Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Маніпулятивний аспект геополітики, або ще про духовні основи Європи

Сьогодні світ, його тенденції розвитку і цінності визначаються значною мірою потугою засобів масової інформації. У своїй основі ЗМІ формуються в залежности від світових геополітичних тенденцій і сил. Адже кожна велика держава прагне через потужності своїх комунікацій впливати на міжнародну політику з урахуванням своїх стратегічних інтересів. Християнська Церква, яка, за визначенням видатного англійського історіософа К.Г.Довсона, є «моральною та духовною основою єдности» європейської цивілізації, повинна зберігати посилену увагу до геополітичних тенденцій. Від цього залежить ефективність її впливу на внутрішні – духовні і культурні – процеси цих тенденцій. У цьому контексті пропонуємо один з варіянтів підходу до аналізу явищ світової політики.

Процитовані слова Крістофера Генрі Довсона (1889-1970) «походять» із його знаменитої книжки «Боги революції», присвяченої вивченню джерел і наслідків Французької революції 1789р. Головним висновком автора стала теза про вирішальну роль духовности в збереженні вільного світу в час його протистояння тоталітарно-матеріялістичній системі комунізму. І коли ми згадуємо, яку роль відіграла зміцнена Католицька Церква, моральний авторитет Івана Павла ІІ у подоланні загроз комунізму, то слова К.Г.Довсона 1960-х рр. виявляються пророчими. Водночас англійський мислитель-католик застерігав і про загрози ідеології та психології лібералізму, які катастрофічно руйнують саме духовні основи європейської цивілізації. Важливо, на його думку, подолати цинізм і праґматизм капіталізму, врятувати трохи романтики та ідеалізму. Сьогодні єдина Європа щораз більше залежить від ритмів розвитку ще й православних країн і народів, які поступово стають членами її інтеґраційних структур (ОБСЄ, ЄС, НАТО) або наближаються і взаємодіють з ними. Щораз більшою буде роль православної духовної традиції в долі Європи. Україна, яка перебуває в епіцентрі православного світу Європи, може стати вирішальним геополітичним і культурним чинником. Однак, наразі, наша держава більше є об’єктом, а не суб’єктом геополітичних маніпуляцій. І про це далі.

Геополітичні теорії мають два основні напрямки реалізації: 1) вони покликані з’ясувати історичні закономірності міжнародної політики, визначити її стратегічні напрямки, вивести закони і формули, що випливають із геостратегічного розташування певних держав, реґіонів, географічних зон, материків, і конкретно (переважно таємно) чітко описати пріоритети певної держави в аспекті національної безпеки та успішного зовнішнього розвитку; 2) вони повинні розпрацювати систему геополітичних ідеологем, за допомогою яких певна держава (як правило наддержава), блок чи співтовариство можуть досягати зовнішньополітичних успіхів, впливати на тенденції геополітики інших країн, послаблювати чи, навпаки, посилювати їхнє геостратегічне значення.

Як правило, давні держави, колишні держави-імперії мають якісніше розпрацьовані геополітичні теорії, ніж відносно молоді чи зовсім молоді держави. До перших ми відносимо Британію, Францію, Німеччину, Росію, США, Туреччину, Іран, Китай, Японію, якоюсь мірою - інші держави Європи і Азії, які мають розвинену традицію державности, до других – всі решта країн світу.

Україна, зрозуміло, не має розпрацьованої власної геополітичної доктрини через довготривалу бездержавність, хоча географічно це вельми значуща за геополітичними можливостями країна. Відтак Україна є зараз не центром розвитку геополітичних теорій, концепцій, а об’єктом маніпулювання з боку потужних геополітичних гравців.

Головні параметри та ідеологічні фактори пропаґандивно-геополітичних маніпуляцій щодо України

1. Після здобуття Україною незалежности у 1991р. стратегічним завданням Заходу (НАТО і ЄС) було не допустити посилення України як самостійного геополітичного гравця, не дати можливість розвинутися їй як державі-лідеру Середньо-Східної Європи. З боку Росії йшла стратегія на ослаблення всіх країн-членів СНД з метою зберегти свій простір в зоні своїх геополітичних впливів. Обидві ці тенденції досягнули цілковитого успіху у 1994р., коли Україну позбавили ядерної зброї. Щоб досягти цього, використовувалися такі ідеологеми з боку Заходу:

а) економіка України заслабка, щоб держава могла претендувати на роль супердержави (у сенсі володіння ядерною зброєю);
б) однозначно весь постсоціялістичний простір приречений на прилаштування до західних політичних і економічних норм (це паралізувало ментально ініціятиву політиків країн Середньо-Східної Європи, зупинило пошук інших шляхів загального розвитку, щоб поступово перебудовувати свої соціяльно-господарські структури, без “шокової терапії“);
в) без повної переорієнтації на Західну Європу постсоціялістичні країни приречені потрапити у “сіру зону“ (що це означає – ніхто не з’ясовував: яскравий приклад аґресивно-демагогічного підходу);
г) визначальними в сучасності є фінансово-економічні системи і тенденції, і тому збереження національної і культурної самобутности – це нонсенс, ретроґрадство і самоізоляція: так забезпечувалася покірна пасивність урядів країн постсоціялістичного простору, які так і не відважилися заговорити про потребу своєї специфіки, про можливі геополітичні альтернативи, які б полегшили процес “одужання“ посттоталітарних суспільств; середньоєвропейська самостійність до того ж була дискредитована двома одіозними режимами, які постали на ґрунті певних патологічних стереотипів розвитку їхніх суспільств, – режимом С.Мілошевича (хворобливість сербського шовінізму і гегемонізму) і А.Лукашенка (соціяльний мазохізм білоруського самоприниження), натомість такі варіянти середньоєвропейської самостійности і самобутности, як Хорватія за часів Ф.Туджмана і Словаччина за правління В.Мечіяра або замовчувалися на рівні міжнародної інформації, або пропаґандивно дискредитувалися;
д) відтак з’явилася зручна формула: “великий націоналізм малих народів“, яка повинна була цілковито “підрізати“ амбіції націй, що звільнилися з-під опіки СРСР, її успішно використали і Захід, і Росія; насправді цей зовсім не великий націоналізм малих народів ніякої небезпеки нt ніс, він загрожував лише імперсько-інтеґраційним планам Заходу і Росії;
е) західний неолібералізм являє собою найдосконалішу форму суспільного устрою і тому прийшов “кінець історії“ (Ф.Фукуяма), тобто досягнуто ідеалу, вищої мети і всі незахідні народи, передусім, зрозуміло, середньоєвропейські, повинні якомога швидше в усьому наслідувати цей західний взірець;
є) про середньо- і східноєвропейські суспільства в західній пресі писали майже виключно у зневажливих, сірих, похмурих тонах, так плекався комплекс меншовартости, який також паралізував ініціятиву цих суспільств, а вони поступово звиклися із роллю “додатка“ до ЄС, “бідних сусідів“, “безперспективних суспільств“ і т. д.;
ж) на міжнародному рівні просто замовчувалися можливі самостійна роль і перспективи Середньої і Східної Європи: все мало орієнтувати тільки на Захід – від маскультури до ідеї “протистояння цивілізацій“, де Західна цивілізація розумілася найвищою і рятівною; і це при тому, що ще на початку ХХ ст. видатний американський геополітик Дж. Макіндер сформулював аксіоматичну ідею світової геополітики: “Хто контролює Східну Європу, домінує над heartlend’ом [Євразією], хто домінує над heartlend’ом, домінує над світом“.

2. З боку Росії:

а) відроджувалася стара казка про “братерство слов’янських народів“, яка мала орієнтувати, зрозуміло, на найбільшого „слов’янина” – Москву;
б) наголошувалося на безперспективности “по одному“, тобто без взаємо-під¬тримки, виходити на вищий рівень – це мало знову згуртувати постсоціялістичні країни довкола Росії;
в) знов зринула теорія поствізантійського єдиного геополітичногоо простору, яка мала об’єднати передусім православні держави і знов, зрозуміло, з центром у Москві;
г) розвивалася теорія євразійства, за якою Євразія (читай Росія) мала відродитися як мегаєдність, підімнути (або делікатніше – об’єднати) всі малі держави між НАТО і Китаєм та Індією, протиставитися цивілізаційно Заходові, відродити нову пасіонарність;
д) обґрунтовувалася економічна незнищенність інтеґрації постсовєтського простору;
е) використовувалися різноманітні ідеологеми ще з радянського арсеналу, які покликані були цивілізовано відмежовувати Україну від Заходу, від Європи: “проти нас діє американський імперіялізм“, “змова світових олігархів“, “антислов’нський наступ“, “дикий капіталізм“ і т.п.

У результаті цього на рівні геополітичної свідомости Україна потрапила у вельми депресивну ситуацію:
1) найголовніше – держава і її суспільство не вірили у свої сили;
2) країна опинилася у стані психологічного і світоглядного роздвоєння;
3) вона не бачила перспективи у співпраці зі своїми найближчими сусідами, за винятком хіба що Польщі, але й ця орієнтація не набула належного значення;
4) суспільство відчуло себе десь на марґінесі історії і єдинорятівним для нього бачилася тільки орієнтація на суперпотугу – Захід (НАТО), або, для совєтизованої частини суспільства, – на відроджену Росію-імперію;
5) молода країна не привчалася дивитися на світ з точки зору власних інтересів, а це робило її геополітичні кроки невиразними і навіть безглуздими;
6) страх перед “сірою зоною“, як перед геополітичним проваллям просто приголомшив українське суспільство;
7) з’явився комплекс “геополітичного придатку“, тобто сприйняття незалежности України тільки як якогось “додатку“ до суперпотуг міжнародної політики;
8) відтак з’явилася теорія “багатовекторности“ української геополітики, яка зафіксувала розгубленість українських владних структур, з іншого боку – їхню наївну хитрість: декларувати свою прихильність щодо всіх значних геополітичних сил і тенденцій, щоб у такому неясному круговороті геополітики вижити, зберегти свою владу.

Сьогодні, правда, ситуація дещо змінилася: нова «помаранчева» демократичніша влада виступила з плідною ініціятивою створення Спільноти демократичного вибору (СДВ) – союзу держав Середньо-Східної Європи. Ця ініціятива покликана координувати зусилля таки різних держав реґіону з метою його стабілізації і протистояння деструктивним діям з боку євразійського центру (Москви). Цій стратегії бракує ще одного: розуміння цивілізаційної самобутности і значимости Середньо-Східної Європи і програмування більше самостійних дій цього реґіону.

На цьому прикладі ми бачимо, наскільки потужним і дієвим є маніпулятивний аспект геополітики. Він дозволяє за допомогою вдало розрахованих геостратегічних ідеологем і добре відпрацьованої пропаґанди з численними ЗМІ дезорієнтувати якусь державу у геополітичному просторі чи навіть “втопити“ її на міжнародній шахівниці, якщо така країна заважає реалізації чиїхось геополітичних інтересів. Протягом тисячоліть триває міжнародна боротьба різних геополітичних сил-центрів Євразії за Середню Європу, тобто простір між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами. В сучасности вирішується: чи відродиться Росія як євразійська імперія, налагодить систему союзів, в тому числі і з країнами Середньої Європи, і переважить цілковито Китай та Індію на материку Євразія, а значить – знову стане головним геополітичним конкурентом США-Заходу (на це працюють теорія і політична практика “євразійства“ сучасного найвизначнішого російського теоретика від геополітики А.Дуґіна), чи, навпаки, у просторі Західної і Центральної Євразії запанують США, які для того й проголосили Середню Азію зоною своїх геостратегічних інтересів і ввели війська у Афганістан та послідовно розбудовують структури НАТО в Середній Європі (після приєднання до Блоку країн Балтії і Болгарії з Румунією на Балканах цей простір повністю буде взятий під контроль). Таким чином, боротьба за Середню Європу, в епіцентрі якої розташована Україна, і сьогодні визначить, хто буде панувати над “Світовим Островом“ (цілою Євразією), а панувати над Світовим Островом – значить панувати над світом.

У сучасному наступі неолібералізму, який використовується як ідеологія для реалізації геополітичних інтересів великих держав, явно проглядає загроза духовним основам Європи, про що застерігав К.Г.Довсон. Щоб здобути перевагу, Захід просто за інерцією і за праґматичними розрахунками діє на погамування сил і впливів східнохристиянської релігійної традиції. Через ЗМІ йому легко висміяти зусилля казенної Російської Православної Церкви, яка поводиться майже так, як в епоху Івана ІV Грозного чи Петра І, тобто виглядає, як гігантський гальмівний механізм, яким легко маніпулює світська влада. У такому контексті мала б зрости вага і роль інших православних Церков Середньої і Східної Європи, насамперед Румунської, Болгарської, Сербської, Елладської і Грузинської, а також Українських Церков. Від їхнього діялогу, взаємопідтримки і взаємозбагачення, стратегічно вивірених кроків в розвитку культури і духовности реґіону залежать його потенції і можливості. Уніятські Церкви, насамперед УГКЦ, могли б стати синтезуючим ідейно-ментальним фундаментом, в тому числі і в сфері ЗМІ, на якому православний полілог зміг би якісніше перерости в ширше взаємозбагачення і у взаєємодію з католицьким світом. Саме від позиції Церков, від їхнього бажання і відваги включитися у геостратегічний розвиток європейської цивілізації залежить, чи ця цивілізація здобудеться відповісти на виклики часу, зміцнить свої моральні і духовні основи. Але для цього і Церквам, і політичним елітам середньо- і східноєвропейських країн треба позбутися комплексу другорядности, стосовно Заходу, Західної Європи зокрема, треба відчути і спроєктувати саме через ЗМІ свою цивілізаційну «серединність», своє право бути «другою легенею» єдиної Європи (Іван Павло ІІ).

Олег Баган

2002р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4