Радиотехникам: Автомагнитолы, Литература, Datasheet
Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Плян "демократії" унешкідливити український націоналізм

Дмитро Донцов

Ідея націоналізму, ще навіть у перших роках ХХ-го віку була мертва на Україні. Навіть ідея державної самостійности (Міхновського), прийнята Рев. Укр. Партією, була ще перед революцією 1905 року замінена на ідею автономії і соціялізму, а сама назва партії перемінена на Укр. Соц. Дем. Робітничу Партію. Ворогами для неї були не Росія, а царський режим і "буржуазія". Серед студентів і студенток Петербурґа (де я був тоді), із членів РУП, в своїх спогадах, Д.Дорошенко називає тільки чотири особи (в тім і мене), які заявили протест проти такої “еволюції" РУП.

Дев’ять літ перед революцією 1917 року, я з УСДРП, і з соціялізмом взагалі, зірвав, по тім, як виступив з своїм сепаратистичним відчитом на всестудентськім з’їзді у Львові, в літі 1913 року, а в 1912 році з брошурою в Київі, проти "модерного москвофільства" нашої демократичної й соціялістичної інтелігенції. Це викликало з її сторони бурю протесту й осуд.

Тоді вже я зрозумів, що була це різниця не переконань, а психіки. Ось дрібні і незначні, здавалось би, приклади на цю тему, але — повні значіння... "Андрієвська Школа" - клюб, де щотижня сходилося українське студентство Петербурґу. Одного разу прийшли туди двох військових писарів українців і відограли ряд народніх мельодій на сопілках, на загальне задоволення слухачів і слухачок. Але мені було нудно їх слухати, а головно шалено вразила диспропорція між тими ніжненькими сентиментальними мельодіями, з військовими одностроями їх виконавців... Говорило з них якесь внутрішнє "Я", зовсім чуже мені... Другий випадок: Шевченкове Свято української кольонії там же, для старших і - головно - молодших. Коротенький відчит, якесь гумористичне оповіданнячко про "мертвеє тіло", сольо - "Чи є в світі молодиця, як та Ґандзя чарівниця", а потім гопак та інші "національні танці". Так виглядало вшанування, обхід пам`яти трагічного апостола героїки козацької України... Не пригадую, щоб виходив я з цього обходу з дуже піднесеним почуттям. Нарешті пригадка останнього випадку з тої ж серії: Було це в рік революції 1905 року (коли вже починалася анархія). В найбільшій, так званій "актовій залі" петербурзького університету, скликала українська кольонія віче ("мітінґ"). Заля була переповнена не лише українцями, але прийшли й литовці, поляки, балти, кавказці. Виступили кількох промовців (між ними і я), а темою були проблеми політичні. Коли віче вже закривалося, публіка розходилася, на трибуну вискочив один з нашого Клюбу і голосно пригадав землякам, щоб не забували, що завтра о такій-а-такій годині, в Клюбі, є співанка нашого хору.... Це пригадало мені "Ґандзю молодицю" і тих сопілчан.

Дрібні факти? О ні! Наприклад я знав одного знаного нашого поета з такою "чулою душею", який писав як "співають соловії і б’ють піснями в груди", і кидав читачам: "Цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!". А коли він почув у рік перед війною про мій сепаратистичний відчит, був дуже схвильований й обурений. І він же ж в 1922 році протестував перед львівською Видавничою Спілкою, разом з Михайлом Грушевським, що мене зробили редактором ЛНВісника... Що це значить? Те саме, що його "м’яка і ніжна" душа не зносила відклику до боротьби (хоч і за правду). З тих самих причин тяжко було серед тодішньої молоді реклямувати поетку героїки і боротьби Лесю Українку, але згаданий поет був читаний з захопленням... Подібно совєтофіл Волиняк, редактор "Нових Днів", страшенно обурювався на тверді "ручища", тримаючі хрест і меч (в окладні пані Н.Русової до моєї книги), але перед твердою рукою займанця-большевика він по рабськи ставав на коліна... Це була просто психічна нездібність душі раба піднести активний спротив проти зла, заховуючи "льояльність" перед кожним паном. Тому, між іншим, М.Грушевський дуже хвалив наших "татарських людей", які - за старокиївських часів - щоб уникнути боротьби з татарськими, займаннями, під проводом своїх князів приймали протекцію хана, як його данники.

Правда, були й люди іншої психіки, які як справжні духові нащадки предків козацьких встали з могил, з їх духом, з традиціями лицарства давних днів, з волею вести Україну на шлях боротьби і визволення, - але їх була меншість. Та їм завдячує Україна ті світлі й траґічні роки Крут, Базару, Зимових Походів, часи, коли Ленін "Тремтів перед привидом пробудженої України, спішучи за всякі уступки заключити Ризький мир з Польщею, щоб могти кинути проти повсталої України всі сили, коли, як писали большевики, в кожнім повіті були повстанські "банди", в кожнім повіті повстанські отамани, коли, як большевики виражалися, під хвартухом кожної української красуні була прихована бомба проти них, - коли все горіло вогнем одної великої ідеї.

Але інтелігентська соціялістична верхівка не була, як бачили, на височині положення. Винниченко писав: "Ми українські соціял-демократи вихолостили марксизм", засвоїли з нього лиш "одну його половину, об’єктивний хід подій, ми прийняли з нього тільки те, що може нам дати незалежно від нашої волі, від наших прагнень, механічний розвиток соціяльних відносин, не маючи самі жагучого одважного прагнення" Осягнути своє ("Відродження Нації", т. ІІ). А коли в 1917 році зірвалася, на ноги національна стихія, повна козацьких традицій Україна, Винниченко та інші "енки" соціялістичні висміювали "віру в багнети", в козацькі жупани, в "дим гармат". Українська стихія козацька жадала від свого проводу вести не за Марксом, а за Шевченком, не переговорами з москалями, а кулаком рішати нашу велику справу. "Не треба випрошувати ласки від відвічних ворогів! Будьте твердими, сильними! Беріть владу в руки!" (зі Спогадів Ю.Тютюнника), то в відповідь діставали деклярації, що "національну революцію робиться без братоубійчої різні"; що "провід зовсім не здає на меті брати державну владу в свої руки"; що "треба охолоджувати температуру самочинности і революційности мас"; що "не час виступати з демагогічним гаслом самостійности" ("Відродження Нації" В.Винниченка, "Борітеся-Поборете" М.Грушевського).

І ці люди думали, що вони мають право представляти нарід і вести його? Ні, в хвилини щирости у декого з них розв’язувався язик і вони говорили про себе правду. Наприклад раз сказав сам Драгоманов, що національно-історичні традиції нашого народу вважав він "архаїчними і ретроградними"', "космополітизм утілітарно кориснішим для народу, ніж народні традиції". Цинічно писав: "При всім нашім демократизмі, треба держатися принципів не традиційних, а прогресивних і ці принципи ввести в народ, а не понижати ні затемняти свої думки для застарілих, а то й протирічевих, думок так званого народу" (Драгоманов: Австро-руські спомини. Два учителі). Ось яку демократію, з трейдмаркою Москви, та "еліта" силоміць хоче, проти його волі, накинути "так званому народові"!

І дійсно нарід був віруючий в Бога, а соціалісти і драгоманівці несли йому божків - москаля Леніна і жида Маркса... Народ шанував свою історичну традицію козацьку, воскрешену Шевченком, - драгоманівці нею нехтували. Народ шанував приватновласницьку ідею, - демократи і соціялісти соціялістичну "совхозну", чи "колхозну". Народ був прив’язаний до національної Правди, і негував чужу, що хотіла домінувати над ним, - вони ж пропагували співжиття і дружбу з чужинцем-займанцем... Це були два світи!

А тепер почалося те саме! "Сучасники", наприклад, (Лисяк-Рудницький), огірчені "убогістю тематики" Донцова і славлять великого модерного теоретика нашої політики Драгоманова. Сосновський взявся переконувати еміграцію, що боротися з большевицькою тиранією шкодить самій Україні. Інші, що "вірили" в "ідею і чин", повчають, що винен у всьому режим, а не народ московський, а як впаде режим, то з народом російським ми завше знайдемо спільний шлях і в відносинах економічних, і політичних, і навіть культурних, та що такі проблеми як матерія чи дух, матеріялізм чи ідеалізм, тобто безбожництво чи віра в Божу силу, - нас мало обходять... тому, що націоналізм "перестарівся"... Ревізія націоналізму пішла, повним ходом. Серед галичан це була знана УГВР, яка в своїх "Позиціях визвольного руху" Чайки і Полтави в 1949 р. стала на націонал-соціялістичні позиції. Ніби то "пристосовані до придніпрянської психольогічної свідомосте". Про цей поворот до большевизму писав в 1952 році "Гомін України", що "Закордонне представництво УГВР в своїх проектах ... щоб досягти української єдности закордоном", зійшло з позицій визвольної боротьби. Ця група загрожувала, що як я виступатиму проти їх націонал-комунізму і москвофільства, "відлучить" мене від їх "церкви" (до якої я й не належав).

Досі ідея емігрантських "миролюбців" була ідеєю ріжних націонал-соціялістів, націонал-комуністів та інших приятелів Москви; була ідеєю "порозуміння" з Кремлем. Тепер ситуація почала мінятися. Західні демократії, особливо Америка, які по другій світовій війні віддали свойому союзникові Кремлеві під ярмо, або навіть на винищення, більш як десяток народів, а шпіонів й агітаторів московських впустили в усі сектори громадського життя вільного світу, - тепер ті демократії починають поволі відкривати очі на цю смертельну небезпеку, СССР, для них.

Навіть кола тої нації, яка від часів Троцького майже до наших днів займала упривілейоване становище в правлячій верстві СССР, нині його втратили, а це вплинуло на радикальну зміну становища цеї демократії до СССР на Заході і на її старання вплинути в тім самім сенсі на політику західних демократій відносно Москви. Це мабуть пригадало наївним нашим демократам часи наглої зміни гітлерівської москво-сталінської "дружби" на війну, або совєтсько-китайської на гострий конфлікт, - і можливість усунути в тінь націоналізм. Теорія наївна, але вона вже вступає в акцію...

Досі проти націоналізму виступали демократи, ліві» комуністи, соціялісти, - але тепер з`явилися голоси націоналістів проти мого націоналізму. Нездібного, мовляв, дати синтезу, що він навіть "не здефінює поняття націоналізму", і тому його націоналізм "не дав жадних практичних наслідків"» Але думає автор (анонім М.Г.), що це можна врятувати, бо серед осіб націоналістичного руху є досить таких, у яких "змінилися погляди на ідею демократії", якою вони отже хочуть заступити ідею націоналізму, та що "ідея демократії" серед націоналістичного руху "переможе" ідею націоналізму, бо вони шукатимуть "добра і правди" (ближче неозначене якої)... Отже ця група серед націоналістів отверто (хоч анонімно) воліє замість націоналізму вже не націонал-комунізм, не націонал-соціялізм, а демократію. А яку демократію, то це видно шукатиме вона до спілки. Це видно з того, що як образ водночас з тим фейлетоновим і демократичним маніфестом, крім згадки про західню демократію, про Америку, друкують ряд славословних статтей про демократію, яка подібно до Грецького, крім негативного відношення - іншого не виявляла ні до визвольного українського руху, ані до нашої нації, а до недавнього часу всі свої симпатії віддавала СССР.

Можливо це мрії наших здемократизованих "націоналістів" про можливих союзників, коли може прийде до конфлікту між Заходом і СССР? Але ж вже відомі цілі міжнародньої політики західньої демократії! В Еспанії, перед другою світовою війною, західня демократія підтримувала навіть комуністів проти націоналіста ґен. Франка; у Франції під час другої світової війни, по перемозі західньої демократії, вона хотіла замість патріота ґен. Де Ґоля посадити, щоб правив Францією, нового Блюма; В Греції проти патріотів націоналістичних західня демократія підтримувала навіть короля, готового робити для неї переворот, і т. п. Демократична мафія готова була всюди підтримувати всіх, крім націоналістів, тобто не тих що боронять релігію християнську, патріотизм, традиції свого краю, уряд автохтона, а не уряд чужинецької меншости, сторонників світового уряду. Те саме робила би західня демократія нині, в разі західньо-совєтського конфлікту. Очевидно, така війна могла би повалити совєтський режим, але ні новий режим в Москві, ні переможна західна демократія не принесла би Україні свободи; нам довелось би боронити свою свободу і перед одними, і перед другими, як і перед Советами і Гітлерівцями колись. Я передбачав цей випадок, коли кілька місяців перед другою світовою війною писав у "Вістнику"; "Коли німці прийдуть до нас з великою ідеєю визволення уярмлених Москвою народів,ми будемо з ними, коли ж вони трактуватимуть Україну як свій новий "лєбенсраум", наше відношення до них буде таке саме як до москалів"... Чи думали про це новонароджені націоналістичні адоратори "демократії"?

Блискуче світло - мимоволі - на цю проблему, тоді ще неіснуючу, кинув ще в 1946 році жидівський демократ і політик А. Марголін в своїй книзі. Він назвав себе речником "українських демократичних кіл", був членом партії українських соціялістів-федералістів, посол УНР в Лондоні, (між іншим - мій колишній знайомий). Писав, що большевики еволюціонують в бік демократії, отже що боротьба з СССР безпотрібна; Україна мусить лишитися в сполуці з Росією. В червні 1919 року на міжнародній мировій конференції він подає меморандум, в якому доводить, що це ще невідомо,.. чи народи Росії хочуть бути самостійними, чи ні. Сам наводить здивовану заввагу французького посла в Константинополі, як то він, що репрезентує український рух» допускає можливість федерації.. .У Вашинґтоні бачиться, з совєтським послом і вірить в демократизацію сталінської імперії. Радить скликати "демократів" українських, російських і польських, щоб вони "договорилися в справі демократичної конфедерації". Такі були пляни бувшого посла УНР...

Чи не така демократія сниться п. М.Г.? Замість "перестарілого націоналізму"? І чи ідея тих російсько-українсько-польських "солідаристів" нині не є просто плягіятом згаданої давньої вигадки спритного Марголіна? Таким ворогом націоналізму (і моїм) був, ніби "католик", редактор О.Назарук у Львові, затятий ворог Митрополита А.Шептицького. Він, Назарук, ганьбив як "безбожників" та "степову голоту" наше лицарство козацьке і Шевченка, і хвалив Петра та Катерину в своїм часописі за те, що зруйнували вони "гніздо" тої "голоти" - Запоріжжя. І його, Назарука, один з його співредакторів, що був все в опозиції, до "нього (П.Мох), по його смерти, в однім католицькім журналі здемаскував як такого, що нічого не позволяв писати проти масонерії; та що його сталим дорадником був знаний большевик Розенберґ (Д.Донцов: "Московська отрута", 1955). Чи з таких "демократів" як Назарук, чи демократичний міністр Марголін, не рекрутувалися вороги націоналістів?

Нова анонімова когорта антинаціоналістів і "демократів" повинна перед загалом заявити хто вони, яка є її демократія, її засади, ідеї...З моїх десятків книжок і статей анонімовому авторові, ще не ясна суть мого націоналізму але про свій "демократичний націоналізм", чи "націоналістичну демократію", якій ворожить перемогу, він не каже про її суть жодного слова, що це вона собою уявляє.

Дивний збіг обставин. Ні з того ні з цього перервала свою кілька літню мовчанку ліва і райсофільська "Сучасність", протиставляючи мойому "перестарілому" націоналізмови провінціялізм, москвофільство і антишевченківство Драгоманова.... Зараз же виступив "націоналіст" Драґан з прогнозою, що з мого націоналізму мусить вийти якась нова "демократія"... За ним анонім М.Г., в імені безіменних, з невідомою "демократією"... Ніби хор на помах закулісової дириґентської палиці. І той перехід до "демократії" — освідчуютї вони - наступить "всупереч поглядам Донцова", але... "завдяки Донцову"... Що значить цей нонсенс, цей "демократ-націоналіст" не пояснює... Чому він соромиться відкрити своє, на його думку таке прекрасне нове "демократичне" обличчя публиці?

Ні, тисячу разів ні! Життя складніше від націонал-комуністичних, солідаристичних, демократичних, республіканських, чи москво-монархічних формулок. Іде конфлікт між двома силами в Европі і не лиш в Европі), між силою християнства і силою диявола. Конфлікти сучасного світу глибші як уявляють собі демократи, соціялісти і пр. Це боротьба двох сил - того Духа, що “вся ісполняяй", якого благаємо "прийти і вселитися в ни", "жизни подателя", - і силами диявола, що прийшли боротися з Ним. Щоб, навпаки, не "очистити нас от всякої скверни", а сповнити нашу душу всякою скверною, зробити людину худобою, з божками шлунком, грошем і сексом, матеріялістами; зробити людиною, яку легко підкупити всякій темній мафії, людиною із скаліченим мозком, яку легко обдурити і повести на згубну путь всякій брехні; і з звихненою хоробливою волею, яку легко залякати і змусити служити дияволови. Щоби зробити з людини або того що продасть себе і свою вітчизну "за шмат гнилої ковбаси", яку легко обдурити і навчити свому катові з вдячністю "патинки лизати", або яку легко, як "хлопа того, мов вола у плуг голодного запряжеш", орати для свого пана якогось "демократичного" світового уряду.

Ось яку боротьбу проти диявольських сил проповідував мій націоналізм, проти трьох "М" - матеріялізму, Москви і диявольської Мафії, що служить дияволові поза межами Москви. Винниченко кпив із тих, що хапалися за зброю в перші роки революції проти Москви і большевизму, мовляв "кріпак у шляхтича хоче обернутися!". Власне! Раб прагнув обернутися в лицаря козацького давних часів, як казав Шевченко, або як писав Франко "номад лінивий у героя". І в цім духовім переродженні, в цім переродженні духа, до історичних традицій нації, до часів Київської України і лицарства козацького - і кликав я в моїм "Націоналізмі" і в інших книгах, кінчаючи "Містикою України". Доводив наглу потребу появи на арені історії "нової людини", нового духа».

Ось суть мого націоналізму і ніколи, думаю, не був він такий актуальний, як в страшних літах, які надходять і які принести мають перемогу нашої Правди над дияволом.

Вдумайтеся і читайте кожне слово трьох післаних Україні з Висот пророків, - досі мало зрозумілих у нас: Шевченка, Лесі Українки і Франка. В їх словах знайдете спасіння і вашої душі, і нашої України.

Закон любови? Так, але як його розумів Христос і Апостоли Його в Евангелії? Не єднатися з "кодлом гадючим" різних фарисеїв, яких отець був "отець брехні". Дальше - служити Богові і протиставитися дияволові. І хай слово ваше буде Так або Ні, а не і так, і ні. Інакше будете не тверді в путях своїх і станете здобиччю отця брехні. Легко знайдете ці місця в Евангелії.

«Клич Нації», ч.3 жовтень 1971р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4