Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Кучма і його шанувальники, або чи закінчиться колись ера брежнєвщини?

У газеті «Літературна Україна» за 9 листопада 2006 р. з’явилася стаття відомого поета і громадського діяча Дмитра Павличка «Леонід Кучма», яку можна сприйняти як спробу переосмислення постаті та епохи десятирічного правління цього президента. Вважаємо появу цієї статті симптоматичною, вона відлунює, власне, не стільки переосмисленням доби Кучми, скільки переоцінкою кучмівського періоду розвитку України. То ж проаналізуємо її уважніше і ширше.

Головні арґументи Д.Павличка на користь тези, що правління Л.Кучми було не таким трагічним для держави, як це масово нам усім чомусь здається, зводяться до думок, які часто мають дуже особистісне забарвлення. 1). Л.Кучма пробачив Д.Павличкові аґітацію на предизентських виборах у 1994 р. за Л.Кравчука і призначив його послом у Словаччину. 2) Л.Кучма наполегливо налагоджував широкі дипломатичні зв’язки із Польщею через Д.Павличка, коли той уже був послом у Польщі. (Це чомусь видається за особисту заслугу Л.Кучми, хоч відомо, що нова польська еліта, вихована на ідеях Єжи Гедройца, ще від 1990 р. активно працювала на розбудову діялогу з Україною, на її підтримку, Польща першою визнала незалежність нашої держави; на це ж активно працювали десятки і сотні відомих українських політиків, представників науки і культури і т.ін.). 3) Д.Павличко докладно описує, як Л.Кучма нагороджував визначного польського дисидента і політичного діяча Яцека Куроня, як щедро замінив орден «За заслуги» на орден Ярослава Мудрого, і це видається за щирість і широту натури президента. (Загалом зі статті зринає враження, що для Д.Павличка різні нагороди і нагородження мають неабияке значення у житті). 4) Автор відзначає книжку Л.Кучми «Україна – не Росія» як дуже багате на ідеї і цінне видання. 5) Підкреслюється, що Л.Кучма засуджував експерименти марксизму, мілітаризм Радянського Союзу (Правда, це не заважало Кучминим царедворцям відновлювати ледь не всі совєтські традиції зі спробою реабілітації особи В.Щербицького включно). 6) Зовнішньополітичний курс України за правління Л.Кучми Д.Павличко називає «бездоганним». 7) Особливо відзначаються дії Л.Кучми під час загострення ситуації навколо о.Тузла. 8) Говориться, що саме Л.Кучма застеріг проти використання танкової сили у 2004 р., у час виходу людей на Майдан. 9) Автор виявляє цінність зауважень, зроблених Л.Кучмою щодо проєкту угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП). Це всі арґументи.

Свою позицію Д.Павличко пояснює такими словами: «Я відчуваю обов’язок говорити правду про Леоніда Даниловича саме тепер, коли все, що пов’язане з його іменем, намагаються спаплюжити й викинути на смітник. Розвинені нації так не роблять з лідерами своїми, це дика традиція радянських часів, коли раби зобов’язані були проклинати тих, які втрачали владу, перед якими вони ще вчора стояли на колінах. Про Кучму треба думати спокійно, його десятиліття не перекреслити нічим, його треба вивчити, знати, бо то був початок нашої нової державницької історії».

Закінчується стаття словами: «Але Кучма залишив Україну нероз’єднаною, в стані невпинного господарського і духовного розвитку. Жодна людина з тих сучасних, найголосніших критиків Кучми не зробила для України більше, як цей президент, навіть всі оті проклиначі кучмізму не зробили всі разом для нашої держави і народу більше, як Леонід Кучма».

Без відповіді, однак, залишив Д.Павличко питання щодо сутности і ролі президентства Л.Кучми, які неодноразово формулювали різні українські і закордонні політики, політологи, представники творчої інтеліґенції. А саме: чому населення України за 10 років правління Л.Кучми скоротилося на 5 млн.? Чому кілька мільйонів українців (від 5 до 10 млн.) вимушені були в цей час еміґрувати на принизливі заробітки? Чому Україна перетворилася в одну з найкорумпованіших держав світу? Чому якраз на період президентства Л.Кучми припали найбільш злочинні, несправедливі приватизаційні акції, фактично відбулося фантастичне за своїми масштабами розграбування колосальних багатств України кількома десятками осіб? Чому українське суспільство так міцно просякнуте бандитизмом в усіх видах і в усіх напрямках? Чому сама Україна перетворилася на класичну «шантажистську державу» (М.Рябчук), коли за допомогою податкової інспекції, служб порядку і безпеки контролювався весь приватний бізнес? Зрештою, Д.Павличко не пояснив, чому мільйони українців у 2004 р. так наполегливо голосували проти спадкоємців Л.Кучми, вбачаючи саме в цій людині осердя зла і соціяльних бід, чому сотні тисяч кілька тижнів мерзли на Майдані, щоб не допустити повторення епохи Кучми, а десятки тисяч готові були до громадянської війни, щоб не бачити більше біля керма держави Леоніда Кучму і його оточення? Ці питання (а їх можна ще довго нанизувати) в основному риторичні. Усі ми знаємо на них відповіді. Тому розглянемо проблему в іншому вимірі.

Не важливо, які були спонуки у Дмитра Павличка писати цю статтю. Важливо, що цей спосіб мислення, ця ментальність відображають мислення і ментальність цілої ґенерації. Вони перегукуються зі ще однією подією, ще одним ювілеєм: наприкінці минулого, 2006, року в Україні і Росії набула певного розмаху кампанія з відзначення 100-річчя Леоніда Брежнєва – керівника СРСР у 1964-82 рр. Саме ця людина, її стиль правління, поширені в її час стереотипи суспільного мислення і поведінки, моральних критеріїв і принципів стали символічними, означальними для цілого типу (виду) людини і суспільства. Можна говорити про «брежнєвську людину», «брежнєвську ментальність та соціяльні тенденції» як про завершені явища. На наш погляд, стаття Д.Павличка передає якраз «брежнєвську» етику оцінювання політичних і суспільних явищ, «брежнєвський» спосіб формування моральних та ідейних цінностей, «брежнєвський» підхід до справи загалом.

Ми виходимо з тези, що «брежнєвська» епоха не закінчилася, за великим рахунком, майже всі її ментальні, культурні, суспільно-політичні характеристики перейшли у пострадянський період історії колишніх республік СРСР (крім країн Балтії). Ось їхні ознаки: психологічно всі пострадянські суспільства є надзвичайно меркантилізованими, приземленими у своїх життєвих інтенціях. На першому місці у них завжди стоїть особиста користь, дрібний еґоїзм, ідеал спокійно-ситого життя. Нічого високого, героїчного, романтичного, шляхетного у «брежнєвської людини» не буває. Вона просто не розуміє, навіщо це. Так у неї формується інша визначальна засада – цинізм. Цинізм як абсолютність. «Брежнєвську людину» не хвилюють ані злочини сталінізму («Подумаєш, знищили там якихось 10-20-30-40-50 мільйонів, але ж розбудували індустріялізацію», – каже вона); її не турбують екологічні катастрофи, хоч вона живе на найбільш понищених індустріялізацією землях; «брежнєвська людина» не переймається особливо злочинами проти Церкви, національної культури, загалом духовності (вона просто мало розуміє потребу в усіх цих «дрібницях» порівняно з власною побутовою корисливістю). То ж закономірно, що «брежнєвська людина» легко допустила правління собою на політичному рівні колишніх парторгів, торгашів, просто бандитів (а що тут такого, «разве не всё ровно, главное, чтобы мир был и кое-какое обеспечение» – її постійне кредо). Брежнєвщина – це свята переконаність, що всі суспільні, управлінські, культурні проблеми насправді вирішуються зовсім не демократично (як це думають «дурні європейці»), а за допомогою авторитарних рішень «вольових» керівників. Тому найважливішим – протиснутися якомога ближче «до тіла» начальника, створитит свій клан навколо нього. (Згадаймо про реальні компартійно-чиновницькі клани часів Брежнєва – клани Кунаєва, Романова, Щербицького, Алієва і etc., - які, справді, вирішували ВСЕ!). Саме кланівщина стала сьогодні головним гальмом у розвитку демократії на пострадянському просторі. Сучасна влада в Таджикистані, Узбекистані, Киргизстані, Туркменістані і Казахстані – це суцільна клановість. На жаль, Україна багатьма аспектами свого суспільно-політичного життя подібна до особливостей цих країн.

Отже, якщо формулювати висловлене політологічними категоріями, то брежнєвізм породив переважну громадянську пасивність пострадянських суспільств, недемократичність форм їхнього мислення і моделювання політичних ситуацій (наприклад, що вибори можуть бути сфальсифіковані, а кожен начальник має право «розтерти» будь-кого зі своїх підлеглих – це вважають «нормою» більшість мешканців на просторі від Киргизстану до Білорусі); брежнєвізм відчужив людей від традиції, національних звичаїв і критеріїв, тому в більшості пострадянських країн у правлячій еліті домінують майже безнаціональні елементи, тому їхні нігілізм та іґнорація національних традицій стали теж нормою.

В Україні брежнєвщина перемогла ще при виборах президентом Леоніда Кравчука. Цей політик – наскрізь дволичний, сутнісно компромісний, в усьому поверховий, принципово безпринципний, водночас протеїчний (плідний на нескінченні видозміни) – ідеально виражав тип брежнєвської людини-керівника. Він подобався більшості українського суспільства, бо воно впізнавало в ньому себе (хоч не завжди зізнавалося в цьому вголос, відчуваючи, що загальний портрет не дуже привабливий). В епоху Л.Брежнєва, тобто після доби Відлиги (1956-1963 рр.), коли країною правив Н.Хрущов, у радянській компартійній системі масово перемогли люди сірі, ніякі. Це був тотальний прихід на керівні посади нездарностей (бо все-таки і в сталінській період, і в хрущовський, коли країна активно розбудовувалася, на керівних посадах були потрібні особистості, активні таланти, хай і упокорені ідеологією комунізму та партійною диктатурою). Власне, пануванням абсолютних холуїв можемо назвати брежнєвщину як суспільну тенденцію.

Від 1994 р., коли президентом став Леонід Кучма, явно спершись у своїй передвиборній аґітації і кампанії на «брежнєвську» частину нашого суспільства, на її уподобання і пріоритети, сплеск енерґетики сірятини набрав кошмарних масштабів. У нових вільних умовах «брежнєвські циніки» дуже швидко знайшли спільну мову із криміналітетом, який на той час уже відчутно збагатився. Це сутнісна основа олігархії епохи Л.Кучми.

Безумовно, в Україні брежнєвізм переміг не так тотально, як скажімо, в Туркменістані чи Білорусі. І цьому є кілька причин. По-перше, Україна залишається, попри всі катастрофи, однією з найглибше християнізованих країн Європи, що забезпечує міцні духовні основи соціуму. По-друге, збереглася ще героїчна національна свідомість (насамперед, ідейна традиція націоналістичного руху, ОУН-УПА), що все-таки формує характер нації, почуття гідности. По-третє, сутнісно українська душа тяжіє до європейської громадянської культури, тобто до поваги закону, соціяльної відповідальности, дисципліни, що вберегло нас від цілковитої плебеїзації та отарності перед владою. Це, власне, ті головні підоснови, які зродили Помаранчеву революцію надій 2004 р. Не випадково роль галичан у цих бурхливих подіях як найбільш релігійної, національно мобілізованої і громадянськи відповідальної частини українства була визначальною.

Причиною ж поразки Помаранчевою революції є все та ж «брежнєвська людина» та її психологія. Не тільки в тому сенсі, що майже всі «помаранчеві» вожді були кістю від кости кучмівської системи, а в тому, що, за великим рахунком, від 1990 р., від часу вільного політичного життя в Україні, не було сформоване якісно нове покоління громадських активістів і політиків (як це сталося в країнах Балтії, де вже в роки перебудови (1985-90) середній вік учасників незалежницьких рухів хитався між 30-а і 40-а літами). Саме тоді, у 1991р., відбулася головна і катастрофічна поразка українського національно-визвольного руху. Домінуюча частина учасників Руху (тоді найважливішої і найбільшої української партії) морально не була готова до революції, тобто до кардинального ламання радянської системи і її соціяльно-політичних, ментальних принципів та стереотипів. Справа погіршувалася тим, що й більшість лідерів українського руху передусім, в засаді націлювалася на компроміс. Іншими словами, український демократичний рух і не міг перемогти, бо він не мав такої мети, ним здебільшого керували люди, які лише мріяли пристосуватися до існуючої системи зі своїми еґоїстично-корисливими інтересами. Вирішальний момент настав після проголошення незалежності у серпні 1991 р.; ще у 1992 р. можна було добитися розпуску Верховної Ради, де домінували комуністи-антиукраїнці. Це був час, коли компартія була заборонена після ГКЧП, коли жодна інша політична сила не настільки контролювала політичну ситуацію, щоб сфальсифікувати вибори і знов привести у парламент антиукраїнські елементи, коли в усьому суспільстві відчувалося велике піднесення, люди ще вірили в поступовість демократичних змін. По-суті, тоді керівництво демократичного руху, відмовившись від дострокових перевиборів Парламенту, зрадило всю націю, бо позбавило її на довгі роки історичної перспективи. У 1994 р., коли проводилися вибори до Верховної Ради і вибори президента, суспільство вже було розчароване у здобутках демократії, в країні панувала жахлива інфляція, ширилася соціяльна бідність, по-новому змобілізувалися антиукраїнські сили. Надії на політичний успіх не було.

Нагадаємо, що якраз тоді, у 1990-92 рр., одним з головних ідеологів українського руху і водночас радником президента Л.Кравчука був автор сьогоднішньої статті про Л.Кучму Дмитро Павличко. Саме ця людина найбільше наполягала на компромісі з владою, на поступово-спокійних діях, була головним «менеджером» знаменитої «оксамитової лжереволюції» 1991 р., коли ті, що десятиліттями зневажали Україну і українців нашвидкуруч перефарбувалися і продовжували правити країною під дещо зміненими гаслами, а національно-демократична опозиція, фактично обманута й обкручена своїми лідерами, залишилася біля розбитого корита, зігнана на узбіччя політичних процесів. Українська політична ситуація неухильно почала тяжіти до брежнєвських стереотипів, тобто до тотального пристосуванства, дволичности, безідеальности. Саме це породило повну недовіру до партій як до середовищ, де «правлять бал» сутнісно ненадійні, кон’юктурні люди. Сучасна майже повна заміна партій блоками на чолі з «харизматичними» лідерами – наслідок цього процесу, процесу невіри в ідеології і партійні програми та групи. Це ситуація, коли комуністи і соціял-демократи (тобто засадничі атеїсти) аґітують за «православіє», коли ліберали (тобто засадничі «свободолюбці») підтримують тоталітарні тенденції і автократичних лідерів, коли християнські демократи вступають в союзи з відкрито нехристиянськими політичними силами, а національні демократи спокійно торгуються з відверто антиукраїнськими силами. Це коли Президент у вишиваній сорочці довго говорить про духовні традиції України і її трипільські корені і водночас призначає керівництвом 1-го телеканалу відвертого русифікатора і совєтофіла. Хаос і цинізм – визначальні ознаки сучасного українського політикуму. І джерела його – у брежнєвщині.

І святкування ювілею Л.Брежнєва, і спроби реабілітувати Л.Кучму – це події одного ряду, це потуги людей позавчорашньої епохи нав’язати новому поколінню свою мораль і свої життєві та «ідейні» вартощі. Це спроби продовжити тривання драглистости, фальшивости, безпринципности у нашому суспільному бутті як запоруки виживання вічних пристосуванців і профанаторів, підмінювачів правди. Роздумуючи про катастрофу «помаранчевої революції», про цілковиту кризу української політичної еліти, знаний філософ і публіцист Ігор Лосєв узагальнив: «Адже небезпека антиеліти полягає ще й у тому, що вона й вироблювані нею продукти суспільного розкладання заражають усе довкола, масово нав’язуючи соціуму неґативні цінності й неґативні стандарти поведінки. Тобто йдеться про соціальну епідемію, яка прагне поширитися на весь економічний, політичний і духовний простір держави. Захистити простір ітелектуальної свободи та моральної відповідальности – це сьогодні, мабуть, головне завдання тих людей, яких раріше називали ітеліґенцією» (Ігор Лосєв. «2007-й рік: із тривогою та надією (Як створити альтернативу сучасній антиеліті України). - «День», 2007, №1).

Чиновники-пристосуванці, які перемогли в епоху брежнєвщини, масово заразили атрофією моралі більшу частину інтеліґенції, тобто «мозок і совість» кожної нації. Тут знову наведемо паралельний приклад з історії країн Балтії: там саме інтеліґенція була тим «залізним ядром», яке втримало дух і характер націй, інтеліґенція була тим середовищем, куди радянська пропаґанда і комуністичне плебейство не проникали, вона категорично відмітила фальшивий «радянський інтернаціоналізм» як отруту безнаціонального веґетування. Саме інтеліґенція в країнах Балтії повела свої народи до незалежности і досі надійно веде у просторі демократичної свободи. Натомість в усіх інших республіках-державах колишнього СРСР інтеліґенція не відіграла такої визначальної ролі. Переважно її відсували на марґінес або заганяли на «острівці» академічности домінуючі потоки нової хвилі чиновництва, політиканів, нуворишів–бізнесменів. Зокрема, українська інтеліґенція не виявила ані високої ідейности, часто колупаючись в народництві, ані громадянської організованости, пасивно любуючись своїми реґулярними деклараціями і маніфестами, ані справжньої професійности, часто віддаючи важливі ділянки і «форпости» інтелектуально-культурницької діяльности пострадянській, проросійській, постімперській інтеліґенції. Це дуже яскраво видно у ЗМІ, де українські публіцисти, інтелектуали, культурники програють своїм конкурентам майже в усьому. Власне, на цю «брежнєвську» корозійність моральної основи української інтеліґенції сподівається наш шанувальник влади Л. Кучми. Тобто, на те, що українська більшість, як завжди, «проковтне» порцію відвертої кон’юнктурщини, облудства, демагогії, дасть себе оманути гаслами і програмами «малих діл», жалюгідних випрошувань, марних очікувань національної дії від безнаціональної влади. При цьому чомусь не задумуючись, що таке мислення і така «тактика» неодмінно поведуть українську інтеліґенцію і культуру до чергової халепи стаґнації і провінційности, відставання.

Великою трагедією незнищенности брежнєвщини є насамперед її етично-ментальний вплив на сучасність. Перемінивши червоні кольори на синьо-жовті, наше суспільство безоглядно занурилося в мутно-широкі потоки «чинопочитанія», культивування рабської пошани до владоможців, різних орденоносців, «героїв України» без героїзму, в потоки нескінченних пустопорожніх імпрез, політичних шоу. На рівні культури – це глибока вторинність, провінційність майже всього, що зветься українським, це торжество наслідувально-калькувальної психології у творчості, тобто там, де вона недопустима. Це торжество або вульгарної прозахідної мас-культури, або запліснявілої просвітянщини, між якими штучно розігрують змагання-протистояння пласкі ліберальні мас-медія під знущальні коментарі про «вузький прошарок україномовної ітеліґенції» гуманітарного віце-прем’єра Д. Табачника. А справжня проблема, проблема створення моделі модерної, поліфонічної, аристократичної української культури залишається нерозв’язаною. Те ж можна сказати про науку, де панує або сліпе калькування західних зразків антинаціонального, космополітичного змісту (т.зв. «теорія деконструкції», що часто чомусь зводиться до паплюження і руйнування істинних національних, духовних та естетичних вартощів), або звичайне, знайоме нам з епохи брежнєвщини профанаторство з його систематичним переписуванням давно відомих істин, пласкістю думки і боязню щодо нових ідей.

Проблема полягає не в тому, щоб категорично відмежуватися від людей, які сформувалися у брежнєвську епоху, а в тому, щоб не допустити поширення злодійних розкладових міязмів брежнєвщини всіх ґатунків і видів, як психології і моралі (чи антиморальні). Проблема в тому, щоб ми тверезо проаналізували всі види і внутрішні хвороби нашого суспільства і збагнули загрозу, наскільки сильно вони тягнуть нас назад, не дають можливости дихнути на повні груди, розбудувати новий духовно-інтелектуальний простір нації. Офіційне фарисейство, дріб’язковість систематичне плодження лжеавторитетів мусять відійти, як жахи минулого, як примари стану нації в ідейно-моральному закостенінні. Бо брежнєвщина – це був не відкритий, як сталінізм, а підступний подих Зла. Зла, яке невидиме, іноді спокусливе, задекороване. Боротьба з нею – це часто двобій з самим собою, бо ми звиклися з фарисейством і безпринципністю, як з «нормальним» життєперебуванням. Вона залишила нам колосальну дозу рабства і притухлости почувань. Але без аналітичного «розтину» цього явища ми не ступимо кроку вперед.

грудень 2006р.

Олег БАГАН



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4