Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Політика і література: досвід вісниківства

Дмитро Дроздовський

Рослиною, що вирвана з корінням
Ударами важких вітрів азійських,
Котилась Русь, як перекотиполе,
Чіпляючись останніх рубежів,
Де під орлами Риму виростали
Священним пругом ґотиків струнких
Навік опанцеровані народи

(Є. Маланюк).

Поетична візія Є. Маланюка, винесена в мотто до статті, доволі незвична — незвична, оскільки маркує Русь як «перекотиполе», як рослину, «вирвану з корінням… Звичайно, хто добре знає творчість Маланюка, обізнаний із досить непростим ставленням його поетичного суб’єкта до концепту «Русь». Наразі ми маємо в просторі української культури ХХІ століття докорінно іншу інтенцію: показати, що ми (зрештою, а хто «ми»?) — три неподільні братні народи, що вийшли з Русі-Матінки. Ця (добре відома в совєтські часи) тема ставала мотто під час візиту Патріарха Московського (і Всєя Русі!?) Кирила, під час візитів міністра закордонних справ РФ, прем’єр-міністра Путіна та самого Президента РФ Д. Медвєдєва в Україну. Русь — це спільна колиска для України, Білорусі та Росії (передовсім для Росії, бо в такий спосіб замикається циклічно-міфологічна й провіденційно-Божественна історія створення Московського князівства). На противагу цьому, Маланюк писав: «Починаючи від «слов’янофілів» і закінчуючи євразійцями, — від Хом’якова і Тютчева аж до Блока і Єсеніна — весь час чуємо, що «Росія — це сфінкс», що „Росію зрозуміти не можна”». Природно, що досить густа мла леґенд заслонювала її перед очима Заходу».

Саме тому сьогодні вислів «політика і література» набуває нової актуальності. Не увійшовши повністю (на щастя?) у простір постмодерної культури, ми знову опиняємося перед брамою антиколоніальної стадії української культури — вибір писати чи не писати українською мовою набуває екзистенційного звучання. Все це потверджує, що не лише історія, а й рух естетичних ідей має своє циклічне розгортання.

Останнім часом в українському гуманітарному просторі точаться дискусії про те, чи має література корелювати з життям. Якщо така кореляція існує, то в який спосіб літературний твір має виконувати націєствердну функцію? Чи є література націософською матрицею? В історії української літератури ми завжди мали синусоподібні коливання — між Франком і Драгомановим, між неокласиками і пражанами, між У. Самчуком і В. Домонтовичем, між І. Малковичем і О. Ірванцем… Естетичні, національні, екзистенційні ідеї рухаються по колу, оприявнюючи себе в різні культурно-історичні епохи. Зрештою, наше життя — постійний колообіг матерії, така собі трагікомічна «пісня про незнищенність матерії». Саме тому за нинішніх умов увага до того, що відбувалося п’ятдесят чи сто років тому, вкрай актуальна, щоб убезпечити себе від помилок минулого.

У березні 2008 року в Дрогобичі відбулась наукова конференція «Традиція вісниківства і національно-екзистенціальна методологія в українській літературі ХХ ст.», присвячена пам’яті професора Василя Іванишина, педагога і літературознавця. На думку О. Багана, в широкому сенсі вісниківство варто розуміти «як настроєвість і стиль, що охоплює інший, поза періодом існування журналу, часовий і географічний простір: ціле потужне гроно письменників-вісниківців активно творило і впливало на літературний процес під час Другої світової війни (Є.Маланюк, Л.Мосендз, Ю.Липа, У.Самчук, О.Стефанович, Р.Єндик та ін.), друкуючись переважно в еміґраційних часописах (тут слід виділити концепцію часопису “Пробоєм” (Прага, 1933—43), традиції вісниківства розвивалися також у літературі еміграції 1940—70-х pp., в основному — до часу смерті чільних представників цієї течії… Отже, перша проблемна теза нашого дослідження — потреба розширити саме поняття “вісниківство” і довести, що науково не обґрунтованим є обмеження вісниківства / вісниківського неоромантизму як стилю і настрою в культурі лише часовими рамками міжвоєнного двадцятиліття чи таким поняттям, як “Празька школа”».

Під кінець 2009-го року з’явився науковий збірник «Вісниківство: літературна традиція та ідеї». Що важливо, це видання представляє не просто виступи учасників конференції, а презентує ідеї, спричинені в українському культурному просторі теорією і практикою вісниківства. Збірник складається з 5 розділів: «Історико-культурні контексти», «Поетика тексту», «Теоретико-методологічні аспекти», «Національно-екзистенціальна методологія Василя Іванишина», «Джерела». Останній розділ уміщує не лише виступи учасників, а й подає оригінальні праці теоретиків вісниківства — Д. Донцова («Драгоманов і ми», «Лист до голови МУРу У. Самчука»), Є. Маланюка («Совітські літературні справи»), Ю. Лободовського («По смерті Маланюка»). Тож у збірнику можна знайти вкрай цікаві висловлювання «великих про великих», зокрема, як «визначив Д.Донцов духовно-естетичні параметри творчості Лесі Українки: “…Для неї — лише сей вічний шал творчости, ся вічна ребелія не дають міцним націям зледачіти в нещастю, ані здеґрадувати в щастю; лише сей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише, хто розуміє се, потрапить співати гимни життю і смерти, любови й ненависти, добру й злу, терням і квітам, святині і темниці, вину й крови, гимни одвазі й ризику!”. Саме це розуміння буття і естетичної краси лягло в основу теоретичних концепцій неоромантизму, “трагічного оптимізму”, пропаґованих Д. Донцовим пізніше». Або ж іще один цікавий і «непричесаний» (а тому й цікавий!) приклад: «Ми ж — люди Середньовіччя — з Вами, пане Юрію. А ця епоха — епоха жидо-буржуазії і духовної прокази», — писав у 1927 році Є. Маланюк Юрієві Липі. Саме в цьому — у поверненні традиціоналістської духовності і свідомості, які найповніше були виражені для європейців у епоху Середньовіччя, полягала сутність правоконсервативного бунту проти ідеалів та вартощів матеріально-технічної та ліберально-раціоналістичної цивілізації. До Середньовіччя, його етики й героїки, релігійного пафосу і духу вічного неспокою постійно апелює Д. Донцов, і ця його концепція мислення і настроєвість дістають завершення у трактаті «Дух нашої давнини» (1944). Типовою поетесою Середньовіччя називає він Лесю Українку, яка постійно тужила за цими шляхетними і пристрасно-щирими часами («Поетка українського Рісорджименто», ЛВН, 1922, №1 і 2.)».

Завершує п’ятий розділ видання стаття С. Николишина «Націоналізм у літературі на Східних українських землях». Ця студія ставить усі крапки над «і», показуючи наслідки поєднання літератури та ідеології з метою утвердження української нації: результати літературної дискусії 1925-1928 рр., процес Спілки Визволення України, самогубство Миколи Хвильового, вбивства Косинки, Фальківського, Влизька… Коли читаєш ці матеріали, навіть якби і хотілося думати про «Хвильового без політики», перефразовуючи цю назву розвідки Юрія Шереха, то якось не виходить. 30-і роки в історії української літератури — це роки політичного ангажементу, який поставав необхідним стимулом для утвердження і розвитку національного мистецтва, змушеного протистояти не новим естетичним викликам, а віхолам червоної чуми.

У збірнику наявні статті О. Багана («Вісниківство як понадчасовий феномен: ідеологія, естетика, настроєність»), Т. Салиги (про українську еміграційну літературу), Ігоря Набитовича («Про категорію sacrum у художній прозі вісниківців»), Лесі Кравченко (про переклади Юрія Клена зі скарбниці Р. М. Рільке), Ірини Руснак («Естетичні погляди Уласа Самчука»), Л. Сеника («Хвильовизм і вісниківство як вияв національної тотожності»). Особливе місце посідає четвертий розділ — «Національно-екзистенціальна методологія Василя Іванишина», представлений п’ятьма працями дрогобицького науковця («Світогляд нації», «Дмитро Донців», «Нація на шляху до Шевченка», «Непрочитаний Шевченко», «Вогненні стовпи національного подвигу»). У третьому розділі можна натрапити на важливу з методологічної точки зору статтю П. Іванишина про свого батька, що розглядає основні аспекти наукової творчості В. Іванишина. Статті цього дослідника актуальні й досі: так, у них немає «надміру» теоретичної думки, так, вони не «підганяють» літературні факти під розроблені теоретичні викладки, натомість прагнуть утвердити певну світоглядну основу в читацькій рецепції, чого, звичайно, годі чекати від постмодерного тексту. Світоглядний простір В. Іванишина утверджує етичні й моральні категорії в нашому світі, якщо вони ще не зовсім стали культурологічним апендиксом історичної свідомості.

Відчуваю, як дехто може розпочати знайомство з цим виданням із заздалегідь упереджених позицій: мовляв, вісниківство — це профанація літератури і розквіт політичного популізму. Одразу змушений засмутити таких читачів, оскільки більшість статей (О. Багана, Л. Кравченко, Л. Сеника, І. Руснак, Т. Пастуха, І. Яремчук, І. Павлюка та ін.) мають на меті представити художні виміри вісниківства, відійшовши від однозначного ритуального захоплення цим історико-літературним явищем, показуючи, в який спосіб ідеологічні константи знаходили своє відображення у площині поетики. М. Крупач звертає увагу на такий полемічний аспект: «Д. Донцов критикує українську літературу за те, що вона добра, прагне краси та гармонії, а письменники та персонажі її по-християнськи покірливі (тут навіть «догану» отримав І. Франко за пролог до поеми «Мойсей», у підтексті якого Д. Донцов прочитав покірливе: «Вірую, Господи! Поможи мойому невірю») тощо».

Як зауважує О. Баган: «…ми будемо вживати поняття “вісниківство” не лише на означення літературної течії, пов’язаної з журналом “Вісник” у 20-30-і pp. нашого століття, а стосовно до всіх тенденцій світоглядного волюнтаризму та героїчного неоромантизму в нашій літературі, тою чи іншою мірою пов’язаних зі стилем світовідчуттям та ідеологічними і культурологічними концепціями Д. Донцова.

Очевидним є, що до вісниківської традиції має бути зарахована творчість письменників-упівців 40-50-х pp. — Марка Боєслава, Мирослава Кушніра, Івана Хміля, Миколи Вереса та ін. Вона не має розглядатися як явище якесь “відокремлене” чи то комбатантним настроєм, чи повстанським хронотопом. За параметрами творчого натхнення і мислення ці письменники не відповідають авторам “Вісника” 30-х, але ідеологічну платформу літературної течії передають точно… Для більшості досліджень про творчість письменників-вісниківців, які з’явилися в Україні у 90-і роки, характерним є уникання детального аналізу особливостей епохи, осмислення її впливів на ідейно-художню парадигму митців. Іноді складається враження, що дослідники прагнуть просто вирвати письменників із конкретики доби і прив’язати їх до якихось існуючих віддавна естетичних концепцій і теорій».

Так, І. Яремчук аналізує вплив вісниківства на поетів-упівців: «Марко Боєслав намагається поліфункціональність стилоса збільшити за рахунок навантаження його збройними функціями від позицій індивідуального захисту чи нападу (кулак, шпага) аж до зброї масового знищення, абсолютно дієвої “панацеї” проти ворогів (атом). Таким чином стилос у всіх своїх модифікаціях наближається до стилета й набуває цінності лише за умови, коли містить у собі “збройні” елементи. Ланцюга перетворень стилета у стилос не знаходимо… Іван Хміль основним завданням поезії вважає боротьбу із гріхом… Для Мирослава Кушніра було важливим не лише осмислити, поетично пережити свій вибір громадянина, а й збагнути як власне поетичне призначення, так і поезію взагалі, що її часто зображає у вигляді Слова, йдучи таким чином у руслі української поетичної традиції…».

У виданні немає жодного наміру ідеалізувати своїх героїв, вісниківство та постать Д. Донцова розглядаються неупереджено та з різних площин, наводяться доволі критичні праці, які не дають нам підстав сказати, що це видання виконує «пропагандистську мету», радше, освітньо-естетичну: «у своїх оцінках ідей та концепцій Д. Донцова як літературного критика М. Ільницький знаходить низку суперечностей, непослідовностей та неточностей. Головні з них: Д. Донцов робив штучні протиставлення в нашій культурі (Драгоманов — Леся Українка, Драгоманов — Франко), однобічно дивився на Шевченка, підтасовував факти під потрібну концепцію, був надто суб’єктивним. Ці зауваження зроблені з позицій професіонала-критика, науковця – фактографа». Все це вказує на те, що пропонована збірка статей украй актуальна сьогодні: ми недостатньо вивчили світоглядно-філософський та естетичний досвід української еміграційної літератури, не розібралися з тим, яким було відлуння вісниківства в українській історії ідей. Таким чином, і конференція, і постфактумне видання вкладаються у прокрустове ложе сучасних європейських досліджень, які прагнуть показати, як текст перетворюється на інтелектуальну магму, з якої викристалізовуються тексти нової художньої якості.

«Вісниківство: літературна традиція та ідеї» — багатовимірне видання: з одного боку, воно представляє розвиток історико-літературного процесу, з другого, панорамно висвітлює компаративістичні аспекти вісниківства — його впливи на майбутні літературні генерації (відомо ж про непрості взаємини між деякими мурівцями та вісниківцями). Надзвичайно доречною в цьому збірнику мені видається стаття Т. Пастуха «Етнокультурні засади поетів Київської школи», яка показує відмінності та точки перетину в естетиці і світоглядних засадах вісниківців та поетів значно пізнішого в часі (й інакшого в просторі) літературного угруповання. Ця стаття показує, як у часі відбувається розвиток літературно-естетичної думки, як попередники відштовхуються від батьків і спираються на досвід дідів (концепція формалістів і Г. Блума).

Натомість стаття В. Зварича повертає нас до витоків української модерністської літератури, звертаючи увагу до неокласицизму в українській поезії початку ХХ ст. Безперечно, в центрі видання, що природно, перебуває постать Дмитра Донцова, який започаткував у Львові 1922 року видання «Літературно-наукового вісника» (від 1933 р. — просто «Вісника»). Проте в багатьох статтях постать Донцова «підсвічується» або чіткіше окреслюється іншою постаттю, мабуть, трохи краще відомою загалу, — Євгена Маланюка (статті М. Крупача «Про перше полемічне перехрестя» (хоча чи лише одне перехрестя маємо?!), І. Яремчук про «ідейно-естетичну взаємодію упівської і вісниківської поетичних генерацій», Т. Салиги, О. Багана та ін.).

Як переконує О. Баган, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова: «Принциповим положенням сучасного українського літературознавства, поза окремими винятками, є відмова визнати за націоналізмом окрему світоглядно-духовну субстанцію, відмінну від ліберально-раціоналістичної світоглядної субстанції. Натомість наше дослідження пропонує розглянути художню творчість письменників-вісниківців саме із світоглядних позицій європейського класичного консерватизму-традиціоналізму, філософського волюнтаризму та ірраціоналізму, оскільки інакший за світоглядом аналіз неодмінно буде замулювати і деформувати визначальні особливості і засади їхньої естетики і поетики. Дослідник повинен “увійти” в середину світовідчуття і мислення митця, прийняти його концептуальне бачення буття і творчості, а не пристосовувати їх до запрограмованих певною філософською доктриною (найпопулярніше тепер – лібералізму) систем критеріїв і модусів».

Науковий збірник «Вісниківство: літературна традиція та ідеї» далеко не обмежується своєю науковою роллю в історії вітчизняної гуманітаристики. Зрештою, це лише перше видання, яке прагне систематично й панорамно представити доробок вісниківства на лінії часу: в усіх можливих перипетіях, дискусіях, впливах на інші літературні угруповання. Залишається сподіватися, що це видання буде належно оцінене, а головне — в поле української культури увійде спадок Д. Донцова, поетів-упівців, поетів-пражан, членів МУРу, представників Київської школи, які вийшли «із шинелі» вісниківства.


Article printed from ЛітАкцент – світ сучасної літератури: http://litakcent.com
URL to article: http://litakcent.com/2010/05/27/polityka-i-literatura-dosvid-visnykivstva.html



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4