Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Іван Франко й український мовний націоналізм (продовження)

Початок...

А ось що через сто років пише наш сучасник, відомий учений, організатор вищої освіти, громадсько-політичний діяч Георгій Щокін:

Нині захист і подальше життя прадавньої української мови – в наших з вами руках. Особливо це стосується вас, української молоді – надії всіх попередніх і нинішніх поколінь українців. Бережіть, кохайте, плекайте рідну співочу мову, радісно плескайтеся в ній, вдячно живіть з нею, мужньо бороніть її! Пишайтеся своєю мовою, спілкуйтеся нею, демонструйте її красу одне одному та всьому людству, адже думати і розмовляти українською не лише модно, а й дуже престижно.

Українська мова вирізняє сьогодні людей духовних, висококультурних, національно свідомих і беззастережно шляхетних, які не забруднюють рідні слова чужинським матом, а свої вчинки – підлою поведінкою. Нині той, хто говорить українською, є взірцем мужності, ввічливості, шанобливості і великої внутрішньої краси.

Молоді українці, вмовляйте своїх батьків говорити українською. Батьки, прищеплюйте своїм дітям змалечку любов до рідної мови.

Вчителі й учні, вимагайте одне від одного спілкування українською.

Хлопці та дівчата, звертайтеся одне до одного і любіть одне одного тільки українською. Читайте українською, слухайте українською, думайте українською і дивіться теж українською. Мова – наш порятунок, мова – наша сила, мова – запорука всього українського буття. Якщо ти українець – ставай на захист своєї мови. Якщо ти друг українців – допомагай у цій святій справі. Хто проти української мови – той проти українського народу, українців і їхнього справедливого права жити українським життям на українській землі. Ставлення до української державної мови – це головний критерій ставлення до українства. Той, хто проповідує двомовність, хто випускає в Україні російськомовні газети, хто веде російськомовні радіо- та телепередачі, той є свідомим або несвідомим ворогом української державності, української культури, українського життя загалом. Це кажу вам я – українець російського походження.

Вставайте, мої співвітчизники, борітеся за святу справу – захист своєї рідної душі, яка волає до вас саме українською!” (44: 9 - 10).

Цікаво, що думають войовничі малороси а la Микола Левченко, Вадим Колєсніченко та под., коли вони читають або чують такі слова? Чи виникає у них – а якщо ні, то чому – те, що у модерній психології називається „когнітивним дисонансом”?

„Чом у нас відступників так много?” – запитував свого часу великий Іван Франко. Те саме він міг би спитати і нині. Бо ще не ліквідовані наслідки першопричини цього явища. Тепер, як висловився один публіцист, українці вже не живуть у клітці, але багато з них ще носять клітку з собою. Як їм позбутися „тавра бездержавності” (Б.Цимбалістий), як стати українцями, коли вже існує держава Україна? (45). Можна, як Драгоманов, бути переконаним, що „біг подій” механічно провадить людство неодмінним шляхом поступу, й українці разом із ним колись заживуть вільно й щасливо, а можна, як Іван Франко, розуміти, що „ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого”, і те, що вчора було „поза межами можливого”, сьогодні виявляється цілком можливим і навіть відносно легким (46: 409 - 410). Тому був певний, що

Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.

„Розвивайся ти, високий дубе…”

Але можливе стане реальним не само собою, а в результаті невсипущої праці і ненастанної самовідданої боротьби, до чого завжди закликав Франко і в чому в нього завжди були послідовники, навіть у найлютіші часи московсько-більшовицької тиранії. Унезалежнення України 1991 р. розкрило небачені до того можливості для праці на ниві української мови, а водночас і можливості для боротьби проти неї. Тому, крім національно свідомих письменників і вчених, у цій боротьбі беруть участь і звичайні люди. Деякі з них: Сергій Мельничук із Луганська, Володимир Богайчук із Києва, Анатолій Ільченко з Миколаєва, – маючи „дух, що тіло рве до бою”, домагаються дотримання офіційними особами мовного законодавства через суд. Київські школярі протестують проти того, що їхні вчителі уроки проводять українською, а в позаурочний час розмовляють з учнями по-російськи.


***

Уже понад століття літературознавці, політологи, філософи й інші вчені люди, зосібна ідеологи, намагаються вмістити Івана Франка в якусь чарунку матриці із загальновідомими -ізмами (соціалізм, позитивізм, атеїзм і т.д.). Але ще нікому, навіть усесильній радянській владі, озброєній „найпередовішим у світі вченням” – марксизмом-ленінізмом та найпотужнішим за всю історію людства репресивним апаратом ЧК – ГПУ – НКВД – КГБ, не вдалося втиснути його так, аби з чарунки щось не стирчало в бік інших чарунок. Не надто рятує ситуацію й діахронічний підхід: мовляв, у молодому віці Франко був таким-то -істом, у середньому – вже іншим, а в старшому – цілком іншим. Так уже хочеться представникам різних -ізмів записати в свою компанію Франка. Особливо настирливо це донедавна робили фальшиві і згодом збанкрутілі новітні „соціал-демократи (об’єднані)” України.

Франко ж був „цілий чоловік”. Як людина, наділена потужним розумом і глибокими почуттями, він не міг не усвідомлювати становища свого народу в порівнянні з іншими, успішнішими і щасливішими націями, не міг не бажати йому добра та не віддавати всіх своїх сил в ім’я цього добра. Національна людина – це незрівнянно більше, ніж просто людина, а Франко був національною – українською – людиною впродовж цілого свого життя. Просто кажучи, він був насамперед українець. Усе інше, що супроводжувало його українськість, – це зумовлені часом та обставинами пошуки оптимальних шляхів, засобів та методів праці й боротьби для загального – українського – добра, для звільнення рідного народу від національного і соціального гноблення, які щодо українців збігалися, поєднуючись у національно-соціальному гніті. Називати активну націєзахисну, націєтворчу позицію і діяльність Франка націоналізмом, національним патріотизмом, націонал-демократизмом, боротьбою за національну ідею чи ще якось – це питання більше форми, ніж змісту, більш вербальне, ніж сутнісне. Що в такій позиції проблема рідної мови для української, як і для інших етнічних націй, має першорядне екзистенційне значення, але аж ніяк не вичерпує змісту і мети національних змагань, – це теж евідентна істина, яка була глибоко і до найдрібніших деталей знайома і зрозуміла Франкові. Він у питаннях ролі і значущості мови, як і в інших національно-екзистенційних питаннях, стояв на голову вище не лише за своїх, а й за багатьох наших сучасників. Будучи геніальним мислителем і людиною з колосальною ерудицією, він показав повну неспроможність теорії марксизму і передбачив страхіття втілення його ідей у життя. Тому для українців Франко, поруч із Шевченком, є тим маяком, який освітлює нашу дорогу в майбутнє, не даючи збитися на манівці, що провадять до національного небуття.



Примітки і посилання
1. По Другій світовій війні слово націоналізм отримало негативну конотацію (див.: Anusiewicz Janusz. Lingwistyka kulturowa. Zarys problematyki. – Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1995. – S.71). Це вплинуло на вживання цього слова, напр.: „Платформа сучасного українського руху опору може, таким чином бути правильно визначена як демократичний патріотизм (я міг би сказати „націоналізм”, якби цей термін не став двозначний через свій фашистський підтекст) (виділено нами. – Я.Р.-В.). Найбільш характерною його рисою є поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні і людські права” (Лисяк-Рудницький Іван. Політична думка українських радянських дисидентів // Зустрічі. – (Warszawa) 1991. – Ч.2. – С.191). Однак не слід плутати, як це часто несвідомо, а частіше свідомо робиться, націоналізм із нацизмом, ксенофобська суть і вияви якого мають чимало аналогів в історії людства й описуються, зокрема, в Біблії (Старий завіт). Нацизм можна трактувати, та й то у кращому разі, хіба що як аберацію націоналізму. Гітлер до свого народу ставився не як націоналіст – з любов’ю, а інструментально: „Я користуюсь ідеєю нації, керуючись мотивом поточного моменту. Але я знаю тимчасову вартість цієї ідеї. Настане день, коли навіть у нас у Німеччині мало що залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над усім світом підніметься співдружність господарів і панів” (Цит. за: Бержьє Ж. і Повель Л. Утро магов / Перев. с франц. – Москва, 1991. – С. 40). Незважаючи на зазначене, через негативну конотацію слів націоналізм, націоналіст у західному світі незрідка табуюється і слово, що послужило для них твірним, – нація. Так, у пересиланні „ХХ століття і феміністський рух” (Голос Америки. Рос. служба. – 21.01.2004) говорилося про боротьбу рас, кланів і країн за рівні права, але навіть не була згадана боротьба націй, хоч якраз вона становила основний зміст конфліктів у цьому столітті.
2. Стосовно українців слово нація вперше вжито 1596 р. у передмові до книги „Унія”. Від 1599 р. термін Natio Ruthenica – „руська нація” вживався у львівських міських книгах (Півторак Григорій. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі „спільної колиски. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2001. – С.82)
3. „Держава є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації” (Пріцак Омелян. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – Т. І. – К.: АТ „Обереги”, 1997. – С. 31).
4. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997.
5. Богораз В.Г. Чукчи. Авториз. перев. с англ. – Ленинград: Издательство Института народов Севера ЦИК СССР, 1934. – Ч.І. – С.71). І.Франко був знайомий із працями цього письменника і дослідника народів євроазійської Півночі. Розглядаючи поезії Лесі Українки, Франко згадує автора на ім’я Тан – це псевдонім Богораза (Франко Іван. Огляд української літератури 1906 р. // Франко І.Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001. – С.174).
6. Подібно міркував і Адольф Гітлер: „Щоб серйозно почати і завершити боротьбу за єдність цієї держави (Австрії. – Я. Р.-В.), залишалося лише вести наполегливу і нещадну політику централізації. Для цього треба було передовсім принципово ввести єдину державну мову. Цим було б підкреслено хоч би принцип формальної приналежності до єдиної держави, а адміністративним органам було б дано в руки технічний засіб, без якого єдина держава взагалі існувати не може. Лише таким шляхом могла бути створена можливість через школу виховати впродовж тривалого часу традиції державної єдності. Звичайно, цього не можна було досягнути впродовж 10 або 20 років. Тут потрібні сторіччя. У питаннях колонізації взагалі вирішують не швидкість і натиск, а наполегливість і довгий період. <…> . Парламентська представницька система була створена, і цьому не передувало створення державно-обов’язкової мови. Тим самим було приречено на загибель панівне становище німців в Австрійській монархії. З цього моменту загинула і сама держава. Все, що пішло за цим, було лише історичним розпадом цієї держави” (Гітлер Адольф. Моя боротьба. Ч.1. – Б. м. і р. вид. – С. 64 – 65, 66). Як бачимо, коли йдеться про поневолені народи, про їхню боротьбу за національну свободу і право на повноту життя, то погляди не лише нацистів і комуністів, а й лібералів виявляють дивну збіжність.
7. Тойнбі Арнольд. Дослідження історії. Т.2. – К.: Основи, 1995.
8. Радевич-Винницький Ярослав. Чи стане минуле історією? // Кривава книга / Упорядник, автор передм. Я.Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: „Відродження”, 1994.
9. Шпорлюк Роман. Імперія та нації / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2000.
10. Знайомлячись із польськими працями, присвяченими міжнаціональним взаєминам, читач часом починає думати, що в них поняття, позначувані словами націоналізм і шовінізм, свідомо поміняні місцями. Українці, які боролися за свої національні, зокрема мовні, права, у цих працях кваліфікуються як шовіністи, а, наприклад, „радянсько-російський комплекс”, який був засобом репресій супроти неросійських народів СРСР, іменується націоналізмом (Див., напр..: Гжибовский Стефан. О советско-русском языковом национализме // Национализм в Центральной и Восточной Европе. Материалы Международной конференции 16 - 18 сентября 1992 г. – Łódź: Uniwersytet Łódzki, 1992. С.45 - 48).
11. Радевич-Винницький Ярослав. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: Видавнича фірма „Відродження”, 1987.
12. Франко Іван. Ukraina irredenta // Франко І.Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001.
13. Чаадаев П.А. Полное собрание сочинений и избранные письма. Т. I. – Москва: Издательство „Наука”, 1991.
14. „Я нещасний, що належу до пригнобленої нації”, – казав Григорій Косинка.
15. Weinreich Uriel. Languages in contact. – N.Y., 1953.
16. Франко Іван. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.45. Філософські праці. – К.: Наукова думка, 1986.
17. Шпорлюк Роман. Досліджуючи драму історії, або Національні шляхи до сучасності // Зустрічі. – (Warszawa) 1991. – Ч.ІІ.
18. Франко Іван. Ukraina irredenta…
19. Мороз Валентин. Україна в ХХ столітті // Україна. – 1991. – № 23.
20. Драгоманов М.П. Педагогическое значение малорусского языка // Мовознавство. – 1995. – № 2-3.
21. Миллер А.И. „Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб.: Алетейя, 2000.
22. Томсон Ева. Уточнимо термінологію (До проблеми постколоніального дискурсу) // Урок української. – 2007. – № 7.
23. Франко Іван. Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка // Франко Іван. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001.
24. Як реально, „без каптура”, виглядає інтернаціоналізм-космополітизм, демонструє позиція канадського парламентаря від Ліберальної партії Майкла Ігнатьєва, за фахом чи то журналіста, чи то навіть ученого, онука київського губернатора початку минулого століття. Він, зокрема, заявляє: „Мені важко ставитися до України серйозно не лише через моє, як космополіта, підозріле ставлення до будь-яких націоналістів. Глибоко всередині залишаюся тим, кого українці називають великорос (насправді українці принаймні від ХVIII ст. вживають назву москаль, а не ідеологічну самоназву росіян великорос. Навіть В.Маяковський писав: Говорю тебе, товарищ москаль! На Украину зубы не скаль! - Я.Р.-В.), і це надає мені давнє російське відчуття презирства до цих „малоросів. <…> . Українська незалежність малює в моїй уяві прикрашені селянські сорочки, стогін музичних інструментів, штучних козаків та запеклих антисемітів” (Нащадок київського губернатора може стати прем’єром Канади // Українська газета. – 2006. – № 44. – 7 грудня). Як бачимо, під покривкою космополітизму в Ігнатьєва прихований зашкарублий російський шовінізм, примітивне україножерство.
25. Іванишин Петро. Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана. – Дрогобич: Видавнича фірма „Відродження”, 2006.
26. Великий тлумачний словник сучасної української мови // ABBYY® Lingvo 12®. Українська. – К.: ВТФ „Перун”, 2007.
27. Франко Іван. Огляд української літератури 1906 р. // Франко Іван. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001.
28. Франко Зіновія. Передмова // Франко Іван. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001.
29. Франко І. Ukraina irredenta…
30. Ілюстрацією галицької „примітивної запізненості” можуть слугувати міркування О.Партицького („Правда”, 1867 р.): „Історія лихоліття давньої дрібнокнязівщини, історія бурливої козаччини суть достаточним, неспертим доказом, що Мала Русь окремої держави становити не може. Русь не уміла правитися власними силами; при тім же й політичне роздроблення на частини нищило б безпотрібно велику силу слов’янського організму. Русь, отже, власної держави, хоч би й таку отворити хотіли, цілком не бажає. О політичних виворотах на Малій Русі розсудно мислячий чоловік і думати не може” (Цит. за: Копач Іван. Омелян Партицький (Некролог) // Записки НТШ. – Т.V. – Кн.I. – Львів, 1899. – С.10). Куліш же писав, що українці здатні до будівництва культури, але не держави. Редагуючи Т.Шевченка, він замінив у його тексті „наш завзятий Головатий не вмре не загине”, на широко відомі слова „наша пісня, наша дума не вмре не загине”. Цю заміну „культурника” Куліша негативно оцінив Євген Маланюк, адже „Головатий – останній кошовий останньої Січі, останній слід українського меча”).
31. Франко Іван. Ukraina irredenta…
32. Франко Іван. Між своїми. Епізод із взаємин між галичанами й українцями 1897 р. // Франко Іван. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001.
33. Франко І. Ukraina irredenta…
34. Ґрунтуючись на тезі Євгена Маланюка: „При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка… завжди проходять крізь суворий фільтр його інтелекту… Світ його почувань, внутрішні „стихії” його єства, бурі й негоди його серця є завжди контрольовані потужною, але й формотворчою силою розуму. І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме „розум - владний”, – відомий франкознавець Олег Баган стверджує: „Цю характеристику можна перенести й на теоретичну працю І.Франка: його невгасимий інтелектуалізм ламає один за одним старі стереотипи, прокладає нові шляхи, зіставляє різні концепції буття, застосовує різноманітні методології пізнання, невпинно нуртує в ширину і глибину, переоцінює і переосмислює, шукає істину і стремить до ідеальності, а все лише для одного – для збагачення Духу, для самоствердження себе як Особистості і довколишньої громади як Нації. Тому прихід до Шевченкової істини націоналізму був таким складним і тривалим – він мусив мати інтелектуальний досвід” (Баган Олег. Жрець інтелектуалізму // Франко Іван. Вибрані твори: У 3-х т. Т. 3: Літературознавство, публіцистика / Ред. колегія: Скотний В. та ін.; упор. Баган О. –Дрогобич: Коло, 2004. – С.15 - 16.
35. Франко Іван. Про життя і діяльність Олександра Кониського // Франко І.Я. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібр. тв. у 50 т.; Упоряд. З.Т.Франко, М.Г.Василенко. – Л.: Каменяр, 2001.
36. Ідзьо Віктор. Іван Франко і Російська Академія наук // Дзвін. – 2001. – № 8.
37. Франко Іван. Про життя і діяльність Олександра Кониського…
38. Мотиль Олександр. Держава і нація // Quo vadis, Україно? Матеріали третьої (зимової) сесії Міжнародної школи україністики (Київ, січень, 1992 р.) / Упоряд. та авт. вступ. ст. І.І.Осташ. – Одеса: Маяк, 1992.
39. Пашковський Євген. Наслідуючи древніх: Лист до Салмана Рушді // Сучасність. – 1993. – № 10.
40. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року // http://www.ukrstat.gov.ua/Perepis/PidsPer.html.
41. Кушнір Ліна. Не пряником, так Кнутом // Україна молода. – 2009. – № 124. – 11 липня.
42. Радіо “Ера” - FM. – 2005. – 20 січня.
43. Снігур Олег. Росія - мачуха // Україна молода. – 2009. – № 203. – 31 жовтня.
44. Щокін Георгій. Націоналізм як державна ідеологія: Відверта розмова. – К.: МАУП, 2005.
45. Славетний дипломат і політик Камілло Кавур, перший прем’єр-міністр незалежної Італії, у визволенні якої йому належала провідна роль, виступаючи на першому засіданні парламенту в Римі, сказав: „Італія створена. Тепер треба створити італійців”.
46. Франко Іван. Поза межами можливого…



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4