Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Патрія чи Еклезія?

Дмитро Донцов

Людям, які в минулім віці відкинули реліґію до старих забобонів, мабуть, доведеться переглядати свої думки. У повоєннім столітті спори за віру знову порушують мільйони людей, викликають стлумлені пристрасті, вкладають у руки противників знаряддя ґвалту і смерти...

Криваві переслідування православ'я й католицтва в большевицькій Росії, католицтва - в Мексиці, відновлення суперечки між старою та новою вірою в Сполучених Державах з приводу "мавп'ячого процесу" й виборів нового президента унії, завзята боротьба в Англії з нагоди ревізії старої "prayer book", принагідні конфлікти Ватикану з Югославією, Румунією та Чехією (гуситство!), нарешті боротьба українських автокефалістів зі "слов'янами" й різних напрямків між собою в грецькім католицтві на Україні, - все се свідчить, що реліґія знов стає важним чинником в житті народів.

Особливо на Україні приймають церковні непорозуміння грізний характер. Повага церковної єрархії греко-католицької (Галичина) і православної (Волинь і пр.) захитана, в Галичині шириться москвофільське православіє і протестантство, на Волині - урядова унія. А найнебезпечніше те, що сі вирви серед пастви на річ иншої віри творяться не внаслідок тріюмфуючого походу якогось нового ісламу (який прозелітизм може розвинути москвофільське православіє або урядова унія?) - лише внаслідок якихось недомагань в лоні самої тої Церкви, яка тратить вірних.

Сей висновок, зрештою, не новий. Його (мовчазливо) роблять самі ті кола, які заходяться коло реформування дотеперішньої організації Церкви на Україні. Бо хто намагається надзвичайними заходами привернути церковний авторитет, мабуть, не замикає очі на факт, що сей авторитет є загрожений.

Не маю заміру ставати тут по один чи другий бік барикади. Хочу лиш висловити глибокий сумнів щодо того, чи обраним шляхом можна дійти до мети. В найліпшім випадку заходи, якими наша церковна єрархія старається оздоровити Церкву, - є півзаходи; бо ледве, чи оцінюють вони належно найважніше, те, без чого про направу годі й думати.

Серед греко-католицького духовенства є група, яка головно підкреслює реформу організації Церкви або обрядности (латинські елементи в урядженні Церкви, в літурґії, в дисципліні, спеціяльні почитання); замикаючи очі - як вірити її противникам - на небезпеку, яка походить звідси для національної справи; на Волині знов найвища єрархія не уявляє собі церковного авторитету без церковнослов'янщини і синодальности в противність до рідної мови й соборництва, яких домагається національно настроєна преса. Всупереч засаді Nihil innovetur nisi quod traditum est, одні намагаються зреформувати свій обряд, зблизивши його до латинського; другі - не допустити наново до Церкви старих традиційних форм, скасованих колись Росією; їх противники знову (головно з кіл світських) теж уважають форму за суть - тільки иншу форму... "Де ж дінеться національна інтеліґенція при целібаті? Хто відкриватиме "Просвіти" і кооперативи?" - питаються католицькі інтеліґенти. "Що то за рідна Церква з чужою мовою, без українського Октоїха? Не хочемо Церкви, що підтримує РНО!" - кажуть інтеліґенти православні. Одна сторона з таким самим переконанням підкреслює певні організаційні чи служебні форми, з яким друга їх поборює. Одні підкреслюють національний, другі церковно-реліґійний момент. Одні домагаються відсепарування Церкви від "дочасного" з його марною суєтою, другі - примату національного над реліґійним.

Patria на першім місці - твердять одні. Ecclesia понад усе - кажуть другі.

Ось що читаємо в органі галицьких "реформаторів" "Нова Зоря" в статті "Яка праця найбільш народна?": "Усякий стан сповняє совісно і стисло свої обов'язки, робить "народну роботу". Священик, отже, не повинен "вмішуватися в партійну політику... Ми маємо голосити правди вічні, незмінні, а чогось більше хиткого, більше змінного, як партійна політика - взагалі нема. Тим-то й священик, що вмішується в політику, знижується до звичайного риночного життя". Ні просвіта, ні справи економічного піднесення народу священика не повинні займати. "Розважання, Служба Божа, часослов, іспит совісти, наука реліґії в школі, праця в реліґійнім товаристві, приготування до проповіді, праця в канцелярії" - ось чим має займатися священик, а з того виходить, що коли священик працює на якімсь культурно-економічнім полі, то рішуче "з ущербком для усовершення власного або парохії. Наша праця в Церкві над реліґійним освідомленням народу - се, передовсім, "праця народна" 1 . Отже, для автора все, що належить до "patria" ("народні справи"), - се "ринок", займатися справами національними можна лише з ущербком для справ вічних.

Невже між "патрія" і "еклезія" така прірва? Невже не можна між ними перекинути містка? Я гадаю, що сеї прірви немає, а вона лише в уяві тих, які - як нищителі "візантійства" тут, а українства - на Волині - кладуть у справи церковної регенерації завелику вагу на зовнішню обрядовість і (по-своєму зрозумілу) дисципліну; які забувають про третє - про дух, що віє від Церкви і без якого жодні форми їй не поможуть. Візьмім скрайні приклади: чи формальна далекість католицької Церкви в Польщі (латинська мова) стала на заваді органічній сполуці сеї Церкви зі своєю паствою, чи ослабила її авторитет? А з другого боку - чи "рідність" і свійськість української православної Церкви в XVII в., під оглядом формально-організаційним, обрядовім і почасти язиковім, - зберегла ту Церкву від розкладу? Самі ж "ново-зоряни" (і слушно!) кажуть, що не в латинізації, а глибше треба шукати причин ширення православ'я в Галичині. Чи не було б так само слушно не шукати в тій латинізації панацеї на оздоровлення Церкви?

Ніщо є форма, не надхнута духом! Певно, Церква має право рятувати свій авторитет і вимагати послуху від вірних, але... ніде ще сей авторитет не рятувався чисто механічними заходами. Кожна еліта, в тім числі і церковна, мусить, опріч того, довести загалові, що хоч стоїть над ним, хоч і Dei gratia, але про сей загал дбає. Інакше вона впаде, як упали царська, габсбурзька або оттоманська імперії мимо формальних змін у своїй організації, мимо численних інновацій і конституцій.

Дбати ж про загал без "політики" не можна. Признала ж се та сама "Нова Зоря" (ч. 51), коли обік "релігійного двигнення народу" визнала потребу "громадської праці" для духовенства.

Зрештою, не вдаючись в абстракції, задаймо собі практичне питання: чи та "політика", на яку нарікає "Нова Зоря", суперечить духові католицизму, чи спричиняється до упадку поваги церковної єрархії? Чи римсько-католицьке священство сеї політики на практиці цуралося? Чи не було воно в уярмленій Польщі єдиним заборолом не тільки католицтва, але й польськости? Коли царат в 1868 р. хотів настановити римсько-католицьку духовну колегію, що мала перешкодити вільним зносинам католицького єпископату з Римською столицею, і коли єпископ Попель на жадання петербурзького уряду обіслати ту колегію відповів своїм non possumus, - що се було, як не "політика"? Але він не лякався її, хоч за се помандрував у Сибір.

А що се є, "політика" чи ні, коли в "Ґлосі Правди" (9.ІХ. с. р.) пише римо-католицький священик: "Ми, священики, уважаємо, що тепер нашим обов'язком є зайнятися моральною стороною суспільности, видатно співділати у вихованню молоді, в організації народних читалень по селах, в організації допустимих забав і розривок для молоді і старших і пр." Чи ся "політика" теж ослаблює авторитет римо-католицького духовенства, чи забирає йому час для голошення вічного? Чи спускався на "ринок" єпископ Штросмаєр, легітиміст і монархіст, коли виступав в обороні ідеї незалежности югослав'янського народу; коли - вже 80-літній дідусь - у листі до Ґладстона виступав в обороні своєї "бідної, переслідуваної, гнобленої зневаженої нації"? Чи політикою не займався кардинал Мерсьє, який попросив відкликання, коли тривала війна, монсеньйора Таччі з Бельгії, коли той "в тій самій годині, як німецька влада, ґвалтуючи нейтральність Бельгії, покрилася інфамією, ув'язнюючи архієпископа-примаса, запросив до себе ту саму владу німецьку до палацу нунціятури"? Чи нашим противникам "політики" сі факти знані? Не все, хто від сеї "політики" відтягається, рятує "вічне"! Не раз via школа відриваються не лише члени від нації, але й душі від Церкви. Чи ми вже забули, що польське католицьке духовенство в пруській займанщині, активно помагаючи свого часу економічному піднесенню польського народу, рятувало мільйони поляків не лише для нації, але й для Церкви? І коли наша нація розіб'ється на лемків, бойків і подоляків, де дінеться "наша руська віра", коли щезне Русь? І чи дбати про національну відпірність і силу свого "стада" не значить дбати про його реліґійну відпірність, не значить зміцнювати повагу Церкви?

Очевидно, Церква дбає передусім не про "дочасне", а про "вічне добро нації". Але ж нації! Чи її заложитель не говорив, що післаний тільки до "загублених овець дому Ізраїльського"? (Матв.: ХV, 24). Чи апостол не велів проповідувати "жидові наперед і (аж тоді!) грекові"? Знаю, з якими закидами стрічається лаїк, арґументуючи від Святого Письма, протиставляючи Євангелію Церкві: так роблять, мовляв, ті, кому не залежить ні на Церкві, ані на Євангелії. Нехай! Є аргументи й "від Церкви". Та ж ніхто инший, як знаний проповідник Боссюе, говорив: "Коли ми обов'язані любити всіх людей, то з тим більшою рацією мусимо любити своїх співгорожан. Ціла любов, що її маєте до себе, до своєї родини, до своїх друзів, єднається в любові до своєї вітчизни". Чи говорити так - не значить говорити в дусі Євангелії? Чи не в її дусі проповідував архієпископ малінський у тяжкі часи 1914 року перед бурею, коли молився відвернути війну "від Бельгії і (аж тоді!) від Европи". Спершу від своєї нації.

Наші інноватори твердять, що найпершим завданням Церкви є "проповідь" і "усовершення власне і парохії". Усовершення... Але чому лиш парохії? Проповідь... Але чого і кому?

Коли хтось вмирає своєю смертю або впаде від руки насильника, боронячи своєї межі, - Церква молиться за нього. Коли на одиницю впаде біда, - Церква потішає його; коли посуха принесе нещастя цілій парохії, - Церква благає дощу, кріпить надією захитані у вірі серця, і - сповняє свій уряд.... Але коли нещастя "трусу, огня і меча навідує не одну парохію, а всі, коли падуть жертви не за особисту кривду, а в ім'я ідеї, спільної загалові, коли жалобою огортається ціла нація, - то Церква не мала би прийти зі словом потіхи, не мала би врятувати ремствуючі душі надією на вічну справедливість? То се називалося б уже "політикою"? Чи "вічне й незмінне" обмежується границями одної "парохії"?

Обов'язком Церкви є вселяти надію й віру в серця, дати нову силу чекати на здійснення ідеалу, помагати поборювати або зносити тягар дійсности через певність свого союзу з вищою силою, яка не терпить несправедливости - не лиш супроти одиниць, але й супроти колективу. Чи суперечить сьому завданню звертатися з амвону до нації?

Польські священики молилися під час воєнної завірюхи "о niepodleglosc, calosc і wolnosc ojczyzny", і чи се було надужиттям їх уряду? Чи недавно, на відслоненню пам'ятника леґіоністам в Пінчові не говорив єп. Бандурський про "пам'ятник перемоги ідеї над брутальною силою", "над самолюбством", чи не говорив про "любов до вітчизни", про "великий чин" леґіонерів? (гл. "Glos Prawdy", 25. IX.)

А під тяжким большевицьким пануванням звертався до вірних київський архієпископ Костянтин: "Найбільше буду учити вас віри в Господа нашого Ісуса Христа, буду проповідувати любов до обездолених усього світу, а найперше - до народу України, до його тяжкого минулого і славного майбутнього; буду накликати вас відкинути ганебну байдужність до своєї рідної матері й любов'ю своєю залікувати її рани, обтерти її сльози. А коли поле ваше бур'яном заросло, коли ворог толочить і псує вашу ниву, коли потрібна вам буде допомога братерська, ідіть за нею до мене!" 2 . Чи сі слова не є виразом найвищої християнської любови й горожанської відваги? І чи можна сим словам закинути недбання про "вічне добро нації"?

Коли сі приклади непереконуючі, зверніться до особи, на яку ніколи не є зачасто звертати увагу нашого, в сервілізмі вихованого громадянства, як на приклад, на якім можна вчитися правдивих чеснот західної Церкви, - на кардинала Мєрсьє, 3 . Для нього "вічне" не було абстракцією, а "політика" не була чимось гідним погорди. Він молився за "вічне спасіння їх (бельгійських вояків) душ", але й "за успіх їх зброї"; він складав "нашу пошану до святої Діви", але й молився "за найвищі інтереси нашої вітчизни". Для нього його країна не була збіркою поодиноких "парохій", вона була цілість, яку покарав Бог за її гріхи, але яку він мав і звести на ноги: Ne irrideant me inimici mei! Він кріпив ображені в почутті справедливости душі своєї пастви, кажучи їй у покорі чекати на близький день визволення. Він не гребував зійти вділ на "ринок" з єрархічного Синаю і коли німецький генерал-губернатор барон фон Біссінґ заслонювався тим, що депортації підлягають самі робітники, а не інтеліґенція і не священство, кардинал подякував за ласку, заявляючи, що священство прагне зайняти місце в перших лавах депортованих! Він не вагався визнати, що колективний злочин нації, що нарушує права иншої, є без порівняння тяжчий, ніж злочин одиниці. Під час німецького панування в його країні він вчив, що "окуповані провінції не є ще завойовані, Бельгія не є німецька провінція, так само, як Галичина не є російська". Його голос лунав по цілому світу в обороні сплюндрованих осель, знищених музеїв і катедр, тисяч депортованих і нарушеної нейтральности його вітчизни: він не думав, отже, що коли священик бере до серця культурні, економічні й політичні інтереси своєї пастви, то се стається "з ущербком усовершення власного або парохії", бо світ для нього не замикався парохією, лише обіймав цілу повірену його опіці націю. Бо був слугою Бога і патріотом, для якого (як казав) res publica, патріотизм була великою річчю, для якого нація була "союзом душ на службі соціяльної організації", а патріотизм - "принципом єдности й порядку". Сей порядок, яким тримається всяке ens sociale (як казав Тома з Аквіну), боронив він - порядок даної, своєї нації. Коли ж новий, запроваджений німцем, порядок ставав не до знесення, він знову підносив голос в обороні одиниці - її "права на свободу праці, на огнище, патріотичну гідність і християнську свідомість": "Ми маємо, - казав він, - божественну місію - кріпити відвагу нашого народу".

Для того він казав, що "реліґія Христа зробила з патріотизму закон: нема "совершенного християнина, який не був би совершенним патріотом". Він уважав, що "над інтересами родини, класи, партії, тілесного життя одиниці - є патріотичний ідеал, бо сей ідеал - се право, яке є абсолютне", а що "лише Бог є абсолютом", то ставити понад усе абсолютну конечність, підчинити все праву і справедливости... - се значить ставити понад усе Бога". І коли "наші вояки, яких героїзм ми подивляємо, відповідають нам так просто: "ми лиш сповнили наш обов'язок", "того вимагала честь", - то вони, на свій спосіб, виражали "реліґійний характер свого патріотизму". Бо патріотизм є "священний", а "замах на національну гідність є свого роду святотатна профанація".

Кардинал Мерсьє, що не боявся спуститися вділ до свого народу, до своєї пастви, був дійсним "усовершителем" сих мільйонів душ, підтримуючи їх упадаючі сили, скріплюючи їх віру в остаточний тріюмф справедливости, віру не лише в "безборонне ягня, якого ведуть на заріз", але й у ягня-"месника правди", як стоїть у св. Йоана.

Хто осмілився б ремствувати проти такої латинізації нашої Церкви? Проти засвоєння її активного духу, далекого східному еремитству і безчинности? У нас про сей дух, про суть пишуть мало, натомість захвалюють наші "реформатори" замість суті - форму, замість нації - парохію, посилаючи на Index національних письменників, а у пресі своїй уживаючи замість високої мови переконаного у своїй правді архієпископа Малійського жаргону большевицьких публіцистів. Ось словник одного з побожних авторів (із одної лише статті!) в полеміці зі своїми противниками: "необузданне хамство", "бушуюче хамство", "хитрий трус", "брехня", "хамський революціонер", "банда", "діла твої прокляті на віки вічні", "море хамства" ... І се в християнськім органі для молоді! Дійсно... "море хамства"! А разом з цею, дійсно базарною лайкою, слова "помолімся Господеві, щоб допоміг він нам"... "у покорі і любові" 4 ... Чи може бути більше блюзнірство? А ось другий лицар і його полемічний словник: "червак-медведик", "пустий, неморальний", "бігати і смердіти", "булькотяче багно", "гниючий і розкладовий плин" і пр. 5 . І з сими "оборонцями віри" гадають наші реформісти зберегти свою чистоту, не "знижуючись до звичайного риночного життя"! Дійсно, їм не доведеться знижуватися, їх публіцисти заздалегідь вчать свою молодь базарного жаргону і способу думання. І сею зброєю гадають вони воювати з мнимими ворогами віри! Вчити молодь "правдивого" патріотизму"! І се не є дрібниця, бо ся "полеміка" свідчить, наскільки наші реформатори заражені тим східним духом, наскільки дух західного християнства й культури є засадничо ворожий їх духовости.

Особливо дивно виглядає се прив'язання наших "реформістів" до чужих форм в порівнянні з захопленням чужинців нашими формами. Переконаний католик, віконт де Воґюе вважав, що серед усіх християнських обрядів для нього був "найшляхетніший у своїй суворо-поважній красі обряд український" (le rite ruthene 6 ). І його думка - не відосібнена. А може, їм треба инших авторитетів? Добре! В однім бельгійськім католицькім журналі читаємо про справу відношення грецького католицизму до римського: "Є щось у традиції, що становить силу, рівну майже природі, не легко було б замінити традицію крови традицією виховання... Одну традицію не дасться замінити другою... Щоби бути латинником до глибини душі, треба ним бути від кількох віків. Наглі зміни ризикують залишитися поверховими. Віра, а ще більше її зовнішня форма, так тісно зв'язана з культурою, що стає в душі комплетним організмом, індивідуальною натурою, яку змінити може лише довга й уперта праця. Можна щепити яблуню, але ніколи з неї не зробиться черешні... Метода, яку завше застосовувала Католицька Церква, є лишати відступничим спільнотам (communautes dissidentes), що повернулися до єдности, їх звичаї, їх праводавство, їх дисципліну, їх обряд, ніколи не накидати їм дисципліну й закони Латинської Церкви. Ся практика, у вищій степені мудра, практика Церкви вказує на ту лінію поведення, яку повинні засвоїти ті, що хочуть працювати для справи Унії". Як автор статі підписаний Андрей Шептицький, архієпископ львівський, митрополит галицький 7 .

Чи сей голос позбавлений всякого авторитету для наших "реформістів", які так дбають про підтримання авторитету церковної єрархії? До яких голосів прислухаються инакше вони у своїм "реформістськім" завзяттю? І де йому буде край? Коли всяка "політика" пастви є "ринок", то чи не стане завтра "риночною" й мова сеї пастви? Чи не є сьому логічний кінець засада cujus regio ejus religio? Сама форма - без змісту - відродить духово Церкву не більше, як сіамців та корейців блискучі европейські уніформи. Пошкодити ж може дуже... Знаний російський сторонник папізму Розанов, критикуючи православ'я, бідкався, що нема в нім органу, який би, в потрібних випадках, міг непомильно, ex cathedra "поставити на місце "ні" - "так", а на місце "так - "ні". Римська Церква такий орган має, і тому там "тепер Лютер не буде потрібний, ні навіть тільки можливий... Бо він сам тепер loquitur ex cathedra" 8 . Не хочу тут застосувати сього виразу дослівно, але коли б судилася перемога гурткові "реформістів", що не позволяв на найдрібніший, як кажуть большевики, "ухил", на жодну заміну чужого "так" на наше "ні", - то не знати, чи не викличеться сим якогось нового Лютера? Бо "лютриків" маємо вже аж забагато ..

Ще сумніша церковна справа на північно-західних наших землях. У Православній Церкві на Волині противники обрядової традиції при владі. На заході було ex cathedra, на сході - кесар-папа. Вихована в сім дусі Церква Православна небагато собі робила зі зміни кесаря: почуття "авторитету" в ній було сильно розвинене... Вища церковна єрархія сеї Церкви на Волині теж завелику вагу кладе на форму (церковнослов'янська мова богослужіння), а патріотизм визнає тільки з дозволу кесаря або РНО. Всякий инший - є бунт проти Церкви, як і проба зміни організації чи обрядової форми. В розпалі боротьби за форму забувають про властиве завдання Церкви, ставлять понад усе мову.

Думається, що сим рятується авторитет Церкви. Яке засліплення! Не хочу кидати загального обвинувачення нашому волинському духовенству. Є серед нього, навіть на селах, постаті, що своїм захованням, убранням, повним гідности обличчям переконаного пастиря мимоволі збуджують пошану. Але скільки ж то є й инших, сільських "батюшок", убраних у рясу ще з часів кримського походу, з копицею волосся, переплетеного з соломою, що виступають скрізь не як носії свого високого уряду, а як петенти, від яких віє "дочасним, занадто дочасним"... Чи такі постаті здобудуть повагу серед пастви самою церковнослов'янщиною? Недавно доводилось мені читати про британських моряків у полудневих морях. Мимо тропікальної спеки, всі старшини на покладі з'являлися на обід у твердих ковнірцях і вечерових убраннях. "Се задля туземців, - казали. - Їм треба показати, що біла людина ніколи не є "цямою", ніколи не попускає, все зберігає свою гідність до найдрібніших проявів, не охляваючи ні фізично, ні морально. Всяка еліта (а церковні служителі є ж нею!) серед маси те саме, що білі серед кольорових. Не наплечниками і блискучою уніформою збуджують пошану англійці, лише свідомістю своєї великої місії, яку стало носять у собі і якої зовнішній вираз є в міні, в убранню, в почутті дистанції, вищости й відповідальности перед собою і своєю "паствою".

Сього авторитету бракує служителям Православної Церкви на Волині. Не так їх виховав царат і підлегла йому вища єрархія! Не привернути його й жодними формами, ні синодальними, ні автокефальними, його приверне тільки цілковита зміна самого духу тої Церкви, прищеплення її слугам нової, вищої концепції Церкви та її завдання.

У розпалі боротьби за форму забувають про властиву місію Церкви й автокефалісти, які ставлять над усе рідну мову. Коли православна єрархія проти "мужицької мови" в Церкві, то "защирі" автокефалістичні інтелігенти готові кождого стягати з амвону, хто не править рідною мовою. Часом їм на самій вірі залежить стільки, як тим свіжонаверненим "уніятам" на Волині, які заявляли самі: "Ми уніятами не будемо, ми хочемо лиш помститися на (православній) консисторії. Вона була для нас глуха, то й ми тепер глухі до неї" 9 . Одним словом, зміна віри як демонстрація, щоби по осягнутім замірі вернути до первісного стану.

У подібну помилку впадають часом і великоукраїнські автокефалісти, які самі признаються, що "українізація Церкви так захопила нас, що мимоволі мусили ми обминати другі питання, особливо ж принципи християнізації церковного життя 10 . Грішать тим, як я вже згадував, і волинські автокефалісти з тих, для яких суть церковної реформи вичерпується в рідних візерунках, співах і в жовто-блакитних банях (є й такі!). Се все - "просвітянство" в Церкві, і, треба признати, дуже воно нагадує подібне ж "просвітянство" в Галичині. Є бо і там такі сторонники рідного обряду (серед інтелігенції світської), які поза ним світу не бачать і які зачали думати про реформу Церкви тільки тоді, коли її розпочали инші, иншими способами. Перед тим, задоволеним нетикальністю рідних форм, їм би і на думку не впало журитися недомаганнями, згризеної, мов шашелем зсередини, "рідної" Церкви...

Є в нас фанатики форми правління ("тільки монархія!", "тільки республіка!"), є й фанатики церковної форми в обряді й дисципліні. Й одні, і другі забувають євангельські слова: "Не казав остерігатися квасу хлібного, але науки фарисеїв і саддукеїв" (М.: XVI, 12). І одні, і другі дуже зближені до тих сельробів, що беруть участь в церковних з'їздах, зводячи там боротьбу за реформу Церкви на боротьбу за ту чи иншу кількість книшів, належних за треби. Зближені сі фанатики форми і до тих світських публіцистів із "Поступу", що свої вузько-партійні та групові чи особисті інтереси й цілі прикривають церковним заборолом; зближені й до церковних діячів з РНО, які, обвинувачуючи автокефалістів у "шовінізмі", просто маскують свій російський патріотизм, роблячи його знаряддям Церкву. Від них не вийде реформа Церкви. Не вийде вона й від тих, що прагнуть зукраїнізувати Церкву, як українізується вивіски крамниць, нецікаві, що за тими вивісками робиться; ані ті, що більше журяться рабським перестеріганням форми, а не відновленням церковного духу. Реформа Церкви вийде від тих "латинізаторів" чи "візантійців" у Галичині, "синодовців" чи українських автокефалістів на Волині, яким лежить на серці не лиш форма, а й зміст.

Де ж візьме наша Церква сей зміст? Православні автокефалісти признають, що ішла їх "праця не раз без ідеолоґії більш широкої, і глибоко обробленої", та що їх "виручала... загальна світова сила християнського навчання" 11 . Очевидно, але сього вистачає і протестантам. Католики сю "ідеолоґію" черпають, звичайно, в Римі, але у квестіях обрядових, наприклад, на Рим покликаються обидва табори, "латинізатори" й "візантійці". Де ж шукати розв'язки? Не маючи найменшого наміру підірвати джерело, на якім спирає свій авторитет і працю Церква, позволю собі тут лише звернути увагу на один чинник, який не тільки в церковнім житті, а й узагалі в житті кожної ідеї грає велику роль. Маю на увазі так спростачену й так рідко в нас вироблену "громадську думку". Не треба зараз думати, що се від "ринку". Ні, коли кардинал Лавіжері зачав кампанію проти невільництва, папа Лев XIII благословив його місію, але й казав йому не занехаяти нічого для з'єднання собі громадської думки: "Громадська думка більш, ніж коли-небудь, царює у світі; передусім на неї треба впливати. Коли ви переможете, то лише завдяки громадській думці". Отже, благословення Риму конечне, але громадська думка теж! Се є та громадська думка, до якої апелював кардинал Мерсьє у своїй обороні потоптаної справедливости; се та, до якої зверталася гноблена большевиками Православна й Католицька Церкви; та сила, до якої повинні відкликатися всі щирі прихильники скріплення нашої Церкви, ті, які, на взір великого Малійського архієпископа, хотіли б органічного сполучення в нашій Церкві служби Богові й патріотизмові.

Візьмім приклади. Церква осуджує поділ Церкви від держави, але в Північній Америці, наприклад, ні один патріот-католик не буде обстоювати сю тезу. Де вихід? Вихід у праці власне сеї громадської думки, яка переконала Ватикан мимо п. LV Силабуса, що теперішній стан - відділеної від держави Церкви - є законний і не заслуговує осуду. Другий приклад. Деякі чини чернецькі бельгійські, основані за границею, яким з вибухом війни позволили там лишитися, все ж вернули швидше до країни для сповнення своєї військової повинности. Через що? Через те, що не хотіли стрінутися з осудом своїх співгорожан, коли б поступили инакше. Знову колізію між формальною постановою і життєвою конечністю розв'язано завдяки громадській думці. Таких прикладів можна навести більше. Ні "патрія", ні "еклезія" на тім не потерпіли.

Подібно в Церкві Православній. Хто, як не громадська думка, спонукав російського патріота й ворога України, архиієпископа київського Антонія, виголосити привітну промову на отворенні українського університету в Києві у 1918 році в присутності гетьмана? Хто, як не громадська думка вплинула на митрополита Дионізія поробити деякі уступки в цілях наближення церковної організації і обряду до (української) пастви? Все та сама громадська думка! І коли в супровіднім папері митрополита до Архіпастирської відозви говориться, що "в тих парафіях, де досі не порушувалося питання про богослужебну мову, богослуження повинно відправлятися церковнослов'янською мовою" 12 , - то хіба не вказував сим Його Блаженство сам шляху, яким на Волині осягається синтеза вимогів Церкви і патріотизму? Хто хоче осягнути щось, мусить "порушити питання", порушити громадську думку.

Не значить се, що громадська думка мусить нехтувати формами, лиш виступати проти мішання "Божого" з чужим патріотизмом, проти абсентеїзму церковної єрархії у справах "дочасних", проти ігнорування потреб того національного колективу, серед якого Церква існує. Тоді лише знайдеться й синтеза між нацією та Церквою, тоді лише буде паства sentire cum ecclesia, як се є в Польщі, в Бельгії. Инакше ж ні. Святий Касьян, що боявся ризи свої забрукати, помагаючи селянинові з багна вилізти, не є в нас дуже популярний: раз на чотири роки лише згадує його й сама Церква...

А Церква? Невже ж вона має здатися на змінні впливи громадської думки? Ні, але коли за "партійними комітетами" не хочеться бачити нації, коли з двох "рацій" - національної й тої, "яку приписує кождочасний уряд" вибирається, яко "ближчу", останню ("Нова Зоря", ч. 73), - то тут нема вже ані з ким, ані про що говорити...

Церква повинна до громадської думки прислухуватися, але йти за своїми авторитетами. І тут треба одверто визнати те, що не вагалися визнавати навіть найсвітліші уми серед Східної Церкви (В. Соловйов, В. Розанов та ин.),що дух активного християнства можна шукати лише в Церкві Західній. Авторитетною стане тільки та Церква, яка перейметься активним духом західного християнства (не його формою!), не духом клерикалізму (дрібничкової опіки світського життя), а, уживаючи терміну Ґії Гранде - церковним імперіялізмом, який є виявом її сили, її післанництва, доказом її активности й життєвости, який найкраще втілився в науці Мерсьє, що так блискуче єднала в собі ідею нації з ідеєю Церкви...

Сим духом (а не духом "Нової Зорі") натхнена, могла би Церква бути творчим чинником в суспільності. Вона могла б повчати занархізовану громаду про те, як мають бути вирішені великі проблеми, що знову встали перед нами, як управильнити відношення між одиницею й загалом; як жити з вічно піднесеним чолом, не розпачаючи; як годити любов до людей із любов'ю до ідеї, що стоїть над людьми; як боронити те "вічне", що стоїть над "дочасним", usque ad mortem; як розв'язувати дилему християнської покори й кари за зло; як ніколи не угинатися перед силою і вірити в караючий меч справедливости. Така невгаваюча праця була б відгомоном тої, що її провадила Церква колись, формуючи з банд варварів, що залляли Европу, карне суспільство, готове для ідеї на такі велетенські зусилля, як Хрестові походи, коли кувала душу того, хто є знаний під ім'ям Homo Europaeus.

Така праця була б важнішою від суперечок про форми культу чи про ту чи иншу вимову старих текстів... "Бог зробив вам ласку, - казав Мерсьє, цитуючи псалмиста, - дати жити в найтрагічнішу добу нашої історії. Викуйте ж собі мужню душу й відважне серце!" Якраз сього бракує нам, бо мужня душа не боїться великих перешкод, а відважне серце вміє поставити і рішати питання про суть, гордячи дрібностками. Реасумуючи скажу: оздоровлення Церкви прийде не через вузький церковний абсентеїзм, який гордить "ринком" та забуває, що Церква не є лиш Божа, а й людська установа, яка ділає серед людської спільноти. Се оздоровлення прийде й не через пересаджене підкреслення "людського" характеру Церкви, яке забуває про її суто церковну місію. Воно прийде не від фанатиків форми, але від тих, що знайдуть синтезу "вічного" з "дочасним", що прислухуватимуться до громадської думки свого національного колективу, що шукатимуть взірців у твердім дусі заходу, який не знає, як казав кардинал, "перечулености слабих душ" і "зжіночілих темпераментів".

Ми дійсно переживаємо трагічну добу нашої історії. Добу, що висунула хмару проблем, що як сфінкс зіжруть нас, коли їх не розв'яжемо. Проблеми: гуманність і відстоювання себе, інтернаціоналізм і націоналізм, всесвітянство і право на життя. Маса апостолів крутиться серед нашої нації, що в ім'я світлих фраз готують їй руїну, щоби всі витвори нашої стихії - в культурі, політиці, релігійнім житті зробити філіями чужої ("для домашнього обіходу"). Все зсунулося зі свого місця, й ніхто не знаходить провідної звізди. І ось у сій анархії понять та ідей Церква могла би відіграти велику роль, роль того, хто знову "поставить усе на своє місце", знайде новий регулятор життя, дасть йому новий ентузіязм.

Сю місію може сповнити Церква, коли захоче зрозуміти, що має сповняти її серед даного колективу, який обіймається великим словом patrіа.

Коли ж ні, коли в нас дальше марнотратитимуть час у формальних диспутах, то чи не станеться з нами так, як із тими софістами-греками, що диспутували про славу гори Табор, коли Магомет вивалював браму столиці, щоби на Св. Софії застромити знак півмісяця...

[Літературно-науковий вісник. - 1928. - Кн. Х]



1. "Нова Зоря". - Ч. 40. с. р.
2. "Церква і Життя", орган Української Автокефальної Православної Церкви. - Харків, 1928. - Ч. 1 (6).
3. "Lettres de S E. Le Cardinal Mercier au cours du martyre de la Belgique 1914 - 1918. Action Catholique. Bruxelles."
4. "Поступ". - Ч. 3 - 4 с. р., стаття "Хам і Яфет".
5. "Поступ". - 1927. - Ч. 5 - 6, 7 - 8, статя д-ра О. Назарука.
6. "Empire des tsares et les Russes".
7. La Psychologie de l'union, в Larevue catholique des idees et des faits. - Bruxelles. - 1925, №31.
8. Розанов В. Около церковной ст?ны. - Т. ІІ. - С. 63.
9. "Укр. Громада". - Ч. 37, ст. "Церковне життя".
10. Церква і Життя, орґан Української Автокефальної Православної Церкви. - Харків, 1928. - Ч. 1 (6); ст. Всч. Архієпископа М. Пивоварова "Церква в державі".
11. Церква і Життя, ibid.
12. Українська Громада. - Луцьк. - Ч. 37.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4