Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Іван Франко й український мовний націоналізм

Ярослав Радевич-Винницький

Чи є щось дорожче для народу, ніж мова його батьків?
У цій мові зосереджена вся думка народу, його традиції, історія, релігія та основи буття, все його серце і душа. Позбавити народ його мови означає позбавити його єдиного вічного блага.

Йоган-Ґотфрид Герде

А знаєте ви, що за сила в тій мові?..

Іван Франко

…Нації і націоналізм не можна зрозуміти просто як ідеологію або якийсь різновид політики – їх слід трактувати і як культурні феномени. Тобто націоналізм як ідеологію і рух треба тісно пов’язувати з такою багатовимірною концепцією, як національна ідентичність, і поширити його значення так, щоб воно охоплювало осібну мову, почування і символізм.

Ентоні Д. Сміт


Націоналізм та його мовно-культурний різновид

Семантично нейтральні слова націоналізм, націоналіст у другій половині ХІХ ст. набули позитивної конотації (1), головно у зв’язку з самовідданою боротьбою ірландців проти англійського панування на їхній землі. Латинське слово нація (2), від якого утворені вказані слова, у той час уже означало «політично організований народ», тобто спільноту, що має чи прагне мати власну державу як найвищу форму (само)організації суспільства (3). Серед підлеглих етносів запанувало переконання, що єдино власна держава забезпечує народові суверенність і свободу, право на повноту життя, захист його національних інтересів, національної гідності тощо – все те, що, за тодішньою термінологією, робить народ історичним, тобто суб’єктом історії.

Однак явище, яке лежить в основі націоналізму, таке ж давнє, як і спільнотність людського життя. Людина – zoon politikon (тварина суспільна), істота, якій властивий інстинкт належності (Й.- Ґ. Гердер) до спільноти, до певного МИ, де людина почуває себе «вдома», серед своїх – захищеною і сильнішою. Різні аспекти цієї належності, в т. ч. ідеологія й етика, як сказав би Микола Амосов, «лежать глибоко: в генах стадних тварин». Сучасник Гердера, Едмунд Берк, твердив:

„В основі суспільства й моралі лежить потреба в тому, щоб кожна людина почувалася частинкою чогось більшого й тривкішого за її власне ефемерне існування. Спільноти тримаються вкупі не силою хитро вирахуваного егоїзму, але почуттям членства та обов’язку – почуттям того, що індивід має своє місце в спільноті, хоч би і якнайнижче, та що індивід є морально зобов’язаний нести той тягар, якого традиційно кладе на нього його суспільне становище. Без такого почуття стала спілка людей неможлива, оскільки індивідуальний розум, не підпертий узвичаєними інституціями та їхніми обов’язками, є ненадійним знаряддям” (4: 543).

Як член спільноти людина в різний спосіб виявляє своє ставлення до інших спільнот. Це ставлення, породжуване антиномією МИ – не-Ми (свої – чужі, наші – не наші), має широкий спектр виявів – від індиферентного до емпатично-солідарного чи агресивно-експансивного.

Будь-яка спільнота є спільнотою комунікативною: її існування і нормальна життєдіяльність неможливі без постійного обміну інформацією (думками, почуттями, волевиявленнями) між її членами, тобто без спілкування, яке, своєю чергою, потребує певної системи знаків, насамперед найуніверсальнішої з них – мови. Водночас мова є основною прикметою, а отже, і засобом (само)ідентифікації членів спільноти – ототожнення між своїми і відрізнення від не своїх. Тому мова є атрибутом будь-якої спільноти і є коекстенсивною щодо свідомості (ідеології) цієї спільноти.

Відомо, що етноси на низькому рівні цивілізаційного розвитку називають людьми, отже, і вважають ними тільки себе. „Що стосується тубільних племен, то російські колимчани твердо переконані, що це – їхня законна здобич, як дикі олені, песці або вивірки… Тубільців у звичайній російській розмові ніколи не називають людьми, а просто польовими звірами, тваринами, звіриною” (5:71). Народи ж, які досягли більш чи менш високого рівня розвитку, схильні трактувати гідними панування або й існування теж тільки себе. Правда, якщо „нецивілізовані” практикували канібалізм у біологічно-гастрономічному, то „цивілізовані” – в його етносоціальному вияві: геноцид у новітній історії людства все ж таки значно менше поширений, ніж етноцид.

Крайньо негативне ставлення панівних народів до народів, їм підлеглих, отримало назву шовінізм. Як і націоналізм, це слово є інтернаціоналізмом французького походження. Позначувані цими словами поняття часом не розрізняють навіть великі вчені. Філософ історії Арнолд Тойнбі писав: „…протягом 100 років, що скінчилися 1918 р., лінгвістичний націоналізм розірвав дунайську Габсбурзьку монархію (6). <…> . Згубна ворожнеча цих трьох народів (поляків, українців, литовців. – Я. Р.-В), натхнена злим духом лінгвістичного націоналізму, підготувала шлях спершу до нового німецько-російського поділу Польщі у 1939 р., а тоді після жахітних мук – для російської комуністичної тиранії, встановленої 1945 р.” (7: ІІ, 208). Тойнбі не бачив чи не хотів бачити, що український мовний націоналізм був реакцією на тотальний польський шовінізм, який ліквідував усі ті національно-мовні права, яких домоглися українці в Австро-Угорській монархії: заборонив називати українську землю Україною, її корінних мешканців українцями, а їхню мову українською, не дозволив відкрити у Львові український університет, утроє скоротив кількість українськомовних шкіл, заборонив діяльність „Просвіти” і т. д. (Докл. див.: 8: 9 і наст.).

Намагаючись не допустити до виникнення лінгвістичного націоналізму, Франція з її політикою етномовної гомогенізації, та Росія, що калькувала цю політику, назвавши її „выравниванием народностей”, саме так і чинили, як „заднім числом” радив Австрії Гітлер. Подібну політику провадили і ті держави, в кордонах яких опинилися після Першої світової війни частини української території: Польща, Румунія, Угорщина (1938 - 1944 рр.) і навіть демократична Чехо-Словаччина. В СРСР, де буцімто не було державної мови, бо Ленін ще до більшовицького перевороту писав, що „нам непотрібна обов’язкова державна мова”, російську мову таки вивчали як обов’язкову (1938 р. вийшла постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”). Водночас були взяті під контроль „національні” мови (російська вважалася міжнаціональною):

„Неросійські мови були реформовані „зсередини”, коли за вказівками партії слова російського та іноземного походження вмонтовувалися саме в російських формах у мови радянських народів. <…> . Цей newspeak було винайдено для того, щоб послабити можливості розвитку національних мов і посилити їхню асиміляцію в російську. Скидається на те, що Сталін вважав мовну єдність одним із головних факторів виживання імперії. Класова солідарність та економічні фактори здавалися не такими важливими для інтеграції народів СРСР, як спільна мова чи спільна історична пам'ять (яку, зрештою, можна було сфабрикувати”) (9: 28).

І до першої світової війни, й особливо у міжвоєнний період польські панівні кола, та й польська спільнота загалом, галицьких і волинських українців, які мали відвагу домагатися своїх національних прав, називали не інакше, як шовіністами. Поляки не могли називати цих українців народовцями (narodowiec – власне польське слово, відповідник запозиченого терміну, який по-польськи звучить як nacjonalista), бо ця лексема своєю внутрішньою формою засвідчує суть експонованого нею поняття: народовець (націоналіст) – людина, яка свідомо захищає інтереси своєї нації (10). Народовець, народовці – кальки відповідних польських слів широко вживалися в Галичині у другій половині ХІХ ст. на позначення представників проукраїнської суспільної течії на противагу течіям промосковській (москвофільській) та пропольській. У „шовінізмі”, правда рідше, українців звинувачували й російські – як царські, так і більшовицькі – великодержавники. Цим словом, зокрема, оперував кремлівський намісник УРСР, один із командувачів голодомору імені Сталіна П.П.Постишев.

У радянських словниках, а за інерцією і в деяких нинішніх українських лексиконах шовінізм визначається як різновид націоналізму. Але, що цей різновид має великодержавний характер, що йому властиве визнання свого права на уярмлення інших народів, що він спрямований на брутальне національне і соціальне пригнічення, не говорилося (в словниках інших країн „соцтабору” ці прикмети шовінізму таки відзначалися): в умовах закамуфльованої в комуністичні гасла „тюрми народів”, „імперії зла” це могло викликати небажані для режиму асоціації (Докл. див.: 11: 111 і наст.). Панування одного народу над іншим може мати бодай якесь оправдання, якщо воно хоч найменшою мірою сприяє розвиткові підлеглого народу і не суперечить загальнолюдському поступові. Тому, будучи об’єктивним ученим, І.Франко писав:

„Московська „плеть” була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу у цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то й не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи” (12: 247).

Франко знав становище українців у російській державі і був добре обізнаний з думками тих російських патріотів, що, як, наприклад, П.Я.Чаадаєв, бажали їй добра, але не могли змиритися з її нелюдським єством:

„Досвід часів для нас не існує. Віки і покоління пропливли для нас безплідно. Дивлячись на нас, можна сказати, що стосовно до нас всезагальний закон людства зведений нанівець. Одинокі у світі, ми світові нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли у масу людських ідей жодної думки, ми ні в чому не сприяли рухові вперед людського розуму, а все, що дісталося нам від цього руху, ми спотворили” (13: 330).

Ці слова Чаадаєва (до слова, оголошеного в Росії божевільним) багато що пояснюють і в нинішньому стані постколоніального українського суспільства.

Націоналізм здебільшого є породженням „ображеної національної гідності” поневоленого народу або навіть його розпачу (14), реакцією на позбавлення його можливостей нормального розвитку і тому має передусім націєзахисний і націєбудівний характер. Термін „націоналізм” мав би стосуватися саме вказаної ідеології, політики та життєвої практики народів, позбавлених повноти життя, повноцінного самовиявлення, утвердження у світі. Народи ж „історичні”, державні, екзистенційно не загрожені, на наше переконання, не мають права на націоналізм, бо в них він неодмінно набуває вигляду шовінізму – насильства над слабкішими етноспільнотами.

На загал про націоналізм здебільшого йдеться тільки там і тоді, де і коли стикаються інтереси національних спільнот, особливо панівної і реально чи потенційно підлеглої. Прикметно, що про український націоналізм і навіть „шовінізм” написані гори праць у Польщі і Росії; не інакше як „бандитів” трактував українських націоналістів німецько-нацистський окупаційний режим, „бандформуваннями” іменувала загони УПА радянська пропаганда, але, напевно, жодного інвективного рядка проти українського націоналізму не написано не лише в далеких Ісландії, Лесото чи Новій Зеландії, а й у сусідніх Білорусі чи Молдові. Звісно, якщо не брати до уваги тамтешніх адептів „великої Росії” або „великої Румунії”, адже „великість” останніх має забезпечуватися поглиненням цілої або ж значної частини України.

Націоналізм – явище різнолике. Він буває толерантним і агресивним, демократичним і тоталітарним, пасивним і активним, всеохопно-цілісним (інтегральним) і частинним (одноаспектним) – економічним, територіальним, культурним, мовним тощо. Мовний або, ширше, мовно-культурний націоналізм являє собою намагання здобути для спільноти право на використання рідної мови у вищих сферах спілкування – освіті, пресі, періодиці, літературі, науці, релігії, справочинстві, у державних структурах, на виробництві і т.д. Широко вживаний у соціолінгвістиці термін linguistic loyalty можна перекласти як „мовна відданість”, „мовний патріотизм”. Відомий американський учений Уріел Вайнрайх інтерпретував його і як мовний націоналізм, вважаючи, що цей термін „означає ставлення, коли мова (як і національність) сприймається як неподільна єдність і, на противагу іншим мовам, посідає високе становище на шкалі вартостей, становище, яке потрібно захищати” (15: 59).

Не буде перебільшенням сказати, що мовний націоналізм – найпоширеніший різновид націоналізму. З нього ж переважно починається націоналізм загалом. Особливо це характерно для Східної та Центральної Європи, де нації – це насамперед „культурно-мовні спільноти”. Іван Франко у концептуально винятково важливій для національно-екзистенційних перспектив українців статті „Поза межами можливого”, розглянувши позицію „здорового хлопського розуму” щодо економічного прогресу, який буцімто „в тім і лежить, щоб та (забезпечена. – Я.Р.-В) часть нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше і тривкіше”, писав:

„Далеко вище від сього егоїстично-матеріалістичного погляду треба поставити той, який покійний Драгоманов так завзято критикував і осуджував під назвою „неполітичної культури”. Ся назва не зовсім точно характеризує саму річ, бо ж саме поняття „культури” містить у собі так багато політичних (виділення наше. – Я.Р.-В.) чинників (плекання мови, письменства, школи, народної освіти і т.п.), що неполітична культура – це contradiсtio in adjecto. Та я маю на увазі той напрям думок, який звичайно висловлюється такими більше-менше фразами: „Плекаймо рідну мову, письменство, освіту, науку, підносім національну свідомість серед народу, а в політику, себто в активну політику не мішаймося”. Для зрозуміння і відповідного оцінення сеї течії треба додати, що вона повстала на ґрунті політично не свобіднім, де участь в активній політиці eo ipso значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичині, де участь у активній політиці кождому горожанинові не тільки дозволена, але навіть наказана законами, такого напрямку не було і не могло бути. Там, де він був, а почасти є й досі, він не був якоюсь свідомою програмою назавсігди, але хіба висловом фактичних відносин: політичної самовлади, з одного, і політичної безправності, з другого боку” (16: 281).

„Неполітична культура” – це і був мовно-культурний націоналізм у вигляді концепції „малих справ”, оскільки не те, що на більші, а й на ці малі справи в російській „тюрмі народів” важко було спромогтися. Тому, за словами Франка, критика Драгоманова цього напрямку була лише остільки справедлива, „наскільки вдаряла на загальну апатію і зневіру в успіх національної української справи, що крилася під сим окликом. Бо ж годі заперечити, що відповідно ведена просвітня, літературна і загалом культурна робота навіть без мішання українців у активну політику могла б була з часом здобути українству певне, хоч і маленьке політичне значіння, а всі такі, зразу чисто ідейні і ідеалістичні рухи, переходячи в маси, мають те до себе, що захоплюють чимраз більше життєвих – педагогічних, економічних і політичних інтересів, витягають людей на чимраз ширшу арену боротьби” (16: 414)

Але Драгоманов не вдавався в аналіз того, як треба провадити культурну працю, аби вона приносила бодай мінімальну користь, а не була аматорством і тратою часу, не пробував з’ясувати, звідки взялася і як запанувала після Емського указу 1876 р. „дивна апатія і знеохота до українства”, що породила й само поняття „неполітичної культури”.

„Докладний аналіз був би показав Драгоманову, що в значній мірі й сам він був винен, що проголошені ним у початку 70-их років доктрини в дальшім розвитку дали сю консеквенцію. Бо ж пригадаймо, що головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київськім періоді було переконання про конечність міститися українству і політично, і літературно під одним дахом з російством. Українська література – популярна, для домашнього вжитку; все, що понад те, повинні українці за приміром Гоголя й Костомарова писати по-російськи, наповняючи здобутками свойого духа російську скарбівню. <…> . Правда, в „Переднім слові” до „Громади” він начеркнув етнографічні межі української нації, а в своїх многоцінних фольклорних працях раз у раз зводив річ на значіння і становище українського народу як самостійної нації в розвитку духових зв’язків між заходом і сходом, між півднем і північчю. Але в його політичних писаннях українці – завсігди тільки південні росіяни і такими повинні бути й надалі. <…> . Проти думки про український сепаратизм не тільки pro praeterito, а й pro futuro він не переставав протестувати до кінця життя. Одним словом, глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою (виділення наше. - Я.Р.-В.). І навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію” (16: 414 - 415).

Так стисло і переконливо Франко розкрив те, чого не міг зрозуміти Драгоманов, чого він у собі, як пише Оксана Забужко, не рефлектував.

Ернст Геллнер стверджував, що націоналізм створює нації там, де вони не існують. Отже, націоналісти могли існувати до національної буржуазії: в недержавних націях свідома буржуазія не виникає раніше від національної інтелігенції. Саме національні будителі, „лінгвістичні революціонери”, „філологічні палії” були будівниками спільнот, які на той час ще не мали національної буржуазії. Вони, „будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки, – звернувши увагу спочатку на мову та школи, були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою чи економікою. Трансформуючи відповідні діалекти у нормативні мови та вимагаючи, щоб ними навчали в школі і вживали їх у газетах, журналах та книжкових виданнях, іншими словами, у всьому середовищі, в якому реалізувалася здатність до дії (operationalization) юного покоління, – ці ранні націоналісти будували нові спільноти. Ці спільноти, чи, як ми зараз їх називаємо, етнічні нації, сформували індивідуумів, які, будучи письменними, здобули необхідні умови для функціонування в сучасній економіці та сучасній державі. Ці спільноти довели, що вони більш витривалі, ніж встановлені політиками чи економістами зв’язки на засадах конкуренції. Ці спільноти вціліли на руїнах держав і ринків, як можна було бачити в 1918 р.” (17:84).

З наведених тверджень нескладно виснувати, що у процесах націєосмислення та націєтворення теж „спочатку було слово”. До національного самоусвідомлення народи пробуджують саме „філологічні палії”, а не буржуазія, як переконувала матеріалістична марксистська наука, з приводу чого І.Франко не без сарказму зауважував:

„За проводом Енгельса та Каутського автор (Юліан Бачинський. – Я.Р.-В. ) викладає „матеріалістичний світогляд”, в котрім находяться готові формули для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т.д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок – і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні” (18: 260 – 261).

Пріоритет мовного протонаціоналізму, мабуть, належить ірландцям, які перші в Європі застосували латинський алфавіт до рідної мови, та ісландцям: ще в середні монахи й священики цієї острівної країни вважали своїм обов’язком і справою честі перекласти з латинської кожну книгу, яка лишень потрапила їм до рук. Правда, до усвідомлення ролі мови, як і спільного походження, спричинилася також „феодальна революція” ІX ст., коли дружинники стали графами і, роздерши „священну імперію” на кілька частин, офіційно заговорили різними, зокрема французькою і німецькою, мовами (Страсбурзька клятва 842 р.). Зачинателем італійської нації, як і національної доби в Європі загалом, був геніальний поет Данте Аліґ’єрі: свої твори, зокрема, славетну „Божественну комедію” (1307 – 1321) він написав не мертвою, етнічно нейтральною латиною, а рідною італійською мовою і в незавершеному трактаті „Про народне мовлення” навіть обґрунтовував певні переваги цієї мови над латиною. „Данте зробив Європу” (Т.Карлейл).

Однак по-справжньому свідоме ставлення до національних мов почалося кількома століттями пізніше. „Захист і прославляння французької мови” – девіз XVI століття у Франції. 1549 р. під такою назвою („Défense et illustration de la langue françаise”) вийшов маніфест поетів Плеяди. Її теоретик і автор маніфесту Жоашен Дюбелле, пишучи про захист рідної мови, порівнював себе з воїном, що захищає рідну землю.

Національномовне, як і будь-який інше, становлення етноспільнот не відбувається синхронно: одні народи розвиваються швидше, інші затримуються на цьому шляху. Але є типологічна подібність у процесах перетворення народності в етнічну націю. Вона полягає тому, що здебільшого якась визначна творча особистість (Данте Аліґ’єрі, Мартин Лютер, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко, Шандор Петефі та ін.) силою свого генія підносить мову народу (соціальних низів) до гідності загальнонародної літературної мови. Тим самим підноситься до цієї висоти і словесна культура народу, а народ як цілісна етнічна спільнота отримує власний засіб для адекватного самовираження і самопізнання. Адже в добу народності, тобто в донаціональний період, використовуються здебільшого чужі літературні мови (латинська в католицькому світі, старослов’янська – у православному, арабська – в мусульманському тощо). Тільки його рідною мовою народові можна переконливо сказати, яким він є, яким має бути і чого має прагнути, до чого має йти. Адже народові треба сказати, чого він хоче (К.Ясперс).

У національному становленні слов’янських країн, крім поетів, важлива, а подекуди і провідна роль належала ученим-філологам (Йозеф Добровський, Йозеф Юнґман, Вук Караджич, Павел Йозеф Шафарик, Людовіт Штур, Людевіт Ґай та ін.).

Панівні народи до мовного націоналізму залежних етносів ставляться вороже, оскільки знають, що велике починається з малого. Урядова комісія, яка виробляла проект Емського указу, 1875 р. писала: „Допустити окрему літературу на простонародному українському говорі – це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій перспективі, України від Росії” (цит за.: (19: 20). Мовно-культурне усвідомлення раніше чи пізніше припровадить до національного економічного і політичного самоусвідомлення, до вимог автономізму, а в остаточному висліді – до державної самостійності. Саме тому так послідовно і жорстоко переслідували українську літературну мову в Московії-Росії, в Польщі, Угорщині, Румунії. З тієї ж причини вже декілька століть не припиняється дифамація українців і всього українського. Про це з обуренням писали ще Г.Квітка-Основяненко, М.Костомаров та ін. Навіть Михайло Драгоманов констатував:

„А більшість нашого так званого освіченого товариства майже тільки й знає про хохландію, що хохли – народ лінивий і дурний (тобто непослужливий і неметкий), але хитрий, що хохландія – країна вареників і галушок, що мова хохлів тим тільки відрізняється від великоруської, що и твердо вимовляється, і через те дуже смішні і т.п.” (20: 60).

Чужий панівний режим конструює зручний для критики чи, точніше, для знеславлення і паплюження імідж підлеглого народу, особливо, якщо в останнього починає нуртувати своя національна ідея. Чи не найбільшою мірою тут теж дістається мові. У другій половині ХІХ ст. українськомовні „неуклюжести” („незграбності”) не сходили зі сторінок газет.

„Ударним” прикладом „неуклюжести” вважався вислів „Бути чи не бути, ось то заковика”, приписаний М.П.Старицькому. Насправді в його перекладі є „Жити чи не жити? Ось в чім річ”. Він розіслав свою книжку і протести в різні редакції, але його спроби припинити знущання не дали результату” (21: 164).

Не менш зневажливими були кпини з української мови і в добу радянської „українізації” та сталінського голодомору: Вы говорите серьезно или по-украински?; Как по-украински парикмахерская? – Завэдиння для стрыжиння волосиння и голиння бородиння.

У наші дні Ева Томсон у книзі „Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм” констатує:

„Коротше кажучи, тривіалізація національної ідентичності колонізованих народів була одним із способів їх підкорення, класифікуючи їх як таких, яким чогось бракує, не настільки позитивних, як їхні поневолювачі, таких, що мають спільні риси зі слабшою статтю, чия доля мала залишитись у руках їх опікунів-чоловіків” (22: 57).

Тих же українців, які мали мужність виступити на захист рідної мови, чекали переслідування, в’язниці і табори. Щоб у цьому пересвідчитися, достатньо ознайомитися з життєписами Василя Симоненка, Івана Дзюби, Миколи Тихого, Бориса Антонечка-Давидовича та фактично всіх дисидентів-українців сусловсько-брежнєвсько-андроповської доби в СРСР, не кажучи вже про добу кривавої сталінщини.

Тривіалізація всього українського: політики, культури, історії, національного характеру, менталітету, навіть кухні, а особливо мови, – не припинилася із здобуттям незалежності. Багато в чому вона з початком президентства Кучми набрала на силі і продовжується досі, до того ж у формах, які, м’яко кажучи, далекі від заведених у цивілізованих суспільствах.


Національна і соціальна сторони буття української нації в інтерпретації Івана Франка

Молодий І.Франко визначав націоналізм як „національний патріотизм” і в дусі популярних тоді соціалістичних ідей зауважував:

„Формальним ми називаємо патріотизм, бажаючий, напр., увільнення якогось народу з-під чужовладства, але без зміни самих соціальних обставин, в яких жиє той народ. З погляду народу увільнення з-під чужовладства буде зміною тільки формальною: замість чужих панів прийдуть свої. Що такий патріотизм в основі речі суперечний з любов’ю до простого люду, се кожний бачить” (23: 112, підрядн.).

Пріоритет соціального над національним, одягнутий у теорії соціалізму в шати інтернаціоналізму, „вселюдського братерства”, ще багато десятиліть після написання цих рядків 25-річним І.Франком грав погані жарти з Україною й українцями, які повірили в цю догму. І нині не всі українці розуміють, що без справжньої національної свободи неможлива будь-яка інша свобода та що „всякий інтернаціоналізм завжди виявляється закаптуреним націоналізмом” (Д.Донцов) (24). Через таке нерозуміння потерпіла поразку керована соціалістами Українська Народна Республіка, з тієї ж причини потім в УРСР „викривали” і репресували або й просто знищували десятки тисяч „буржуазних націоналістів”, які в житті живого буржуя не бачили і в тих краях, де панувала буржуазія, ніколи не бували. Щоб радянські „компетентні органи”, як тоді говорилося, пришили людині ярлик „буржуазного націоналіста”, їй достатньо було на людях говорити українською мовою, особливо, якщо в її мовленні не було ознак „благотворного” – суржикового – впливу російської.

Звертає на себе увагу, що молодий Франко, торкаючись міжнаціональних стосунків, зокрема тих, де однією зі сторін була українська, або не акцентував пріоритету соціальної сторони взаємин, або, частіше, не згадував про неї. Має цілковиту рацію відомий літературознавець Петро Іванишин, стверджуючи: „…національно-екзистенційне (фактично націоналістичне) мислення проявилося в Івана Франка вже в ранній період життя і творчості. Тому не так просто втиснути Каменяра того часу в прокрустове ложе ідеології соціалізму, вужче – марксизму” (25: 45). Солідаризуючись із цією думкою, можемо на її потвердження назвати для ілюстрації такі поетичні твори, як „Не пора…” (1880 р.), „Ляхам” (1882), „Розвивайся ти, високий дубе…” (1883 р.), „Самбатіон” (1883 р.), „Асиміляторам” (1889 р.) й ін. Вони цілковито вписуються в категорію націоналістичних творів, якщо націоналізм трактувати з позицій поневолених, а не поневолювачів. А відмінність між цими трактуваннями вельми істотна. В українських патріотичних колах давно і широко знані слова великого українського вченого Олександра Потебні, який ще наприкінці ХІХ ст. писав:

„Є два роди націоналістів: які стоять на позиції тих, хто поглинає (А), і – на позиції тих, кого поглинають (Б). Моральності, правди більше на боці останніх, про перших здебільшого можна сказати: „Може, ти, москалю, і добра людина, та шенелія (respective теорія) у тебе злодій”. Вони носяться зі свідомістю своєї вищості („превосходства”): їх шлях до ідеалу людського розвитку – кращий; хто впирається йти, куди вони женуть, той грішить проти провидіння, проти розуму історії. Але на те можна заперечити, що бур’ян глушить і траву, і пшеницю, і т.п.”.

Зіставмо також дефініцію 1) з дефініціями 2) і 3), поданими у новітньому „Великому тлумачному словнику сучасної української мови”:

„Націоніалізм, у, ч.
1) Ідеологія й політика, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу.
2) Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.
3) Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін.; патріотизм” (26).

У розлогій статті „Огляд української літератури 1906 р.” погляд Франка на пріоритет національного виражено чітко й однозначно. Аналізуючи публікації українськомовного соціал-демократичного місячника „Вільна Україна”, який видавався у Петербурзі, Франко, зокрема, звертає увагу на статті „Дещо про націоналізм та соціалізм” та „Два тумани”, „писані на швидку руку, на коліні, без обдумання і групування матеріалу, без фактів”. Від статей віє „злістю і сердженням” „проти „українського націоналізму”, який д. К.Не[дол]я без ніякої оговорки ідентифікує з шовінізмом” (27: 170). У цьому ж огляді Франко кепкує з „централіста” К.Каутського за його, так би мовити, драгоманівський підхід до національного питання.

„І коли, наприклад, у Каутського читаємо, що соціал-демократи невеликоруські в Росії повинні “виступати з усією силою за спільні пролетарські вимоги, а енергійну оборону окремих національних вимог, коли вони не містяться в загальних, залишити до того моменту, коли справа розв’яжеться в центрі Росії; від того, яке це буде розв’язання, залежить також і конечна форма національних вимог”, то треба сказати, що кінець цього речення зовсім абсурдний, бо форма національних вимог не може диктуватися ніяким припадковим центральним рішенням, а тільки самою суттю національного життя, а перша частина цього речення неясна і також централістично забарвлена, хибно кладучи вагу на те, що рішення соціального і політичного значення в Росії мусить упасти в центрі і що для того центру соціаліст окраїн заздалегідь мусить урізувати свої програми власне на національнім пункті” (27: 171).

Що ж до українських соціал-демократів, то Франко абсолютно точно встановив діагноз їхньої хвороби, яка згодом принесла стільки лиха Україні.

„Є ще одна, глибша, хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, – вони не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціал-демократи (виділення наше. – Я.Р.-В.), трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі, і тому й не зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів. Се ще одна наука, що і в таких інтернаціональних справах, як соціалізм, здорові, органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту (виділення наше. – Я.Р.-В.) і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю” (27: 172).

У цій хибі та в хитанні українських соціал-демократів, зауважимо, були вельми зацікавлені як псевдокосмополіти типу Каутського, так і особливо псевдоінтернаціоналісти обох відмін – меншовицької і більшовицької – у російській соціал-демократії.


Динаміка української мовної ситуації у ХІХ – на початку ХХ ст. в оцінці І.Франка

Історію пишуть переможці. Вони ж, а не переможені пишуть усе, що стосується їхніх взаємин з іншими народами. Якщо представники підлеглого народу роблять спроби визволитися з-під чужого панування, їм негайно приписують зверхність їхніх національних інтересів над загальнолюдськими, розпалювання національної ворожнечі, намір панувати над іншими народами, тобто намагання робити все те, що якраз і чинять їх поневолювачі. У згаданих творах І.Франка немає й натяку на зверхність, панування та розпалювання ворожнечі щодо інших народів, але вони, як чимало інших концептуально значущих поетичних, літературно-критичних та публіцистичних творів, у радянський час препарувалися або ж загалом не друкувалися. „“Помилковість” Франка полягала в тому, що замість класового самоусвідомлення він вимагав національного, а замість звільнення від капіталістів та поміщиків – звільнення від тоталітаризму Росії і „конституційності” Австрії” (28: 10).

І.Франко у своїх літературно-критичних працях багато уваги приділяв історії, дійовим особам і різним виявам руху, що цілком обґрунтовано міг би тоді і може нині трактуватися як український мовний націоналізм з його домінантами – ідеями соборності та – рідше й імпліцитніше – самостійності України. Говорячи про „освідомлювання народу в його національних, політичних і горожанських правах”, І.Франко відзначає, що для прискорення цього процесу в Галичині мав велике значення „сильний приплив оживляючих ідей з України, що під Росією”. Вчений розрізняє три фази цього впливу, відповідно до розвитку українства в Росії.

„Перша фаза починається з 20-х років і тягнеться до початку 50-х. До Галичини доходять в тім часі писання Котляревського, Квітки, Максимовича та ін., їх мова подобається галичанам, їх твори переписують, переробляють; талановитіші галичани пробують і собі ж складати твори на подобу українських, та ніхто з них, за виємком Шашкевича, та, може, ще Моха і Бобринського (автора книжечки „Способъ борзо выучити читати”, 1842)” не здає собі докладно справи з того, для кого має служити та література, яка має бути її остаточна мета” (29: 250).

Про високу національну свідомість ще не йшлося. Мабуть, найвищою її вершиною і водночас винятком була не згадана у щойно цитованій статті Франка брошура священика з Лемківщини о. Василя Подолинського „Голос перестороги” (1846 р.), в якій вперше була обґрунтована ідея соборної української держави та яка виявила вплив на політику Головної Руської Ради у Львові, зокрема, на її декларацію 1848 р. Цей рік змінив не надто багато, але він став початком складного, суперечливого, часом назадницького, проте на загал поступового розвитку української думки в Галичині.

„Від того ж року починається й серед руської інтелігенції ширше духовне життя, і по десяти літах хитання та непевності чільна часть руської інтелігенції вияснює для себе питання про те, до якої національності ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тої народності і яку властиво ціль має русько-українське відродження, коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про „язык пастухов”, до котрого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 70-их років признали власне тих „пастухов”, т. є. мужиків, головною основою нації, прокламували голосно думку, що і язик, і література, і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимсь таким, щоби варто було праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-українського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложення утилітарного принципу до всіх здобутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого перед усього потрібно для народу, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціального і духовного стану народу, на усвідомлювання того народу в його національних, політичних і горожанських правах” (29: 249 - 250).

До галичан безпосередньо не дійшли ідеї Кирило-Мефодіївського братства, а поезії Шевченка „аж до 1859 р. не були в Галичині нікому звісні” (29: 251). Проте і ті, і ті згодом виявили далекосяжний вплив на Галичину, а з часом – через неї – на цілу Україну.

„Ідеї Кирило-Мефодіївського Братства, проціджені крізь твори Шевченка, „Основу” та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, – от це зміст т і є ї д р у г о ї ф а з и впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-і роки, і дали початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги, та не тверда, власне, в тім, чого найбільше було треба для галичан, – в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. <…> . Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм – був Куліш менш усього спосібний до провадження таких примітивних, у всякому розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани (30). Та проте ця фаза принесла й деякі, і то немаловажні, користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови (виділення наше. – Я.Р.-В.) над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб” (29: 254 – 255).

Коротко, йшло інтенсивне з’ясування: хто ми? чиїх батьків? ким, за що закуті? Водночас, констатує Франко, „Основа”, яка могла бути національним „откровенієм” для Галичини, не була ним для України, не збудила в ній ентузіазму, бо їй треба було появитися ще в 40-х роках. Зауважимо, однак, що ті роки були добою деспотичного царювання Миколи І – „Ніколая Палкіна”, коли про таке видання не могло бути й мови. „Основа” й свого часу не появилася б, якби не послаблення режиму, спричинене ганебною поразкою Росії в Кримській війні та смертю цього тирана. Коли ж царат оговтався, то почалося те, що Франко відніс „до найсумніших карт в історії нашого національного розвою”, коли чільна частина української інтелігенції, особливо молодь, рвалася до політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження в народ, пропаганди революції тощо безвідносно до українських національних завдань (виділення наше. – Я.Р.-В.), а старше покоління, навіть колишні кирило-мефодіївці, відступало зі своїх позицій, „поки не дійшли до ідей безполітичної культури та абстрактного українофільства” (31: 256). Франко добре бачив втраченість для української справи діяльності перших і маловартісність діяльності других.

„Ми певні, що в Росії і на Україні не виродилися сильні, енергічні, геройські натури, що зуміють і тут піти на пролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки інших українців на боротьбу за всеросійську революцію. Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено і з яким результатом? Усунули особу Александра ІІ, щоб зробити місце Александрові ІІІ. Серце стискається з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам'ять у ряді наших найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!” (32: 229).

Розглядаючи інший бік діяльності активних членів українського суспільства в Росії, І.Франко зауважував:

„Я не розумію, як може бути нелегальна дорога чимось дивним, несподіваним або страшним для російського українця, котрий мусить же бачити, що все українство в Росії сам уряд поставив поза рамки легальності. Сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними? Не бійтеся, уряд добре бачить, де українство могло б бути йому неприємне, і всіми можливими запорами не допускає свідомих українців і української свідомості до народу – а ви будете слати петиції до царя і вести війну з цензорами за дозвіл надрукувати по-українськи книжечку народних оповідань, казок або віршів! Невже се змагання – робота і війна, гідна духовного цвіту великої нації? (32: 228 – 229).

Третю фазу впливу на Галичину (70 – 80-і роки) І.Франко пов’язує з М.Драгомановим – „свідомим європейцем і не менше свідомим українцем”. Правда, в українській складовій свідомості Драгоманова були деякі сумнівної вартості риси, які згодом стали причиною гострого засудження „драгоманівщини”, особливо представниками правого крила української думки Дмитром Донцовим, Павлом Штепою, у наш час Валентином Морозом та ін. Критично розглядав їх, особливо по смерті свого ідейного і мовного вчителя, і Франко.

„Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для великорусів, українська для українців, а російська – спільна інтелігентним верствам обох націй. В основі цієї думки багато правди, та, толкуючи її як категоричний імператив, доходиться до абсурдів. От тим-то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував її, з одного боку, на боротьбу проти усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму, а з другого, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр[аїнської] нації і мусить постати тоді, коли в ній настане потреба (як от тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр[аїнських] мас народних” (33: 257).

Аналогічну еволюцію, констатує Франко, проходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України: Драгоманов виступав проти українського сепаратизму, „не клав надто великої ваги на національність”, „дорожив державною цілісністю Росії” тощо, коротко – належав, за визначенням того ж Франка, до людей gente Ukraini, natione Russi. Франко ж у вірші „Ляхам” (1882 р.) закликав:

І кожний на свойому полі
Для себе і жиймо, й працюймо
Для власного щастя і долі!

Найкращий спосіб дбати про вселюдські ідеали – свободу, справедливість, права людини, загальний добробут тощо – це домогтися їх здійснення в житті свого народу, своєї країни. „Я повторюю – що більше національними ми є, то більше будемо ми людьми і, навпаки, бути більше людяними – це бути більше національними” (Т.Г. Масарик). Але Драгоманов та його ідейні спадкоємці українського походження здебільшого були насамперед соціалістами (соціал-демократами, соціал-революціонерами, соціалістами-федералістами та ін.), а тоді вже українцями і негативно ставилися до пріоритету національних прагнень українського народу та боротьби за них, аби не вносити розкол у загальноросійський демократичний рух і в такий спосіб не ослаблювати його. Франко в молоді літа ясно відчував, а в старші глибоко усвідомлював (34) нереалістичність і згубність для України такої позиції.

Цікавим і важливим не лише з погляду історії українського життя, а й „актуального історизму” для нашого часу є розгляд І.Франком міжетнічних взаємин в Україні, ставлення неукраїнців до українських національних змагань. Так, пишучи про діяльність одного з найбільших трудівників на ниві просвіти українського народу, Франко зазначав:

„І Кониський з запалом кинувся до сеї роботи. Він видав 1861 р. „Українські прописи” (взірці писання) і засів до праці над „Щотницею”, себто книжкою рахунковою. До сеї праці закликав його головно славний історик Костомаров, який 1862 р. в „Основі” висловив погляд на доконечну потребу дати українському народові початкові науки на його рідній мові” (35: 125).

Але діяльність українських просвітителів зустрілася зі спротивом не лише імперської влади, а й деяких іншоетнічних груп, що проживали на українській землі.

„Здавалося, що українське слово, збуджене огнистою поезією Шевченка, великою працею Куліша та Костомарова і інших щирих людей, не замре, а буде розвиватися на користь народу. <…> . Найшлися люди, яким просвіта українського народу здавна стояла кісткою в горлі. Ще 1858 року, коли вийшов перший Кулішів буквар („Граматка”), страшно сполошилися польські пани в Київщині. Згадки про козаків у тій „Граматці” видались тим добродіям виразними покликами до бунту й різні; їм привиджувалась уже нова Коліївщина, нова гайдамаччина, така, як була в Умані 1769 р., і вони на своїм з’їзді постановили просити російську власть, щоб якнайшвидше заборонила ту страшну книжку та повідбирала її у селян. Київський губернатор справді заборонив „Граматку”, але то не задовольнило польських панів. Поки жив Шевченко, вони говорили й писали про нього, що він ходить по селах і бунтує селян до різні; коли вмер і його поховано над Дніпром коло Канева, пішли слухи, що в його могилі українці зложили велику купу ножів та списів і ось-ось видобудуть їх та почнуть мордувати панів. І знов почали просити російську власть, щоб веліла розкопати Тарасову могилу. Та сим разом власть не подалася. Коли ж українська молодіж почала вчити по недільних школах і видавати українські книжечки, почався новий лемент. У жидівських, польських і московських газетах посипались доноси на українців, що вони таки лагодяться до бунту, хочуть відірвати Україну від Росії і кинутися при тій нагоді на жидів та поляків. Що таке сталося тим людям? – запитаєте, може. – Невже ж вони, маючи очі, таки не виділи, що українці не думають про ніякі бунти ані різні, але хочуть щиро і чесно працювати над освіченням свого народу? Ну, видіти – вони виділи, але їм затемнювало очі їх власне нечисте сумління” (35: 127). Головне ж – і вказаним етносоціальним групам, і урядові, і навіть українським „помосковщеним попам” „вигідніше було панувати над темним і несвідущим народом, ніж дати йому просвіщатися”, а тому „вже 1862 р. недільні школи по всій Росії заборонено, а багато українців, в тім числі й Кониського, арештовано за „українську пропаганду” і без суду, без права виведено в північну Московщину” (35: 128).

За таких умов важко було залишатися активним свідомим українцем, не шукати виходу у спільній боротьбі проти панівного режиму, навіть якщо людина й знала, що „російська демократія закінчується там, де починається українське питання”. Але з’являлися нові люди й нові політичні сили. Витало передчуття великої грози, а з нею нової „весни народів”, особливо тих, що вважалися неісторичними. У тому числі українського. Усе це прекрасно усвідомлював неперевершений аналітик Іван Франко. Розуміли це і ті, хто доносив на нього, як, наприклад, віденський професор Ватрослав Ягич, хорват, закордонний член Російської Імператорської Академії наук. У 1905 р. він писав до академіка Російської Імператорської Академії Наук О.О.Шахматова:

„Особливо цікавить мене питання про „малоруську мову”. Сьогодні у нас Іван Франко, з’ясувавши питання мови, ставить питання створення незалежної України (виділення наше. – Я.Р.-В). Я, звичайно, стою за повну волю розвитку української мови, її вживання, та мене турбує вороже ставлення „модерних малоросів” до російської мови. Чи закінчиться воно, коли українська мова досягне своєї цілі? Як пояснити собі те сумне явище, що російська мова так слабко завойовує собі симпатію у фінського, польського й особливо в українського народу. Чому ці народи не вивчають російську мову, особливо не бажають її вивчати українці…” (Цит. за: 36: 156).

1912 р. Ягич знову пише до Шахматова:

„Розмежування за національними ознаками українців і росіян породить дві культури, які з часом розмежуються раз і назавжди. Україна, яка буде продуктивно розвиватися на півдні в більш сприятливих кліматичних умовах, ставши окремою державою, забуде Росію. Нова Українська держава посіє ненависть до Росії за довговіковий диктат і через призму певного часу зовсім відмежується від Росії і повернеться до багатокультурної та демократичної Європи. Тоді зламати Україну, на чолі якої будуть такі досвідчені галичани, як І.Франко, буде неможливо, оскільки загальноєвропейський процес демократії дасть їй нові антиросійські цінності, які ми сьогодні бачимо у науковому та літературному витворі М.Грушевського та І.Франка” (Цит. за: 36: 157).

Стараннями Ягича до складу комісії, яка обговорювала статус українства в Росії, залучили його, а не І.Франка, ймовірно, через нього ж Франко не був обраний членом-кореспондентом РІАН, можливо також, що порадами Ягича щодо України й українців скористався не лише царський, а й радянський режим. Та й нині наміри України повернутися до „багатокультурної та демократичної Європи” викликають шалений спротив Росії й антиукраїнської п’ятої колони в нашій країні.


Чи є підстави для існування українського мовного націоналізму в незалежній Україні?

Побудована на засадах марксизму-ленінізму в поєднанні з російським люмпенсько-імперським менталітетом та шовіністичними традиціями російської держави, радянська система фундаментально понищила українську націю. Московсько-комуністична влада не могла пробачити українцям Центральної Ради, Директорії, УНР, автокефальної Церкви, Холодноярської республіки, селянських повстань, як і свого вимушеного імітування „українізації”, хитрування з „підтримкою національних культур” тощо. Вона була небезпідставно переконана, що українець і націоналіст – одне й те ж. Тому намагалася підірвати саму основу нації – українське селянство, виселивши його на Північ, виморивши штучним голодом, люмпенізувавши соціалістичною індустріалізацією і такою ж урбанізацією, вона поголовно винищила творчу еліту нації, заселила Україну „дітьми різних народів”, головно росіянами, виростила „нову людину” – безпринципного пристосуванця, циніка, лицеміра, симулянта. Радянські партдержчиновники, яких сотнями тисяч завозили в Україну, були ніскільки не кращими, ніж їхні попередники, про яких Франко писав:

„Московський урядник усюди однаковий, усюди любить панувати над темнотою і душити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і ніяк не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки!” (37: 141).

Тому в душах свідомих українців не згасала віра в національну ідею – у свою соборну, самостійну державу. Здобути її вдалося аж після четвертої спроби – перші три у ХХ столітті були кривавими і безуспішними.

„Але націоналізм як такий завершується із здобуттям держави”, – стверджує американський професор Олександр Мотиль (38: 102). Так, націоналізм має залишитися в минулому, але не скоріше, ніж зуміє здолати наслідки колоніальної залежності, інерційні процеси у постколоніальному суспільстві та рецидиви неоколоніальної експансії. Чехи, поляки, фіни, литовці, латиші, естонці, здобувши незалежність після Першої світової війни, здійснили ґрунтовний перегляд своїх національних мов в напрямку очищення їх від слідів колоніального мовно-культурного тиску – німецького (чехи) і російського (інші перелічені народи). Українці через низку зовнішніх і внутрішніх причин не зуміли втримати своєї соборності та самостійності і були вимушені пережити сім десятиліть лінгвоциду, етноциду, а в СРСР – і геноциду. Євразійська імперія царського і комуністичного періодів свою національно-мовну політику будувала на засадах великодержавного російського шовінізму. Ця політика завжди була однаковою за метою і суттю – повне зросійщення інородців, але модифікувалася за назвами і методами: „вирівнювання народностей” (царська доба) – „злиття мов” (доба сталінщини) – „гармонійна двомовність із двома рідними мовами” (доба сусловсько-брежнєвсько-андроповської неосталінщини). Будь-який вияв протидії цій політиці жорстоко переслідувався. Деякі послаблення спостерігалися лишень тоді, коли імперська потвора через зовнішні або внутрішні причини перебувала у стані кризи: поразка у Кримській війні (1856), поразка у війні з Японією (1904), нестабільність після більшовицького перевороту 1917 р., „перебудова” (кінець 1980-их – початок 1990-их). Так, тотальна криза СРСР, яку КПРС намагалася подолати „прискоренням”, „гласністю” і „перебудовою”, дала можливість наприкінці 1989 р. ухвалити „Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова була оголошена державною. 1991 р. СРСР розвалився, й Україна стала незалежною державою. Здавалося, що українська мова нарешті посяде свої законні позиції як мова титульної, державоутворювальної нації.

Як же реально виглядала мовна ситуація в перші роки незалежності? Наведемо фрагмент „потоку свідомості” визначного українського письменника Євгена Пашковського з його листа до славнозвісного письменника-нонконформіста Салмана Рушді:

„…передбачаючи Ваш подив на столичних вулицях, за стойкою в барі, в таксі, коли проглядатимете газету з повідомленням про Ваш приїзд, – засилля московського діалекту, за півтисячолітню історію прозваного російською мовою; враження постане таке, ніби знаходитесь на окупованій території, це приємно збадьорить, бо майже правда; не дивуйтесь: розсіяна по євразійському довкіллі суміш старослов’янського пафосу, словечок типу „пєрєстройка”, матюгів і завойовницьких вигуків, що, послуговуючись ними, московити освоїли, перетворивши на авгієве тирло, земель більше, ніж СНІД і бубонна чума, – ця суміш, дарунок ординства, не обминула й нас; то ж всюди бійтесь дарунків московита: він бо здертий з сироти, або крадений в убогого; поза сумнівом, далекий друже, існують прокляті мови і серед них згаданий московський діалект, що розчинив і пожер мови безневинних північних етносів, послугував надзлочинною калькою для наказів про розстріли та большевицьких бомаг, за якими, розгинаючи пальці, одбирали з рук останню квасолину в мільйонів опухлих від голоду, був великим і могутнім, став заюшено лютим, корчив судомою в легенях беззбройних ополченців, котрими перегачували болота сталінських перемог, навіки вмерз в колимський камінь вкупі з бирками на ногах голих трупів, прорізався на тюремних мурах і по громадських вбиральнях, за незбагненним законом, либонь, відштовхуючись від злого, дав високі художні зразки, пересичився смородом і стражданнями, і на сьогодні ним, за свідченням російських літераторів, за різними підрахунками досконало володіє близько п’яти осіб, звичайно, письменників; людство, не відаючи того, живе в очікуванні ще однієї латини, – вона охопить сферу наджорстокого бандитизму та всіляких збочень – хто не хотів би дожити до того?!” (39: 164).

Це писалося 1993 року, але й через 15 років ситуація мало що змінилася у кращий для української мови бік. Україна вийшла з Росії, але Росія не вийшла з України: залишились у величезних кількостях партдержгоспноменклатура, відставні генерали і вищі офіцери, які масово прибували на пенсію в теплу і хлібну Україну, манкуртизовані комсомольські активісти, щонайменше 5 мільйонів мігрантів, які не народилися в УРСР, попи Російської православної церкви, згодом формально перейменованої на Українську, і т.д. Росія залишила ледь не поголовно зросійщеними етноменшини, які (не враховуючи російську) становлять близько 5% населення України: греки російськомовні на 88,5%, євреї – на 83%, німці – на 64,7%, білоруси – на 62,5%, татари – на 58,7%, грузини – на 54,4% і т.д. (40: 17). Залишились десятки тисяч російських і більшовицьких пам’ятників та меморіальних таблиць і мільйони таких же топонімів, залишились понад 80% російськомовних книжок у бібліотеках. Усе це „маркує підконтрольну територію”, „окреслює символічний простір”, „легітимізує, а точніше сакралізує панування на даних теренах” (М.Рябчук). „Росія залишила в мільйонах українців свою мову, яка, мов іржа, роз’їдає українську націю” (Ю.Гнаткевич). Роз’їдає вона й українську мову, породивши і стимулюючи існування лінгвеми-химери під назвою суржик. Але це ще не все і, може, не найгірше.

На основі українських реалій вчений і політичний діяч В’ячеслав Липинський писав: „Культ підлості, брехні, розкладу і зради – ось „принципи” життя у всякій колонії”. Ці та подібні явища мають типологічний характер: попри окремі часові й етнічні відмінності, вони в основному збіжні. Так, Нікколо Мак’явеллі (1469 – 1527) на ґрунті італійського досвіду констатував:

„Коли люди довго й покірливо терплять тиранію, то вони розбещуються, втрачаючи дорогоцінний дар богів – незалежність, сміливість, чесність. Натомість починає квітнути холуйство, легкодухість, лицемірство. І якщо форма правління раптово змінюється, то народові не просто пристосуватися до свободи…”.

Проживши віки в неволі, люди втрачають смак свободи, почуття національної, та й особистої, гідності, на перші місця у системі життєвих вартостей у них виходять, як сказав би І.Франко, вартості „жолудкові”, задля яких люди відмовляються від самих себе, своїх предків, своїх традицій; чужа кривда їм дорожча за власну правду. А втрата самоповаги, самовідмова „відкриває ворота для всякої підлості” (Людовіт Штур).

Під час перепису населення 2001 р. 14,8% етнічних українців – громадян України назвали своєю рідною російську мову (38:17), і цей відсоток не виявляє помітної тенденції до зниження. Набуття українською статусу справжньої, а не декларованої державної мови натрапило на шалений опір прокомуністичних і проросійських сил. Як інституціональний засіб цієї протидії має слугувати державність (офіційність) російської мови в Україні. Тоді вона знову стане обов’язковою для вивчення у всіх навчальних закладах України, а українська – необов’язковою для офіційного використання. Цю ідею активно підтримують усі відміни комуністів, соціалістів, соціал-демократів, регіонали та інші більшою чи меншою мірою проросійські і псевдоліберальні політичні партії, а також різні антиукраїнські громадські організації. Дислокуються вони в основному на півдні і сході України, де українськомовні люди почуваються у стані внутрішньої окупації. Українське мовне законодавство ігнорується, що наочно видно в діяльності державних структур, вишів, телекомпаній, радіостанцій, газет, журналів і т.д. Українська мова й далі перебуває під потужним російським мовно-культурним пресингом. Україна фактично не має власного мовно-інформаційного простору: він придушений простором російським. Українська держава постійно відчуває політичний тиск Російської Федерації, найвищі особи якої офіційно звинувачують Україну в ущемленні прав російськомовних громадян, витісненні російської мови, насильницькій українізації і т. ін. – у всьому тому, що чинили з українцями в СРСР і що прагне далі робити в Україні його спадкоємниця та що вона робить у себе вдома. Порівняльний моніторинг стану забезпечення освітніх прав росіян в Україні й українців у Росії, проведений Міністерством освіти і науки України, засвідчив:

В Україні дитсадки з російською мовою виховання відвідують понад 167 тисяч дітей, у Росії немає жодного аналогічного дитсадка. В Україні 1199 шкіл, де навчання ведеться російською мовою, в Росії – жодної аналогічної ніколи. У 1755 українських школах вивчають як державну, так і російську мови, у Росії – нуль. В Україні російську вивчають майже 1,3 мільйона дітей, в Росії українську – аж 205 школярів. В Україні факультативно вивчають російську 165,5 тисячі дітей, в Росії українську – 100 школярів. В українських ПТУ та ВНЗ 1 - 4 рівнів акредитації російською навчаються понад 506 тисяч студентів, у Росії українською — жоден. В Україні було видано понад 1,5 мільйона навчальних посібників російською, на це пішло більше 18,6 мільйона гривень із держбюджету, в Росії українською не видано жодного підручника. А загалом на утримання шкіл з російською мовою навчання з бюджетів різних рівнів було витрачено цьогоріч уже майже 3,2 мільярда гривень (41).

Так виглядає статистика, а реальність щодо українства в Російській Федерації має ще страшніший вигляд. Декілька фактів. У січні 2005 р. на Кубані заборонена українськомовна програма на місцевому радіо, яку готувало Товариство української культури, а два роки перед тим були заборонені українськомовні телепересилання (42). За словами співголови Об’єднання українців у Російській Федерації Валерія Семененка, у Москві українські книги, дитячі національні костюми, супутникова антена, яка приймає телеканали з України, – все опечатане. Навесні 2008 р. заборонено діяльність Українського освітнього центру, який від 1995 р. діяв при школі № 124 і був відбудований коштом українських підприємців. У Центрі навчалося близько сотні дітей. Українські вчителі не лише втратили роботу – ними зацікавилася ФСБ. Директора школи, при якій діяв Український центр, звільнили з роботи. У відповідь на брехливу заяву депутата Верховної Ради України Колєсніченка, що в Москві не змогли набрати заяв навіть на один український клас, В.Семененко сказав: „За тієї масованої інформаційної війни проти України тут багато батьків просто не наважуються нести заяви, що вони хочуть в українську школу віддати дітей, але кілька класів ми могли б відкрити. До ста заяв хоч завтра можу покласти на стіл” (43). Зрештою, що говорити про Москву, коли в Донецьку кілька років тому закрили українську школу і міська рада ухвалила рішення про заборону відкривати нові освітні заклади з українською мовою виховання і навчання, а в Сімферополі з початком кожного навчального року проросійські сили пікетують єдину українську гімназію, залякуючи гімназистів та їхніх батьків.

Отож на питання, поставлене в назві останнього розділу нашої статті: „Чи є підстави для існування українського мовного націоналізму в незалежній Україні?”, – можлива тільки одна відповідь – ствердна. Українська мова, українська культура, українська держава, а тому й українська нація, перебувають у загроженому стані. Джерело загрози – російський великодержавний шовінізм, який діє в Україні і з-за її меж. Він не може не породжувати протидію людей з українською національною свідомістю, переконаних у своїй правоті, наступально-діяльних, але водночас демократично налаштованих – „демократизм і українізм – то синоніми” (М.Грушевський). Український націоналізм завжди захищав своє, а не намагався загарбати чуже. „Ми завсігди були і єсьмо ворогами всяких змагань за вивищення одного народу з поневоленням другого”, – писав Іван Франко. Головним критерієм для українського націоналізму є не кров, походження, зрештою, національна приналежність, а ставлення до української національної ідеї, до змагань українського народу за гідне місце серед вільних, демократичних, заможних народів світу. Тому, попри те, що нині понад 60% громадян Російської Федерації переконані, що Україна як самостійна держава не повинна існувати, і що її в Росії вважають ворогом під номером три, не можна не бачити, що серед росіян були і є люди зі щирим бажанням свободи і добра українцям, людей, яких можна віднести до симпатиків українського націоналізму, принаймні, мовно-культурного. 1901 р. Олександра Єфименко (Ставровська) у статті „Памяті Тараса Григоровича Шевченка” писала:

„Втрачаючи рідну мову, народ втрачає разом з нею і своє духовне надбання, яке він нажив за багато віків, свій особливий спосіб розуміння світу, особливий спосіб передавати це розуміння, свої запаси мудрості, що зберігаються в народній поезії, в творах усної словесності, якими багатий кожний обдарований народ. Познайомтесь, хоча б, наприклад, з українськими “народними думами”; кожна із них є поетичний і водночас історичний твір високої художньої і наукової вартості. І все це народ втрачає разом з мовою. Народна душа бідніє, вироджується, народ падає в своїх духовних силах, переходить на нижчий ступінь розвитку; слова чужої мови, хоч і спорідненої, є для нього мертві звуки, які не викликають думок, відчуттів, всієї тієї плідної творчої праці, що її викликають звуки мови рідної”.

Продовження



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4