов всупереч усталених оцінок робить із цього письменника “несвідомого іроніста” [1; 8]. У цій вступній статті роз’яснено чимало пунктів донцовського світогляду, імпонує, що дослідник зачепив проблему естетизму у поглядах публіциста, а також показав його розуміння модерністичних тенденцій в літературі, відкритість та, повторюсь, парадоксальність мислення, що давало можливість побачити явища у незвичних ракурсах, відкривало їх в новій іпостасі.

Об’ємну порцію обговорюваного тому займає шевченкознавча тематика. Матеріали хронологічно розкидані, але заразом утворюють певну структуру, через яку можна побачити вповні розуміння Донцовим постаті Шевченка в українському культурному просторі. Насамперед − це поет, що пробуджує, але “компактна більшість, яка є найнебезпечнішим ворогом правди і справедливості” [1; 20] затуляє вуха, бо почувши його голос потрібно змінювати щось у власному житті, тому, значно легше прикритись пишним святкуванням ювілею поета, уникнувши цим справжнього чину, до якого той кличе. Донцов концептуально парадоксалізує ставлення до поета, аби чіткіше показати його функціональні можливості у націєтворенні, розкриває нові ґрані творчості: “Поета зачесано і напарфумовано. З письменника, в поезії котрого бриніли ще нотки незатихлої боротьби, зроблено апостола миру і любови. Замість шнура від дзвона набата вложили йому в руки ліру, з котрою його різблять і малюють; стиснуті в кулак руки зложено навхрест, як у святого! З поета, вірші котрого своєю силою і міццю пригадують “Мазепу” − симфонію Ф. Ліста, стараннями компактної більшости зроблено сентиментального співця на мелодію “Де згода в сімействі…” [1; 23]. Динамічне образне мислення працює тут на те, аби очистити постать поета від облудного міщанського побутового пороху, а насамперед − це випад проти українофілів з їхньою розніженою гарбузовістю та волошковістю. У іншій статті “Шевченко і наша ґенерація”, Донцов говорить про “акти лицемірства” політиків під час Шевченківських свят. Ця тематика абсолютно не зістарілась, вона свіжа і у наші часи. Актуальність сказаного публіцистом, як не важко це усвідомлювати, залишається і надалі.

Що насамперед виділяє творчість Донцова серед тогочасних публіцистів − це унікальний запал вислову. Рецензуючи свого часу одну з робіт цього автора, Микола Зеров, попри незначні критичні зауваження сказав: “А поки що подякуємо йому [Д. Донцову − Б.П.] за постановку питання, − постановку гостру і позначену печаттю безперечного публіцистичного хисту” [2; 149]. Мова йшла про роботу, написану 1913 року. Це був лиш початок. Імпульсивність письма публіциста у сплаві з прагненням віднайти в українській літературі власне волюнтаристичного, динамічного, прагнучого персонажа “на виході” давала сильні у сугестивному плані тексти. Герой і автор у Донцова часто йшли у інтерпретаційному сплетінні (тут найкращим доказом будуть матеріали, присвячені постатям Лесі Українці та Олені Телізі). Акцентування на вольових якостях персонажа, прописування в інтелектуальному просторі логіки героїзму, давало Донцову можливість цементувати власну літературно-критичну систему. Тут потрібно сказати, що саме в імпульсивності письма публіциста можна побачити його своєрідний винахід. Надто приспале покоління потрібно було пробуджувати, показувати традицію українського опору, бачити згустки сили в українській історії, вказувати на кров в землі предків, а не на її надзвичайну плодовитість. І саме імпульсивність зіграла тут одну з вирішальних ролей у захопленні ідеями Дмитра Донцова юнаками з мрією в серці.

Доказова база певних тез Донцова при читанні сприймається без двозначностей їхнього розуміння. Переконаність та надмір імпульсивності просто вихлюпуються з книги: “Довги роки перед нею [Лесею Українкою − Б.П.] жили в нас мріями, як в’язень, що марить у тісній камері про вікна без ґрат і двері без колодок, не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого у ланци, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; крик зацькованої, як дикий звір, нації, що своєю елементарною силою нагадував au armes! 1793-го року або знаменитої статуї Родена тої самої назви. Її поезії се був крик нової нації, що нарешті відзискала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо” [1; 78]. Захоплюючись філософією шопенгаурівського волюнтаризму, публіцист знаходить і чітко аргументує ці положення у творчості поетеси. Можна абсолютно виразно бачити концептуальну заданість есеїв Донцова, але це в жодній мірі не суперечить логіці викладу матеріалу. Практика тут полягає у тому, що дослідник задає певний значеннєвий тон, згодом він обставляє ідею біографічними особливостями досліджуваного автора або текстуальними вставками. Таким чином вибудовується структура його есеїстики, яка всіма значеннями апелює до генеральної ідеї його творчості − динаміка, жага, стремління: “Для неї [Лесі Українки − Б.П.] мета вольового зусилля не в максимумі почуття задоволення, але в нормальнім виявленню життєвої активності, життєвої енергії. Не гедоністична, лише чисто енергетична мотивація волі є підставою її світогляду” [1; 83]. Але попри таку позірну еклектику читач не відчуває доштукування, штучності висновків чи пристосування художнього матеріалу до теорії (ідеології).

На окрему увагу заслуговує стаття “Про “молодих”, де можемо бачити жанр своєрідного літературного огляду, зроблений цілком у дусі донцовської концепції. Ця стаття може запросто стати взірцем для концептуальної критики. Твори тут оцінено з погляду волюнтаризму. Далеко не всі сприймуть саме такий підхід у обсервації художніх явищ. Особисто я не поділяю оцінку, дану поезії Павла Тичини, де йдеться про його поетичну нещирість. Тут можна дискутувати, але говорячи про загальний клімат художнього письма “молодих”, автор доходить висновку, що у їхній творчості панує “безпомічно-прекраснодушна філософія” [1; 119]. Подібна критика, очевидно, була вагомим поштовхом для тодішніх літераторів. Різкість вислову трохи схожа на ту, яку використовував в літературному процесі Франко-критик, розсміявшись над молодомузівцями та назвавши їх “плаксами” [5; 288] (“Привезено зілля з трьох гір на весілля”), або пропозиція декадентам назвати себе “істериками” [4; 121] у “Доповідях Міріама”. Критична гострота у Донцова не виходить за рамки дозволеного, як часто це трапляється в сучасних критичних, а краще сказати дошкульних пробах. Він не тільки заперечує, але й підказує: “Не думати поняттями, але образами і шукати ритму, відповідного до змісту, а не навпаки. Говорю се до тих, що чують в собі внутрішню спорідненість з нашою тривожною, парадоксальною, хвилюючою і, дійсно, глибоко поетичною епохою. Хто ж серед них буде аеролітом, що заблукав у наш час з далеких просторів давно відшумілої доби, тому, звичайно, ніщо не поможе” [1; 121].

Постановка проблем у публіцистичній творчості Дмитра Донцова є постійно оновлюваним апаратом. Про що йдеться? Низка питань, які ставив публіцист, є абсолютно сучасними. Поділ на козаків і свинопасів є символом, що не зникає. Ці слова можна аплікувати на сучасну ситуацію в Україні: “Хто любив землю через кров і предків, того амбіцією було не випускати спадщини предків з рук. Хто любив її з утилітарних причин (“аби добра була для городу”), той сю спадщину легко випускав − за обіцянки, за миску сочевиці” [1; 155], або: “Селюхи, міщани, буржуа − коли б лиш їм давали спокій за їх мурами чи в їх громаді, охоче порозумівалися з кожним новим паном землі і великих доріг” [1; 165]. На цьому антагонізмі двох типів людей, двох типів літератури, двох типів світобачення, базується літературно-критичний метод Дмитра Донцова. Його роботи представляють ситуацію у всій оголеності, без розчулення та романтичних ноток. У письменників автор вміє бачити притягальні сильні сторони, інтерпретувати їх у власних концептуальних вимірах: “Мнєкому ніколи не варта бути! − се був той новий стоїцизм, який приніс Стефаник, живий, жорстокий, нині, може, півпасивний, завтра вже зачіпний, з затаєним викликом, повний необмежених можливостей, стоїцизм, що заб’є в нас ще не винищені бацили минулого “мнєкого” віку” [1; 184]. Але це лиш один з блоків, що формують розвідку. А є ще велика увага до поетики творів Стефаника: “Об’єктивного опису він не терпить. Соромиться називати речі їх ім’ям, аби не сполохати чару, укритого в них. Рідко коли знайдете в нього слова, що говорять буквально те, що говорять, і нічого більше. Його слова прошиває щось невидиме, що бринить в думці й тоді, як відшуміли слова, зроджуючи гадку за гадкою. Він, немов серпанок, кидає на світ видимих компактних предметів, а натомість вводить нас у фантастичну країну напружених до остаточних границь людських свідомостей, що борються, плачуть, богохулять, падуть і знов зриваються вгору в горячковій атмосфері півсну, півзмори” [1; 185]. Не переконаний, що теоретичний пасаж міг би дати більше для розуміння Стефаникового художнього письма, ніж це, майже поетичне пояснення, яке значно поглиблює розуміння тексту автора. У іншій статті “Марко Черемшина” Донцов сміється з “примітивної народницької критики” [1; 205], яка бачила у Стефаникові, Семанюкові і Мартовичеві виключно “співців мужицького горя” [1; 205].

Не байдужий залишається Донцов до центральних героїв російської літератури, даючи порівняльний аналіз цих типів з героями літератур Європи. Ось кілька думок: “Літературним типом московської літератури був натомість бездумний бунтівник і бездумний раб, в обох випадках − хам: починаючи від приниженого і в його загалюканості ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах Єсєніна” [1; 268], або: “В західній літературі бунт − яскравий і сильний. В російській − трусливий і скритий” [1; 269]. Висновок є наступний: “Західна література проповідувала самоутвердження одиниці, момент волі, чинного формування хаосу, стремління вгору, шляхетність і порив… Російська − заперечення волі, деперсоналізацію, загальну нівеляцію, примітивізацію потреб, хаос, нірвану, без руху і бажань, без пристрастей…” [1; 276]. Європоцентризм одна з домінантних рис творчості Дмитра Донцова. Під ним він розуміє не тільки відрив від просвітянства, але і уникання всього вульгарного, простацького, низького (не плутати з низовим).

Одним з найсильніших блоків книги є збірка есеїв про творчість Олени Теліги під назвою “Поетка вогняних меж: Олена Теліга”. Читаючи цей корпус тому, просто гойдаєшся в хвилях стилю, любові до поетичного сильного вислову: “Перше, що кидається в вічі читачеві в поезії Олени Теліги, − це гімн інстинктивному, нестримному життєвому пориву, гімн бурхливій радості життя, росту пробудження молодості. Нагромадження надміру життєвої енергії, динаміка життєвого елану, які бурлили, як вулкан, і рвалися назверх, − було це. Горяче пульсуюче бажання жити; бажання, яке, здається, зараз розірве зовнішню скорлупу, всі рамки, що його стримують, і вибухне назверх. Чи то п’янким шампаном адорації, захоплення, любови; чи вихром танцю, пригоди, одчайдушним чином, ударом бича, твердим картаючим словом або кличним дзвоном” [1; 410]. Донцов протиставляє поезію Теліги “хуторянському” стилю”. Ті поетичні зразки, якими він ілюструє власні тези захоплюють своїм підбором: “Коли душа воскресла / Знову мчиться у осяйну путь, / Не питай, чиї натхненні весла / Темний берег вміли відштовхнуть” [1; 413]. Інтерпретації в даному випадку можуть бути найрізноманітніші, але кожен тут побачить своє − вікінги, безстрашні лицарі, що в натхненні до завоювань, вирушають морською дорогою.

Не оминає Донцов і проблеми зради, протиставляючи постать Теліги радянським поетам Сосюрі, Рильському, Тичині, називаючи їх партачами життя: “Партачі життя є завжди елітою, незмінно після всіх завірюх біля нових тронів − все одно яких володарів, з енергією, не зужитою на абсурди якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріумфуючому абсурду” [1; 418].

Цінним у есеїстиці Дмитра Донцова є такий літературно-критичний прийом як синтез мистецтв. Часто як ілюстрацію до певного психологічного стану людини (письменника), або нації, автор застосовує живопис, або скульптуру. І у цьому плані показово, що публіцист намагається увести творчість Марії Башкірцевої в український мистецький простір. Чому саме її? Відповідь − цитата з книги: “З цілого “Щоденника” її віє жадобою пристрасної, кипучої активності, протестом проти оспалості, м’якотілости, охлялості правлячої еліти та еліти її краю, туга за чимсь великим, сильним, могутнім, чого даремно шукала на сучасній їй Україні” [1; 519] Захоплений її егоцентризмом, який не має нічого спільного з дрібничковим виставлянням напоказ свого “Я”, потягом до величного, Донцов досить високо оцінив мистецьку спадщину, яка залишилась по ній. А головне, у своєму есеї він постійно натякає на її українському корінні, своєрідно націоналізує мисткиню. Це ще раз підкреслює намагання Донцова показати величне в українському не тільки письменстві, але й культурі загалом.

Слід ще окремо сказати про післямову Олега Багана, де автор розкрив постать Донцова у його становленні, починаючи від перших проб, показав стосунки есеїста з ОУН, з Євгеном Коновальцем. Тут постать редактора ЛНВ виписана таким чином, що читач усвідомлює його важливість, сказати би центральність в культурному процесі міжвоєнного періоду. Але насамперед ця післямова важлива саме тому, що її автор представив вплив Донцова на українську людину того періоду, показав оригінальність ідей публіциста і редактора: “Та найважливіше, що журнал став ядром зародження і розвитку нового духу, нового стилю в українському культурно-національному мисленні, і, насамперед, це відбулося завдяки повновартісній реалізації багатогранного таланту Дмитра Донцова як редактора, концептуаліста, полеміста, ерудита, блискучого публіциста й есеїста. Настрій впертости й оптимізму, град несподіваних і влучних цитувань, імпульсивна стилістика мови, глобальні узагальнення і смілива стратегія ідейного наступу, категоричні полемічні тиради проти опонентів й загальна електризуючи динаміка думки і слова − все це вибухнуло раптово перед українською людиною, як цілком незнаний, незвичний і пориваючий світ нових вражень і візій” [1; 669]. Звісно, ми не можемо міркувати про те, що би було, якби українська історія не мала такої постаті з непокорою до стереотипів, але інтуїтивно розуміємо, що українська гуманітаристика не відбулась би вповні як така, що цементує націю у найсміливіших її пориваннях.

Письмо Дмитра Донцова не залишилось без продовження власної традиції. Спадкоємцем подібного світовідчуття в українському культурному просторі, автором, який перейняв ідеї Донцова, його світовимір, відвертість і динамізм мислення, можна назвати Валентина Мороза. Саме він осучаснював в його добі (70-х р.р.) донцовську методику у власних есеях “Мойсей і Датан”, “Серед снігів”, “Хроніка опору” та ін. Тут проявився донцовізм як стильова (в широкому розумінні слова) наснаженість.

Що пробував сказати Донцов українцеві? Найважливіше у його писаннях є те, що свобода не дається − її беруть, володіння цією свободою, навіть якщо вона вже у тебе в руках, передбачає постійний її захист “найбільше гнітять того, хто найменше вимагає”. Польський історик ідей Лєшек Колаковський казав: “Природним законом деспотизму є моральна інфляція, котра стає причиною того, що роздавач благ вимагає платити дедалі дорожче, якщо суспільний тиск не змусить його зробити знижку” [1; 47]. Деспотія як і демократія − речі, що не мають меж закінчення, вони постійно прагнуть саморозширення. Відтак письмо Дмитра Донцова у жодному разі не втрачає актуальності. Воно є шибеницею для ніжності та холодцюватої індиферентності українського філістерства. Ця книга має стати настільною для тих, хто бачить свободу сенсом свого життя.



1. Донцов Дмитро. Літературна есеїстка. − Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2009. − 688 с.
2. Зеров Микола. Д. Донцов. Модерне москвофільство // Микола Зеров Українське письменство. − К.: Основи, 2003. − С. 147−149.
3. Колаковський Лєшек. Тези про надію і безнадійність / Лєшек Колаковський // Критика. − 2010. − Ч. 5−6. − С. 42−47.
4. Франко Іван. Доповіді Міріама / Франко Іван // Твори в 50-ти томах. − К.: Наукова думка, 1981. − Т. 29. − С. 116−121.
5. Франко Іван. Привезено зілля з трьох гір на весілля. Молода муза / Франко Іван // Твори в 50-ти томах. − К.: Наукова думка, 1982. − Т. 37. − С. 286−288.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4