Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Церква і націоналізм

Дмитро Донцов

Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно антицерковний або, як звикли в нас говорити, "антиклерикальний". Таким він був у Франції, де в останній декаді минулого віку (за Вальдека і Комба) прийшло до одвертого конфлікту між урядом і Церквою; таким був він на Апеннінах, де по заняттю Риму королем (1870) Папа зірвав зносини з представником визволеної Італії; таким він був у Чехії і почасти в Польщі, де ціла лівиця з ППС вела війну з "клерикалізмом". Явно ворожо ставився до Церкви й наш націоналізм минулого віку: Драгоманов - там, Франко й Павлик - тут. Так само, як і Церква до нього. Не хочу сказати, що Церква відверталася від служіння національному ідеалові. Коли перед Революцією таке можна було твердити про українське духовенство за Збручем, то ні в якому разі про галицьке або буковинське. Але до головних представників нашого націоналізму в ті часи Церква відносилася негативно.

Чи в тім був випадок, чи якісь глибші причини і чи їх можна усунути? Думаю, що життя само зачинає давати відповідь на питання. І то не лише в нас. У тій самій Франції, тій самій Італії зачинає по війні віяти инший вітер, наступають "перепросини" з Ватиканом, повага останнього навіть у некатолицьких краях очевидно росте, чого не перечать навіть його вороги. На Наддніпрянщині і на Волині Церква остає останнім притулком національної енергії, що не має змоги розвинутися деінде. В Галичині деякі націоналістичні напрямки одверто простягають руку Церкві (такій, якою вони її хочуть бачити), пориваючи з "принципіяльним антиклерикалізмом" радикалів і соціялістів.

Отже, здається, само життя поволі намічає той шлях, на який мали би вступити досі ворожі собі сили - Церква і націоналізм. Аби переконатися, чи сей шлях дійсно може до чогось довести, треба себе запитати: де причина сього зближення обох сил? Не хочу тут говорити ані про всесильні обставини, які ділають у згаданім напрямку, ані про збільшення релігійности мас у зв'язку з війною, хочу звернути тут увагу на що инше - на важнішу причину. Нею є повільне наближення світогляду новітнього націоналізму до теологічного світогляду Церкви. Се, може, звучить трохи парадоксально і викличе усмішку зарозумілих ігнорантів, але коли б її не було, я не міг би бути так певний слушности нижче розвинених думок...

Які були ідейні підстави українського націоналізму минулого віку, підстави, що ще й досі побутують серед наших комуністів, радикалів та инших "поступовців", які з ясністю вульгаризатора за п'ять хвилин розв'яжуть вам усяку світову проблему? Сими підставами були: матеріялізм, раціоналізм і соціялізм. Під їх знаком ішов духовий розвій минулих десятиліть, їх впливу підпадали майже всі видатні уми українського відродження. Сі підстави безумовно відкидала Церква, і тому не можна було й марити про її порозуміння з українським націоналізмом, поки в нього у великій шані були три згадані вище засади. Але, власне, наш час приніс повільний заник божків, яким поклонялися Павлик, Драгоманов і Франко. На місце їх світогляду приходить новий, надзвичайно зближений до світогляду Церкви, хоч про се й не мають ще найменшого поняття офіціяльні провідники нашого націоналізму.

Досі українська національна думка розвивалася під сильним впливом раціоналізму. Беручи початок від Декарта й філософів 18 віку, ся ідея проповідувала всемогутність розуму. Вона вчила, що тільки розум мав рішати про те, що є добро, а що зло; що над ним нема жодного авторитету та що все життєве лихо походить тільки з браку освіти. Слідом за сею доктриною твердив і наш націоналізм, що причиною того положення, в якім опинилася нація, є відсталість, "нерозумність" соціяльно-політичних уряджень або "непоінформованість" представників кермуючої класи чи народу про "правдиві тенденції" українського визвольного руху. Право ж сього руху на життя домагалися виправдати логікою і "довести" розумом: тим, що він лежить в інтересах "поступу", чи "еконономічного розвою", або покликуванням на "закони педагогіки" чи біології, яка вимагає різнородности та зрізничкування частин... Не дивно, що такий націоналізм мусив повставати проти Церкви, що спиралася на бездоказових, абсолютних правдах, які навіть "суперечили логіці". Не дивно, що той націоналізм, який думав, що "людське щастя й волю" зможе дати лиш "розум владний без віри основ" (Франко) мусив одверто заявитися проти Церкви, проголосити, що він бореться "не за Церков, попів, ані Бога". Річ ясна, що таке відношення до Церкви могло знов числити лише на взаємність зі сторони останньої.

Наш час став часом катастрофи для раціоналізму. У світі політичнім прийшов на його місце безоглядний національний догматизм. Ідея нації прибрала аксіоматичний характер ідеї, що сама в собі знаходить своє оправдання, що спирається не на розум, лиш на віру. Устами найбільшого, може, свого апостола, М. Барреса, новітній націоналізм здетронізував l'intelligence, а натомість поставив афект, як найбільшу вибухову силу в історії людськости1. Новітній націоналізм зачав шукати свого Бога не у викомбінованім розумом ідеалі, лише у власнім бажанню, у власній вірі; не в аргументах, лише в contra spem spero! Старий націоналізм думав, що "у сфері мрій, привиджень, ілюзій і оман" віри цвіте лиш рай поета, але двигуном нації ся віра бути не може, бо "ті фантоми є собі фантоми" й "не варті мук, і крови, і страждань". Ціллю новішого націоналізму власне були сі лови за блискучою "оманою", за "ілюзією" визволення, за "привидом" свободи, якими б абсурдними й не видавалися вони для холодного розуму. Філософські доктрини не знали універсальної, загально обов'язуючої правди. Не знав її і наш старий націоналізм, але новий знайшов сю правду. Ще скорше знайшла її Церква. Сею еволюцією від розуму до афекту, до почування, від логіки до віри, від раціоналізму до догматизму, в сім своїм бунті проти всесильного розуму - новітній націоналізм значно наблизився до теолоґічного світогляду Церкви, яка в Силябусі 1864 р. рішучо відкидає думку, що "людський розум - се одинокий арбітр правдивого й фальшивого".

Ще більше наблизився націоналізм до світогляду Церкви через те, що зірвав із пануючим досі матеріялізмом. Сей останній робив людськости кумира з людськости. Він знав тільки універсальний егоїзм маси, що не зносить над собою жодного абсолюту. Одинокою реальністю була тут матерія, матеріяльний добробут найбільшого числа людей. Се й було джерелом конфлікту з Церквою. В ім'я своїх засад суспільний матеріялізм відкидав війну як чин некультурний і як "масовий морд"; служителі Церкви благословляли вояків, які йшли на сей "масовий морд"... У своїм обожанні примітивних потреб маси матеріялізм відкидав як люксус штуку, а інтелігенцію - як дармоїдів (Л. Толстой); Церква ж не один зі своїх тріюмфів завдячувала штуці і ставила опертий на вірі інтелект над матерією, над числом. Для матеріялізму найбільшим нещастям було терпіння "трудящого люду"; Церква знала вартості, вищі й від терпіння, і від життя, проповідуючи, що "не хлібом єдиним буде жив чоловік"... Річ природна, що пересякнута матеріялізмом, наша національна думка бачила в науці Церкви "ретроградство", ігнорування соціяльного питання й підлесливість до сильних. Церква ж не знаходила у ворожій їй доктрині нічого, опріч розплутання найнижчих інстинктів юрби, - і большевизм почасти виправдав такий погляд.

Новіший націоналізм і тут приніс зміни. Він також прийшов до переконання, що "не хлібом єдиним" живе нація, лиш тими "оманами", які він давніше відкидав. Великість рідного краю, мрія про "реванш", про "славу", національна честь, щастя будучих поколінь, що "прийде по наших аж кістках", - всі сі для матеріяліста "абстрактні" ідеї поставив новий націоналізм над щастям усіх, над матеріяльним добробутом і спокоєм існуючої генерації, вимагаючи для абсолюту-нації цілковитої посвяти. Мріючи тільки про служення сьому абсолютови, про наближення до нього (як вірні до свого Спасителя), - новітний націоналіст, як середньовічний fidei defensor, не зважав ні на число екзистенцій, які треба було присвятити, щоби затріюмфувала його ідея, ані на руїну моральну чи матеріяльну окруження, як не зважав він на се в 1914 р. Знаний французький націоналіст Ш. Моррас каже, що інтереси "тих земляків, що житимуть" (des nationaux a vivre) треба ставити над інтересами "живучих" (des nationaux vants), добро "вічної Франції" (France eternelle) над добром "усіх французів даної доби" (l'ensemble des Francais d'une epoque 2).

Се був чисто теолоґічний дух! Бо ідеал Церкви також "вічний", він також "абстрактний" для всякого матеріяліста, також - цілий у будучині, також цінність у собі, що вимагає безоглядного віддання, також ставить щось, якусь "ману" над "щастя всіх" і їх матеріяльний добробут. Для ідеалу Церкви ніяка жертва не завелика. В порівнянні з ним - нічим є дочасні добра світа сього. В ім'я сього абсолюту можна спалити Содому й Гомору, грішників разом із праведними, наслати на людськість голод, трус, потоп, огонь і меч, підняти брата на брата, цілком так, як се зробили десять літ тому типові представники воюючого націоналізму і... теолоґічного світогляду Клемансо і кайзер. А дальше, коли ми згадаємо, що модерний націоналізм підносить значення квалітативної цивілізації над квантитативною (уживаючи термінолоґії Ґ. Ферреро), що він картає властиву демократії "трусість перед юрбою", відпекується соціялізму і підпорядковує "чин думці, а руку голові" та дбає лише про свій ідеал, а не про "людськість, що є лише метафізичною галюцинацією"3 - то фрапантне наближення сучасного націоналізму до світогляду Церкви стане ще ясніше.

Головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух ("воюючий націоналізм"), дух "нетолеранції" і "насильства", його безкомпромісовий "фанатизм". Але якраз сі його риси надають йому теологічний характер. Баррес проповідував "голу силу" (la force toute nue), "законність і моральність залізних метод". Твердив, що в "історії були спасенні насильства" (de bonnes violences) та що "ліпше скривавити недужого, ніж дати йому пропасти" 4. А чи ж та велика організація, про яку тут мова, не каже вирвати ока, що спокушає нас, і спалити неплідну смоковницю? Чи не грозить покарати злих, які "впадуть, мов стебла під серпом женця", аби зістати вкинутими в огонь, де буде "плач і скрегіт зубів?"5 Чи не каже, що "від часів Йоана Хрестителя тай до сього дня царство небесне здобувається силою, і хто здобуває, той силоміць бере його" 6? Суть нового націоналізму - війна, й один із його маркантних представників каже, що "війна є божеського походження" 7. Але ж і "суть християнства - се війна, розлука та болючий розділ. Ціллю християнства є справді мир, але в нас і довкола нас розпаношилося зло та гріх, тому, щоби можна було завести мир, конечна є війна" 8. Хіба сі вискази, хіба заповідь Церкви "бути миротворцями й узгіднювати нашу волю й стремління з волею ближніх, наскільки вони не йдуть у розріз з волею Бога" 9, - не ближчі воюючому націоналізмові наших днів, аніж миротворчій (за всяку ціну) гуманности старого націоналізму?

Модерний націоналізм "нетолерантний" і "фанатичний", бо занадто вірить у свою правду. І в тім знов відбивається світогляд тої великої організації, яка вчить, що "хто не зо мною, той проти мене" 10; яка своїх ворогів зве "зміями і кодлом гадючим" 11, а не простягає їм руку в ім'я "міжнародної солідарности"; яка вимагає самовідречення, що полягає "на певного роду зненавидженню батька, свояків, а навіть самого себе", що вимагає "відноситися до них, неначе до ворогів, наколи вони поступають проти Божої волі" 12. Чи сей світогляд не є світоглядом сучасного націоналізму? І чи кривава фантазія Шевченка (випадкова фігура в нашім 19 віці!) про сонце, яке "встане і осквернену землю спалить", - ближче до тих "націоналістів", що переспівували його "садок вишневий", аніж до суворого образу виміряння останньої кари, який бачимо на картині Мікель Анджело в Сикстинській каплиці?

Модерний націоналізм тримає високо прапор традиціоналізму і се його прив'язання до землі батьків, до їх віри, звичаїв, до родини й раси і різнить його від того третього кумира, якому, попри раціоналізм і матеріялізм, поклонявся старий націоналізм, - від соціялізму. Але сей же ж традиціоналізм єднає модерний націоналізм і з Церквою. Фактом, на якім будує свій націоналізм Баррес, є "земля і мерці" (la terre et les morts). Культові предків завдячує модерний націоналізм свої найсильніші душевні пориви. Але сей самий культ предків стояв коло колиски кождої релігії, а й тепер поминання мертвих грає величезну роль в християнськім культі. Тут націоналізм засвоїв католицьку душевну форму з усіма її потребами й рухами чуття. "Nur wo die Graber sind, gibt es Auferstehungen," - сі слова Ніцше зрозуміють однаково й віруючий католик, і віруючий націоналіст.

Чи я тут вірно віддаю суть модерного націоналізму? Думаю, що так. Бодай його тенденцію. Ся тенденція помітна й у нас, хоч офіціяльні провідники нації й досі стараються залишити йому ідеологію, що не відповідає вже його суті... З більшим правом можуть мене спитати, чи не за односторонньо пояснюю я світогляд Церкви? Певно, цитатами можна довести все. Певно, католицька наука повна "парадоксів" і quasi-суперечностей - прокламованих в один і той сам час засад: віри й розуму, авторитету і свободи, лагідности й насильства. Але мені здається, уважний дослідувач доктрини католицизму прийде до переконання, що розв'язуючи на свій спосіб свої "парадокси", ся доктрина, таки тримається тих засад, які подав я вище, ставлячи віру понад розум, принцип авторитету понад принцип числа (соціялізм), "вічне" понад дочасне, моральне понад матеріяльне. Що б не говорили, але певне, що "доки світ або якийсь край... спиратимуться на засади, відмінні від Божеських, доти для сього світа, для сього краю... надприродна релігія католицизму нестиме не мир, але меч", а "в обороні своїх прав виявлятиме Церква те, що світ зве неприєднаністю" 13

Мені можуть сказати, що сей дух не віє в щоденнім житті Церкви. Се що инше! Але коли се так, - то мусить стати инакше. По-друге, се не зовсім так. Ми знаємо факти, коли Церква приймала кидані їй визови, як, наприклад, під час боротьби з конгрегаціями у Франції, ми читали в "Силябусі" горді слова: "фактична несправедливість, увінчана успіхом, не має святости права"; ми, як і цілий світ, читали про подиву гідне заховання кардинала Мерсьє, нарешті бачимо боротьбу української Церкви проти большевизму. І се заховання, сей активізм нітрохи не перечить доктрині католицизму, яка каже в покорі віддавати своє, але не "Боже", яким вона не має права розпоряджати, ні торгувати.

Як бачимо, така практика не перечить теорії, а по-друге, дійсно примінюється. І власне сей останній факт і є конечною передумовою погодження з Церквою модерного націоналізму. Знаю, що Церква не може й не сміє знизитися до ролі політичної партії. Вона боронить иншої справи. Але ж чи похід проти нації не є походом і супроти неї? Візьмімо, наприклад, большевизм (можна було би взяти й инші приклади). Чи його похід проти родини, проти прив'язання до предків, до рідної землі, до переконань і до мови батьків - не тягне за собою й походу проти віри батьків? І чи нищення сеї останньої, як і нищення авторитету родини, річ дійсно байдужа для Церкви? Чи тим не руйнується її підстави? Далі, чи байдуже Церкві те моральне спідлення (для "мамони" або, як у нас казали, "для лакомства нещасного"), яке наступає у менш відпорних у народі при кождім тисненні? Християнство - універсальне, воно має свою ціль і не бере участи в дрібних сварках сього світу, але чи ж його заложитель не гримів проти своїх "фарисеїв і книжників", що ширили заразу і гниль в нації? Чи тут не йде про щось більше, ніж про таке "дочасне добро", якими є для католика в порівнянні з його правдою національні "святощі"?

З другої сторони, похід проти Церкви є рівночасно і похід проти нації. При наших так слабих центрах кристалізації нації Церква грає в нас велику роль. Зменшення її впливу й авторитету, зменшення її стану посідання ослаблює притягаючу силу одного з тих осередків, який перетворює розпорошене плем'я на свідому націю. Для того порозуміння з Церквою для новітнього націоналізму не менше потрібне, як Церкві збереження відпорної сили нації, порозуміння з націоналізмом. Церква, за своєю суттю, є нерівною суспільністю, що складається з двох категорій осіб: із пастирів і "стада". Се "стадо" значною мірою зберігає свою духову (і національну!) єдність лише через безперервно континуовану працю "пастирів". Але й єрархія "пастирів" не проіснує довго, коли приглядатиметься пасивно, як розбігається або деморалізується "стадо".

Модерний націоналізм, як я вказав вище, цілою своєю психологією значно наблизився до теологічного світогляду Церкви. Чи свідома сеї лучности Церква? Коли так, то вона не повинна брати прикладу зі св. Касьяна й боятися, сходячи в діл до "стада", забрукати свої ризи. Вона мусить зрозуміти, що тут іде про "дочасне" так само, як і про "вічне", де не може бути ніякого відступу. Навіть противники Церкви визнають, що коли "католицтво протягом 19 віку відзискало надзвичайну міць", здобуваючи вплив навіть в освічених кругах, то виключно через те, що "не хотіла нічого зректися" 14.

Колись у своїх "Арабесках", у статі про "Середні віки" писав М. Гоголь: "Коли б ся всемогуча влада (папство) не вхопила всього у свої руки, не двигала й не кермувала народами по свойому бажанню, - Европа розсипалась би... Вона б не вийшла з хаосу, не влилась би залізною силою ентузіязму в одну стіну, що перелякала своєю міцністю східних завойовників". Я далекий від думки приписувати Церкві католицькій таке завдання, яке вона мала в Середні віки (тим більше, що мені йде про обі Церкви на сих землях). Але одним із чинників, які хоронять не Европу, а націю від того, щоб вона не "розсипалася", церква є. Вона мусить про се пригадати, віднайшовши в собі давню "залізну силу ентузіязму".

Коли Церква усвідомить собі се, коли знайде темперамент прелатів Середніх віків і їх віру, коли, віддаючи кесареві кесареве, не відступить ні кроку, боронячи "Боже"; коли рівночасно наш націоналізм остаточно переможе всі останки "антиклерикалізму", тоді вони напевно подадуть собі один одному руку понад голови запізнених учеників наших "енциклопедистів", що мавпували доктрини, змавповані в нас у минулому віці зі ще старшого французького "вольтеріянства". Тоді Еcclesia militans і націоналізм знов знайдуть себе взаємно, як се було триста літ тому.

Обмежуюся сими немногими і не до кінця розвинутими увагами. Вдумливий читач зуміє сам виснувати з них усі думки, які я в них вложив 15.

[Літературно-науковий вісник. - 1924. - Кн. V]



1. Barres М. Scenes et doctrines du Nationalisme. - Paris. - Juwen.
2. Maurras Charles. La politique Religleuse. - С. 77.
3. Gorgolini Pietro. Le fascisme. - Paris, 1923 (перек. з італ.).
4. Curtius E. Maurice Barres u. die geistig. Grundlagon des franzos. Nationalismus. - Berlin, 1921.
5. Матв.: XIII, 24 - 42.
6. Матв.: XI, 12.
7. Mussolini В. Discorsi politiсi.
8. Мешлер М. Божеств. Спаситель. - Жовква, 1921. - друк. оо. Василіан. - С. 229.
9. Ibid. ст. 125.
10. Матв.: ХІІ, 30.
11. Матв.: ІІІ, 7.
12. Мешлєр М. op. cit. - С. 242.
13. Mgr. Robert Hugh Benson. Paradoxes du Catholicismе, trad, dе l'anglais. - Paris, 1919.ж - С. 176.
14. Sorel G. Reflexions sur violence. - Paris, 1919.
15. Говорю тут переважно про греко-католицьку римську Церкву. Про неї каже вже цитований Моррас, що в неї буква жидівська, та що вона б і ділала по-жидівськи, коли б її не вияснював Рим. Коли я давніше інакше ставився до сеї Церкви, так се тому, що брав за її суть "жидівську букву", а не римське вияснювання. Се вияснювання передало нам, як каже також уже згадуваний Ф. Сорель "римський дух", а ми лиш тоді зможемо здати собі справу з чудесної цінности сеї спадщини, коли порівняємо народи, що її одідичили з народами Сходу - потульними, з занепалими творчим ідеалізмом. Розуміється, все сказане тут про завдання Церкви на наших землях, відноситься й до української православної Церкви. Не говорю про неї ширше, бо занадто слабо ще розвинена її ідеолоґія.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4